Юридическая Компания

Новости судебной практики

Позасудовий порядок звернення стягнення на успадкований предмет іпотеки: КЦС ВС

Опубликовано 24 Фев 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Позасудовий порядок звернення стягнення на успадкований предмет іпотеки: КЦС ВС
Позивачка успадкувала від сина, який помер у 2018 році, будинок, що перебував в іпотеці.
У 2011 році банк-іпотекодержатель надсилав синові позивачки вимогу про усунення порушення умов кредитного договору та про намір у позасудовому порядку звернути стягнення на предмет іпотеки. Після цього було ухвалено рішення про стягнення на користь банку кредитного боргу, відкрито виконавче провадження, однак судове рішення виконано не було.
Тим часом права вимоги за кредитним та іпотечним договорами кілька разів відступалися, і в листопаді 2019 року кінцевий іпотекодержатель реалізував право вимоги в позасудовому порядку шляхом продажу спірного будинку іншій особі, співвідповідачеві.
Суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, відмовив у задоволенні позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу, оскільки хоча іпотекодержатель не повідомив боржника про намір продати предмет іпотеки на порушення вимог ст. 38 Закону України «Про іпотеку», але наслідком такого порушення є відшкодування іпотекодержателем збитків, а не визнання договору недійсним.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду скасував судові рішення попередніх судів і визнав оспорюваний договір недійсним, навівши таке правове обґрунтування.
За змістом ч. 1 ст. 33 та ч. 1 ст. 35 Закону України «Про іпотеку» реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов’язання. І лише якщо останнє не виконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звернути стягнення на предмет іпотеки.
Ненадсилання іпотекодавцю та боржнику вимоги про усунення порушення основного зобов’язання унеможливлює застосовування позасудового способу задоволення вимог іпотекодержателя.
Відповідно до ч. 1 ст. 38 Закону України «Про іпотеку» якщо іпотекодержатель має право на продаж предмета іпотеки за рішенням суду або договором, то він зобов’язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед такими особами за відшкодування збитків.
У разі направлення іпотекодержателем іпотекодавцеві вимоги про усунення порушення основного зобов’язання відповідно до ч. 1 ст. 35 цього Закону з одночасним повідомленням про обраний спосіб задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до ч. 1 ст. 38 Закону (одним документом) необхідно виходити з пріоритету дотримання саме ч. 1 ст. 35 Закону України «Про іпотеку».
У цій справі кінцевий іпотекодержатель не надсилав спадкоємцеві повідомлення про усунення порушення, а також про намір звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу.
Надіслана первісним кредитором у 2011 році вимога боржникові, який згодом помер, не була реалізована, оскільки після її направлення банк звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Останній кредитор, звертаючи стягнення в позасудовому порядку на предмет іпотеки, який на час продажу успадкований позивачкою, не повідомив її про необхідність усунення порушення зобов’язань та про наслідки такого неусунення – звернення стягнення на предмет іпотеки. Тобто кредитор не пред’явив своїх кредиторських вимог до позивачки в порядку ст. 1281 ЦК України, а отже, повинен був дотриматись вимог ст. 35 Закону України «Про іпотеку».
Спадкоємець боржника, якому невідомо про існування вимог кредитора спадкодавця, не може бути позбавлений успадкованого майна в позасудовому порядку без будь-якого повідомлення чи попереднього пред’явлення претензії кредитором, оскільки це є порушенням права власності, гарантованого ст. 41 Конституції України.
Постанова Верховного Суду від 3 лютого 2021 року у справі № 278/3367/19-ц (провадження № 61-13586св20) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/94803271.
Далее

За наявності яких умов відбувається зміна валюти зобовязання за кредитом з іноземної валюти на гривню у разі прощення боргу: ВС

