Большая Палата Верховного Суда при рассмотрении дела № 161/3245/15-ц заключила, что исковые требования относительно обжалования регистрации права собственности, осуществленной на основании дубликата договора купли-продажи, правомерность выдачи которого оспаривается, должны рассматриваться в порядке гражданского, а не административного судопроизводства.
Соответствующее постановление было принято 14 ноября 2018 года.
Дело касалось незаконного, по мнению банка-истца (приобрел право собственности на спорный офис на основании заочного решения суда по ипотечному договору), отчуждение нежилого помещения: нотариус выдал должнику дубликат договора купли-продажи (оригинал которого хранился у истца, являющегося ипотекодержателем), на основании которого было зарегистрировано право собственности за должником, что позволило неоднократно отчуждать нежилое помещение без согласия ипотекодержателя, невзирая на наложенный запрет на отчуждение.
Большая Палата согласилась с низшими судами, рассмотревшими требования относительно осуществленной коммунальным предприятием государственной регистрации права собственности на упомянутое недвижимое имущество в порядке гражданского судопроизводства, поскольку их предметом в этом случае является не проверка административно-предписывающих действий государственного регистратора — бюро технической инвентаризации или установления законности (незаконности) его действий, а отмена решений относительно государственной регистрации права собственности должника на основании дубликата договора покупки-продажи, что непосредственно связано со спором о защите вещественного (гражданского) права на это имущество.
Относительно выводов судов предыдущих инстанций по существу решения указанного спора Большая Палата отметила, что оспариваемый дубликат договора, который полностью отвечает оригиналу, не имеет самостоятельного значения и силы правовой сделки, поскольку его выдача не устанавливает, не изменяет и не прекращает гражданских прав и обязанностей, а является документом, который лишь дублирует, воссоздает содержание договора, и не может нарушать права истца. Закон не предусматривает возможности признания его недействительным через суд в связи с несоблюдением частным нотариусом установленной процедуры его выдачи, определенной статьей 53 Закона «О нотариате» и пунктом 29 Инструкции о порядке совершения нотариальных действий.
«Поскольку правовые основания для признания недействительным дубликата договора отсутствуют, нельзя признать законными выводы судов предыдущих инстанций в части удовлетворения требования истца об отмене решения о государственной регистрации КП «Волынское ОБТИ» от 22 декабря 2011 года права собственности ЛИЦО_3 на офис (А-5) общей площадью 148,6 кв. м, что находится по адресу: АДРЕС_2, решение которых зависит от основного требования, а также ввиду того, что на время совершения таких действий ЛИЦО_3 был владельцем этого недвижимого имущества», — отмечено в постановлении Большой Палаты.
Далее
Кабінет Міністрів України розширив категорії одержувачів соціальних стипендій, зокрема, нещодано надав право на її отримання всім учасникам бойових дій та постраждалим учасникам Революції Гідності.
«Розширено категорії одержувачів соціальних стипендій, надавши право на отримання соціальних стипендій всім учасникам бойових дій, зокрема особам, визнаним потерпілими учасниками Революції Гідності, особам з інвалідністю, отриманою внаслідок війни, і учасникам заходів щодо забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії РФ у Донецькій і Луганській областях та їхнім дітям, які є студентами вищих навчальних закладів», — йдеться в повідомленні прес-служби Міністерства соціальної політики.
Також скасовано обмеження за віком (23 роки) учасникам бойових дій при наданні соціальної стипендії.
Крім того, встановлено терміни надання підтверджувальних документів на продовження виплати соціальних стипендій студентами з інвалідністю, осіб з інвалідністю I-III групи та студентів з сімей, які отримують допомогу відповідно до закону «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям».
Серед іншого, затверджено право на виплату соцстіпендії за минулий період, якщо несвоєчасне внесеня студента (курсанта) до списків студентів, яким призначено соціальну стипендію, сталося не з його вини.
Далее
Наводимо текс постанови Верховного суду, в якій розяснюється, коли можливо стягнути завдаток, а коли така передана сума є авансом.
