Юридическая Компания

Новости судебной практики

Скасування реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт: ВС КАС

Опубликовано 4 Дек 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Скасування реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт: ВС КАС

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду розглянув у касаційному порядку адміністративну справу за позовом Товариства до Департаменту з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація), у якій позивач просив визнати протиправним та скасувати наказ.

Суть спору полягає в тому, що Департамент провів перевірку позивача з питань дотримання вимог земельного законодавства, під час якої виявив порушення: самовільну зміну виду цільового використання землі, самовільне зайняття суміжної земельної ділянки. Зазначені обставини стали підставою для прийняття оскаржуваного наказу про скасування реєстрації декларацій про початок виконання будівельних робіт (реконструкція приміщень житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями з перерозподілом їх площ під квартири та вбудовані нежитлові приміщення) і готовність до експлуатації об’єкта, який належить до I-III категорії складності.

Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції виходив із того, що земельна ділянка під спірною забудовою має цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Натомість відповідач не довів належними доказами того, що об’єкт збудований на спірній земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети, тобто не доведено, що позивач у декларації про початок виконання будівельних робіт зазначив недостовірні дані, які дають підстави вважати об’єкт самочинним будівництвом.

Суд апеляційної інстанції залишив без змін рішення суду першої інстанції. При цьому суд зазначив, що Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності», зокрема ст. 39-1 Закону, встановлено єдину підставу для скасування реєстрації декларації, а саме: подання замовником недостовірних даних, які є підставою вважати об’єкт самочинним будівництвом.

Не погоджуючись із такими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач оскаржив їх до Верховного Суду.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду залишив касаційну скаргу Департаменту з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій – без змін з огляду на таке.

Аналізуючи законодавчі норми, Верховний Суд зазначив, що Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності», зокрема ст. 39-1, встановлено єдину підставу для скасування реєстрації декларації, а саме: подання замовником недостовірних даних, які є підставою вважати об’єкт самочинним будівництвом.

При цьому недостовірні дані мають відповідати одній із таких умов, які дають підстави вважити об’єкт самочинним будівництвом: об’єкт збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; об’єкт збудований або будується без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи; об’єкт збудований або будується без належно затвердженого проєкту або будівельного паспорта.

Наявність інших недостовірних даних, які не свідчать про самочинне будівництво, не є підставою для скасування реєстрації декларації.

Крім того, суди попередніх інстанцій встановили, що інвесторами об’єкта будівництва оформлено право власності на 55 об’єктів нерухомого майна.

З огляду на наведене Суд зазначив, що після реєстрації права власності на збудований об’єкт нерухомості на підставі зареєстрованої декларації про готовність об’єкта до експлуатації остання вичерпує свою дію фактом виконання та виключає можливість віднесення такого об’єкта до самочинного.

Постанова Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі № 640/10134/19 (адміністративне провадження № К/9901/24307/20) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/92787264.

Далее

Відповідальність за систематичний продаж квартир як фізична особа громадянин: ВС КАС

Опубликовано 3 Дек 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Відповідальність за систематичний продаж квартир як фізична особа громадянин: ВС КАС

Підприємницька діяльність передбачає систематичне прийняття особою самостійних рішень щодо здійснення операцій, спрямованих на отримання прибутку, що супроводжується прийняттям взятих на себе ризиків, які пов’язані з такою діяльністю. Так, систематичний продаж квартир (як в даному випадку — понад 100 квартир) може вважатися саме такою діяльністю.

Відповідне положення міститься у постанові КАС ВС від 6 листопада 2020 року № 826/6329/16.

Обставини справи

ФОП просив визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що він здійснював продаж об’єктів нерухомого майна (квартир) як фізична особа-громадянин, у зв’язку з чим отриманий позивачем дохід не пов’язаний із провадженням підприємницької діяльності, а відтак не підлягає оподаткуванню як дохід фізичної особи-підприємця. Також позивач зазначив про порушення контролюючим органом законодавчо встановленого порядку проведення документальної позапланової невиїзної перевірки.

Позиція ВС

ВС зазначив, що згідно з частиною першою статті 42 Господарського кодексу підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Відповідно до частини першої статті 55 Господарського кодексу суб’єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Зі змісту наведених норм вбачається, що підприємницькою діяльністю можна вважати сукупність постійно або систематично здійснюваних дій щодо виробництва матеріальних і нематеріальних благ, реалізації товарів, виконання робіт або надання послуг з метою отримання прибутку. Аналізуючи ознаки притаманні підприємницькій діяльності, можна зробити висновок про те, що остання передбачає систематичне прийняття особою самостійних рішень щодо здійснення операцій, спрямованих на отримання прибутку, що супроводжується прийняттям взятих на себе ризиків, що пов’язані з такою діяльністю.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що комплекс послідовних цілеспрямованих дій позивача з продажу нерухомого майна є систематичною (більше 100 квартир) діяльністю, метою якої є саме отримання прибутку, оскільки зазначені дії з продажу не можна кваліфікувати як такі, що мали на меті задоволення власних (особистих) потреб фізичної особи, а, отже, вказане є свідченням того, що відповідна діяльність для цілей оподаткування має кваліфікуватися як підприємницька.