Опубликовано 24 Фев 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

За наявності яких умов відбувається зміна валюти зобовязання за кредитом з іноземної валюти на гривню у разі прощення боргу: ВС
Ухвала КАС ВС від 17.02.2021 № 826/954/17 (К/9901/12824/20):
👨‍⚖️Суддя-доповідач: Желтобрюх І.Л.
✅ За наявності яких умов (настання яких юридичних фактів) відбувається зміна валюти зобов`язання за кредитом з іноземної валюти у гривню у разі прощення (анулювання) кредитором боргу позичальникові
/передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду/
⚡Ключові тези:
✔У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної податкової інспекції у Деснянському районі Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві (далі — ДПІ у Деснянському районі ГУ ДФС у м. Києві), в якому просив: визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 23 вересня 2016 року №0048401306.
На обґрунтування позовних вимог позивач вказував, що прощена сума боргу 1164716,70 грн не вважається його реальним доходом, одержаним як додаткове благо у розумінні підпункту 14.1.47 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі — ПК України), адже позивач не отримав приріст показників фінансового та/або майнового стану, що є основною ознакою доходу платника податку як об`єкта та бази оподаткування податком з доходу фізичних осіб, в т.ч. у вигляді додаткового блага.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 січня 2020 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 21 квітня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій позивач звернувся із касаційною скаргою, у якій просить скасувати ухвалені судами рішення як такі, що прийняті із порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. Скаржник вважає помилковим висновок судів попередніх інстанцій про те, що положення пункту 8 підрозділу ХХ «Перехідні положення» ПК України є незастосовними до позивача, оскільки таке не твердження не відповідає обставинам справи. Вказує, що прощена ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість по кредиту, щодо якої була проведена зміна валюти заборгованості на гривню, не перевищує суми, визначеної за правилами підпункту 8 підрозділу 1 розділу ХХ «Перехідні положення» ПК України, який поширюється на спірні правовідносини. Відтак, сума прощеного (анульованого) боргу не належить до доходу позивача, який підлягає оподаткуванню. Також, позивач наголошує на порушенні відповідачем порядку проведення перевірки, оскільки останній було позбавлено позивача права бути присутнім при її проведенні.
Підставою для відкриття касаційного провадження у справі є оскарження судового рішення, зазначеного у частині першій статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС України), з посиланням у касаційній скарзі на неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права та на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду №1940/1610/18 від 21 травня 2019 року (пункт перший частини четвертої статті 328 КАС України).
Після відкриття касаційного провадження від позивача надійшло клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду в порядку статей 346, 347 КАС України. Клопотання мотивоване тим, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Наявність виключної правової проблеми обґрунтовано тим, що положення пункту 8 підрозділу ХХ Перехідних положень ПК України надає платникам податків спеціальну пільгу не сплачувати податок з доходів фізичних осіб на суму анульованого банком боргу у разі зміни валюти зобов`язання за кредитом з іноземної валюти у гривню. Однак, незважаючи на наявність такої преференції, наразі відсутня стала судова практика КАС ВС у спорах щодо застосування вказаного вище положення ПК України, зокрема й щодо обставин, які можна трактувати як «зміна валюти зобов`язання».
Розглянувши подане позивачем клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, дослідивши викладені у ньому доводи, а також вивчивши касаційну скаргу та судові рішення, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав до задоволення поданого клопотання, з наступних мотивів.
Судами у цій справі встановлено, що посадовими особами контролюючого органу проведено позапланову документальну невиїзну перевірку з питань отримання платником податків — фізичною особою ОСОБА_1 коштів у вигляді (прощення) заборгованості (як додаткове благо) від ПАТ «Укрсоцбанк» у 2015 році та сплати податку з доходів фізичних осіб, військового збору, за результатами якої складено акт перевірки від 31 серпня 2016 року.
Проведеною перевіркою, серед іншого, встановлено порушення позивачем абзацу «д» підпункту 164.2.17 пункту 164.2 статті 164 ПК України в частині заниження обсягу оподатковуваного доходу за період, що перевірявся, на загальну суму 1 164 716,70 грн та неперерахування до бюджету податку з доходів фізичних осіб в сумі 232 334,31 грн.
На підставі встановлених перевіркою порушень, 23 вересня 2016 року контролюючим органом прийнято податкове повідомлення-рішення №0048401306, яким позивачу збільшено суму грошового зобов`язання з податку на доходи фізичних осіб, що сплачується фізичними особами за результатами річного декларування, у сумі 290 587,92 грн, в т.ч. 232 334,34 грн — за податковими зобов`язаннями та 58 253,58 грн — за штрафними (фінансовими) санкціями.
За встановленими судами обставинами справи, висновки акта перевірки щодо порушення позивачем податкового законодавства ґрунтуються на інформації, наданій ПАТ «Укрсоцбанк», згідно з якою ОСОБА_1 було нараховано дохід у вигляді анульованої банківською установою основної кредитної заборгованості на загальну суму 1 164 716,70 грн.
Так, під час розгляду справи суди встановили, що 6 червня 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (кредитор) та ОСОБА_1 (позичальник) укладено договір кредиту №028/25-207, за умовами якого кредитор надає позичальнику у тимчасове користування грошові кошти в сумі 142 500,00 доларів США зі сплатою 11,95 процентів річних.
В подальшому, 15 вересня 2015 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 підписано договір про внесення змін №1 до договору кредиту №028/25-207 від 6 червня 2007 року, яким визначено, що за позивачем обліковується наступна заборгованість: за кредитом — 102870,20 доларів США, за процентами — 3242,55 доларів США. Сторони в цій угоді домовилися про погашення ОСОБА_1 заборгованості за договором кредиту в сумі 53057,00 доларів США не пізніше 15 вересня 2015 року. У разі, якщо позичальник належним чином виконає умови, викладені у договорі про внесення змін, позичальник набуває право на анулювання (прощення) залишку заборгованості за договором кредиту.
За даними довідки ПАТ «Укрсоцбанк» 15 вересня 2015 року позивачем внесено 53057,00 доларів США, в т.ч. 49814,45 доларів США — сплачений борг за кредитом (сума у гривневому еквіваленті — 1093561,43 грн) та 3242,55 доларів США — сплачені відсотки за кредитом (у гривневому еквіваленті — 71182,71). Тобто, позивачем виконано вимоги договору про внесення змін №1 до договору кредиту №028/25-207 від 6 червня 2007 року, а відтак позивач як позичальник набув право на анулювання (прощення) залишку заборгованості за договором кредиту.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що пункт 8 підрозділ 1 розділу XX «Перехідні положення» ПК України, на необхідності застосування якого наголошує позивач, стосується регулювання правовідносин, які складаються у випадку прощення (анулювання) кредитором суми боргу з фінансовим кредитом в іноземній валюті, стосовно якого відбулась зміна валюти зобов`язання з іноземної у гривню. Оскільки матеріали справи не містять будь-яких доказів зміни умов кредитного договору щодо валюти зобов`язання, суди вважали, що пункт 8 підрозділ 1 розділу XX «Перехідні положення» ПК України не застосовується до спірних правовідносин.
