Юридическая Компания

Новости судебной практики

Строк звернення до ЄС скорочено

Опубликовано 3 Авг 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Строк звернення до ЄС скорочено

Строк, протягом якого до Європейського суду з прав людини може бути подана заява стосовно остаточного національного рішення, скорочується з шести місяців (станом на сьогодні) до чотирьох.

1 серпня набув чинності  15-й протокол до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що передбачає відповідні процедурні зміни, повідомляє інформаційний ресурс «ECHR. Ukrainian Aspect».

Поправка, передбачена цим протоколом, щодо скорочення строку на третину набере чинності 1 лютого 2022 року.

Тобто, аж до 31 січня наступного року остаточне рішення національного суду можна буде оскаржувати протягом шести місяців. Якщо ж рішення буде ухвалене 1 лютого, то до ЄСПЛ можна буде подати заяву лише до 1 червня 2022 року.

Оновлений текст Конвенції з урахуванням змін, внесених Протоколом №15, можна переглянути за посиланням.

Джерело: https://yur-gazeta.com

Далее

Відсутність у договорі однієї з істотних умов не є підставою для визнання договору недійсним — ВС

Опубликовано 30 Июл 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Відсутність у договорі однієї з істотних умов не є підставою для визнання договору недійсним — ВС

Якщо відсутність у договорі однієї з істотних умов не унеможливила виконання договору, зокрема в частині проведення розрахунків, і сторони протягом певного часу виконували договір погодженим способом, то незгода позивача з умовою виконання договору не може бути підставою для визнання її прав порушеними в момент укладення договору та визнання його недійсним з цих підстав.

Відповідне положення міститься у постанові КЦС ВС від 14 липня 2021 року справа № 506/450/19.

Обставини справи

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не застосували до спірних правовідносин правові висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16, згідно з якими відсутність у договорі однієї істотної умови є підставою для відмови у реєстрації такого договору оренди землі.

Позиція ВС

У постанові Верховного Суду України від 21 вересня 2016 року у справі № 6-1512цс16 у подібній справі зазначено, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Врахувавши висновки Верховного Суду України, від яких не відступила Велика Палата Верховного Суду, а також конкретні обставини справи, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що відсутність у договорі однієї чи більше з істотних умов не унеможливила виконання договору, зокрема в частині проведення розрахунків, і сторони протягом певного часу виконували їх умови, отже незгода позивача з умовами виконання договорів не може бути підставою для визнання її прав порушеними в момент укладення договорів та визнання їх недійсними з цих підстав.

Джерело: https://biz.ligazakon.net/

Далее

Юрисдикція спору визнання договору оренди приміщення, належного на праві власності члену ОСББ

Опубликовано 27 Июл 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Юрисдикція спору визнання договору оренди приміщення, належного на праві власності члену ОСББ
ОСББ звернулося до господарського суду з позовом про визнання недійсним договору оренди приміщення до власника цього приміщення та орендарів, які є фізичними особами.
Господарський суд ухвалою, залишеною без змін постановою апеляційного господарського суду, відмовив у прийнятті позовної заяви на підставі п. 1 ч. 1 ст. 175 ГПК України (заява не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства).
Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій з огляду на таке.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб’єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Господарський спір належить до юрисдикції господарського суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб’єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського й цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
Коло господарських спорів, в яких стороною може бути фізична особа, законом обмежене.
Позивач доводить, що передача відповідачем в оренду належного йому на праві власності нежитлового приміщення відповідачам для ведення підприємницької діяльності суперечить інтересам інших власників приміщень. Отже, ним заявлені вимоги на захист прав співвласників багатоквартирного будинку, тобто захисту житлових прав останніх. Наведене підтверджується і рішенням загальних зборів ОСББ, яким у будинку та на прибудинковій території заборонено використання нежитлових і допоміжних приміщень у певних підприємницьких цілях.
Спір про визнання недійсним договору оренди майна, належного на праві власності співвласнику багатоквартирного будинку, не є спором про діяльність та управління юридичною особою, навіть враховуючи, що саме вона є позивачем у справі.
Таким чином, оскільки позовні вимоги не стосуються питань створення, діяльності, управління або припинення діяльності ОСББ (п. 3 ч. 1 ст. 20 ГПК України), цей спір не є спором, який випливає з корпоративних відносин.
За таких обставин колегія суддів погодилася з висновком судів попередніх інстанцій, що поданий спір не належить до числа спорів відповідно до ст. 20 ГПК України, в яких стороною може бути фізична особа.
З текстом постанови КГС ВС у справі № 910/872/21 можна ознайомитися за посиланням – https://reyestr.court.gov.ua/Review/98170369.
Далее

Роботодавець може заборонити носіння мусульманського хіджабу на робочому місці: ЄС

Опубликовано 27 Июл 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Роботодавець може заборонити носіння мусульманського хіджабу на робочому місці: ЄС

Суд ЄС постановив, що роботодавець може заборонити носіння мусульманського хіджабу на робочому місці, коли існує потреба забезпечити нейтральний образ для клієнтів, щоб запобігти соціальним суперечкам», – повідомляє вебсайт eubusiness.

