Юридическая Компания

Новости судебной практики

КГС ВС: щодо стягнення витрат на правничу допомогу

Опубликовано 18 Июл 2019 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

КГС ВС: щодо стягнення витрат на правничу допомогу

🔥Постанова КГС ВС від 09.07.2019 № 923/726/18:
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/82937856

Ключові тезиси:
✔️8.1. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 244 ГПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.
✔️8.2. Згідно з частиною першою статті 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи. За частиною третьою зазначеної статті до витрат, пов’язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема на професійну правничу допомогу.
✔️8.3. Звертаючись 03.12.2018 до місцевого господарського суду з заявою, Позивач просив постановити додаткове рішення у цій справі про стягнення з Відповідача судових витрат на правничу допомогу у розмірі 11 475 грн.
✔️8.4. Відповідно до частини третьої статті 126 ГПК України для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
✔️8.5. В обґрунтування заяви про розподіл витрат на правничу допомогу Позивач надав акт виконаних робіт від 27.11.2018, складений ним з адвокатом Літвіновою Т. В. на виконання умов договору про надання правової допомоги від 17.10.2018 № ЛТВ0017 та розрахунок судових витрат на правничу допомогу, здійснений адвокатом на суму 11 475 грн.
✔️8.6. Відповідно до частин першої – другої статті 124 ГПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв’язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат, суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.
✔️8.7. Встановлено, що Позивач відповідно до положень статті 124 ГПК України надав попередній розрахунок витрат на правничу допомогу, який міститься в його заяві про збільшення позовних вимог, поданій до суду 07.11.2018, тоді як підготовче провадження у справі закрито ухвалою від 15.11.2018, отже суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що Позивач не скористався своїм правом подати разом з першою заявою по суті спору попередній розрахунок судових витрат.
✔️8.8. При цьому, враховуючи ту встановлену апеляційним господарським судом обставину, що Адвокатським об’єднанням «Мімір» адвокату Літвіновій Т. В. видано ордер серії ХС № 024202 від 17.10.2018 для надання Позивачу правничої допомоги у цій справі, спростовуються доводи Скаржника (підпункт 6.3) про непідтвердженість існування договірних відносин між Позивачем та цим адвокатом.
✔️✔️8.9. Посилання Скаржника (підпункт 6.2) на відсутність узгодження ціни наданих адвокатських послуг між сторонами, а також доказів витрачання адвокатом саме заявленого часу, Суд відхиляє з урахуванням правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду від 13.12.2018 у справі № 816/2096/17 та від 16.05.2019 у справі № 823/2638/18, згідно з якою від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконання робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою, але не доказів обґрунтування часу, витраченого фахівцем в галузі права. Що стосується часу, витраченого фахівцем в галузі права, то зі змісту вказаних норм процесуального права можна зробити висновок, що достатнім є підтвердження лише кількості такого часу, але не обґрунтування, що саме така кількість часу витрачена на відповідні дії.
✔️8.10. Разом з цим, відповідно до частини четвертої статті 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
✔️8.11. Частинами п’ятою, шостою цієї статті передбачено, що у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
✔️8.12. Обов’язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
✔️8.13. З огляду на викладене аргументи Скаржника (підпункт 6.1) про те, що суд апеляційної інстанції, всупереч статтям 86, 236 ГПК України, не дослідив обставини, пов’язані з наявністю чи відсутністю доказів на підтвердження фактичного здійснення Позивачем витрат на професійну правову допомогу підлягають відхиленню.
✔️8.14. Враховуючи наведене посилання Скаржника (підпункт 6.5) на порушення судом апеляційної інстанції норм статей 86, 124, 216, 236– 237, 270– 271 ГПК України не знайшли свого підтвердження під час касаційного перегляду, а твердження про порушення судом принципів рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін та права на справедливий суд (підпункт 6.4) у зв’язку з незадоволенням клопотання про відкладення розгляду справи необґрунтовані.
✔️8.15. Таким чином, враховуючи встановлені обставини, зокрема, що адвокат Літвінова Т. В. як представник Позивача брала участь у судових засіданнях у суді першої інстанції 15.11.2018 та 27.11.2018; в матеріалах справи міститься складений адвокатом Літвіновою Т. В. відзив на позовну заяву, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що матеріалами справи підтверджується надання адвокатом Літвіновою Т. В. Позивачу послуг, перелічених в акті від 27.11.2018, що є підставою для задоволення вимог Позивача про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу.
✔️8.16. З огляду на викладене апеляційний господарський суд дійшов підставного висновку про необхідність скасування ухвали суду першої інстанції про відмову у задоволенні заяви Позивача про розподіл судових витрат на правничу допомогу.