✔Отже, ключовим питанням, яке потребує вирішення у даній справі, є правомірність віднесення податковим органом суми прощеної (анульованої) кредитором заборгованості до складу оподаткованого доходу позивача як додаткового блага на підставі абзацу «д» підпункту 164.2.17 пункту 164.2 статті 164 ПК України.
Так, за приписами вказаної вище норми ПК України до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включається дохід, отриманий платником податку як додаткове благо у вигляді: основної суми боргу (кредиту) платника податку, прощеного (анульованого) кредитором за його самостійним рішенням, не пов`язаним з процедурою банкрутства, до закінчення строку позовної давності, у разі якщо його сума перевищує 50 відсотків однієї мінімальної заробітної плати (у розрахунку на рік), встановленої на 1 січня звітного податкового року.
Поряд із тим, у зв`язку з політичною та фінансовою кризою, яка сталася у 2014 році та спричинила девальвацію національної валюти в Україні, враховуючи скрутне становище, в якому опинилися позичальники — фізичні особи, які отримали споживчі кредити в іноземній валюті, з 7 травня 2015 року підрозділ 1 розділу XX «Перехідні положення» ПК України доповнений пунктом 8 на підставі Закону України від 9 квітня 2015 року №321-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо кредитних зобов`язань» в частині звільнення від оподаткування операцій з прощення (анулювання) кредитором боржникові заборгованості за фінансовим кредитом в іноземній валюті.
Метою запровадження вказаних положень була фактична реалізація положень Закону України «Про реструктуризацію кредитних зобов`язань з іноземної валюти в гривню», згідно з якими платникам податків надаються певні податкові преференції.
Однією з таких преференцій, встановлених у пункті 8 підрозділу 1 розділу XX «Перехідні положення» ПК України, є невіднесення до додаткового блага платника податку і невключення до розрахунку загального місячного (річного) оподатковуваного доходу сум курсової різниці та процентів, комісії та/або штрафних санкцій (пені) за такими кредитами, прощених (анульованих) кредитором за його самостійним рішенням, не пов`язаним із процедурою його банкрутства, до закінчення строку позовної давності. Курсова різниця обчислюється як різниця між основною сумою боргу за фінансовим кредитом в іноземній валюті, визначеною за офіційним курсом НБУ на дату зміни валюти зобов`язання за таким кредитом з іноземної валюти у гривню, та сумою такого боргу, визначеною за офіційним курсом НБУ станом на 1 січня 2014 року. Норми цього пункту застосовуються до фінансових кредитів в іноземній валюті, не погашених до 1 січня 2014 року. Дія абзацу першого цього пункту поширюється на операції з прощення (анулювання) кредитором боржникові заборгованості за фінансовим кредитом в іноземній валюті, що здійснювалися починаючи з 1 січня 2015 року.
Тобто, з урахуванням внесених до ПК України змін, курсова різниця, що виникла внаслідок знецінення національної валюти по відношенню до валюти прощеного боргу (кредиту), не відноситься до доходів платника податку та не підлягає оподаткуванню.
Верховний Суд, розглядаючи справи такої категорії, у постановах від 19 липня 2019 року (справа №826/4240/18) та від 25 листопада 2019 року (справа №500/2252/18) дійшов наступного висновку: «з огляду на пріоритетність норми правового акта, виданого пізніше, до правовідносин, які виникли у зв`язку із прощенням банками з 1 січня 2015 року боргу позичальникам за кредитами в іноземній валюті, які не було погашено до 1 січня 2014 року та валюту зобов`язання за якими було змінено з іноземної на національну, застосовуються норми пункту 8 підрозділу 1 розділу XX «Перехідні положення» ПК України. Застосування ж вимог абзацу «д» підпункту 164.2.17 пункту 164.2 статті 164 ПК України має місце виключно у випадку перевищення суми прощеного (анульованого) кредитором боргу над сумою курсової різниці, обрахованої за правилами, передбаченими пунктом 8 підрозділу 1 розділу XX «Перехідні положення» ПК України.».
Інакше кажучи, пункт 8 підрозділу 1 розділу XX «Перехідні положення» ПК України є застосовним у тому разі, коли відбулась подія зміни валюти зобов`язання з іноземної на національну. Тому, при вирішенні питання про можливість застосування преференцій щодо сплати податку на доходи фізичних осіб слід з`ясувати, чи відбулась зміна валюти зобов`язання на гривню, а також, чи є більшою різниця, що розрахована у відповідності до пункту 8 підрозділу І розділу ХХ «Перехідні положення» ПК України, яка не підлягає оподаткуванню, ніж сума боргу, що прощена кредитором позивачу. Якщо ж така різниця є меншою за розмір анульованого (прощеного) боргу, підстави стверджувати, що платник податку внаслідок такого прощення отримав додаткове благо з настанням відповідних податкових наслідків, — відсутні.
У справі, що розглядається, суди констатували, що у випадку позивача не відбулося зміни валюти зобов`язання, а тому, відповідно, й не перевіряли співвідношення між курсовою різницею та сумою прощеного боргу відповідно до положень пункту 8 підрозділу 1 розділу XX «Перехідні положення» ПК України.
✔Поряд із тим, порушуючи питання про наявність у даній справі виключної правової проблеми позивач як у доводах касаційної скарги, так і в клопотанні про передачу справи на розгляд ВП ВС наголошує на різних підходах КАС ВС при вирішенні питання, які саме обставини (юридичні факти) свідчать про те, що у взаємовідносинах між кредитором та позичальником відбулась зміна валюти зобов`язання.
Так, на підтвердження своїх доводів позивач наводить правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 21 травня 2019 року у справі №1940/1610/18, яка зводиться до наступного: «оскільки кредит, який отримав позивач в іноземній валюті, станом на 1 січня 2014 року не погашений, визначення суми додаткового блага повинно здійснюватись з урахуванням пункту 8 підрозділу 1 розділу XX «Перехідні положення» ПК України. Додатковою угодою про припинення зобов`язань прощено борг у розмірі 65935,89 доларів США, в гривнях сума прощення боргу у додатковій угоді не визначена. Поряд із цим, визначаючи суму отриманого доходу у гривнях, податковий орган проводить саме зміну валюти зобов`язання, та повинен враховувати приписи пункту 8 підрозділу 1 розділу XX «Перехідні положення» ПК України».
Від зазначеної правової позиції Верховний Суд у встановленому КАС України не відступав.
Тут варто зауважити, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження (частин перша статті 341 КАС України). Неврахування судами попередніх інстанцій саме вказаного вище висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах й слугувало підставою до відкриття касаційного провадження у даній справі.
