До ліквідаційної маси банкрута фізичної особи – підприємця не входять квартири, які перебувають в обтяженні на підставі договорів іпотеки, що були укладені між банком та фізичною особою, а не ФОП.
У справі № 922/4404/15 про банкрутство ФОП Довгаль В.В. ПАТ «УкрСиббанк» звернулося до місцевого господарського суду із заявою про визнання недійсними результатів аукціону з продажу нерухомого майна (квартири) банкрута і договору купівлі-продажу цього майна.
Справа розглядалася неодноразово.
За результатами нового розгляду справи місцевий господарський суд ухвалою від 8 листопада 2018 року задовольнив заяву банку, мотивуючи своє рішення тим, що ліквідатором з порушенням вимог статей 49, 90 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (Закон про банкрутство) передано на продаж у межах справи про банкрутство майно фізичної особи Довгаль В.В., яке є предметом забезпечення зобов’язань за договором споживчого кредитування на придбання житлової нерухомості і, відповідно, не пов’язане зі здійсненням боржником підприємницької діяльності.
Постановою апеляційного господарського суду ухвалу місцевого господарського суду скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні заяви банку з посиланням на те, що матеріалами справи підтверджується обставина використання придбаного Довгаль В.В. нерухомого майна (квартири) у підприємницькій діяльності боржника (з метою отримання прибутку).
З таким висновком суду апеляційної інстанції КГС ВС не погодився з огляду на таке.
Системний аналіз положень статей 90, 91 Закону про банкрутство дозволяє зробити висновок про те, що законодавцем унеможливлюється задоволення вимог кредитора-заставодержателя за вимогами, не пов’язаними з підприємницькою діяльністю, та включення до ліквідаційної маси і реалізація ліквідатором предметів застави (іпотеки) за зобов’язаннями, не пов’язаними з підприємницькою діяльністю. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 16 квітня 2019 року у справі № 916/458/14.
Суди попередніх інстанцій встановили, що між ПАТ «УкрСиббанк» та фізичною особою Довгаль В.В. було укладено договір споживчого кредитування, цільовим призначенням якого є особисті потреби позичальника, а саме кредит на придбання житлової нерухомості, який згодом був забезпечений іпотекою нерухомого майна – спірною квартирою.
Надавши оцінку укладеному кредитному договору, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що громадянка Довгаль В.В. такий договір уклала саме як фізична особа для задоволення власних потреб (споживчий кредит), а не як ФОП для здійснення підприємницької діяльності.
Отже, оскільки передана в іпотеку квартира перебуває під обтяженням для забезпечення виконання зобов’язань Довгаль В.В. як фізичної особи перед банком, то зазначене нерухоме майно не може бути використане для погашення заборгованості, яка виникла у зв’язку з господарською діяльністю ФОП, і на це майно не може бути звернуто стягнення на погашення будь-якої іншої заборгованості, крім тієї, яке воно забезпечує.
Тобто до ліквідаційної маси банкрута ФОП не входять спірні квартири, які перебувають під обтяженням на підставі договорів іпотеки згідно з договорами, що були укладені між банком та фізичною особою, а не ФОП. Аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд України у справі № 6-210цс14 від 21 січня 2015 року.
З огляду на викладене КГС ВС погодився з правомірним та обґрунтованим висновком суду першої інстанції про незаконне включення ліквідатором ФОП Довгаль В.В. спірної квартири до ліквідаційної маси банкрута та продажу її на аукціоні всупереч положенням ч. 8 ст. 90 Закону про банкрутство, у зв’язку з чим постановою від 4 червня 2019 року касаційну скаргу АТ «УкрСиббанк» задовольнив, постанову апеляційного господарського суду скасував, а ухвалу місцевого господарського суду залишив у силі.
Детальніше з текстом постанови КГС ВС від 4 червня 2019 року у справі № 922/4404/15 можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/82294244.
Строк для звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису безпосередньо пов’язаний із позовною давністю, встановленою Цивільним кодексом України. Таким чином, загальний строк для такого звернення становить три роки незалежно від суб’єктного складу сторін правовідносин, а якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено іншу позовну давність, виконавчий напис видається у межах цього строку. Таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду за результатами розгляду справи № 916/3006/17, передає офіційний сайт ВС.
У постанові від 17 травня 2018 року у справі № 307/1580/17 щодо застосування положень ч. 2 ст. 88 Закону України «Про нотаріат», підпунктів 3.1, 3.3 п. 3 гл. 16 розд. ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій Верховний Суд дійшов висновку про те, що нарахування заборгованості, на стягнення якої вчиняється виконавчий напис, не обмежено трирічним строком за умови встановлення сторонами відповідно до ст. 259 ЦК України збільшеної позовної давності для відповідної вимоги. Тож позовна давність, установлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін.
Велика Палата Верховного Суду відступила від цього висновку, зазначивши, що такий строк не може бути змінений договором. Так, ст. 88 Закону України «Про нотаріат» та підпунктами 3.1, 3.3 п. 3 гл. 16 розд. ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій передбачено, що якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом установлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. Тобто інший строк давності для вчинення виконавчого напису нотаріуса повинен бути прямо передбачений саме законом і не може бути змінений домовленістю сторін.
Велика Палата Верховного Суду також звернула увагу на те, що встановлення скороченого строку (1 рік) для звернення до нотаріуса для вчинення виконавчого напису у відносинах за участю юридичних осіб має ознаки дискримінації.
