Рішенням районного суду позов задоволено частково. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач має перед позивачкою заборгованість зі сплати аліментів, тому наявні правові підстави для стягнення з нього неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів у розмірі, який підтверджується наданим позивачем розрахунком. Враховуючи майновий стан відповідача, суд на підставі частини другої СК України зменшив розмір неустойки.
Рішенням апеляційного суду апеляційну скаргу позивачки відхилено, апеляційну скаргу відповідача задоволено частково. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що пеня нараховується на суму заборгованості за той місяць, в якому не проводилося стягнення аліментів, при цьому сума заборгованості за аліментами за попередні місяці не додається до заборгованості за наступні місяці, а кількість днів прострочення обчислюється виходячи з того місяця, в якому аліменти не сплачувались. Суд послався на правову позицію, висловлену Верховним Судом України у постанові від 2 листопада 2016 року у справі № 6-1554цс16.
Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивачка подала касаційну скаргу, яка мотивована тим, що пеня нараховується на всю суму несплати аліментів (заборгованості) за кожен день прострочення її сплати, а її нарахування не обмежується тим місяцем, протягом якого не проводилось стягнення. Пеня нараховується до дня ухвалення судом рішення. На підтвердження своїх доводів позивачка послалася на правові позиції, викладені Верховним Судом України у постановах від 11 вересня 2013 року у справі № 6-81цс13, від 1 жовтня 2014 року у справі № 6-149цс14, від 25 листопада 2015 року у справі № 6-2022цс15, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2696цс15, які по-іншому визначають порядок обчислення неустойки зі сплати аліментів, ніж ті, про які зазначив апеляційний суд.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про необхідність відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених судових рішеннях (постановах) Верховного Суду України, а саме: від 2 листопада 2016 року у справі № 6-1554цс16; від 16 березня 2016 року у справі № 6-2589цс15; від 3 лютого 2016 року у справі № 6-1477цс15; від 16 березня 2016 року у справі № 6-300цс16.
Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві доводи, матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Також Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше ухвалених судових рішеннях Верховного Суду України, з огляду на таке.
Позиція Великої Палати Верховного Суду
Розмір пені за місячним платежем розраховується так: заборгованість зі сплати аліментів за конкретний місяць (місячний платіж) необхідно помножити на кількість днів заборгованості, які відраховуються з першого дня місяця, наступного за місяцем, у якому мали бути сплачені, але не сплачувалися аліменти, до дня їх фактичної виплати (при цьому день виконання зобов’язання не включається до строку заборгованості) та помножити та один відсоток: заборгованість за місяць х кількість днів заборгованості х 1%.
За цим правилом обраховується пеня за кожним простроченим місячним платежем.
Загальний розмір пені становить суму розмірів пені, обрахованої за кожним місячним (періодичним) платежем.
У разі виплати аліментів частинами необхідно зазначити, що якщо такі часткові платежі вчинені протягом місяця, у якому повинні сплачуватися аліменти, і їх загальна сума становить місячний платіж, визначений у рішенні суду про стягнення аліментів, вважається, що той з батьків, який повинен сплачувати аліменти, виконав ці зобов’язання.
У разі, якщо місячний платіж сплачено не в повному розмірі, пеня буде нараховуватися з першого дня місяця, наступного за місяцем сплати чергового платежу, на різницю між розміром, який мав бути сплачений на утримання дитини, та розміром фактично сплачених аліментів з урахуванням строку прострочення та ставки пені — 1%.
Строк прострочення вираховується з урахуванням раніше зазначеного правила і починає перебіг з першого дня місяця, наступного за місяцем внесення періодичного платежу, до дня, який передує дню сплати заборгованості.
У разі, якщо заборгованість зі сплати аліментів погашено частково в іншому місяці, визначення пені на заборгованість зі сплати аліментів розраховується з урахуванням розміру несплаченої частки аліментів за певний місяць з дня сплати частки місячного платежу і до дня, який передує дню погашення заборгованості за відповідним місячним платежем, помноженого на 1%.
З постановою можна ознайомитись за посиланням.
Комерційний банк звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з відповідача на свою користь заборгованость за кредитним договором на підставі укладеного між банком та відповідачем договору про надання банківських послуг шляхом підписання відповідачем анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг.
Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив. Рішення суду першої інстанції мотивовано відсутністю між сторонами договірних відносин, які виникли у зв`язку з підписанням анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у банку.
