Останнім часом, оскаржуючи рішення місцевих та апеляційних судів у касаційному порядку, сторони у судовій справі стикаються з законодавчими фільтрами при реалізації права на оскарження.
Касаційні суди, відмовляючи у відкритті провадження, зазначають, що оскарження рішень судів попередніх інстанцій в касаційному порядку для певних категорій справ можливе лише у випадку, якщо розгляд такої скарги може мати значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Законодавець не передбачив та обмежив можливість касаційного оскарження судових рішень у деяких категоріях справ, поставивши можливість такого оскарження в залежність від імовірності значення ухваленого за наслідком касаційного провадження судового рішення для формування практики застосування відповідних правових норм.
Близько 750 судових ухвал про відмову у відкритті касаційного провадження з цих підстав міститься у Єдиному державному реєстрі судових рішень.
Дійсно, відповідно до ч. 3 статті 333 КАСУ, суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження з судових рішень у справах, визначених статтями 280, 281, 287, 288 цього Кодексу, якщо рішення касаційного суду за наслідками розгляду такої скарги не може мати значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця визначені саме у ст. 287 КАСУ.
Аналогічні норми містяться у статті 394 ЦПК та у 293 статті ГПК. На відміну від КАСУ ці норми стосуються перегляду ухвал про повернення заяв позивачу та розгляду скарг на дії (бездіяльність) органів державної виконавчої служби, приватного виконавця.
Крім того, це стосується оскарження судових рішень у малозначних справах.
У юридичній спільності такі положення законодавства викликали бурхливу дискусію.
Так, справи незначної складності підлягають касаційному оскарженню в наступних випадках:
Але треба зауважити, що правників цікавить, чи містить законодавство відповіді на такі питання:
Фахівці вказують на певну правову невизначеність, яка призвела до численних конституційних скарг у КСУ з приводу відповідності Конституції вищезазначених положень процесуальних кодексів.
Автори клопотань зазначають, що застосуванням оспорюваних положень порушено закріплене частиною першою статті 55 Конституції України право на судовий захист, а також позбавлено гарантованого пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках. Скаржники бачать у нормах закону запровадження дискримінації, обмеження права на судовий захист та позбавлення доступу до правосуддя.
Проте касаційні суди дотримуються іншої думки. У справі № 904/170/19 Касаційний господарський суд послався на Рекомендацію № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 7 лютого 1995 року, якою державам-членам рекомендовано вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 Рекомендації, скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися щодо тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу.
У контексті викладеного суди зазначаютьи, що використання касаційним судом оціночних чинників, зокрема таких понять, як «суспільний інтерес», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», «малозначні справи» тощо, виходячи з високого статусу Верховного Суду, не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, оскільки у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень і застосування Судом таких повноважень не може вважатися обмеженням доступу особи до процесу правосуддя.
Як формується та чим забезпечується єдина судова практика
Забезпечення єдності судової практики стало однією з багаточисельних завдань судової реформи.
За задумом авторів реформи, забезпечення сталості та єдності судової практики є одним із основних завдань діяльності Верховного Суду як найвищого органу у судовій системі України.
Якими способами намагаються забезпечити єдність судової практики
Велика Палата Верховного Суду вирішує, головним чином, справи, в яких під загрозу може бути поставлене однакове застосування судами норм матеріального та дотримання норм процесуального права.
У касаційних судах функціонує по декілька Палат. Поділ на Палати обумовлений тим, що судді, які входять до складу колегії, можуть мати різні позиції з одного і того самого питання. Тому справа передається на розгляд Палати, яка приймає узгоджене рішення.
Коли Палати мають різні точки зору з одного і того ж питання і по-різному вирішують справу, справи передаються на розгляд Об’єднаних Палат, які створені в кожному касаційному суді.
Особливо це актуально для Касаційного цивільного суду, оскільки його Палати не мають спеціалізації.
Завдання із вирішення юрисдикційних конфліктів покладено на Велику Палату ВС. Закон передбачає, щоб усі справи, щодо яких є хоча б мінімальний сумнів у правильності визначення юрисдикції, спрямовувалися до Великої палати. Велика Палата отримала величезну кількість справ, більше 90 відсотків яких присвячені саме питанню юрисдикції.
Зразкові справи вирішили одразу декілька проблем.
По-перше, забезпечили єдиний підхід до вирішення подібних справ у судах першої і апеляційної інстанцій.
По-друге, коли такі рішення дійсно виконуються внаслідок вирішення питання у зразковій справі і практика стає єдиною, багато громадян отримують можливість розв’язати спір без звернення до суду.