Далее

Визнання договору дарування недійсним, укладений з метою запобігання наступного звернення стягнення на нього у рахунок виконання рішення суду про стягнення заборгованості за договором позики: ВС

Опубликовано 26 Ноя 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Визнання договору дарування недійсним, укладений з метою запобігання наступного звернення стягнення на нього у рахунок виконання рішення суду про стягнення заборгованості за договором позики: ВС

Особа звернувся до суду з позовом про визнання договору дарування недійсним. Позивач зазначав, що укладений правочин є фіктивним та таким, що порушує його законні права, оскільки укладений після подання ним заяви про забезпечення позову та відкриття провадження у справі про стягнення заборгованості, дії сторін під час його укладення направлені не на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, а на фіктивний перехід права власності на будинок з метою приховання належного боржнику нерухомого майна від наступного звернення стягнення на нього у рахунок виконання рішення суду про стягнення заборгованості за договором позики, що є підставою для визнання договору дарування недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про відмову у задоволенні позову.

Суди виходили з недоведеності позивачем фіктивності договору дарування у зв`язку із відсутністю наміру створити правові наслідки, обумовлені спірним договором дарування, оскільки подальші дії сторін правочину свідчили про його виконання в натурі.

Так, з моменту укладення договору дарування набувач проживає у будинку, проводить ремонтні роботи, оплачує комунальні послуги, що підтверджено, зокрема, поясненнями свідків. А на момент укладання оспорюваного правочину рішення суду про стягнення грошової суми не існувало, як і не існувало будь-яких заборон відчуження належного відповідачу нерухомого майна.

Касаційний цивільний суд ВС дійшов іншого висновку та позов задовольнив.
Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.

Колегія суддів дійшла висновку, що сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.

ВС зауважив, що та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

Боржник не є абсолютно вільним у обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, у якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами.

Колегія суддів врахувала, що на момент здійснення безоплатного відчуження спірного майна зобов`язання за договором позики вважалося простроченим, його належне виконання не відбулося, а отже у позивача виникло право вимоги до відповідача у зв`язку з його неплатоспроможністю (постанова від 11.11.2020 у справі № 619/82/19).

Далее

Моральна шкода за придбаний неякісний товар та бездіяльність Держспоживслужби по захисту прав споживачів : ВС КАС

Опубликовано 25 Ноя 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Моральна шкода за придбаний неякісний товар та бездіяльність Держспоживслужби по захисту прав споживачів : ВС КАС

Постанова ВС КАС від 30 вересня 2020 року:

16.12.2017 чоловік придбав зимові черевики за ціною 1400 грн. в магазині за адресою АДРЕСА_1 . пром-ринок «КОТОВСЬКИЙ». Документ про оплату не видавався. Купуючи товар, просив запропонувати йому якісний товар, тобто теплі та непромокаючі черевики. В січні 2018 року ОСОБА_1 вперше взув черевики та виявив їх недоліки (передня частина промокає). Відразу повідомив про це продавця, але той відмовився обміняти товар чи повернути гроші.

Двічі позивач звертався до Держспоживслужби, але вона не вчинила жодних дій для захисту його прав як споживача.

Предметом спору є дотримання територіальним управлінням Держпродспоживслужби порядку належного розгляду звернення споживача  щодо придбання неякісного товару, а підставами позову — не проведення перевірки відносно продавця товару.

      Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що Головне управління Держпродспоживслужби в Одеській області неналежно розглянуло звернення ОСОБА_1 , відмовивши в проведенні позапланового заходу. Тому дії відповідача є протиправними.

    Відповідач рішення не оскаржує, тому в частині правомірності цього висновку судові рішення не переглядаються.

    Що стосується відшкодування моральної шкоди, Суди дійшли висновку про відсутність доказів, які б підтверджували завдання позивачу моральної шкоди і свідчили про наявність причинно — наслідкового зв`язку між нібито допущеною бездіяльністю відповідача і тими наслідками, про які зазначено у позові.

  Проте колегія суддів Верховного Суду з цим висновком не погоджується з огляду на наступне.

   Відповідно до ч. 3 ст. 43 Конституції України держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.

     Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

   Відповідно до ч. 3 ст. 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

   Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача — суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

    Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження — емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п.52). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого (п. 56). У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу ст. 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача, а протиправність його дій та рішень презюмується — обов`язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України) (п.57).

   Вимоги про відшкодування моральної шкоди у сумі 200 000 гривень позивач пов`язував з протиправністю не вчинення жодних належних дій за його зверненням, за яким рішення про вжиття, чи навіть би невжиття заходів з проведення державного нагляду (контролю) не було прийнято. Двічі звернення повертав відповідач. Окрім того, тривала боротьба за свої законні права як споживача якісних послуг виснажує його, завдає душевних страждань, що викликало у нього знервованість, дискомфорт, почуття безперспективності витрачених зусиль і часу, зневіру в законності дій відповідача, який є державним органом. Позивач залишився без взуття взимку, яке придбав за 1400 грн. При цьому, пенсія є єдиним його джерелом доходу. Позивач вважає, що відповідач безпідставно не прийняв жодного рішення за його заявою.

    Відповідач пояснив, що не доведено наявність причинно-наслідкового зв`язку між такими діями та шкодою.

   Доводи суб`єкта владних повноважень щодо відсутності доказів його вини Суд відхиляє, оскільки суди попередніх дійшли правильного висновку про протиправність дій відповідача у цій справі. Отже існують обґрунтовані правові підстави для покладення обов`язку з відшкодування моральної шкоди, яку таку було завдано.

   Що стосується факту завдання моральної шкоди, то позивач зазнав негативних емоції, змістом яких є занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Суд вважає, що з урахуванням вразливого стану позивача як інваліда, негативні емоції, викликані протиправними діями відповідача, досягли рівня страждання (у розумінні ст. 23 ЦК України), а отже моральну шкоду було завдано.

      Визначаючи співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам, Суд виходить з засад розумності та справедливості.

      У постанові від 05.12.2018 у справі № 210/5258/16-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що сума відшкодування моральної шкоди має бути аргументованою судом з урахуванням, зокрема, визначених у ч. 3 ст. 23 ЦК України критеріїв і тоді, коли таке відшкодування присуджується у сумі суттєво меншій, аніж та, яку просив позивач. Велика Палата Верховного Суду не погодилася з судами першої й апеляційної інстанцій, які задовольнили позовну вимогу у розмірі майже вчетверо меншому порівняно з тим, який просив стягнути позивач. Проте, не відкинувши жодні аргументи позивача про обставини, які свідчать про глибину його фізичного болю та страждань, не навели мотивів для такого визначення розміру відшкодування моральної шкоди (п. 68, 70).

     Отже, зменшуючи визначений позивачем розмір відшкодування моральної шкоди, суди повинні наводити відповідні мотиви.

   Суд бере до уваги, що відповідач двічі отримував звернення від позивача та двічі стверджував, що через відсутність інформації про найменування суб`єкта господарювання (продавця) не може виришіти заяву ОСОБА_1 .

   Проте згодом відповідач все таки спромігся вчинити необхідні дії щодо з`ясування особи продавця та все таки здійснив перевірку продавця і той погодився повернути 2000 грн. Отже, обставини, на які покликався відповідач, не були реальними перешкодами для реалізації повноважень щодо захисту прав споживача ОСОБА_1 .

    Водночас, Суд не вбачає причинно-наслідкового зв`язку між діями відповідача та погіршенням стану здоров`я позивача, тому ця обставина не може свідчити про завдання моральної шкоди відповідачем.

    Суд бере до уваги також і те, що внаслідок втручання відповідача права споживача врешті-решт було захищено і кошти за неякісний товари йому повернуто. Отже, відповідач, хоч і з затримкою, але захистив права позивача як споживача.

      З огляду на вищенаведене, Суд дійшов висновку, що з огляду на обставини справи справедливим буде присудження відшкодування моральної шкоди у розмірі 2 000 гривень.

 

Далее

Право ув’язнених отримувати харчування, сумісне із заповідями їх релігії: ЄС

Опубликовано 24 Ноя 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Право ув’язнених отримувати харчування, сумісне із заповідями їх релігії: ЄС

Європейський суд з прав людини у справі «Неагу проти Румунії» (заява № 21969/15), (інформаційний ресурс «ECHR. Ukrainian Aspect» ) щодо права увязненних отримувати харчування сумісне із заповідями їх релігії, зробив наступні висновки:

Під час поміщення у СІЗО Данута Неагу, якого підозрювали у вчиненні злочину,  повідомив адміністрацію установи, що є православним християнином (законодавство Румунії передбачало право ув’язнених отримувати харчування, сумісне із заповідями їх релігії). Згодом його засудили до позбавлення волі.

