Особа звернувся до суду з позовом про відновлення прав споживача шляхом усунення недоліків товару або заміну неякісного товару на новий.
Позивач зазначав, що придбав мобільний телефон, який припинив працювати. Він звернувся до сервісного центру з вимогою про гарантійне обслуговування мобільного телефону, проте йому було відмовлено у проведенні гарантійного ремонту, а також проведенні експертизи продукції. Крім того, у примусовому порядку та без його згоди телефон було оформлено на оплатний ремонт, який був визначений у два дні, проте до теперішнього часу телефон йому не повернуто, чим порушенні його права як споживача послуг.
Справа розглядалась судами неодноразово. Рішенням суду першої інстанції було відмовлено у задоволенні позову. Суд виходив із безпідставності та недоведеності вимог позивача, оскільки ним не надано належних доказів на підтвердження того, що мобільний телефон має дефект саме виробничого характеру, а тому підстав для застосування статті 8 Закону України «Про захист прав споживачів» немає.
Суд апеляційної інстанції також дійшов висновку про відмову у позові, проте з інших підстав. Апеляційний суд зазначив, що районний суд не сприяв всебічному і повному з`ясуванню обставин справи, не роз`яснив особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, не попередив про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій, зокрема щодо необхідності залучення до участі у справі в якості відповідача продавця, що унеможливлює правильне вирішення спору.
Верховний Суд скасував рішення суду апеляційної інстанції, а справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Касаційний цивільний суд дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції не вирішив спір по суті, а самоусунувся від вирішення спору.
Так, суд касаційний суд нагадав, що у статті 8 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, які вимоги має право пред’явити споживач у разі придбання товару неналежної якості. А також те, що вимоги споживача пред`являються на його вибір продавцеві за місцем купівлі товару, виробникові або підприємству, що задовольняє ці вимоги за місцезнаходженням споживача.
Таке роз`яснення надав судам і Пленум Верховного Суду України у пункті 1 постанови від 12 квітня 1996 року № 5 (зі змінами) «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», згідно з якими споживачем, права якого захищаються на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», є лише громадянин (фізична особа), котрий придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. Закон України «Про захист прав споживачів» регулює відносини споживача з підприємством, установою, організацією чи громадянином-підприємцем, які виготовляють та продають товари, виконують роботи і надають послуги, незалежно від форм власності та організаційних форм підприємництва.
Позивач пред’явив вимоги до сервісного центру у зв’язку з неповерненням телефону та до товариства, яке є офіційним представником виробника на території України, у зв’язку з недоліками товару.
ВС зауважив, що враховуючи те, що споживач має право вибору, до кого пред’являти вимогу, висновок апеляційного суду про те, що позов пред’явлено до неналежного відповідача є неправильним (постанова від 24.07.2019 у справі № 199/6062/15-ц).
Далее
Обставини справи 761/22989/15-ц
Товариство з додатковою відповідальністю звернулось до суду з позовом про відшкодування матеріальної шкоди в порядку регресу.
Позовна заява мотивована тим, що сталася дорожньо-транспортна пригода за участю автомобіля Land Rover Rang Rover та автомобіля Mazda під керуванням відповідача, внаслідок чого відбулось зіткнення автомобілів.
Постраждалим участником ДТП було укладено з позивачем договір добровільного страхування наземного транспорту. З метою визначення розміру збитку, завданого застрахованому транспортному засобу внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, позивачем замовлено проведення незалежної експертизи.
Позиції судів перших інстанцій
Компенсація за автомобіль Land Rover Rang Rover була виплачена, а враховуючи те, що відповідач відмовився у добровільному порядку відшкодувати матеріальну шкоду у порядку регресу, рішенням районного суду м. Києва позов задоволено та стягнуто з відповідача 75 тис. грн.
Ухвалою Апеляційного суду апеляційну скаргу відповідача відхилено.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, виходили з того, що на момент дорожньо-транспортної пригоди позивачка не мала чинного полісу обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Проте вона вважає такі висновки помилковими, оскільки чинне законодавство України встановлює виключні підстави визнання недійсними правочинів, які передбачені статтями 215, 203 ЦК України. Також зазначає, що положеннями частини другої статті 998 ЦК України передбачено, що наслідки недійсності договору страхування визначаються відповідно до положень про недійсність правочинів, встановлених цим Кодексом, проте позивачем не заявлялись позовні вимоги щодо визнання її полісу недійсним. Таким чином, посилання судів першої та апеляційної інстанцій на недійсність полісу є прямим порушенням статті 11 ЦПК України 2004 року, відповідно до якої суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Висновок Верховного Суду
Верховний суд зазначив, що, задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що оскільки станом на момент дорожньо-транспортної пригоди поліс обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів був недійсним, з останньої підлягає стягненню в порядку регресу відшкодована страхувальнику автомобіля Land Rover Rang Rover завдана нею матеріальна шкода.