Виключна правова проблема є новим інститутом процесуального законодавства. Відповідальним суб’єктом за вирішення цього важливого елемента правового поля, спрямованого на забезпечення однакового застосування норм права, є Велика Палата Верховного Суду.
Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Протягом років практика діяльності ВСУ нагадувала маятник, який протягом року кілька разів коливався то в один, то в інший бік, а від початку нового року практика знову змінювалася. Судді ВСУ з різних причин приймали різні постанови за тотожних правовідносин без зазначення про відхід від попередньої думки. Це фактично «узаконило» подвійну судову практику, оскільки давало можливість посилатися на «потрібні» постанови ВС і не згадували про наявність інших. Одним зі шляхів уникнення згаданої проблеми є уніфікація структури правової позиції.
Якщо колегія суддів або Об’єднана Палата вбачають підстави відступити від такого висновку, то справу передають на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Так само, якщо один касаційний суд не погоджується з висновком іншого касаційного суду щодо застосування однієї і тієї самої норми права, то для того щоб відійти від цього висновку, необхідно передати справу на розгляд Великої Палати.
У суддів Верховного Суду іноді виникають питання співвідношення позиції палат (Палати, Об’єднаної палати, Великої палати), але тут керуються загальною логікою: висновки Великої Палати обов’язкові для Об’єднаної Палати — висновки Об’єднаної Палати обов’язкові для Палати. Відступати від висновків мають також в ієрархічному порядку. (Велика Палата може відійти від висновків Палати та Об’єднаної Палати, Об’єднана Палата може відступити від висновків Палати, Палата не може відійти від висновку Об’єднаної Палати).
На розгляді Верховного Суду перебувала зразкова адміністративна справа № 160/3586/19 за позовом Особа 1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, — Кабінет міністрів України, Пенсійний фонд України, про визнання протиправними дій та зобов’язання вчинити певні дії.
Згідно з позовними вимогами Особа 1 просив суд визнати протиправними дії відповідача, які полягають у зменшенні розміру пенсії за рахунок виплати з 05 березня 2019 року по 31 грудня 2019 року 75 відсотків суми підвищення пенсії, визначеного станом на 01 березня 2018 року; зобов’язати відповідача здійснити перерахунок та виплату (із врахуванням раніше виплачених сум) пенсії позивачеві з 05 березня 2019 року з урахуванням 100 відсотків суми підвищення пенсії, визначеного станом на 01 березня 2018 року.
Верховний Суд до участі у справі в якості третіх осіб залучив Пенсійний фонд України та Кабінет міністрів України. Від Пенсійного фонду надійшло пояснення, в якому, серед іншого, вказано, що з метою забезпечення виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 грудня 2018 року у справі № 826/3858/18 ПФ України звернувся до Міністерства соціальної політики України та Міністерства фінансів України про виділення додаткових коштів у сумі 14,8 млрд грн на виплату перерахованих відповідно до пункту 1 Постанови № 103 пенсій у розмірі 100% підвищення. Від Кабінету міністрів України пояснень не надійшло.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду рішенням від 06 серпня 2019 року позовні вимоги задовольнив. Визнав протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо зменшення розміру пенсії Особи 1 за рахунок виплати з 05 березня 2019 року 75 відсотків суми підвищення пенсії, визначеного станом на 01 березня 2018 року. Зобов’язав Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області провести перерахунок та виплату пенсії (із урахуванням раніше виплачених сум) Особі 1 з 05 березня 2019 року з урахуванням 100 відсотків суми підвищення пенсії, визначеного станом на 01 березня 2018 року.
Рішення суду мотивовано тим, що у зв’язку зі скасуванням пункту 2 постанови Кабінету міністрів України від 21 лютого 2018 року №103 рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 12 грудня 2018 року у справі № 2826/3858/18, яке залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 05 березня 2019 року, обмеження щодо часткової виплати суми підвищення до пенсії скасовано. Отже, з 05 березня 2019 року пенсія позивачу підлягає виплаті у розмірі 100 відсотків суми підвищення пенсії.
Суд зауважив, що пунктами 1, 2 постанови Кабінету міністрів України № 103 врегульовані строки виплати пенсій, а не порядок проведення перерахунку. У зв’язку з чим, питання строків виплати доплат до пенсії за результатами проведеного перерахунку, тобто частини пенсії особи, а також розмірів такої доплати не охоплюються поняттям «порядок проведення перерахунку пенсії».
З метою належного та своєчасного виконання рішення у цій зразковій справі № 160/3586/19, з посиланням на частину першу статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України Верховний Суд встановив судовий контроль виконання судового рішення шляхом зобов’язання Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області подати звіт про виконання судового рішення у місячний строк з дати набрання цим рішенням законної сили.
Рішення не набрало законної сили та може бути оскаржене до Великої Палати Верховного Суду.