Поряд із тим, у своєму клопотанні позивач звертає увагу на іншу позицію Верховного Суду (постанова від 23 серпня 2019 року у справі №825/599/17), відповідно до якої: «судами не було встановлено, а матеріали справи не містять будь — яких доказів зміни умов договору про надання відновлювальної кредитної лінії щодо валюти зобов`язання, а відтак пункт 8 підрозділ 1 розділу XX «Перехідні положення» ПК України не може бути застосовано до спірних правовідносин».
Окрім того, за наслідками аналізу практики Верховного Суду з означеної категорії справи колегією суддів виявлено, що, окрім наведеного позивачем переліку судових рішень, КАС ВС висловлював дещо різні правові підходи з питання, яке постало у касаційній скарзі позивача.
Так, до прикладу, у постанові від 20 червня 2018 року (справа №804/4182/17) КАС ВС дійшов наступного висновку: «на анульовану банком суму не поширюються положення пункту 8 підрозділу 1 розділу ХХ «Перехідні положення» ПК України, адже відносно заборгованості по кредитному договору відсутні такі умови, як зміна валюти зобов`язання за кредитом з іноземної валюти у гривню та прощення розміру різниці, відповідно розрахованої. Поняття фінансового кредиту, яке міститься в ПК України, не змінює суті взаємовідносин сторін, що мали місце у відповідності із кредитним договором в іноземній валюті, а також валюти основної суми боргу (кредиту) позивача, яка фактично була прощена (анульована) кредитором». Аналогічні за своїм змістом висновки у подібних правовідносинах викладено й в інших судових рішеннях Верховного Суду (постанови від 29 січня 2019 року у справі №821/707/17, від 5 листопада 2019 року у справі №821/465/17) тощо.
Натомість, у постанові від 18 січня 2021 року (справа №120/935/19-а) Верховний Суд констатував, що «датою зміни валюти зобов`язання за кредитом, отриманим позивачем за кредитним договором, є дата підписання між кредитором та позивачем додаткового до кредитного договору, відповідно до якого сторони домовились, що повернення кредиту та сплата процентів буде здійснюватись в національній валюті України — гривні із застосуванням для розрахунку платежу офіційного курсу долара США до української гривні, встановленого НБУ на день сплати».
Крім того, у постановах від 19 липня 2019 року (справа №826/4240/18), від 4 червня 2020 року (справа №826/7305/17), від 18 січня 2021 року (справа №120/935/19-а) Верховний Суд дійшов висновку, що «для правовідносин, які виникають у сфері справляння податків, не має правового значення те, яким чином кредитор обліковував відповідну суму прощеного боргу у своєму бухгалтерському обліку, а кваліфікація таким кредитором прощеного боргу позичальника його оподатковуваним доходом та надання до фіскальної служби відповідного податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, і сум утриманого з них податку, не впливає на податкові зобов`язання позивача».
✔Тобто, з аналізу наведеної вище судової практики вбачається, що Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду за подібних обставин демонструє неоднакові підходи щодо застосування пункту 8 підрозділу 1 розділу ХХ «Перехідні положення» ПК України, зокрема, при вирішенні питання: за наявності яких умов (настання яких юридичних фактів) відбувається зміна валюти зобов`язання за кредитом з іноземної валюти у гривню у разі прощення (анулювання) кредитором боргу позичальникові (як-от, самостійне визначення податковим органом суми отриманого доходу у національній валюті шляхом застосування гривневого еквіваленту (постанова КАС ВС від 21 травня 2019 року у справі №1940/1610/18); підписання між кредитором та позичальником додаткового договору про повернення кредиту в національній валюті (постанова КАС ВС від 18 січня 2021 року (справа №120/935/19-а), чи інші умови).
В контексті викладеного Суд зазначає, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їхні рішення не викликали сумнівів (рішення Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії»). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії»).
У судовій практиці Великої Палати Верховного Суду йдеться про те, що загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання. Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Дія вказаного принципу проявляється не лише у чіткості та зрозумілості закону, скільки в процесі його правозастосування. Велика Палата Верховного Суду робить акцент, що принцип правової визначеності, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, має характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність і передбачуваність правозастосування, а отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.
Колегія суддів враховує положення частини першої статті 346 КАС України, за приписами якої якщо суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з цієї самої палати або у складі такої палати, — він передає справу на розгляд палати, до якої входить така колегія.
✔Однак, незважаючи на спільне нормативно-правове регламентування спірних правовідносин, справи означеної категорії не завжди є подібними, оскільки відрізняються за обсягом встановлених у них судами обставин (фактів), підставами позову тощо. Зокрема, майже в кожному випадку відмінними є умови договорів між фізичними особами (позичальниками) та банківськими установами (кредиторами) щодо обставин прощення (анулювання) боргів за валютними кредитами, а також інші обставини, що не дають підстав вважати правовідносини подібними. Зазначене не дає можливості із впевненістю стверджувати про схожість спірних правовідносин. Поряд із тим, як вбачається із процитованих вище судових рішень КАС ВС, спільним, й, більш того, проблематичним у таких категоріях адміністративних справ залишається достовірне встановлення події — зміна валюти зобов`язання за кредитом з іноземної валюти у гривню у разі прощення (анулювання) кредитором боргу позичальникові.
Відповідно до частини п`ятої статті 346 КАС України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Отже, на переконання колегії суддів, ситуація, що склалася при вирішенні аналогічних адміністративних справи, має ознаки виключної правової проблеми й така передача необхідна для формування єдиної правозастосовчої практики, на чому обґрунтовано наголошує позивач у поданому клопотанні. Описана вище проблема потребує вирішення на рівні Великої Палати Верховного Суду.
За усталеною практикою розгляду Великою Палатою Верховного Суду питань стосовно прийнятності справ на підставі частини п`ятої статті 346 КАС України, наявність у справі виключної правової проблеми має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать, зокрема, такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.
Щодо кількісного виміру, то колегія суддів виходить із того, що за даними Єдиного державного реєстру судових рішень на розгляді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду перебуває значна кількість справ, предметом спору в яких є питання застосування пункту 8 підрозділу 1 розділу ХХ «Перехідні положення» ПК України до спірних правовідносин.
Якісним критерієм у даному випадку є вирішення правової проблеми, необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.