Проте з такими висновками погодитись не можна з огляду на таке.
Відповідачем було укладено договір обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Розпорядженням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, постановлено анулювати ліцензію страхувальника на провадження страхової діяльності у формі обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів.
На час укладення договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів компанія мала необхідний обсяг цивільної дієздатності, оскільки її ще не було позбавлено ліцензії на провадження страхової діяльності.
Таким чином, на момент дорожньо-транспортної пригоди підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України, для визнання вказаного договору страхування недійсним не було.
Крім того, та обставина, що розпорядженням № 905 анульовано ліцензію на провадження страхової діяльності у формі обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, не має правового значення для вирішення даного спору, оскільки відповідно до пункту 52.5 статті 52 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» страховик, членство якого в МТСБУ припинено, зобов`язаний виконати свої зобов`язання згідно з укладеними ним договорами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності.
Отже, відшкодування шкоди особою, яка її завдала, можливе лише за умови, що у страховика не виник обов`язок з виплати страхового відшкодування, чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування.
З копії повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду вбачається, що відповідач належним чином повідомила свого страховика про дорожньо-транспортну пригоду та виконала усі передбачені пунктом 33.1 статті 33 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» приписи.
Як вбачається з полісу обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, страхова сума (ліміт відповідальності) за шкоду, заподіяну майну, становить 50 000 грн.
Таким чином, відсутні підстави для стягнення з відповідача витрат, пов`язаних з виплатою страхового відшкодування в порядку регресу у розмірі, визначеному судами попередніх інстанцій, оскільки остання уклала договір страхування цивільно-правової відповідальності зі страховиком, який на момент дорожньо-транспортної пригоди визнано недійсним не було, а тому обсяг її відповідальності обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив касаційну скаргу задовольнити частково. Рішення районного суду та ухвалу апеляційного суду було скасовано, а позов задоволено частково та стягнуто з відповідача 25 тис. грн.
Далее
Особа звернулася до суду з позовом про поділ майна подружжя. Позовна заява мотивована тим, що за час перебування позивача з відповідачем у зареєстрованому шлюбі ними було придбано квартиру та створено два товариства з обмеженою відповідальністю.
У позовній заяві позивачка посилалась на те, що вони не можуть дійти згоди щодо поділу спільного майна подружжя, та просила суд поділити спірне майно і визнати за нею право власності на квартиру, залишити у власності відповідача створені товариства, а також стягнути на її користь грошову компенсацію різниці між ідеальною та реально виділеною часткою у спільному майні.
Заперечуючи проти позову, відповідач звернувся до суду із зустрічним позовом до позивачки про поділ майна подружжя, в якому просив поділити спірну квартиру пропорційно до участі сторін у витратах на її придбання, а саме: визнати за ним право власності на 69,15% частки квартири, а за нею — 30,85% частки. Мотивував позов тим, що вказану квартиру ними було придбано в період шлюбу за кредитні кошти, які спільно були погашені лише на суму 8 951 доларів США, а 21 048 доларів США ним було сплачено самостійно після розірвання шлюбу.
Останнім рішенням апеляційного суду апеляційну скаргу позивача задоволено частково. Рішення районного суду скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позовних вимог позивача. Стягнуто з відповідача на користь позивача 59 250 грн грошової компенсації половини вартості внеску відповідача до статутних фондів створених товариств. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що оскільки на час створення товариств сторони перебували в зареєстрованому шлюбі та відповідач вніс до їх статутних фондів 100 000 грн та 18 500 грн відповідно, що є спільним сумісним майном подружжя, то враховуючи вимоги ст. 60 СК України, на користь позивача підлягає стягненню 1/2 частини таких внесків у загальному розмірі 59 250 грн.
У касаційній скарзі відповідач просив скасувати рішення апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням апеляційним судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що при новому розгляді справи апеляційний суд у порушення вимог частини четвертої статті 338 ЦПК України не врахував висновків Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладених у його ухвалі від 13 липня 2016 року. Апеляційний суд залишив поза увагою необхідність встановлення факту того, чи в інтересах сім`ї другий з подружжя, який є учасником господарського товариства, вніс до його статутного капіталу спільні кошти подружжя. При цьому посилання апеляційного суду на правові висновки Верховного Суду України у справі № 6-38цс15 та рішення Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року у справі № 1-8/2012 не узгоджуються з правовідносинами сторін у цій справі.
Рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Відповідно до статті 65 CК України дружина і чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.
При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.
Статями 69, 70 СК України закріплено право дружини та чоловіка на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу, а також правило про те, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
За змістом статті 113 ЦК України та статті 1 Закону України «Про господарські товариства» товариство з обмеженою відповідальністю належить до господарських товариств. Господарські товариства можуть набувати майнових та особистих немайнових прав.
Згідно зі статтею 115 ЦК України та статтею 12 Закону України «Про господарські товариства» господарське товариство є власником: майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу; продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом.
Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці.
Грошові кошти, внесені одним з подружжя, який є учасником господарського товариства, у статутний капітал цього товариства за рахунок спільних коштів подружжя, стають власністю цього товариства, а право іншого з подружжя на спільні кошти трансформується в інший об`єкт — право вимоги на виплату частини вартості такого внеску. При цьому одним з визначних є той факт, що грошові кошти набуті подружжям під час спільного проживання.
Отже, якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя, або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства.
У сімейному законодавстві діє презумпція спільності майна подружжя, при цьому вона стосується всього обсягу майнових прав подружжя, реалізовуючи які, кожен із подружжя діє за згодою з другим та виключно в інтересах сім`ї. Спростувати цю презумпцію може сторона, яка надає докази протилежного, що мають відповідати вимогам належності та допустимості (статті 58, 59 ЦПК України 2004 року), і це є її процесуальним обов`язком (статті 10, 60 ЦПК України 2004 року).
З огляду на викладене та з урахуванням пред`явлених позовних вимог за первісним позовом, позивач має право вимоги щодо виплати половини суми грошових коштів, внесеної відповідачем до статутного капіталу створених товариств.
З рішенням у справі № 490/1408/15-ц можна ознайомитись за посиланням.
Далее
У справі № 910/18587/16 ТОВ ТВК «Перша приватна броварня» Для людей – як для себе!» (Компанія) звернулося з позовом про визнання недійсним свідоцтва України № 189828 на знак для товарів і послуг, власником якого є ПАТ «Карлсберг Україна» (Товариство); про зобов’язання Міністерства економічного розвитку і торгівлі України внести відомості про визнання зазначеного свідоцтва недійсним до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів і послуг та опублікувати відомості про це в офіційному виданні.
Місцевий господарський суд рішенням, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, у задоволенні позову відмовив.
Колегія суддів КГС ВС погодилася з висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.
Суди попередніх інстанцій встановили, що Компанія є власником знака для товарів і послуг «РІЗДВЯНИЙ», який охороняється свідоцтвом України на знак для товарів і послуг № 106778 для товарів 32 класу Міжнародної класифікації товарів і послуг для реєстрації знаків (Знак 1). Свідоцтво зареєстроване в Державному реєстрі свідоцтв України на знаки для товарів і послуг 12 травня 2009 року.
Товариство є власником комбінованого знака для товарів і послуг «РІЗДВЯНЕ», який охороняється свідоцтвом України на знак для товарів і послуг № 189828 для товарів 32 класу МКТП: пиво (Знак 2). Свідоцтво зареєстроване в Державному реєстрі свідоцтв України на знаки для товарів і послуг 26 серпня 2014 року. Знак 2 активно використовується Товариством на ринку пива в Україні.
Відповідно до пункту 4.3.2.6 Правил складання, подання та розгляду заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і послуг, затверджених наказом Державного патентного відомства України від 28 липня 1995 року № 116, словесні позначення, заявлені як знаки, порівнюються зі словесними та комбінованими позначеннями, до композиції яких входять словесні елементи. При встановленні схожості словесних позначень враховується звукова (фонетична), графічна (візуальна) та смислова (семантична) схожість.
Суди оцінили висновки судових експертиз відповідно до ст. 104 ГПК України з погляду пересічного споживача. Сприйняття марок пересічним споживачем відіграє вирішальну роль у їх порівнянні й оцінюванні.
Зміст оскаржуваних судових рішень свідчить, що факт схожості словесних елементів Знака 1 і Знака 2 не вказує на схожість протиставлених знаків. Наявність у Знаку 2 оригінальних графічних елементів впливає на загальне враження, яке передається цим знаком.
Схожість до ступеня змішуваності базується на загальному враженні, що створюють знаки для товарів і послуг. Графічного елемента достатньо, щоб виключити схожість.