Апеляційний суд рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково: стягнув з відповідача на користь банку заборгованість за кредитним договором, яка складається із заборгованості за кредитом, заборгованості за процентами за користування кредитом, штрафів (фіксованої частини та процентної складової). У решті позовних вимог суд відмовив. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що між сторонами укладено кредитний договір, умови якого відповідач виконує неналежним чином, у зв`язку з чим виникла заборгованість, яка підлягає стягненню з нього на користь позивача з урахуванням зменшеного розміру нарахованих банком процентів за користування кредитними коштами, оскільки вони нараховані за зміненими банком в односторонньому порядку тарифами, та, відповідно, зменшено розмір штрафу (процентної складової).
У касаційній скарзі відповідач зазначив, що у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, що підтверджують суму наданого кредиту та факт укладення банком з ним кредитного договору з відповідними умовами кредитування. Відповідач вказав і на те, що копії анкети-заяви, на яку банк посилається в позовній заяві, відсутні дані про тип кредитної картки, її номер, розмір процентної ставки та строк кредитування. Також наголосив, зокрема, на тому, що на Умовах та Правилах надання банківських послуг та Тарифах відсутні підписи сторін, однак цього апеляційний суд не врахував.
Правова позиція Верховного Суду
Банк, пред`являючи вимоги про погашення кредиту, просив у тому числі, крім тіла кредиту (сума, яку фактично отримав у борг позичальник), стягнути складові його повної вартості, зокрема заборгованість за відсотками за користування кредитними коштами, а також штрафи за несвоєчасну сплату кредиту і процентів за користування кредитними коштами. Обґрунтовуючи право вимоги в цій частині, в тому числі їх розмір і порядок нарахування, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за договором, посилався на Умови та Правила надання банківських послуг та Тарифи банку, які викладені на банківському сайті як невід`ємні частини спірного договору.
При цьому з матеріалів справи не вбачалось, що саме цей витяг з Умов та Правил надання банківських послуг відповідач розумів, ознайомився і погодився з ними, підписуючи заяву-анкету про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг, а також те, що вказані документи на момент отримання відповідачем кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема й щодо сплати процентів за користування кредитними коштами та щодо сплати неустойки (пені, штрафів), та, зокрема у зазначеному в цих документах, що додані банком до позовної заяви розмірах і порядках нарахування.
Крім того, роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в Умови та Правила споживчого кредитування. До такого висновку дійшов і Верховний Суд України у постанові від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16цс15).
За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачу Умови та Правила банківських послуг відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, наданий банком витяг з Умов та Правил надання банківських послуг не може розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачем кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджує вказаних обставин.
Згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Надані позивачем Умови та Правила надання банківських послуг, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов`язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку — в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останнім і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору.
З тих же підстав не можна вважати складовою частиною кредитного договору витяг з Тарифів банку, оскільки вони також не містять підпису позичальника.
Колегія суддів вважає, що витяг з Умов та Правил надання банківських послуг та витяг з Тарифів банку, які містяться в матеріалах даної справи, не визнаються відповідачем та не містять його підпису, тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами шляхом підписання заяви-анкети, а тому відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді ціну договору, яка встановлена у формі сплати процентів за користування кредитними коштами, а також відповідальність у вигляді неустойки (штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов’язань
При цьому визначальним є не безпосередньо вид чи характеристика умов щодо яких сторони досягли згоди та уклали договір, а саме встановлення обставин про додержання письмової форми для цих умов, після чого їх можна буде розцінювати як невід`ємну складову змісту договору.
Банк не довів, що саме надані ним Умови та Правила надання банківських послуг, а також витяг з Тарифів банку є складовою кредитного договору і що саме їх відповідач мав на увазі, підписуючи анкету-заяву позичальника, та відповідно брав на себе зобов’язання зі сплати винагороди та неустойки в разі порушення зобов’язання з повернення кредиту.
Верховний суд погодився з рішенням суду апеляційної інстанції про наявність правових підстав для стягнення у примусовому порядку з відповідача суми непогашення тіла кредиту.
Надані банком Умови та Правила надання банківських послуг, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов`язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку — в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останнім, і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору.
Колегія суддів вважає, що в даному випадку також неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила ч. 1 ст. 634 ЦК України за змістом якої — договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та Правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача, неодноразово змінювалися самим банком у період з часу виникнення спірних правовідносин до моменту звернення до суду із вказаним позовом, тобто кредитор міг додати до позовної заяви витяг з Умов і Правил надання банківських послуг у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову.