Позивач оскаржив постанову, якою його притягнуто до адміністративної відповідальності за правопорушення, передбачене ст.183 Кодексу України про адміністративні правопорушення за завідомо неправдивий виклик поліції.
Судами встановлено, що за результатами дослідження аудиозапису телефонної розмови по спецлінії «102» управління національної поліції, особа повідомив про вчинення правопорушення. Після здійснення виклику на номер «102», за місцем перебування позивача, яке він повідомив оператору прибули працівники патрульної поліції.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що на запитання оператора, чи викликає він поліцію, особа, що здійснив дзвінок повідомив, що йому потрібна допомога, у зв`язку з тим, що він замерз.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову та вказав про правомірність оскаржуваної постанови.
Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та задовольнив позов.
Апеляційний суд вказав, що відповідно до п. 14 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про національну поліцію» поліція відповідно до покладених на неї завдань вживає всіх можливих заходів для надання невідкладної, зокрема домедичної і медичної, допомоги особам, які постраждали внаслідок кримінальних чи адміністративних правопорушень, нещасних випадків, а також особам, які опинилися в ситуації, небезпечній для їхнього життя чи здоров`я.
Суд зазначив, що із дослідженого аудиозапису слідує відсутність повідомлення особою, що телефонувала про вчинення правопорушення та навіть про виклик поліції взагалі. Так, на запитання оператора, чи викликає він поліцію, особа, що здійснила дзвінок повідомила, що йому потрібна допомога, у зв`язку з тим, що він замерз.
За повідомленням позивача про те, що він замерз та потребує допомоги, відповідачем не здійснено перевірку та не встановлено обставин, не вжито заходів. Отже, відповідач, не перевіривши та не надавши оцінки обставинам, які зумовили позивача зателефонувати до лінії «102», не пересвідчившись про стан здоров`я позивача, тобто не вивчивши фактичні обставини справи, а також, як встановлено судом, порушивши процедуру, притягнув позивача до адміністративної відповідальності.
Касаційний адміністративний суд залишив в силі постанову суду апеляційної інстанції. Суд зазначив, що диспозиція ст. 183 КУпАП передбачає об`єктивну сторону правопорушення — виклик представника хоча б однієї з перерахованих у статті спеціальних служб нібито для надання допомоги, знаючи наперед про те, що в цьому немає ніякої необхідності.
Суб`єктивна сторона правопорушення характеризується наявністю прямого умислу. Правопорушник, повідомляючи певну інформацію спеціальній службі, усвідомлює, що вона є неправдивою, і бажає виїзду на місце виклику працівників цієї служби.
Суд касаційної інстанції зауважив, що відповідач, не перевіривши та не надавши оцінки обставинам, які зумовили позивача зателефонувати до лінії «102», не пересвідчившись про стан здоров`я позивача, тобто не вивчивши фактичні обставини справи, а також, як встановлено судом, порушивши процедуру, притягнув позивача до адміністративної відповідальності (постанова від 17.07.2019 у справі №524/832/17).
Далее
Усыновление не может быть отменено до достижения ребенком совершеннолетия, если это противоречит его интересам. Интересы ребенка всегда имеют преимущество.
Такой вывод сделала коллегия судей Кассационного гражданского суда ВС в постановлении от 25 апреля 2019 года по делу № 381/4827/17.
Истец обратился в суд для отмены усыновления.
Исковые требования мотивированы тем, что между истцом (мужем) и ответчицей (женой) был зарегистрирован брак. Кроме того, истец усыновил дочку жены (с соответствующим изменением фамилии). Однако отношения у супружеской пары не сложились и решением суда брак был расторгнут.
Истец указывал, что ребенок проживает вместе с матерью, а истец проживает отдельно с новой семьей. Между ним и его бывшей женой сложились крайне негативные отношения. Кроме того, дочь постепенно переняла негативное отношение к нему и полностью отказалась называть истца отцом. Все попытки истца, как отца, примириться оказались напрасными, каждый его приход заканчивался проявлением негатива и агрессии со стороны дочки и бывшей жены.
Истец просил отменить усыновление ребенка и внести изменения в свидетельство о рождении.
Суд первой инстанции решением, оставленным без изменений постановлением апелляционного суда, отавил исковые требования без удовлетворения.
Верховный Суд согласился с судами предыдущих инстанций, учитывая следующее.
Согласно ч. 1, 2 ст. 14 Европейской конвенции об усыновлении детей, усыновление может быть отменено или признано недействительным лишь по решению компетентного органа. Интересы ребенка всегда имеют преимущество. Усыновление может быть отменено до достижения ребенком совершеннолетия лишь на основании серьезных обстоятельств, предусмотренных законом.