 

Далее

Коли не потрібно отримувати дозвільні документи при переплануванні квартири

Опубликовано 23 Фев 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Коли не потрібно отримувати дозвільні документи при переплануванні квартири

Здійснення особою перепланувань у належній йому на праві власності квартирі, які не передбачають втручання у конструктивні елементи будівлі, не потребують отримання відповідних дозвільних документів на проведення таких робіт.

Відповідне положення міститься у постанові Верховного Суду від 28 квітня 2020 року у справі № 727/11479/17.

Обставини справи

Позивач звернувся до суду з позовом до сусіда: інспекції державного архітектурного-будівельного контролю Чернівецької міської ради, в якому просив зобов’язати сусіда усунути перешкоди у користуванні майном шляхом приведення його квартири у попередній стан за власний рахунок.

Позивач зазначив, що сусід самочинно здійснив реконструкцію жилого приміщення зі зміною цільового призначення та здійснює у приміщенні цієї квартири торговельну діяльність з продажу легкозаймистих товарів за відсутності пожежної сигналізації, перешкоджає заїзду та проходу, користування прибудинковою територією.

Позиція ВС

ВС зазначив, що частиною першою статті 320 ЦК передбачено, що власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 391 ЦК).

Відповідно до частини другої статті 383 ЦК власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, — за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку.