Далее

ВП ВС: щодо витребування майна з чужого незаконного володіння

Опубликовано 17 Июл 2019 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

ВП ВС: щодо витребування майна з чужого незаконного володіння

Позивач звернулась до суду з позовом про витребування майна – земельної ділянки з чужого незаконного володіння.

Особа зазначала, що є співвласником спірної земельної ділянки, яку продавець продав відповідачу як одноособовий власник. А набувач в свою чергу не є добросовісним, оскільки знала про протиправність дій продавця по відчуженню ним одноособово земельної ділянки, яка перебувала в спільній сумісній власності.

Суд першої інстанції задовольнив позов. Суд виходив з того, що позивач не мала наміру відчужувати належну їй на праві спільної сумісної власності земельну ділянку, повноваженнями щодо її відчуження продавця не наділяла, дії останнього не відповідали її волі, отже належне позивачу на праві спільної сумісної власності майно вибуло поза її волею, а відтак земельна ділянка підлягає витребуванню в добросовісного набувача на користь позивача відповідно до статті 388 Цивільного кодексу України.

Апеляційний суд з таким вирішенням спору не погодився. Суд апеляційної інстанції визнав помилковими висновки суду першої інстанції, що позивач не мала наміру відчужувати належну їй на праві спільної сумісної власності земельну ділянку. Також суд вказав, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що на момент укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки покупець знала та не могла не знати про той факт, що продавець не є одноособовим власником відчужуваних земельних ділянок, а тому відсутні передбачені частиною першою статті 388 ЦК України підстави для витребування цього майна у відповідача як добросовісного набувача.

Крім того, апеляційний суд звернув увагу на те, що позивач раніше зверталася до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельних ділянок, однак, ухвалою суду за заявою позивача та її представника даний позов був залишений без розгляду.

Верховний Суд скасував рішення апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишив в силі.

Суд касаційної інстанції нагадав, що відповідно до положень статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо згідно зі статтею 388 цього кодексу майно не може бути витребуване в нього. Згідно з положеннями статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Верховний Суд вказав, що, розглядаючи спори щодо витребування такого майна, суди повинні мати на увазі, що у позові про витребування майна може бути відмовлено лише з підстав, зазначених у статті 388 ЦК України, а також під час розгляду спорів про витребування майна мають установити всі юридичні факти, визначені статями 387 та 388 ЦК, зокрема чи набуто майно з відповідних правових підстав, чи є підстави набуття майна законними, чи є набувач майна добросовісним набувачем тощо. У разі встановлення, що відповідач є добросовісним набувачем, суд повинен установити, чи вибуло майно з володіння власника поза його волею або було продане в порядку виконання судових рішень.

Суд касаційної інстанції зауважив, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06 2018 у справі № 338/180/17).

ВС зазначив, що задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 року у справі № 183/1617/16, пункти 146-147).

Оскільки державний акт на право приватної власності, виготовлений та виданий на ім`я продавця було визнано недійсним, а спірна земельна ділянка вибула з володіння позивача поза її волею, ВС визнав обґрунтованим висновок суду першої інстанції про витребування земельної ділянки (постанова від 03.07.2019 у справі № 128/2526/16-ц).

Далее

Обчислення річних та інфляційних розрахунків є компетенцією суду та не потребує призначення економічної експертизи

Опубликовано 17 Июл 2019 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Обчислення річних та інфляційних розрахунків є компетенцією суду та не потребує призначення економічної експертизи

🔥Постанова КГС ВС від 02.07.2019 № 925/1641/17:
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/82860900

Ключові тезиси:
✔️1.1. 13.12.2017 ТОВ «Енергія України» звернулось до Господарського суду Черкаської області з позовом до ТОВ «Газпостач-Черкаси» про стягнення 491 714, 47 грн, з яких 354 133,81 грн пені, 95 983,17 грн інфляційних втрат та 41 597,49 грн 3% річних.
1.2. Позовна заява мотивована неналежним виконанням з боку Відповідача умов Договору купівлі-продажу природного газу № 05/12 ППГ в частині здійснення розрахунків за отриманий газ.