Однак обґрунтування такої заборони повинно відповідати справжній потребі роботодавця. Національні суди можуть враховувати конкретні національні положення щодо захисту свободи релігії своєї держави.

Справа стосувалася двох осіб, які працювали в різних компаніях, діяльність яких регулюється німецьким законодавством.

Компанія WABE, де одна з позивачок (IX) працювала доглядальницею за дітьми, прийняла рішення заборонити своїм працівникам носити будь-які видимі політичні, філософські чи релігійні знаки на робочому місці, коли вони контактують з дітьми або їхніми батьками. Після відмови позивача дотримуватися цього правила роботодавець двічі тимчасово відсторонював її від виконання своїх обов’язків та зробив попередження. 

Схожа ситуація виникла в іншої позивачки (MJ). Компанія Müller Handels GmbH, яка керує мережею аптек, відмовилася перевести жінку на іншу посаду, на якій вона могла носити хіджаб, а потім наказала відвідувати робоче місце без помітних елементів, що демонструють будь-які політичні, філософські чи релігійні переконання.

IX звернулася з позовом до обласного суду з питань праці, щоб WABE вилучила з її особової справи попередження щодо носіння хіджабу. Що стосується MJ, вона вимагала визнання недійсним розпорядження роботодавця та вимагала відшкодування заподіяної шкоди. Позов MJ був підтриманий, але згодом компанія подала апеляцію у Федеральний суд з питань праці в Німеччині.

Наразі обидва суди вирішили направити запитання до Суду ЄС стосовно тлумачення Директиви 2000/78, яка встановлює загальні межі рівного ставлення до роботи та занять. Суди також запитували, чи може існувати внутрішнє правило підприємства, що забороняє працівникам носити будь-які видимі ознаки політичних, філософських та релігійних переконань на робочому місці, чи свідчить це про пряму або непряму дискримінацію за ознаками релігії чи переконань, за яких обставин може бути виправдана різниця в поведінці роботодавця, що ґрунтується на релігії чи переконаннях, а також які елементи повинні бути враховані у процесі дослідження доцільності такої різниці у ставленні роботодавця до працівника.

Насамперед, Суд ЄС у справі C-804/18 звернув увагу на те, чи існує внутрішнє правило підприємства, що забороняє працівникам носити будь-які видимі ознаки політичних, філософських та релігійних переконань, а також чи є така заборона формою дискримінації за ознаками релігії або переконань, що заборонена Директивою 2000/78. В цьому питанні Суд ЄС зазначив, що носіння знаків чи одягу для вияву релігії або переконань охоплюється свободою думки, совісті та релігії.

Суд навів свою практику, згідно з якою така норма не є прямою дискримінацією, за умови, що вона охоплює будь-які прояви таких переконань та однаково стосується всіх працівників підприємства. Суд вважає, що цей висновок не ставиться під сумнів тим фактом, що деякі працівники дотримуються релігійних приписів, які вимагають носити певний одяг. У цій справі оскаржуване правило роботодавця застосовувалося загально і недиференційованим чином. Суд дійшов висновку, що за таких обставин норма, яка розглядається в основному провадженні, не передбачає прямої дискримінації щодо працівників, які дотримуються певних правил одягу, що базуються на релігійних заповідях, на підставі релігії чи переконань.

Також Суд перевірив, чи може правило заборони носіння окремих елементів одягу працівників бути виправданим бажанням роботодавця проводити політику політичного, філософського та релігійного нейтралітету щодо своїх клієнтів чи користувачів, з метою врахування їхніх законних побажань. Суд ЄС відповів на це запитання ствердно. Насамперед, Суд зазначив, що бажання роботодавця демонструвати у відносинах з клієнтами політику політичного, філософського чи релігійного нейтралітету може розглядатися як його законна мета. Однак Суд звертає увагу, що недостатньо одного лише бажання, щоб обґрунтувати об’єктивну різницю у ставленні компанії до працівника. Тому відповідними елементами для виявлення такої потреби є права та законні побажання споживачів або користувачів. У цьому випадку це бажання батьків залишати своїх дітей під наглядом осіб, які не виявляють своєї релігії чи переконань під час контакту з дітьми. Обґрунтовуючи необхідність цього правила, роботодавець надав докази того, що за відсутності такої політики нейтралітету його бізнес зазнає несприятливих наслідків.

Потім Суд зазначив, що різниця у ставленні роботодавця до працівника повинна відповідати цілям належного застосування політики нейтралітету, що передбачає послідовне та систематичне проведення цієї політики. Заборона носити будь-які видимі ознаки політичних, філософських чи релігійних переконань на робочому місці повинна бути обмежена враховуючи фактичний масштаб і тяжкість негативних наслідків, яких роботодавець прагне уникнути, прийнявши цю заборону.