При застосуванні положень статей 391, 396 ЦК позов про усунення порушень прав, не пов’язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов’язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

Відповідно до статті 152 ЖК УРСР (в редакції, чинній на момент спірних правовідносин) виконання власниками робіт з переобладнання та перепланування жилого будинку і жилого приміщення приватного житлового фонду, які не передбачають втручання в несучі конструкції та/або інженерні системи загального користування, не потребує отримання документів, що дають право на їх виконання. Після завершення зазначених робіт введення об’єкта в експлуатацію не потребується.

У справі, яка переглядається, установлено, що відповідачем здійснено виконання робіт з перепланування квартири, зокрема демонтовано перегородку між приміщенням кімнати 2-3 площею 13,6 кв. м та приміщенням кімнати 2-4 площею 7,7 кв. м, втручань в конструктивні елементи будівлі не здійснювалось. Вказане перепланування квартири відповідає державним стандартам будівельних норм та правилам щодо безпечної експлуатації.

Таким чином, здійснені відповідачем у належній йому на праві власності квартирі перепланування, які не передбачали втручання у конструктивні елементи будівлі, не потребували отримання відповідних дозвільних документів на проведення таких робіт.

Далее

Фізична особа може придбати право вимоги за кредитним договором у банку, що ліквідується: КЦС ВС

Опубликовано 19 Фев 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Фізична особа може придбати право вимоги за кредитним договором у банку, що ліквідується: КЦС ВС
Позивач просив суд визнати недійсними договори про відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами, оскільки банк, що перебуває у процедурі ліквідації, продав на прилюдних торгах відповідні права фізичній особі, не наділеній правами надавати фінансові послуги.
Суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, відмовив у задоволенні позову. Суди зазначили, що укладений між банком і фізичною особою договір відступлення права вимоги не є договором факторингу, а тому відповідач мав право, як фізична особа, брати участь в електронних торгах із продажу права вимоги за кредитним договором.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду залишив рішення попередніх судів без змін, навівши таке обґрунтування.
За загальним правилом, відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням ч. 3 ст. 512 та ст. 1054 ЦК України, оскільки для зобов’язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб’єкт, а саме кредитор – банк або інша фінансова установа.
Водночас процедура припинення банку як юридичної особи проводиться у порядку, передбаченому Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
При ліквідації банку Фонд гарантування вкладів фізичних осіб безпосередньо або шляхом делегування повноважень уповноваженій особі з дня початку процедури ліквідації банку здійснює відчуження активів та/або зобов’язань банку.
Згідно з п. 1.2 оспорюваного договору про відступлення права вимоги сторони визначили, що жодне з його положень, а також будь-які платежі, які здійснюватимуться на виконання цього договору, не вважаються та не можуть вважатися фінансуванням банку новим кредитором.
Положення нормативно-правових актів, якими врегульовано процедуру ліквідації банку, допускають продаж майна банку, який перебуває в стадії виведення з ринку (ліквідації), шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення виконання зобов’язання на конкурсних засадах будь-яким суб’єктам правовідносин, у тому числі без статусу банку або фінансової установи.
При цьому, враховуючи відкликання Національним банком України банківської ліцензії банку, а також наслідки початку процедури його ліквідації, обмеження прав фізичних осіб на участь у торгах з продажу прав вимоги цим банком законодавством не визначені.
Положення Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та прийняті на його виконання нормативно-правові акти ФГВФО, які не містять заборони щодо придбання фізичними особами майна неплатоспроможного банку шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення, є пріоритетними щодо інших нормативних актів України.
Відповідач не набув права здійснювати фінансові операції стосовно боржника, за умовами договору про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги у нього виникло лише право вимагати виконання зобов’язань у розмірі та обсязі, які існували на момент укладення цього договору, без можливості нарахування додаткових процентів і неустойки, право на нарахування яких мав первісний кредитор.
Доводи позивача про невідповідність висновків судів попередніх інстанцій правовим висновкам, викладеним у постановах Великої Палати ВС у справах № 909/968/16, № 465/646/11, № 638/22396/14-ц, є необґрунтованими, оскільки у справі, що переглядається, спірний договір відступлення прав вимоги за кредитним договором був укладений у процедурі примусової ліквідації банку, порядок проведення якої регулюється спеціальними нормами.
Постанова Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 640/14873/19 (провадження № 61-6649св20) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/93708816.
Далее

Нотаріус не мав права засвідчувати справжність підпису на документах, які містять відомості, що порочать честь і гідність людини: ВС

Опубликовано 18 Фев 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Нотаріус не мав права засвідчувати справжність підпису на документах, які містять відомості, що порочать честь і гідність людини: ВС
  Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі №638/15576/16-ц від  13 січня 2021 року   прийшов до висновку, що нотаріус не мав права засвідчувати справжність підпису на документах, які містять відомості, що порочать честь і гідність людини.

У вересні 2016 року Особа 1 звернулася до суду з позовом до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Мусієнко О.І. про визнання неправомірною (незаконною) нотаріальної дії.

Позовна заява мотивована тим, що 26.10.2012 приватний нотаріус посвідчила заяву її колишнього чоловіка, Особи 2, до компетентних органів, в якій містяться відомості, які є недостовірними та порочать її честь і гідність, принижують ділову репутацію.