Справа № 461/5297/16-ц
провадження № 61-22017св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Черняк Ю. В.,
У серпні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_6 про стягнення суми авансу.
Позовна заява мотивована тим, що між ним та ОСОБА_6 була досягнута домовленість з приводу придбання житлового будинку по АДРЕСА_1. На підтвердження дійсності свого наміру з придбання вказаного майна, він передав ОСОБА_6 трьома платежами по 5 000,00 дол. США кошти у загальному розмірі 15 000,00 дол. США, що підтверджується відповідними розписками від 23 липня 2016 року, від 27 липня 2016 року та від 28 липня 2016 року.
Перед укладенням договору купівлі-продажу житлового будинку по АДРЕСА_1 він запросив спеціаліста, який вказав на недоліки будинку, а також земельної ділянки, на якій розташований цей будинок, усунення яких потребує значних капіталовкладень, тому він відмовився від укладення угоди з ОСОБА_6 Останній відмовляється добровільно повернути отримані кошти у розмірі 15 000,00 дол. США, вказуючи на те, що ці кошти є завдатком.
На підставі вказаного, ОСОБА_4 просив суд стягнути з ОСОБА_6 суму авансу у розмірі 372 756,14 грн, що є еквівалентом 15 000,00 дол. США.
Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 21 грудня 2016 року позов ОСОБА_4 задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_4 суму авансу у розмірі 372 756,14 грн та судовий збір у розмірі 4 003,17 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що договір купівлі-продажу житлового будинку між сторонами за формою і змістом, встановленими цивільним законодавством, укладено не було, тому отримані відповідачем від позивача кошти за своєю правовою природою є авансом, отже підлягають поверненню.
Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 28 лютого 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 відхилено. Рішення Галицького районного суду м. Львова від 21 грудня 2016 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що внесення завдатку як способу виконання зобов’язання може мати місце лише у випадку наявності зобов’язання, яке б мало випливати із договору, укладеного між сторонами, а оскільки такого договору між сторонами укладено не було, то передані позивачем відповідачеві кошти у розмірі 15 000,00 дол. США є авансом.
У касаційній скарзі ОСОБА_6, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що ні суд першої інстанції, ні суд апеляційної інстанції не встановили усіх передумов передачі грошових коштів, не з’ясували домовленостей, які досягнуті сторонами, не визначили правову природу переданих коштів. Судом безпідставно не зупинено провадження у справі до розгляду справи за його позовом до ОСОБА_4 про визнання договору завдатку укладеним. Також судами безпідставно застосовано правову позицію, висловлену Верховним Судом України у постанові від 13 лютого 2016 року у справі № 6-176цс12, оскільки цю прийнято у справі з іншими фактичними обставинами. Крім того, місцевим судом безпідставно не залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, його дружину, оскільки отримані кошти є спільною сумісною власністю подружжя.
Відзив на касаційну скаргу позивачем не подано.
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Встановлено й вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
У силу статті 629 ЦК України договір є обов’язковим для виконання сторонами.
Згідно із частинами першої, третьою статті 635 ЦК України попереднім є договір, сторони якого зобов’язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Зобов’язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.
Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Згідно зі статтею 570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов’язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.
Правила статті 570 ЦК України поширюються на випадки, коли договір було укладено, але одна із сторін ухиляється від його виконання.
Внесення завдатку як способу виконання зобов’язання може мати місце лише в разі наявності зобов’язання, яке повинно було виникати на підставі договору купівлі-продажу.
У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій, встановивши, що договір купівлі-продажу житлового будинку по АДРЕСА_1, який би за своєю формою і змістом відповідав вимогам закону, між сторонами у справі укладено не було, дійшли обґрунтованого висновку, що передані ОСОБА_4 ОСОБА_6 кошти у розмірі 15 000,00 дол. США є авансом, тому підлягають поверненню.
З урахуванням вказаного, доводи касаційної скарги про відсутність підстав для повернення грошових коштів є безпідставними.