У місцях несвободи Неагу познайомився з ув’язненими-мусульманами і прийняв іслам. Він повідомив про це адміністрацію та попросив страви без свинини. Але запит був відхилений. Кілька аналогічних запитів, поданих ним після переведення до іншої установи також залишилися без задоволення на тій підставі, що він не надав документального підтвердження прийняття ним ісламу. Оскарження цих рішень в суді не мало успіху. 

Тоді, посилаючись на ст. 9 (свобода думки, совісті і релігії) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, він звернувся до Європейського суду з прав людини із скаргою на відмову органів влади Румунії визнати прийняття ним ісламу.

А звідси, відповідно до ст. 3 (заборона нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції Неагу також скаржився на те, йому продовжували подавати страви, що містять свинину, всупереч заповідям релігії. 

У Страсбурзі звернули увагу на те, що відповідно до законодавства Румунії вимога документального підтвердження віросповідання стосувалася лише ув’язнених, які приймали певне віросповідання під час тримання під вартою. У всіх інших випадках ув’язнені могли оголосити про свою релігійну приналежність.

На думку високих суддів правило документального підтвердження віросповідання виходило за межі обґрунтування справжньої віри, яка могла вимагатися. Тим більше ув’язнені спочатку мали можливість вільно повідомити про свою релігію не надаючи жодних доказів. А суди при цьому не з’ясували, чи мав Неагу фактичну можливість отримати письмовий доказ або будь-яке інше підтвердження, що вимагалося. 

ЄСПЛ повторив, що, за винятком дуже особливих справ, право на свободу релігії згідно з Конвенцією було несумісним з будь-якими повноваженнями держави щодо оцінювання законності релігійних переконань або способів вираження цих переконань. Втім, це не виключає вивчення фактичних аспектів прояву релігії особи. І з рішень, винесених у цій справі, не вбачалося, що національні суди хоча б намагалися встановити, як заявник проявляв або мав намір проявляти свою нову релігію. Отже, у цій справі не було встановлено справедливого балансу між інтересами в’язниці, інших ув’язнених та індивідуальними інтересами Неагу.

Відтак, національні органи влади не дотрималися  своїх позитивних зобов’язань згідно зі статтею 9 Конвенції в частині харчування, яке отримував Неагу.

Суд постановив, що Румунія повинна виплатити йому 5 тис. євро відшкодування моральної шкоди. 