Ступінь фонетичної схожості протиставлених у справі знаків для товарів і послуг у цьому разі є менш важливим фактором, оскільки під час купівлі товару споживач зазвичай візуально сприймає знак, що позначає товари. Споживач сприймає упаковку та не аналізує окремо слова.
З огляду на зазначене постановою КГС ВС касаційну скаргу Компанії залишено без задоволення, а оскаржувані судові рішення зі справи – без змін як такі, що відповідають вимогам норм матеріального та процесуального права.
Із повним текстом постанови КГС ВС можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/83059424.
Фабула судового акту: Нормами статті 16 Цивільного кодексу України кожному гарантовано право на звернення до суду за захистом своїх порушених цивільних прав та інтересів.
Натомість трапляються випадки коли особа, чиї права порушено, не може звернутись до суду із позовом оскільки не має можливості сплатити судовий збір за подання позовної заяви або іншого процесуального документу за подання якого Законом України «Про судовий збір» визначено обов’язковість сплати судового збору.
З метою реалізації права на захист своїх інтересів, визначеного Цивільним кодексом України, законодавцем суду надано право на відстрочення та розстрочення судових витрат, зокрема судового збору, зменшення їх розміру або звільнення від їх оплати (ст. 136 Цивільного процесуального кодексу України).
При цьому норми названої статті в якості підстав для прийняття судом такого рішення визначають незадовільний майновий стан сторони.
У даній справі стороною у справі до Касаційного цивільного суду було подано касаційну скаргу, яку ухвалою КЦС було залишено без руху у зв’язку із несплатою судового збору.
Усуваючи недоліки стороною до суду було подано клопотання про звільнення від сплати судового збору до якого було додано довідки Державної фіскальної служби України про відсутність у сторони доходу за минулий рік та перший квартал поточного року.
Вказане клопотання судом було задоволене.
Задовольняючи клопотання КЦС зазначив, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 § 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою.
За нормами п. 1 ч. 1 статті 8 Закону України «Про судовий збір» суд може своєю ухвалою за її клопотанням відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі якщо розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача — фізичної особи за попередній календарний рік.
Частиною другої цієї статті передбачено, що суд може зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати на підставі, зазначеній у частині першій цієї статті.
Згідно рішення ЄСПЛ від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі», сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та має переслідувати законну мету у суду є усі підстави для задоволення вказаного вище клопотання.
Далее
ТОВ «Торецька вуглевидобувна компанія» звернулося до суду із заявою про заміну у виконавчому провадженні боржника – ТДВ «ОП «Шахта імені Святої Матрони Московської» його правонаступником – ТОВ «Торецька вуглевидобувна компанія».
Відмовляючи в задоволенні заяви, суди першої та апеляційної інстанцій зазначили, що ТДВ «ОП «Шахта імені Святої Матрони Московської» не є таким, що вибуло зі спірних матеріальних правовідносин, щодо яких виник спір, оскільки відповідно до розподільчого балансу підприємству передано дебіторську заборгованість і поточні зобов’язання, розмір яких значно перевищує розмір активів, які можуть бути спрямовані на погашення переданих новоутвореному товариству кредиторських вимог. Тож заміна боржника за таких обставин призведе до неспроможності реального виконання судового рішення у справі, яке набрало законної сили.
Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати ВС, зазначивши про необхідність відступити від правового висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Касаційного адміністративного суду у складі ВС від 7 лютого 2019 року у справі № 805/677/17-а стосовно вибуття відповідача з матеріальних правовідносин у зв’язку з реорганізацією боржника шляхом виділу та передачею обов’язку виконання спірних зобов’язань новоствореній юридичній особі.
За результатами розгляду цієї справи Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
Процесуальне законодавство містить норми щодо заміни сторони виконавчого провадження її правонаступником у випадку, коли сторона виконавчого провадження вибуває з відповідного матеріального правовідношення.
Проте у певних випадках до матеріального правовідношення може вступити й інша особа як боржник, хоча первісна сторона виконавчого провадження з цього правовідношення й не вибуває.
За аналогією закону у випадках, коли один (первісний) боржник у матеріальному правовідношенні замінюється двома боржниками, суд має замінити такого боржника як сторону виконавчого провадження двома боржниками (у цій справі – основним (первісним) і субсидіарним боржниками).
Отже, після заміни первісного боржника у виконавчому провадженні двома боржниками – основним і субсидіарним – виконавчі дії з виконання рішення мають вчинятися щодо обох цих боржників.
Із повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 905/1956/15 (провадження № 12-62гс19) можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/83482785.