Відповідно до висновків Великої Палати, вирішуючи спір про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, суд не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів. Суд повинен перевірити доводи сторін у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість узагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру на час вчинення нотаріусом виконавчого напису.
При цьому інформація про наявність у суді іншого позову стягувача до боржника чи боржника до стягувача сама по собі не є доказом недотримання умови щодо безспірності заборгованості.
Якщо порушення Порядку вчинення нотаріальних дій, допущені нотаріусом при вчиненні виконавчого напису, не свідчать про недотримання умов вчинення виконавчого напису, передбачених ст. 88 Закону України «Про нотаріат», та не призвели до порушення гарантованих законом прав боржника або стягувача, вони не можуть слугувати підставою для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню.
Із повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 2 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 (провадження № 12-278гс18) можна ознайомитися за посиланням.
Далее
Крім цього, ВП ВС зазначила: коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив відчуження, або використав його на свій розсуд проти волі іншого та не в інтересах сім’ї чи не на її потреби, або приховав його, таке майно або його вартість ураховується при поділі.
Також ВП ВС погодилася з висновком суду апеляційної інстанції, що оскільки під час спільного проживання позивача та відповідача однією сім’єю без реєстрації шлюбу придбано спірний транспортний засіб, то він є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
За таких обставин, з’ясувавши, що чоловік відчужив автомобіль без відома та згоди позивачки, суд обґрунтовано стягнув з відповідача на її користь вартість 1/2 частки його ринкової вартості на момент продажу.
Позивач звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за договором позики.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову у зв’язку з тим, що позивач пропустив строк позовної давності та не просив його поновити.
Позивач оскаржив рішення судів в касаційному порядку та зазначав, що суди не звернули уваги на наявність непереборної сили, а саме те, що відповідачка тривалий час перебувала за кордоном, виїхала до Південної Кореї, що відповідно до статті 263 Цивільного кодексу України є підставою для зупинення перебігу строку позовної давності.
Касаційний цивільний суд Верховного Суду не визнав такі доводи обґрунтованими.
Суд зазначив, що заперечуючи проти заявлених позовних вимог, представник відповідача просив застосувати до спірних правовідносин, передбачений статтею 257 ЦК України трирічний строк позовної давності, оскільки термін повернення коштів було відстрочено до 01 серпня 2011 року, а позивач з позовом звернувся у травні 2017 року.
Заперечуючи проти застосування до спірних правовідносин позовної давності, позивач посилався на те, що пред`явленню позову відповідно до пункту першого частини першої статті 263 ЦК України перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила), що є підставою для зупинення перебігу позовної давності. Непереборною силою позивач вважав перебування відповідача за межами країни у Південній Кореї.
ВС нагадав, що відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частина п`ята стаття 267 ЦК України), проте позивач із заявою про поновлення строку позовної давності не звертався.
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя, четверта статті 267 ЦК України).
Суд касаційної інстанції погодився із судами попередніх інстанцій, що перебування відповідача за межами країни не є непереборною силою у розумінні статті 263 ЦК України та не може бути підставою для зупинення позовної давності (постанова від 01.08.2019 у справі № 657/1079/17).
Далее
Фабула судового акту: Згідно норм статті 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. При цьому відповідно до ст. 29 КпШС України якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов’язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Поділ спільного майна подружжя може бути проведений як під час перебування в шлюбі, так і після розірвання шлюбу. Для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю розведеного подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності. У даній справі чоловік звернувся до суду із позовом до своєї колишньої жінки про визнання останньої такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Такі вимоги було вмотивовано тим, що позивач на підставі договору купівлі-продажу від 3 грудня 2002 року є власником квартири. У цій квартирі зареєстровані позивач, його діти та відповідач. Сторони у справі перебували у зареєстрованому шлюбі, який 21 вересня 2011 року розірвано. Позивач зазначає, що його колишня дружина з вересня 2010 року за місцем реєстрації не проживає. Відповідач добровільно залишила квартиру, та проживає у іншій квартирі, має інше місце проживання, з позовом про поділ майна подружжя до суду не зверталась та у встановлений законом строк своїм правом про поділ майна подружжя не скористалася, її реєстрація у квартирі спричиняє для позивача додаткові витрати, добровільно знятись з реєстраційного обліку відповідач не бажає.
Рішенням суду першої інстанції з яким погодився і апеляційний суд у задоволенні позову відмовлено на підставі того, що зазначена квартира є спільним сумісним майном, набутим подружжям у шлюбі, тому відсутні правові підстави для позбавлення відповідача права користування квартирою, яка знаходиться у спільній сумісній власності сторін. Таку ж позицію зайняв і Касаційний цивільний суд. Обґрунтовуючи такий висновок КЦС вказав наступне.
Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі його відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Спірна квартира є спільним сумісним майном набутим подружжям у шлюбі, отже, відповідач є співвласником вказаної квартири.
Доводи касаційної скарги про те, що відповідач не є власником спірної квартири, не ґрунтуються на законі, оскільки судами встановлено, що відповідно до статті 22 КпШС України спірна квартира є спільним сумісним майном, набутим подружжям у шлюбі.
Отже, зазначені позивачем обставини про те, що відповідач була відсутня в квартирі за місцем своєї реєстрації понад 1 рік, не свідчать про відмову від права власності на нерухоме майно та не є підставами для припинення права власності на нього.
Сам факт незвернення відповідача до суду із позовом про розподіл майна подружжя не є підставою, з якою закон пов’язує (визначає) припинення права власності на спільну сумісну власність.
Далее