Зазначала, що, засвідчуючи підпис на такій заяві, нотаріус порушила ст.78 закону «Про нотаріат» у редакції, чинній на час учинення нотаріальної дії, якою встановлені правила справжності підпису на документах.

Ураховуючи наведене, уточнивши позовні вимоги, Особа 1 просила суд: визнати дії приватного нотаріуса щодо засвідчення підпису Особи 2 на заяві від 26.10.2012 неправомірними (незаконними); скасувати нотаріальну дію та направити інформацію про це та процесуальні документи до Міністерства юстиції для виключення заяви Особи 2 від 26.10.2012 з реєстру нотаріальних дій.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дзержинського райсуду від 19.02.2020 в задоволенні позову Особи 1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що при засвідченні заяви Особи 2 приватним нотаріусом було дотримано всі вимоги закону «Про нотаріат.

Щодо порушень нотаріусом ст.78 закону «Про нотаріат» позивачем не надано жодного належного та допустимого доказу.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою ХАС від 29.05.2020 апеляційну скаргу Особи 1 залишено без задоволення, а рішення Дзержинського райсуду від 19.02.2020— без змін.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи і правильно застосував норми права, дійшовши обґрунтованого висновку, що позивачем належними й допустимими доказами не підтверджено неправомірності (незаконності) дій нотаріуса при посвідченні спірної заяви. Також суд зазначив, що, засвідчуючи справжність підпису на документах, нотаріус не посвідчує фактів, викладених у документах.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у липні 2020 року до Верховного Суду, Особа 1, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити її позов.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди формально розглянули спір, пославшись на загальні норми закону «Про нотаріат», у той час як позов заявлявся конкретно щодо порушення норми ст.78 закону «Про нотаріат» у редакції, чинній на час учинення нотаріальної дії. Суди не дали оцінки тому, що спірна заява, яку засвідчила нотаріус, містить дані, які порочать честь і гідність, тому вона на той час не могла бути засвідчена.

Уважає, що належно довела обґрунтованість своїх позовних вимог, а суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, безпідставно відмовив їй у задоволенні позову.

Також посилається на порушення судами норм процесуального права, що нею був заявлений обґрунтований відвід судді районного суду, який задоволено не було, а суд апеляційної інстанції незаконно розглянув справу без її участі.

Відзив на касаційну скаргу відповідач до суду не подав <…>.

Фактичні обставини справи, установлені судами

26.10.2012 приватним нотаріусом Харківського МНО Мусієнко О.І. була посвідчена заява до компетентних органів.У заяві Особа 2 зазначив: «Я, Особа 2, перебуваючи в ясному розумі та твердій пам’яті, маючи повну цивільну дієздатність, заявляю, що всі дії, учинені адвокатом Особою 3 відносно моїх прав та інтересів, а також відносно мого майна, зокрема моєї особистої квартири, що знаходиться за Адресою 1, учинені ним за моїм дорученням, у моїх інтересах і повністю схвалені мною. Ніяких претензій до його роботи та його дій, що стосуються мене, я ніколи не мав, та не маю зараз.

Свою колишню дружину Особу 1, яка намагалася відібрати моє майно, у тому числі зазначену квартиру, я ніколи не уповноважував діяти від мого імені, в тому числі писати будь-які скарги від мого імені чи в моїх інтересах. До того ж наші з нею інтереси є протилежними.

Хочу заявити, що Особа 1 є дуже непорядною людиною: викрала мої документи на квартиру, мій паспорт та інші особисті документи, переховує від мене поштову кореспонденцію, отриману на моє ім’я. Також Особа 1 намагалася безпідставно визнати мене недієздатним і призначитися моїм опікуном з ціллю заволодіння вказаною квартирою та притягнути мене до кримінальної відповідальності за надуманими підставами з цією ж ціллю.

Усі скарги, написані нею на адвоката Особу 3 є цілком безпідставними та переслідували спочатку мету примусити адвоката Особу 3 відмовитися від захисту моїх прав та інтересів, а коли це їй не вдалося, зараз переслідує мету помститися адвокату за мій належний захист, що не дало їй можливості заволодіти моїм майном» <…>.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Мотиви, з яких виходить ВС, і застосовані норми права

Згідно із ч.1 ст.58 Конституції закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до ст.5 ЦК акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.

Акт цивільного законодавства не має зворотної дії в часі, крім випадків, коли він пом’якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

Якщо цивільні відносини виникли раніше й регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов’язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Згідно із ч.1 ст.78 закону «Про нотаріат» у редакції, чинній на час засвідчення нотаріусом спірної заяви від 26.10.2012, нотаріус, посадова особа органу місцевого самоврядування, начальник установи виконання покарань засвідчують справжність підпису на документах, зміст яких не суперечить законові та які не мають характеру угод і не містять відомостей, що порочать честь і гідність людини.