СК предусмотрено, что усыновление может быть отменено по решению суда, если:
1) оно противоречит интересам ребенка;
2) ребенок страдает слабоумием, болен психической или иной неизлечимой болезнью, о чем усыновитель не знал и не мог знать во время усыновления;
3) между усыновителем и ребенком сложились, независимо от воли усыновителя отношения, которые делают невозможными их совместное проживание и выполнение усыновителем своих родительских обязанностей.
В соответствии с ГПК каждая сторона должна привести доказательства, имеющие значение для дела и на которые она ссылается.
Установив, что истцом не доказано наличие оснований для отмены усыновления, суды сделали правильный вывод об отказе в удовлетворении иска.
Как указал апелляционный суд, отмена усыновления наносит моральные страдания ребенку, являющиеся особенно опасными для подростка.
Утверждение о том, что бывшая жена не пускает в квартиру, прячет детей и совершает иные действия, препятствующие реализации отцом своих обязанностей, свидетельствует лишь о конфликте с бывшей женой, однако не подтверждают существование между истцом и ребенком отношений, которые делают невозможным выполнение истцом своих родительских обязанностей и не свидетельствует о несоответствии усыновления интересам ребенка.
Далее
Товариство звернулось до суду з позовом до колишнього працівника про стягнення коштів. Товариство зазначало, що надало особі щорічну основну відпустку у кількості 35 календарних днів, з яких 23 дні надано у рахунок невідпрацьованої частини року, та проведено оплату відпустки. Після використання відпустки особа звільнилася з підприємства.
Відповідно до статті 127 Кодексу законів про працю України, статті 22 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника до закінчення робочого року, за який він уже одержав відпустку повної тривалості, для покриття його заборгованості власник або уповноважений ним орган проводить відрахування із заробітної плати за дні відпустки, надані у рахунок невідпрацьованої частини робочого року.
Проте на день звільнення особи сума нарахованої їй заробітної плати не була достатньою для погашення заборгованості за невідпрацьовані дні відпустки та у добровільному порядку заборгованість відповідачем також не погашено.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. Суди виходили з того, що відпустку надано за графіком відпусток позивача, складеного з урахуванням виробничої необхідності, з яким відповідача ознайомлено під підпис, тому відсутні докази недобросовісної поведінки відповідача у вказаній справи. Позивачем не доведено рахункової помилки та недобросовісності відповідача під час отримання нею коштів за період відпустки, тому позовні вимоги, з урахуванням положень пункту 1 частини першої статті 1215 Цивільного кодексу України, задоволенню не підлягають.
З таким вирішенням спору не погодився Касаційний цивільний суд, який позовні вимоги товариства задовольнив.
ВС зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно витлумачили статті 127 КЗпП України та статті 22 Закону України «Про відпустки», які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Суд касаційний інстанції роз’яснив, що тлумачення положень частини другої статті 127 КЗпП України дає підстави дійти висновку, що відрахування із заробітної плати працівника для покриття ним заборгованості підприємству, де він працює, можуть провадитися за наказом (розпорядженням) власника підприємства або уповноваженого ним органу. Отже, видача відповідного наказу є правом власника підприємства.
Суд звернув увагу на те, що позивач як на підставу позову посилався на неможливість проведення відрахування із заробітної плати відповідача через недостатність коштів для покриття заборгованості підприємству, тому він звернувся до суду.
Далее
Позивач просила суд визнати право власності на майно в порядку спадкування за заповітом. Особа зазначала, що один із подружжя заповів їй 1/2 частку квартири, яка належала подружжю.
Після смерті заповідача позивач звернулась до державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини і отримання свідоцтва про право на спадщину за заповітом, проте нотаріус запропонував їй надати письмову згоду іншого з подружжя на прийняття нею спадщини, але відповідач такої згоди не надала.
Суд першої інстанції позов задовольнив та визнав за особою право власності на 1/2 частку квартири.
Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та у позові відмовив. Суд зазначив, що дружина спадкодавця, на час його смерті мала права на обов`язкову частку у спадщині, оскільки досягла пенсійного віку і вважалася непрацездатною. Також суд вказав на те, що у позивача були відсутні перешкоди для отримання свідоцтва про право на спадщину за заповітом, а відмова нотаріуса у видачі цього свідоцтва також відсутня.
Верховний Суд погодився з рішенням суду апеляційної інстанції. Касаційний цивільний суд нагадав, що у пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» судам роз`яснено, що свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством.
За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають.
У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.
ВС вказав, що оскільки відсутня відмова нотаріуса у видачі свідоцтва і перешкод для його отримання немає, позов не підлягає задоволенню (постанова від 24.07.2019 у справі № 2-6322/04).
Далее