✔️2.1. Рішенням Господарського суду Черкаської області від 10.07.2018, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 25.02.2019, позовні вимоги задоволено повністю, стягнуто з ТОВ «Газпостач-Черкаси» на користь ТОВ «Енергія України» 95983,17 грн інфляційних втрат, 41597,49 грн 3% річних, 354133,81 грн пені та 7375,72 грн судового збору.
2.2. Рішення судів мотивовані тим, що Відповідач прострочив виконання грошового зобов’язання, а розрахунки 3% річних, втрат від інфляції та пені здійснені Позивачем арифметично правильно і з урахуванням приписів чинного законодавства. При цьому, матеріали справи містять достатню кількість доказів для повного та об’єктивного вирішення спору, а Відповідач не довів сукупності умов, визначених статтею 99 ГПК України, необхідних для призначення у справі судової експертизи.

✔️3. Короткий зміст вимог касаційних скарг
3.1. ТОВ «Газпостач-Черкаси» (Скаржник) подало касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Черкаської області від 10.07.2018 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 25.02.2019 та призначити у справі судово-економічну експертизу.
✔️4. Доводи Скаржника, викладені у касаційній скарзі
4.1. Судами попередніх інстанцій залишено поза увагою подане Відповідачем клопотання в порядку частини третьої статті 170 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) з проектом ухвали про призначення судової експертизи.

✔️8.8. Суд звертає увагу на те, що відповідно до частини першої статті 99 ГПК України суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з’ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) жодною стороною не наданий висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх правильності, або за клопотанням учасника справи, мотивованим неможливістю надати експертний висновок у строки, встановлені для подання доказів, з причин, визнаних судом поважними, зокрема через неможливість отримання необхідних для проведення експертизи матеріалів.
✔️Згідно зі статтею 1 Закону України «Про судову експертизу» судова експертиза — це дослідження на основі спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо об’єктів, явищ і процесів з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду.
✔️Судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування. Якщо наявні у справі докази є взаємно суперечливими, їх оцінку в разі необхідності може бути здійснено господарським судом з призначенням відповідної судової експертизи. Питання про призначення судової експертизи повинно вирішуватися лише після ґрунтовного вивчення обставин справи і доводів сторін щодо необхідності такого призначення.
✔️Відповідно до частини другої статті 98 ГПК України предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань. Предметом висновку експерта не можуть бути питання права.
✔️✔️8.9. З урахуванням наведених приписів законодавства, суди обґрунтовано відхилили клопотання Відповідача про призначення судової економічної експертизи у справі та дійшли правильного висновку, що обчислення пені, 3% річних та інфляційних втрат не потребує спеціальних знань, оскільки їх розмір визначається шляхом математичних розрахунків з урахуванням норм законодавства та умов договору, що віднесено до компетенції суду.

Далее

Саме по собі користування земельною ділянкою без документів не є достатньою підставою для кваліфікації такого використання земельної ділянки як самовільного її зайняття, — КГС ВС.

Опубликовано 17 Июл 2019 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Саме по собі користування земельною ділянкою без документів не є достатньою підставою для кваліфікації такого використання земельної ділянки як самовільного її зайняття, — КГС ВС.

Фабула справи № 902/341/17: Міська рада (позивач) звернулася до господарського суду з позовом до фізичної особи — підприємця (відповідач) про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом демонтажу розташованої на ній тимчасової споруди з габаритними розмірами. Позов мотивовано самовільним зайняттям земельної ділянки та розміщенням на ній тимчасової споруди без належного на те права.