Вказаний висновок судів узгоджується із правовою позицією, викладеною у постановах Верховного Суду України від 25 вересня 2013 року у справі № 6-82цс13 та від 13 лютого 2016 року у справі № 6-176цс12.
Зазначені постанови Верховного Суду України містять висновок про правильне застосування норм права, зокрема статей 546, 570 ЦК України, який на виконання вимог статті 360-7 ЦПК України 2004 року був врахований судами при розгляді цієї справи. Отже доводи касаційної скарги в цій частині є необґрунтованими.
Доводи касаційної скарги про те, що суд повинен був зупинити провадження у цій справі до розгляду іншої справи за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_4 про визнання договору завдатку укладеним є необґрунтованими, оскільки таке зупинення суперечить принципу ефективності процесу, направленому на недопущення затягування розгляду справи. Крім того, провадження у справі за позовом ОСОБА_6 відкрито пізніше, ніж провадження у цій справі. При цьому відповідач під час розгляду справи, скориставшись своїми процесуальними правами, подав свої заперечення проти позову, які були належним чином оцінені судом.
Також суд обґрунтовано відмовив у задоволення клопотання відповідача про залучення третьої особи (а. с. 78), оскільки воно було заявлено під час судових дебатів, а згідно з пунктом 2 частини шостої статті 130 ЦПК України 2004 року питання про склад осіб, які братимуть участь у справі, судом вирішується під час проведення попереднього судового засідання. Крім того, незалучення дружини відповідача до участі у справі в якості третьої особи не вплинуло на правильність вирішення справи, оскільки зобов’язання з приводу повернення суми авансу, отриманого згідно з розписками від 23 липня 2016 року, від 27 липня 2016 року та від 28 липня 2016 року, виникло саме у ОСОБА_6
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення — без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_6 залишити без задоволення.
Рішення Галицького районного суду м. Львова від 21 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 28 лютого 2017 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Далее
Якщо діти зареєстровані в помешканні після укладення договору іпотеки, вони набувають правакористування житлом як члени сім’ї власника й за ними зберігається це право протягом часу перебування будинковолодіння в іпотеці. На цьому в постанові від 27.12.2018 наголосив Верховний Суд.
Спір про виселення
У 2008 р. позичальниця та банк уклали рамкову угоду та договір траншу. На забезпечення виконання умов угоди укладено договір іпотеки. Оскільки позичальниця порушила умови повернення боргу, банк звернувся до третейського суду з позовом про стягнення коштів. Вимоги були задоволені.
У 2010 р. на підставі рішення третейського суду районний суд видав виконавчі листи про стягнення з громадянки та її поручителя заборгованості за кредитним договором.
У 2013 р. державний виконавець відкрив виконавче провадження. У ході провадження з’ясувалося, що у квартирі, яка є предметом іпотеки, зареєстровано двох неповнолітніх дітей. Причому зареєстровано їх після укладення договорів і без відома іпотекодержателя. Зазначені дії були розцінені як такі, що вчинені з метою створення перешкод виконавцеві при примусовому виконанні виконавчого документа щодо реалізації предмета іпотеки.
Банк звернувся до суду з вимогою визнати державну реєстрацію місця проживання дітей недійсною та виселити їх із помешкання. Заочним рішенням місцевого суду вимоги задоволено. Суд зауважив, що відповідачка не мала права реєструвати в заставній квартирі дітей без попередньої згоди позивача. Її дії порушили права останнього як іпотекодержателя.
Апеляційний суд скасував вердикт і прийняв новий, яким у позові банку відмовив. Рішення мотивовано тим, що відсутні підстави для виселення відповідачів з іпотечного майна, оскільки його придбано не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою. До того ж іншого житла для мешкання відповідачі не мають, другого приміщення для проживання їм не запропоновано. Тому виселення зі спірної квартири є неможливим.
У 2017 р. банк оскаржив такий вердикт до касаційної інстанції.