У справі C-341/19 Суд ЄС розглянув, чи непряма дискримінація на основі релігії або переконань є наслідком внутрішнього правила підприємства, що забороняє носити видимі ознаки політичних, філософських та релігійних переконань на робочому місці з метою забезпечення політики нейтралітету в межах цього підприємства. Суд постановив, що така заборона може бути виправданою лише в тому випадку, якщо вона охоплює всі видимі форми демонстрації політичних, філософських чи релігійних переконань або якщо заборона реалізується послідовно та систематично.

Суд вважає, що національні положення, які захищають свободу релігії, можуть бути враховані як більш сприятливі положення у процесі дослідження доцільності різного ставлення роботодавця до працівника, який демонструє свої релігійні переконання.

Рішення у спільних справах C-804/18 та C-341/19 WABE та MH Mueller Handel

Джерело: https://yur-gazeta.com/

Далее

Виключення відомостей про батьківство та аліментні зобовязання у звязку із цим

Опубликовано 26 Июл 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Виключення відомостей про батьківство та аліментні зобовязання у звязку із цим
Постанова Касаційного цивільного суду від 21 липня 2021 р. у справі № 477/1165/20
📌https://reyestr.court.gov.ua/Review/98482911
✅Наслідком ухвалення судом рішення про виключення з актових записів про народження дітей відомостей про позивача як батька дітей є, зокрема, відсутність у позивача від самого початку існування спірних правовідносин обов`язку утримання дітей, адже за змістом положень статті 180 СК України обов`язок утримання дитини несуть лише її батьки.
Отже, виключення запису про батьківство позивача є обставиною, що має істотне значення у розумінні частини другої статті 197 СК України, і відповідно, є підставою для звільнення його від сплати заборгованості за аліментами, яка утворилась за період, коли він був записаний батьком дітей.
За таких обставин суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 про звільнення від сплати заборгованості за аліментами, яка утворилась за період з 30 жовтня 2009 року до 25 липня 2017 року, тобто до ухвалення судом рішення від 25 липня 2017 року у справі № 480/1131/17.

 

Далее

КЦС ВС роз’яснив порядок примусового виконання судового рішення майнового і немайнового характеру

Опубликовано 26 Июл 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

КЦС ВС роз’яснив порядок примусового виконання судового рішення майнового і немайнового характеру

Заявник просив суд визнати неправомірною бездіяльність приватного виконавця, оскільки виконавчі дії не призвели до виконання рішення суду, яким витребувано із незаконного володіння автомобіль та зобов’язано передати його стягувачу. Приватний виконавець безпідставно виконував рішення суду в порядку ст. 63 Закону України «Про виконавче провадження» як рішення немайнового характеру, натомість повинен був виконувати його в порядку ст. 60 цього Закону, а саме вилучити автомобіль і передати його заявнику.

Районний суд, рішення якого залишив без змін апеляційний суд, відмовив у задоволенні скарги, вважаючи, що судове рішення, яким витребувано автомобіль, є рішенням немайнового характеру, а законодавство не передбачає вчинення приватним виконавцем заходів примусового виконання такого рішення.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду скасував попередні рішення у відповідній частині та визнав неправомірною бездіяльність приватного виконавця, навівши такі правові висновки.

За змістом ч. 1 ст. 63 цього Закону рішеннями немайнового характеру є рішення, за якими боржник зобов’язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення. Порядок виконання таких рішень регулюється розд. VIII вказаного Закону. До рішень немайнового характеру, які підлягають примусовому виконанню, належать рішення про відібрання дитини, встановлення побачення з дитиною тощо; про виселення божника, вселення стягувача; інші рішення, за якими боржника зобов’язано особисто вчинити певні дії на користь стягувача чи утриматися від здійснення таких дій.

У разі задоволення позову про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов’язує відповідача повернути це майно власникові.

Одночасне зазначення у судовому рішенні (виконавчому листі) про задоволення вимог про витребування із володіння майна та зобов’язання передати його власнику не може свідчити про те, що таке рішення підлягає виконанню як рішення немайнового характеру, оскільки виконання такого рішення передбачає вчинення державним чи приватним виконавцем дій щодо вилучення такого майна у боржника та передачу його стягувачу, а не обмежується лише діями виконавця щодо перевірки виконання рішення суду самим боржником.

Таким чином, рішення про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння підлягає примусовому виконанню у порядку, передбаченому ст. 60 Закону України «Про виконавче провадження».

Верховний Суд також зазначив, що обов’язком державного та приватного виконавця є вжиття всіх передбачених законом заходів для виконання судового рішення. Якщо державному чи приватному виконавцю незрозуміло рішення, порядок його виконання, то він не позбавлений можливості звернутися до суду із заявою про роз’яснення рішення суду, про встановлення порядку виконання рішення. 

Постанова Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 201/12569/16 (провадження № 61-2627св2).

Далее