Із рішенням у справі № 182/1806/17 можна ознайомитись за посиланням.
Далее
Суть права истца на обращение в суд не нивелируется возврат ему искового заявления с объединенными требованиями, для рассмотрения которых КАС ВС не является судом, определенным законом.
Соответствующий вывод содержит постановление БП № 9901/430/19 от 14 августа 2019 года.
Истцы обратились в КАС ВС с иском к Центральной избирательной комиссии с двумя требованиями:
— признать действия ЦИК при организации подготовки и проведения внеочередных выборов народных депутатов Украины 21 июля 2019 года не отвечающими принципу верховенства права, и не обеспечивающими гражданам, в том числе истцам, условий для свободного формирования своей воли и ее свободного выявления при осуществлении ими своих избирательных прав;
— признать не отвечающими требованиям Конституции и отменить протокол о результатах выборов нардепов в общегосударственном многомандатном избирательном округе.
Определением от 9 августа 2019 года КАС ВС вернул истцам указанное исковое заявление, указав что оно подано без учета правил объединения исковых требований, а основания для их разъединения на этапе решения вопроса об открытии производства по делу с учетом требований ч. 6 ст. 172 Кодекса административного судопроизводстваотсутствуют.
Соответствующее решение было обжаловано истцами в Большой Палате, пришедшей по результатам рассмотрения апелляционной жалобы к таким выводам.
Определение КАС в составе Верховного Суда от 9 августа 2019 года следует изменить в мотивировочной части, изложив ее в редакции постановления БП ВС от 14 августа 2019 года по делу № 9901/430/19 (производство № 11-815ав19), а в другой части — оставить без изменений.
К исключительной подсудности Верховного Суда как суда первой инстанции принадлежит исковое требование лишь в части, касающейся отмены протокола о результатах выборов нардепов в общегосударственном многомандатном избирательном округе. В то же время исковые требования относительно других действий ЦИК при организации подготовки и проведения внеочередных выборов подсудности Верховного Суда как суда первой инстанции не отнесены.
Суд вправе по собственной инициативе к началу рассмотрения дела по существу разъединить исковые требования, выделив одно или несколько объединенных требований в самостоятельное производство для обеспечения выполнения заданий административного судопроизводства. Однако такое разъединение может иметь место лишь в том случае, если каждое из выделенных требований может быть предметом рассмотрения в суде, разъединившем исковые требования.
Вместе с тем право истцов на доступ к суду для обжалования результатов выборов не является абсолютным и подлежит разрешенным законом ограничениям, в частности, относительно условий принятия искового заявления. Целью ограничения права истцов было обеспечение соблюдения ими требований процессуального закона относительно рассмотрения дела должным судом ради эффективного выполнения задания административного судопроизводства.
Истцы мотивировали свои требования необходимостью защиты не их прав или интересов, а общественного интереса относительно справедливых результатов выборов, тогда как заданием административного судопроизводства является эффективная защита прав, свобод и интересов конкретных лиц от нарушений со стороны субъектов властных полномочий, а не прав всего народа.
Следовательно право истцов на обращение в суд с заявленными требованиями не было поставлено под угрозу обжалованным постановлением КАС ВС. Учитывая предсказуемость для истцов последствий их ошибочных действий по объединению в одном исковом заявлении требований, для рассмотрения которых КАС ВС не судом, определенным законом, суть права истцов на обращение в суд не было нивелируемо возврат им искового заявления, а действия КАС ВС являются пропорциональными соответствующей цели и не являются своевольными.
Далее
Позивач оскаржив постанову про притягнення його до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення за рух по крайній лівій смузі без наміру здійснення повороту чи розвороту ліворуч, в той час коли права смуга була вільна.
Позивач не погоджувався з постановою та зазначав, що він здійснив виїзд на крайню ліву смугу руху, здійснюючи об`їзд перешкоди — пошкодження дорожнього покриття на правій смузі руху та при завершенні вказаного маневру був зупинений інспектором патрульної поліції.
Суди першої та апеляційної інстанції дійшли висновку про скасування оскарженої позивачем постанови.
Так, з відеозапису, дослідженого судами під час розгляду даної справи, було встановлено, що він фіксує момент проїзду автомобіля позивача перед інспектором патрульної поліції у крайній лівій смузі для руху, зупинку позивача, процедуру повідомлення інспектором позивачу суті вчиненого правопорушення, роз`яснення прав, перевірки документів і складання постанови про адміністративне правопорушення.