Звертаючись до суду з позовом, Особа 1 посилалася на порушення нотаріусом саме вказаної норми права в частині того, що заява від 26.10.2012 містила відомості, що порочать її честь і гідність.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд не забезпечив повного та всебічного розгляду справи, на вказану обставину та доводи Особи 1 уваги не звернув, не дав правової оцінки вказаній нормі права щодо спірних правовідносин і фактично не розглянув обґрунтованість її позовних вимог.

Це є порушенням п.3 ч.1 ст.382 ЦПК, в якому сказано, що апеляційний суд у постанові має зазначити мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу.

При цьому суд апеляційної інстанції застосував ч.1 ст.78 закону «Про нотаріат» у редакції, яка набула чинності після вчинення нотаріусом оспорюваної нотаріальної дії <…>.

Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості під час розгляду справи в касаційному порядку встановлювати нові обставини або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, суд апеляційної інстанції не провів належного апеляційного перегляду рішення районного суду по суті позовних вимог, тому усунути вказані недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду неможливо, у зв’язку із чим справу необхідно передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Отже, прохання Особи 1 про ухвалення ВС власного рішення є передчасним.

При цьому колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги Особи 1, що апеляційний суд незаконно розглянув справу без її участі, що є обов’язковою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд, оскільки ухвалою ХАС від 17.04.2020 було відкрито апеляційне провадження у справі та вирішено розглядати справу за правилами, установленими для розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (ч.1 ст.369 ЦПК).

Не заслуговують на увагу й доводи заявника щодо заявленого нею відводу судді районного суду, оскільки підстав для задоволення відводу судді, передбачених у ст.36 ЦПК, не було, про що правильно зазначено в ухвалі.

Керуючись стст.400, 402, 409, 411, 416, 419 ЦПК, ВС

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Особи 1 задовольнити частково.

Постанову Харківського апеляційного суду від 29.05.2020 скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Далее

Принцип единства юридической судьбы земельного участка и расположенных на нем зданий: ВС

Опубликовано 10 Фев 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Принцип единства юридической судьбы земельного участка и расположенных на нем зданий: ВС

Верховный Суд разъяснил принцип единства юридической судьбы земельного участка и расположенных на нем зданий, сооружений. Об этом сообщила пресс-служба ВС.

Соответствующее постановление по делу № 318/1274/18 ВС принял 20.01.2021.

Суть дела: местный суд, с решением которого согласился суд апелляционной инстанции, отказал в удовлетворении иска о признании права собственности на земельный участок по приобретательной давности, поскольку иск предъявлен к ненадлежащему ответчику — сельскому совету, ликвидированному в результате объединения территориальных общин, а надлежащим ответчиком является городской совет, в который перешли права упомянутого сельсовета.

Коллегия судей Гражданского суда ВС отменила предыдущие судебные решения и направила дело на новое рассмотрение в суд первой инстанции, приведя такие правовые обоснования.

Согласно частям 3 и 4 ст. 8 Закона «О добровольном объединении территориальных общин» объединенная территориальная община является правопреемником всего имущества, прав и обязанностей территориальных общин, объединившихся со дня обретения полномочий сельским, поселковым, городским советом, избранным такой объединенной территориальной общиной.

Юридическое лицо — сельский, поселковый, городской совет, размещенный в административном центре Объединенной территориальной общины, является правопреемником прав и обязанностей всех юридических лиц — сельских, поселковых, городских советов, избранных территориальными общинами, которые объединились.

Предъявление иска к ненадлежащему ответчику не является основанием для отказа в открытии производства по делу. В таком случае по результатам рассмотрения дела суд отказывает в иске к ненадлежащему ответчику и принимает решение по существу заявленных требований относительно надлежащего ответчика.

Относительно принципа единства юридической судьбы земельного участка и расположенных на нем зданий, сооружений

Обосновывая требования, истец, среди прочего, сослался на ст. 120 ЗК, которая регулирует переход права на земельный участок в случае приобретения права на жилой дом, здание или сооружение. Он отметил, что с 4 июня 2002 года является владельцем подаренного ему жилого дома, а земельный участок под ним все еще числится в собственности умершего лица, от которого даритель унаследовал дом.

В ч. 1 ст. 120 ЗК в редакции, действующей на момент возникновения спорных правоотношений (15 января 2002), было предусмотрено, что при переходе права собственности на здание и сооружение право собственности на земельный участок или его часть может переходить на основании гражданско-правовых сделок.

Вместе с тем при отсутствии отдельного соглашения относительно земельного участка при переходе права собственности на объект недвижимости следует учитывать, что указанная норма закрепляет общий принцип целостности объекта недвижимости, построенного на земельном участке, с таким участком (принцип единства юридической судьбы земельного участка и расположенных на ней здания, сооружения).

Учитывая этот принцип, следует сделать вывод, что земельный участок следует за недвижимым имуществом, которое приобретает лицо, если другой способ перехода прав на земельный участок не определен условиями договора или предписаниями законодательства.

То есть по общему правилу, закрепленному в ч. 1 ст. 120 ЗК, лица, которые приобрели право собственности на здание или сооружение, становятся владельцами земельного участка на тех же условиях, на которых он принадлежал предыдущему владельцу.

Далее