Далее

Звільнення з роботи за прогул та стягнення моральної шкоди за такі дії: ВС

Опубликовано 19 Ноя 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Звільнення з роботи за прогул та стягнення моральної шкоди за такі дії: ВС
🔥Постанова КЦС ВС від 12.11.2020 № 369/9301/18 (61-1св20):
👨‍⚖️Суддя-доповідач: Висоцька В. С.
✅Ситуація звільнення з роботи за п. 4 ч. 1 ст. 40 КзпП (прогул) та супутні звільненню обставини заподіяли позивачу погіршення психоемоційного стану та призвели до моральних страждань, проте, з урахуванням поведінки обох сторін конфлікту, суд дійшов висновку про можливість стягнення з відповідача моральної шкоди у розмірі 2 000 грн, що за встановлених у цій справі обставин відповідає засадам розумності, виваженості та справедливості
⚡Ключові тези:
✔У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду до Вишневського міського центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги, ОСОБА_2 , треті особи: Координаційний центр з надання правової допомоги, Регіональний центр з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Київській області з позовом, вимоги якого уточнив під час розгляду справи та просив: визнати незаконними дії державної організації Вишневський місцевий центр надання безоплатної вторинної правової допомоги, директора державної організації Вишневський місцевий центр надання безоплатної вторинної правової допомоги ОСОБА_2 щодо звільнення ОСОБА_1 з 02 липня 2018 року, поновити його на посаді головного спеціаліста відділу представництва державної організації Вишневський місцевий центр надання безоплатної вторинної правової допомоги з 02 липня 2018 року, стягнути з відповідача 65 850 грн, у якості середнього заробітку за час вимушеного прогулу, 30 000 грн витрат на правову допомогу, 250 000 грн моральної шкоди; стягнути з директора ОСОБА_2 на користь державної організації Вишневський місцевий центр надання безоплатної вторинної правової допомоги матеріальну відповідальність у розмірі 65 850 грн за заподіяну підприємству шкоду, у зв`язку з оплатою працівникові компенсації за час вимушеного прогулу, пов`язаного з незаконним звільненням.
Позов мотивовано тим, що 10 липня 2017 року позивача прийнято на посаду головного спеціаліста відділу представництва державної організації Вишневський місцевий центр з надання безоплатної вторинної правової допомоги.
14 березня 2018 року ОСОБА_1 отримав лист від відповідача від 03 березня 2018 року про надання пояснень щодо причини відсутності на роботі в період, починаючи з 01 березня 2018 року. А також, 14 березня 2018 року о 18 год. 05 хв. через електронну пошту позивач отримав наказ про звільнення з роботи з 14 березня 2018 року за прогули без поважних причин.
В період з 26 лютого 2018 року по 14 березня 2018 року позивач перебував у стані тимчасової непрацездатності, що підтверджується листком непрацездатності. Тому, 15 березня 2018 року подав заяву про скасування наказу про його звільнення, скасування запису в трудовій книжці та надав докази поважності відсутності його на роботі — листок непрацездатності. До кінця робочого дня, наказ про скасування наказу про звільнення ОСОБА_1 та поновлення його на роботі йому вручено не було. Не отримував такий наказ позивач і поштою. А тому, вважав себе у стані вимушеного прогулу, у зв`язку з незаконним звільненням та здійснював підготовку позовної заяви щодо оскарження наказу від 14 березня 2018 року про його звільнення.
Разом з тим, у приміщенні Києво-Святошинського районного суду Київської області позивачу стало відомо, що він наказом від 15 березня 2018 року поновлений на роботі. У зв`язку з тим, що в період перебування у стані вимушеного прогулу позивач знайшов нове місце роботі, він через свого роботодавця звернувся до відповідача з проханням про звільнення, у зв`язку з переведенням. Однак, 02 липня 2018 року позивача звільнено з роботи за прогули без поважних причин.
Позивач вважає таке звільнення незаконним та таким, що порушує його права та інтереси.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 грудня 2018 року позов задоволено частково.
Визнано звільнення ОСОБА_1 незаконним та скасовано наказ директора Вишневського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги від 02 липня 2018 року про звільнення з посади головного спеціаліста відділу представництва Вишневського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги ОСОБА_1 .
Поновлено ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу представництва державної організації Вишневського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги, починаючи з 02 липня 2018 року.
Стягнуто з державної організації Вишневського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги на користь ОСОБА_1 18 400 грн компенсації за час вимушеного прогулу та 2000 грн компенсації за завдану моральну шкоду.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
24 січня 2019 року Києво-Святошинським районним судом Київської області ухвалено додаткове рішення у справі, яким допущено негайне виконання судового рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі та в частині стягнення заробітної плати у межах суми платежу за один місяць.
Стягнуто з державної організації Вишневського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги на користь ОСОБА_1 3000 грн, понесених витрат на правову допомогу.
Стягнуто з державної організації Вишневського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги на користь ОСОБА_1 2 291,98 грн витрат, пов`язаних з проведенням експертизи.
Стягнуто з державної організації Вишневського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги на користь держави судовий збір в розмірі 1 762 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що умовами роботи позивача не було визначене його постійне місце роботи із зазначенням періоду часу перебування в цьому місці. З Положення про організацію роботи відповідача вбачається, що спеціалісти центру виконують свою роботу шляхом надання послуг з представництва в судах, що виключає можливість бути присутнім на роботі в одному визначеному місці, крім випадків, визначених відповідно до графіку чергувань. Однак, відповідачем такого графіку чергувань суду не надано.
Суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач не мав обов`язку з`являтись до місця знаходження офісу відповідача, оскільки, належним чином здійснювати покладені на нього трудові обов`язки з приводу представництва інтересів клієнтів мав в судових та інших державних і недержавних установах, передбачено Положенням. Суд вважав, що відсутні підстави для звільнення позивача за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України.
Визнавши звільнення незаконним, суд вирішив стягнути з Вишневського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги на користь ОСОБА_1 18 400 грн компенсації за час вимушеного прогулу за період з 02 липня 2018 року по дату ухвалення даного рішення та 2 000 грн компенсації за завдану моральну шкоду. У решті позовних вимог відмовлено.
Суд першої інстанції, посилаючись на висновок експерта за результатами проведення психологічної експертизи від 26 листопада 2018 року, проведеної Українським центром судових експертиз, виходив з того, що ситуація звільнення з роботи за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України (прогул) та супутні звільненню обставини заподіяли позивачеві погіршення психоемоційного стану та призвели до моральних страждань. Враховуючи обставини справи, беручи до уваги поведінку обох сторін конфлікту, суд дійшов до висновку про можливість стягнення з відповідача моральної шкоди у розмірі 2 000 грн.
Ухвалюючи додаткове рішення, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки позовні вимоги позивача задоволено частково, є підстави допустити негайне виконання судового рішення в частині поновлення на роботі та стягнення заробітної плати у межах суми платежу за один місяць, а також стягнути судові витрати пропорційно до задоволених позовних вимог.
Суд першої інстанції виходив з того, що матеріали справи містять квитанції про сплату позивачем 7590 грн за проведення експертизи, договір про надання правничої допомоги, акт виконаних робіт та квитанції до прибуткового касового ордеру від 16 липня 2018 року та від 26 листопада 2018 року на загальну суму 35 000 грн. Жодних доказів того, що позивачем понесені витрати, пов`язані з переїздом в судові засідання не надано.
З урахуванням характеру спору, участь адвоката у судових засіданнях під час розгляду вказаної справи, суд дійшов висновку, що на користь позивача підлягає стягненню понесені ним витрати на правову допомогу в розмірі 3 000 грн.
Рішення суду першої інстанції оскаржено в апеляційному порядку позивачем в частині відмови у задоволенні заявлених ним до стягнення сум середнього заробітку за час вимушеного прогулу, моральної шкоди, судових витрат на психологічне дослідження, витрат на правничу допомогу адвоката та в частині відмови у задоволенні вимог про стягнення з директора Вишневського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги ОСОБА_2 18 400 грн матеріальної шкоди на користь центру.
У частині визнання звільнення незаконним, скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі рішення суду позивач не оскаржував.
Постановою Київського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 грудня 2018 року задоволено частково.
Рішення суду першої інстанції в частині стягнення з державної організації Вишневського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги на користь ОСОБА_1 2 000 грн грошової компенсації за завдану моральну шкоду залишено без змін.
Рішення суду першої інстанції змінено в частині стягнення з державної організації Вишневського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги на користь ОСОБА_1 розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, шляхом збільшення його розміру з 18 400 грн до 31 679,88 грн.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що при обрахуванні середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача не можна враховувати виплати, здійснені з березня по червень 2018 року, тому слід обчислювати середній заробіток виходячи з виплат, які ОСОБА_1 отримав у січні та лютому 2018 року, відпрацювавши повні місяці.
Виходячи з того, що кількість робочих днів за час вимушеного прогулу, а саме за період з 02 липня 2018 року по 21 грудня 2018 року, становить 123 дні, сума за час вимушеного прогулу складає 31 679,88 грн (257,56 грн х 123 дні) та підлягає стягненню на користь позивача.
За наведених обставин, апеляційний суд дійшов висновку, що судом першої інстанції неправильно обраховано середній заробіток за час вимушеного прогулу, а тому в цій частині рішення суду підлягає зміні.
Відхиляючи доводи позивача в іншій частині, суд апеляційної інстанції виходив з того, що питання про розподіл судових витрат вирішено додатковим рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 січня 2019 року.
Вишневський міський центр з надання безоплатної вторинної правової допомоги в особі директора ОСОБА_2 не погодився з рішенням суду першої інстанції в частині задоволення позову ОСОБА_1 та подав апеляційну скаргу, до якої приєднався ОСОБА_3 .
Крім того, Вишневський міський центр з надання безоплатної вторинної правової допомоги та ОСОБА_1 подали апеляційні скарги на додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 січня 2019 року.
Постановою Київського апеляційного суду від 04 грудня 2019 року апеляційну скаргу Вишневського міського центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги, до якої приєднався ОСОБА_3 , на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 грудня 2018 року — залишено без задоволення.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 грудня 2018 року, з урахуванням змін, внесених постановою Київського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року — залишено без змін.
Апеляційну скаргу Вишневського міського центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги на додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 січня 2019 року — задоволено частково.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 січня 2019 року — задоволено.
Додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 січня 2019 року в частині стягнення з державної організації Вишневського міського центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги на користь ОСОБА_1 витрат на правову допомогу, витрат пов`язаних з проведенням експертизи та судового збору — змінено.
Стягнуто з державної організації Вишневського міського центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги на користь ОСОБА_1 судові витрати (витрати на правову допомогу та витрати на оплату експертизи) у розмірі 4250 грн, 105 грн судового збору.