Суди зазначили, що відеозапис стану дороги, наданий відповідачем, не спростовує твердження позивача про те, що він об`їжджав перешкоду — пошкодження дорожнього покриття на правій смузі для руху, оскільки з відеозапису вбачається, що права смуга 236 км дороги має свіжі латки. Та згідно з зафіксованою датою, відеозапис стану дорожнього полотна здійснено 19.07.2016, що не виключає того, що у період з дати складання постанови — 20.06.2016 та до дати здійснення вказаного відеозапису відбувся ремонт зазначеної ділянки дороги. Докази стану дороги на момент вчинення правопорушення суду не було надано.
Верховний Суд залишив рішення судів попередніх інстанцій без змін.
ВС зазначив, що відповідно до вимог пункту 1.10 Правил дорожнього руху перешкода для руху — нерухомий об`єкт у межах смуги руху транспортного засобу або об`єкт, що рухається попутно в межах цієї смуги (за винятком транспортного засобу, що рухається назустріч загальному потоку транспортних засобів) і змушує водія маневрувати або зменшувати швидкість аж до зупинки транспортного засобу. А пунктом 11.5 ПДР передбачено те, що на дорогах, які мають дві і більше смуги для руху в одному напрямку, виїзд на крайню ліву смугу для руху в цьому ж напрямку дозволяється, якщо праві зайняті, а також для повороту ліворуч, розвороту або для зупинки чи стоянки на лівому боці дороги з одностороннім рухом у населених пунктах, коли це не суперечить правилам зупинки (стоянки).
ВС вказав, що досліджені судом докази у їх сукупності свідчать про відсутність беззаперечних доказів вчинення позивачем правопорушення, і відповідно доказів того, що оскаржувана постанова відповідачем прийнята з урахуванням усіх істотних обставин, що мають значення для прийняття рішення (постанова від 31.07.2019 у справі № 213/1521/16-а(2-а/213/40/16)).
Далее
Позивач просила суд визнати недійсним пункт договору оренди, укладеного між сторонами, який передбачає право відповідача (орендодавця) припинити дію договору у разі вчинення орендарем істотного порушення умов договору.
Позивач покликалась на те, що спірний пункт договору не відповідає статтям 188, 291 Господарського кодексу України, оскільки ним передбачено дострокове розірвання договору на вимогу орендодавця за відсутності згоди орендаря в позасудовому порядку та встановлено дату коли договір вважатиметься розірваним за відсутності згоди сторін щодо його дострокового розірвання.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. Суд виходив з того, що взаємне волевиявлення двох сторін, закріплене у договорі, щодо встановлення певного порядку припинення їхніх правовідносин — розірвання договору на підставі повідомлення орендодавця, не суперечить вимогам діючого законодавства. А частиною 3 статті 291 ГК України передбачено можливість розірвання договору оренди у порядку встановленому статтею 188 ГК України, яка дає можливість сторонам розірвати договір в односторонньому порядку за умови якщо це передбачено договором.
Інших висновків дійшов апеляційний господарський суд, який визнав недійсним спірний пункт договору оренди.
Суд апеляційної інстанції виходив з того, що частиною 1 статті 291 ГК України прямо встановлено заборону на односторонню відмову від договору оренди, а тому зміст спірного пункту, яким передбачено право на односторонню відмову орендодавця від договору, суперечить наведеній імперативній нормі.
А застосування місцевим господарським судом до спірних правовідносин сторін положень частини 3 статті 291 ГК України, якою передбачено можливість розірвання договору оренди на вимогу однієї зі сторін у порядку встановленому статтею 188 ГК України апеляційний суд визнав безпідставним, оскільки спірний пункт договору передбачає право орендодавця на односторонню відмову від договору, яке є окремим способом розірвання договору й відрізняється від його розірвання на вимогу однієї зі сторін.
Крім того, суд апеляційної інстанції наголосив, що статтею 782 ЦК України, яка є спеціальною нормою, що регулює право наймодавця відмовитися від договору найму, єдиною підставою відмови від договору встановлено лише обставину невнесення наймачем плати за користування річчю протягом трьох місяців підряд, в той час як всупереч цій нормі всі підпункти спірного пункту договору містять інші підстави такої відмови.
Касаційний господарський суд визнав вірним вирішення спору судом першої інстанції, а постанову апеляційного господарського суду скасував.
Суд касаційної інстанції зазначив, що згідно з частинами 1 і 3 статті 291 ГК України одностороння відмова від договору оренди не допускається. Договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених ЦК України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому статтею 188 цього Кодексу.
Далее