Рішенням суду першої інстанції, яке залишене без змін постановою суду апеляційної інстанції, в задоволенні позову було відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що на час розгляду справи на земельній ділянці розташовано об’єкт нерухомого майна, що належить відповідачу, який використовує його у підприємницькій діяльності, тому застосування обраного позивачем способу захисту своїх прав фактично не призведе до їх відновлення, зокрема до реального повернення земельної ділянки у користування позивача.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду погодився з висновками, зробленими судами першої та апеляційної інстанцій, зазначивши, що суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що заявлені позивачем вимоги спрямовані та безпосередньо стосуються, у тому числі, позбавлення відповідача права володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю, оскільки фактично йдеться про припинення права власності відповідача шляхом знесення розташованого на цій земельній ділянці об’єкта нерухомості, що суперечить положенням Конституції України та вимогам законодавства, яке регулює відповідні правовідносини власності в Україні.

В постанові від 14.03.2019 у справі № 902/341/17 Верховний Суд зазначив наступне.

У вирішенні питання про наявність ознак самовільного зайняття земельної ділянки необхідно враховувати, що саме по собі користування земельною ділянкою без документів, що посвідчують права на неї, не є достатньою підставою для кваліфікації такого використання земельної ділянки як самовільного її зайняття. У вирішенні таких спорів необхідним є встановлення наявності у особи, в силу закону, права на отримання земельної ділянки у власність чи в користування. Отже, самовільне зайняття земельної ділянки є відмінним від користування земельною ділянкою за відсутності належним чином оформлених документів на неї.

Відсутність у відповідача правовстановлюючих документів на земельну ділянку не може кваліфікуватися як самовільне її зайняття, зокрема з огляду на правомірність набуття та оформлення у встановленому законом порядку розташованого на ній майна. У таких випадках положення статті 212 ЗК України застосуванню не підлягають.

З постановою можна ознайомитись за посиланням.

Далее

КАС ВС: у випадку існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов`язків особи в національному законодавстві, наявність у національному законодавстві правових «прогалин» щодо захисту прав людини та основних свобод, зокрема, у сфері пенсійного забезпечення, органи державної влади зобов`язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи

Опубликовано 17 Июл 2019 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

КАС ВС: у випадку існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов`язків особи в національному законодавстві, наявність у національному законодавстві правових «прогалин» щодо захисту прав людини та основних свобод, зокрема, у сфері пенсійного забезпечення, органи державної влади зобов`язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи
ПОСТАНОВА 12 липня 2019 року справа №348/2182/16-а адміністративне провадження №К/9901/15995/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
…своєчасно проведена атестація робочих місць за умовами праці є одним із заходів соціального захисту працівників, який має сприяти реалізації прав на здорові й безпечні умови праці, пільгове пенсійне забезпечення, пільги та компенсації за роботу у несприятливих умовах.
Атестація має проводитися у передбачені пунктом 4 Порядку проведення атестації строки, а відповідальність за своєчасність та якість її проведення покладається на керівника підприємства, організації.
Якщо чергова атестація була проведена з порушенням передбачених пунктом 4 Порядку проведення атестації строків, а працівник до її проведення виконував роботу, яка дає право на пенсію за віком на пільгових умовах, цей період його роботи має бути зарахований до пільгового стажу за результатами попередньої атестації.
Подібний висновок щодо застосування норм матеріального права викладено раніше Верховним Судом України, зокрема, у постанові цього Суду від 16 вересня 2014 року (справа № 21-307а14), та Верховним Судом, зокрема, у постанові від 23 січня 2018 року (справа № 732/2003/14).
Суд зазначає, що чинним законодавством не встановлені наслідки для роботодавця чи працівника, які можуть настати в результаті призупинення рішення роботодавця про результати проведення атестації робочих місць за умовами праці, у зв`язку із чим, суд вважає, що у випадку існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов`язків особи в національному законодавстві, наявність у національному законодавстві правових «прогалин» щодо захисту прав людини та основних свобод, зокрема, у сфері пенсійного забезпечення, органи державної влади зобов`язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.
Таким чином, враховуючи наведені положення законодавства і встановлені обставини справи, колегія суддів вважає правильними висновки суду першої інстанції, що наявність атестації робочого місця в даному випадку не може бути визначальною обставиною, яка обумовлює право позивача на пільгову пенсію,
Верховний Суд також приймає до уваги, що обставини, які підлягали встановленню судами у даній справі і доказуванню, значно віддалені у часі, при цьому враховує ступінь вини позивача у відсутності повного об`єму необхідних для реалізації його прав документів та повноті записів у наявних підтверджуючих пільговий стаж документах, з огляду на те, що обов`язок належного оформлення таких документів покладається не на працівника, а на роботодавця чи інших уповноважених осіб.
Аналізуючи поняття «якість закону» Європейський суд з прав людини у пункті 111 рішення у справі «Солдатенко проти України» (заява № 2440/07) зробив висновок, що це поняття, вимагаючи від закону відповідності принципові верховенства права, означає, що у випадку, коли національний закон передбачає можливість обмеження прав особи, такий закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні — для того, щоб виключити будь-який ризик свавілля
Згідно з уже сталою практикою Європейського суду з прав людини закон має відповідати якісним вимогам, насамперед, вимогам «доступності», «передбачуваності» та «зрозумілості»; громадянин повинен мати змогу отримати адекватну інформацію за обставин застосування правових норм у конкретному випадку; норма не може розглядатися як «закон», якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку; громадянин повинен мати можливість — у разі необхідності за належної правової допомоги — передбачити, наскільки це розумно за конкретних обставин, наслідки, до яких може призвести певна дія; у внутрішньому праві повинні існувати загороджувальні заходи від довільного втручання влади в здійснення громадянами своїх прав (рішення у справах «Сєрков проти України», заява № 39766/05, пункт 51; «Редакція газети «Правоє дело» та Штекель проти України», заява № 33014/05, пункт 51, 52; «Свято-Михайлівська Парафія проти України», заява № 77703/01, пункт 115; «Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства» (Tolstoy Miloslavsky v. the United Kingdom), заява № 18139/91, пункт 37; «Санді Таймс» проти Об`єднаного Королівства» (№ 1) («SundayTimes v. The United Kingdom (№ 1)»), серія А, № 30, пункти 48-49; «Мелоун протии Об`єднаного Королівства» («Malone v. The United Kingdom»), серія А, № 82, пункт 66); « Маргарета і Роджер Андерссон проти Швеції» («Margareta and Roger Andersson v. Sweden»), серія А, № 226-А, п. 75; «Круслен проти Франції» (Kruslin v. France), № 11801/85, п. 27; «Ювіг проти Франції» (Huvig v. France), серія А № 176-В, пункт 26; «Аманн проти Швейцарії» (Amann v. Switzerland), заява № 27798/95, пункт 56).

 

Далее

КГС ВС: поштові витрати, понесені стороною при направленні іншим учасникам справи кореспонденції, відносяться до судових витрат

Опубликовано 16 Июл 2019 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

КГС ВС: поштові витрати, понесені стороною при направленні іншим учасникам справи кореспонденції, відносяться до судових витрат

🔥Постанова КГС ВС від 21.06.2019 № 910/10126/18:
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/82599585

Ключові тезиси:
✔️ 32. Третьою особою-1 подано до Верховного Суду заяву про розподіл судових витрат в сумі 92,00 грн, понесених у зв’язку з переглядом рішення та постанови попередніх судових інстанцій у касаційному порядку (направлення іншим учасникам справи пояснень на касаційну скаргу Позивача), які Третя особа-1, посилаючись на пункт 4 частини 3 статті 123 та частину 13 статті 129 ГПК України, просить стягнути з Відповідачів.
✔️✔️32.1. Відповідно до статті 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи. До витрат, пов’язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, пов’язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Згідно з пунктом 2 частини 4 статті 129 ГПК України інші судові витрати, пов’язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові — на позивача.
✔️Водночас, судові витрати третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, стягуються на її користь із сторони, визначеної відповідно до вимог цієї статті, залежно від того заперечувала чи підтримувала така особа заявлені позовні вимоги (частина 13 статті 129 ГПК України).
✔️32.2. Проте, зважаючи на те, що згідно з пунктом 2 частини 4 статті 129 ГПК України судові витрати у зв’язку з відмовою в позові покладаються на Позивача, а Третя особа-1 підтримує позовні вимоги Позивача, тому колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення заяви Третьої особи-1.

Далее