Стягнуто з державної організації Вишневського міського центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги на користь держави судовий збір у розмірі 3 167,98 грн.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 грудня 2018 року відповідає фактичним обставинам справи, ґрунтується на наявних у справі доказах, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі відповідача.
Апеляційний суд врахував, що судом першої інстанції було неправильно проведено розрахунок середнього заробітку, проте, оскільки, в даній частині рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 переглянуто апеляційним судом і постановою Київського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року виправлено допущені помилки, шляхом зміни рішення в частині розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, збільшено його розмір з 18 400 грн до 31 679,88 грн, колегія суддів, погодилась з висновками, викладеними в постанові від 21 листопада 2019 року і вважала їх встановленими та такими, що не підлягають повторному перегляду судом апеляційної інстанції.
Оцінюючи доводи заявників щодо незаконності додаткового рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 січня 2019 року, апеляційний суд виходив з наступного.
Згідно зі статтею 430 ЦПК України суд допускає негайне виконання рішень, зокрема, у справах про присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць, поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника.
Таким чином, висновки суду першої інстанції, викладені у додатковому рішенні щодо допущення негайного виконання рішення суду в частині поновлення працівника на роботі та стягнення суми середнього заробітку за один місяць, є вірними та обґрунтованими.
Апеляційний суд не погодився з висновками суду першої інстанції, викладеними в додатковому рішенні в частині вирішення питання судових витрат та виходив з того, що позивачем понесено витрати на правову допомогу у розмірі 35 000 грн. та витрати на проведення психологічного дослідження у розмір 7 590 грн. Позивачем надано достатньо належних та допустимих доказів, які підтверджують витрати, понесені ним на правничу допомогу у розмірі 35 000 грн. Також підтверджено оплату за проведення експертизи долученою квитанцією від 23 листопада 2018 року, що також відноситься до судових витрат.
Позовні вимоги позивача у даній справі задоволені частково, на загальну суму 31 679,88 грн, що становить 10 % від загальної суми заявлених позовних вимог — 315 850 грн, тому судові витрати розраховуються пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Так, на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню судові витрати (пов`язані з витратами на правову допомогу та експертизу) у розмірі 4 250 грн, що становить 10 % від витрат, понесених і належним чином підтверджених позивачем ( 35 000 грн + 7 590 грн = 42 590 грн)
Крім того, ОСОБА_1 надано квитанцію про сплату судового збору за вимогу щодо стягнення моральної шкоди, на суму 1 058 грн, а тому, з урахуванням частково задоволених вимог в цій частині, на його користь з відповідача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 105 грн ( 10%).
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений статтею 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Пунктом четвертим частини першої статті 40 КЗпП України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за п. 4 ч. 1 статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.
Таким чином, у пункті 4 частини першої статті 40 КЗпП України встановлено право роботодавця обрати стягнення у вигляді звільнення як за скоєння одного прогулу, так і у разі, коли прогули мають тривалий характер. Для встановлення факту прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, суду необхідно з`ясувати поважність причини такої відсутності. Поважними визнаються такі причини, які виключають вину працівника.
Обов`язок доведення вини працівника у порушенні трудової дисципліни на підприємстві покладено на роботодавця.
Крім встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи є з`ясування поважності причин його відсутності.
Законодавством не визначено перелік обставин, за яких прогул вважається вчиненим з поважних причин, а тому, вирішуючи питання про поважність причин відсутності на роботі працівника, звільненого за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати докази.
✔Пояснення порушника трудової дисципліни є однією з важливих форм гарантій, наданих працівнику для захисту своїх законних прав та інтересів, направлених проти безпідставного застосування стягнення. Правова оцінка дисциплінарного проступку здійснюється на підставі з`ясування усіх обставин його вчинення, у тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника.
✔У справі, яка переглядається установлено, що пояснення щодо відсутності на роботі, які стали причиною звільнення ОСОБА_1 у нього не відбирались, з наказом про поновлення на роботі від 15 березня 2018 року, про скасування наказу про звільнення, позивача не ознайомлено, а наявні в матеріалах справи докази щодо оскарження наказу про звільнення з роботи від 14 березня 2018 року свідчать про те, що позивач вважав себе таким, що перебуває у стані вимушеного прогулу, у зв`язку зі звільненням.
✔При цьому, умовами роботи позивача не визначено його постійне місце роботи із зазначенням періоду часу перебування в цьому місці. За змістом Положення про організацію роботи відповідача, спеціалісти виконують свою роботу шляхом надання послуг з представництва в судах та інших органах, виконують роботу за межами офісу, що виключає можливість бути присутнім на роботі в одному визначеному місці, крім випадків визначених графіком чергувань. Однак, відповідачем такого графіку чергувань, з якого б вбачалось в який час і в якому місці чергування здійснює саме позивач до суду надано не було. Крім того, встановлено, що лист-вимога про надання пояснень про відсутність на роботі був вручений позивачу саме за місцем здійснення ним представництва в Києво-Святошинському районному суді Київської області.
✔Установивши наведені обставини, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про незаконність звільнення позивача за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, та наявність правових підстав для його поновлення на роботі.