Охорона дитинства
У постанові №638/14123/14-ц ВС наголосив, що в ч.1 ст.405 Цивільного кодексу визначено: члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Згідно зі ст.9 закону «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватися предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення — проживання. При цьому ЦК, як і спеціальний закон, не містять норм, які б обмежували право членів сім’ї власника на користування житловим приміщенням у разі передання його в іпотеку.
У законі «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їхніх сімей. Виселення проводиться в порядку, установленому законом.
Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є ст.109 Житлового кодексу УРСР, у ч.1 якої передбачені підстави для виселення.
Відповідно до ч.2 ст.109 ЖК громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення при зверненні стягнення на приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.
Фабула судового акта: Ситуація, що стала предметом розгляду в цій судовій справі, не нова, але заслуговує на увагу в силу її поширеності у банківський практиці. Крім того, рішення в ній окреслює належний спосіб захисту позичальника від недобросовісних дій кредитора і підтверджує усталений підхід суду касаційної інстанції до вирішення подібних справ.
Отже. судами попередніх інстанцій установлено, що 29 вересня 2016 року між позивачем (позичальник) та ПАТ «Ідея Банк» (відповідач, Банк) укладено кредитний договір, відповідно до якого Банк надав позичальнику кредит на поточні потреби у розмірі 29 999,00 грн зі сплатою 24,99 процентів за користування кредитом, на строк до 29 вересня 2019 року. Пунктом 1.4 цього кредитного договору передбачено обов’язок сплати позичальником щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості в терміни та в розмірах, визначені пунктом 6.1 договору «Графік щомісячних платежів за кредитним договором».
Посилаючись на те, що такі умови кредитного договору є несправедливими, суперечать вимогам закону та порушують його права, позивач просив визнати недійсним з моменту укладення договору зазначені пункти кредитного договору та зобов’язати відповідача здійснити перерахунок сплачених ним з часу укладення кредитного договору платежів, зарахувавши сплачену ним комісію у розмірі 11 056,61 грн у рахунок інших обов’язкових платежів за кредитним договором.
Рішенням суду, залишеним без змін апеляційним судом позов задоволено, — визнано недійсною з моменту укладення договору умову зазначеного пункту 1.4 кредитного договору; визнано недійсною з моменту укладення договору умову пункту 6.1 кредитного договору в частині визначення у графіку щомісячних платежів за кредитним договором комісії, що підлягає сплаті за період з 01 листопада 2016 року по 29 вересня 2019 року в розмірі 22 685,72 грн; зобов’язано Банк здійснити перерахунок здійснених з часу укладення кредитного договору платежів, зарахувавши сплачену ним комісію у розмірі 11 056,61 грн у рахунок інших обов’язкових платежів за кредитним договором.
Рішення судів мотивовано тим, що Банк, встановивши у кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, не зазначило за які саме послуги, що надаються позивачу, сплачується комісія. При цьому відповідач нараховував, а позивач сплатив комісію фактично за обслуговування кредиту банком, що є незаконним, не відповідає вимогам справедливості та суперечить положенням частини першої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів».
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду з цими рішеннями погодився і нагадав, зокрема, що відповідно до положень абзацу 2 ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин, кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.
Крім того, за змістом статей 11,18 Закону України «Про захист прав споживачів», у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин, продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Таким чином несправедливими є положення договору про споживчий кредит щодо встановлення плати за обслуговування кредиту, що є підставою для визнання таких положень недійсними.
Неможливість члена сім’ї потрапити до помешкання через відсутність ключів і небажання проживати разом з матір’ю не може розцінюватись як відмова від проживання. На цьому в постанові від 27.12.2018 наголосив Верховний Суд.
У квітні 2017 року співвласниця будинку звернулася до суду з вимогою позбавити її сина — іншого співвласника — права користування помешканням. Свою вимогу вона аргументувала тим, що, хоча син і зареєстрований у будинку, він добровільно виїхав з нього та не проживає разом з матір’ю близько 5 років. Водночас його реєстрація в належному їй житлі порушує абсолютне право власника.
Відповідач заперечив проти задоволення позову та пояснив, що не проживає за місцем реєстрації у зв’язку з тим, що позивачка забрала ключі від ухідних дверей будинку та перешкоджає йому в проживанні в спірній оселі. Тому він вимушений мешкати з трьома малолітніми дітьми та дружиною в одній кімнаті за місцем проживання дружини.
Рішенням районного суду в задоволенні позову відмовлено. Феміда виходила з того, що факт непроживання відповідача в спірному будинку зумовлений поважними причинами та не є підставою для позбавлення права користування житлом.
Ухвалою апеляційного суду скаргу позивачки відхилено. Рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційна інстанція взяла до уваги ту обставину, що висновки місцевого суду підтверджуються наявними у справі доказами. А доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.
Не задоволена рішенням співвласниця будинку оскаржила вердикт до касаційного суду. У скарзі вона вказала на те, що син жодного разу не звертався до правоохоронних органів з приводу обмеження доступу до помешкання. До того ж він визнав факт свого непроживання в спірному житлі більше від одного року.
У постанові №621/795/17 ВС зазначив таке. Відмовляючи в задоволенні позову про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, суди попередніх інстанцій правильно виходили з того, що факт непроживання відповідача в будинку понад рік зумовлений поважними причинами та не є підставою для позбавлення його права користування житлом.
Аргументи скарги про те, що відповідач визнав факт свого непроживання в будинку більше ніж рік, є неспроможними, оскільки при вирішенні питання про втрату членом сім’ї власника житла права на користування приміщенням з’ясуванню підлягає як строк його відсутності, так і поважність причини такої відсутності.
Європейський суд з прав людини сказав, що п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов’язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога давати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов’язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів і відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов’язок щодо подання обґрунтування, який випливає зі ст.6 конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Згідно з ч.3 ст.401 та ч.1 ст.410 Цивільного процесуального кодексу суд касаційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а судові рішення — без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права й відсутні підстави для його скасування
Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 21 листопада 2018 року (касаційне провадження № 61-19328св18) в результаті перегляду справи № 756/2072/18.
Заявниця звернулася до суду із заявою про видачу обмежувального припису, посилаючись на те, що її чоловік вчиняє домашнє насильство стосовно неї, жорстоко поводиться з дітьми, не забезпечує їх матеріально, переслідує та погрожує фізичною розправою, створює умови, які негативно впливають на емоційний та психологічний стан дітей. У зв’язку з цим заявниця просила суд видати обмежувальний припис, спрямований на забезпечення безпеки постраждалих осіб, строком на шість місяців, яким визначити певні заходи тимчасового обмеження прав особи, яка вчинила домашнє насильство, та покладення на неї обов’язків.
Відмовляючи в задоволенні заяви, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, вважав, що вимоги заявниці не підтверджені доказами у справі. Крім того, між сторонами існує спір щодо визначення місця проживання, порядку та способу спілкування з дітьми, їх виховання, оскільки заявниця разом з малолітніми дітьми виїхала з постійного місця їх проживання та перешкоджає батькові у спілкуванні з ними. Беззаперечних доказів на підтвердження вчинення домашнього насильства у розумінні Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» заявниця до суду не надала, а тому підстав вважати, що наявні ризики настання тяжких наслідків для заявниці та малолітніх дітей у зв’язку з відмовою суду у видачі обмежувального припису немає.
Верховний Суд погодився з таким висновком судів попередніх інстанцій, роз’яснивши судам підстави для звернення та умови для застосування обмежувального припису.
Базовим нормативно-правовим актом, яким регулюються спірні правовідносини, є Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Цей Закон визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії домашньому насильству, основні напрями реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, спрямовані на захист прав та інтересів осіб, які постраждали від такого насильства.
Крім вимог Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», до спірних правовідносин підлягають застосуванню правила СК України.
Згідно з п. 7 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» обмежувальний припис стосовно кривдника – це встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов’язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи.
Частиною 3 ст. 26 цього Закону передбачено, що рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків.
У п. 9 ч. 1 ст. 1 згаданого Закону оцінка ризиків – це оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи.