Частиною другою статті 235 КЗпП України визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Установивши, що судом першої інстанції неправильно обраховано середній заробіток за час вимушеного прогулу, суд апеляційної інстанції виправив допущену судом помилку, змінивши рішення суду у цій частині та збільшив розмір середнього заробітку, що підлягає стягненню на користь позивача з 18 400 грн до 31 679,88 грн.
Обчислюючи середній заробіток за час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню, судом апеляційної інстанції враховано положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, з подальшими змінами та доповненнями.
Правильність розрахунку, проведеного апеляційним судом, відповідачем не спростовано, власного розрахунку не наведено.
Доводи касаційної скарги відповідача не спростовують висновків судів попередніх інстанції щодо незаконності звільнення позивача за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України. При цьому, у касаційній скарзі не міститься доводів щодо неправильності проведеного апеляційним судом розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
За своїм змістом усі доводи касаційної скарги відповідача зводяться до незгоди з наданою судами оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, зокрема, щодо незаконності підстав звільнення позивача за прогули без поважних причин, тобто стосуються переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
При цьому, у справі, яка переглядається, судами надано належну оцінку всім наданим сторонами доказам, до переоцінки яких, в силу приписів статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції вдаватись не може з тих підстав, що встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій.
Доводи касаційної скарги відповідача про порушення судом першої інстанції норм процесуального права при ухваленні додаткового рішення, зокрема щодо розгляду заяви ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення за відсутності відповідача, є необґрунтованими, оскільки за положеннями частини четвертої статті 270 ЦПК України суд у разі необхідності може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання. При цьому неприбуття у судове засідання цих осіб не перешкоджає розгляду заяви.
Касаційна скарга відповідача не містить доводів на спростування правильності висновків суду першої інстанції щодо вирішених у додатковому рішенні питань, в тому числі щодо правильності розподілу судових витрат.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_3 не впливають на правильність висновків судів попередніх інстанцій в частині задоволення позовних вимог про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зводяться до його незгоди із прийнятими судами до уваги доказами, зокрема поданими від його ім`я стосовно працевлаштування позивача у ФОП ОСОБА_3 , що на думку заявника опосередковано впливає на його права і обов`язки. Проте, у цій справі не встановлювався факт виникнення трудових правовідносин позивача з ФОП ОСОБА_3 і такі обставини не перевірялись, а предметом спору було встановлення наявності підстав для звільнення ОСОБА_1 відповідно до пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України (прогул без поважних причин).
Щодо часткового задоволення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди.
Статтею 237-1 КЗпП України передбачено, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.
✔Відповідно до змісту наведеної норми, за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.
✔Установивши, що діями відповідача порушено трудові права позивача та завдано йому моральної шкоди, суд першої інстанції, з яким у цій частині погодився апеляційний суд, правильно застосував положення статті 237-1 КЗпП України та з урахуванням характеру порушення його прав, тяжкості і істотності вимушених змін у житті внаслідок порушення трудових прав та зусиль, вжитих для їх відновлення, визначив розмір відшкодування моральної шкоди у сумі 2 000 грн, що відповідає засадам розумності, виваженості та справедливості.
✔Доводи касаційної скарги позивача щодо недостатності стягнутої з відповідача суми моральної шкоди та необхідності врахування при визначенні розміру відшкодування цієї шкоди висновок експерта ТОВ «Український центр судових експертиз» за наслідками проведення психологічного дослідження є необґрунтованими, оскільки розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається саме судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина 3 статті 23 ЦК України).
✔Доводи касаційної скарги про те, що суди не надали належної оцінки висновку експерта ТОВ «Український центр судових експертиз» за наслідками проведення психологічного дослідження є помилковими, оскільки суди оцінили цей доказ та врахували, що ситуація звільнення з роботи за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України (прогул) та супутні звільненню обставини заподіяли позивачу погіршення психоемоційного стану та призвели до моральних страждань. Проте, з урахуванням поведінки обох сторін конфлікту, суд дійшов висновку про можливість стягнення з відповідача моральної шкоди у розмірі 2 000 грн, що за встановлених у цій справі обставин відповідає засадам розумності, виваженості та справедливості.
За своїм змістом усі доводи касаційної скарги позивача зводяться до незгоди з наданою судами оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, необхідності їх переоцінки, зокрема, у тому контексті, який на думку позивача свідчить про завдання йому моральної шкоди у більшому розмірі, ніж визначено судом, тобто стосуються переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Звертаючись до суду з касаційними скаргами, усі заявники, кожен в у тій частині судових рішень, яку оскаржує, обґрунтовують вимоги про скасування цих рішень посиланням на необхідність переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, проте правильності висновків судів не спростовують.
Вказані доводи касаційних скарг є аналогічними аргументам апеляційних скарг, як позивача, так і відповідача, до апеляційної скарги якого приєднався на стадії апеляційного розгляду справи ОСОБА_3 , та яким суд апеляційної інстанції дав належну оцінку та їх спростував, сформулювавши обґрунтовані висновки у прийнятих ним постановах. У зв`язку з наведеним, Верховний Суд не вбачає підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявників.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційних скаргах не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів.

 

Далее