Виходячи зі змісту вказаних норм, суди під час розгляду такої заяви мають надавати оцінку всім обставинам та доказам у справі, вирішувати питання про дотримання прав та інтересів дітей і батьків, а також забезпечити недопущення необґрунтованого обмеження одного із батьків у реалізації своїх прав стосовно дітей у разі безпідставності та недоведеності вимог заяви іншого з батьків.
Під час розгляду питання про наявність підстав для видачі обмежувального припису суди мають встановлювати, яким формам домашнього насильства піддавався заявник, та оцінювати ризики продовження в майбутньому домашнього насильства у будь-якому його прояві.
Суди першої та апеляційної інстанцій не встановили випадків домашнього насильства стосовно заявниці та малолітніх дітей, а також ризиків настання насильства в майбутньому. Натомість судами встановлено наявність між батьками спору про визначення місця проживання дітей та порядку участі в їх вихованні, що не може розцінюватись як насильство в сім’ї.
З повним текстом постанови можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/78267811.
Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України розглядає можливість запровадження класифікації вулиць в залежності від їх функціонального призначення: для пішоходів, велосипедистів, громадського транспорту, автомобілів або суміжного руху.
Відповідно до цього можуть бути прописані вимоги та рекомендації щодо ширини різних функціональних зон: пішохідної, велосипедної тощо.
«Наприклад, у Барселоні кожна вулиця має своє функціональне призначення. Це дозволяє правильно та ефективно організовувати роботу транспорту, створює безпечні та сприятливі умови для пішоходів. Тому зараз розглядається можливість впровадження такого досвіду і в нас», – зазначив заступник Міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України Лев Парцхаладзе.
За його словами, це може дозволити мінімізувати затори в містах, зменшити рівень автомобілізації за рахунок пріоритету громадського транспорту та організації багатофункціональних вулиць для гармонійного розвитку населених пунктів.
Проект змін до ДБН наразі розробляється ДП «ДерждорНДІ».
Далее
Адвокат (лат. advocatus — от advoco — приглашаю) — лицо, профессией которого является оказание квалифицированной юридической помощи физическим лицам (гражданам, лицам без гражданства) и юридическим лицам (организациям), в том числе защита их прав и представление интересов в суде, обладающее полученным в установленном порядке статусом адвоката.
В Украине, деятельность адвокатов регулируется Законом Украины «Об адвокатуре и адвокатской деятельности».
Согласно данного Закона, адвокат — физическое лицо, которое осуществляет адвокатскую деятельность на основаниях и в порядке, которые предусмотрены настоящим Законом.
Напомним, что с 1 января 2019 года начала действовать «монополия» адвокатов на представительство интересов во всех судебных инстанциях.
Какую помощь может оказать адвокат?
Согласно законодательства такая помощь состоит в следующем:
— Обеспечение защиты прав, свобод и законных интересов подозреваемого, обвиняемого, подсудимого, осужденного, оправданного, лица, в отношении которого предусматривается применение принудительных мер медицинского или воспитательного характера или решается вопрос об их применении в уголовном производстве, лица, в отношении которого рассматривается вопрос о выдаче иностранному государству (экстрадиции), а также лица, привлекаемого к административной ответственности во время рассмотрения дела об административном правонарушении;
Далее
Ставка податку за земельні ділянки, нормативну грошову оцінку яких проведено, встановлюється у розмірі не більше 3 відсотків від їх нормативної грошової оцінки. Про це нагадує Офіс великих платників податків Державної фіскальної служби.
Для земель загального користування – не більше 1 відсотка від їх нормативної грошової оцінки, а для сільськогосподарських угідь – не менше 0,3 відсотка та не більше 1 відсотка від їх нормативної грошової оцінки, а з 1 січня 2019 року для лісових земель – не більше 0,1 відсотка від їх нормативної грошової оцінки.
Відповідні зміни внесено до п. 274.1 ст. 274 Податкового кодексу України (далі – ПКУ) Законом України від 23 листопада 2018 року № 2628-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо покращення адміністрування та перегляду ставок окремих податків і зборів».
Далее
