?Постанова КЦС ВС від 04.04.2018 № 653/2176/15-ц (61-8892св18):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/83387154
⚡Ключові тези:
✔️Пунктом 13 договорів передбачено перегляд розміру орендної плати раз у два роки у разі: зміни умов господарювання, передбачених договором; зміни розмірів земельного податку, підвищення цін, тарифів, у тому числі внаслідок інфляції; погіршення стану орендованої земельної ділянки не з вини орендаря, що підтверджено документами; в інших випадках передбачених законом.
✔️Тобто, умови договору оренди землі не зобов`язують сторони вносити зміни до договору, зокрема, збільшувати чи зменшувати розмір орендної плати, а лише зобов`язують за певних обставин переглянути умови договору.
✔️Звертаючись до суду з позовом про зміну розміру орендної плати на рівні 4 % від нормативної грошової оцінки позивачі, як на підставу збільшення розміру орендної плати, посилалися на інфляційні процеси, зростання цін, підвищення тарифів на електроенергію, водопостачання, що призвело до удорожчання проживання.
✔️✔️Зазначені обставини щодо підвищення цін, тарифів, у тому числі внаслідок інфляції, як підстава для перегляду умов договорів стосуються обох сторін договору, а не лише позивачів.
✔️Крім того, як правильно встановлено судами, орендна плата позивачам нараховувалась і виплачувалася відповідачем з 2009 року по 2015 рік з урахуванням індексу інфляції та індексації оцінки вартості землі та фактично з 2009 року збільшилася майже у два рази (а. с. 79-81 т. 2).
Установивши, що відповідач дотримувався умов договорів оренди, не порушував строків виплати орендної плати, орендна плата нараховувалася і виплачувалася відповідачем з 2009 року по 2015 рік у збільшеному розмірі з урахуванням індексу інфляції та індексації оцінки вартості землі, а також враховуючи принцип рівності сторін і те, що у відповідача відсутня фінансова можливість сплачувати орендну плату у 4 % від нормативної грошової оцінки землі, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для внесення змін до пункту 9 договорів оренди землі.
✔️Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції без будь-яких розрахунків встановив відсутність фінансової можливості у відповідача для збільшення розміру орендної плати у визначеному позивачами розмірі, є безпідставними та спростовуюся матеріалами справи.
✔️Так, матеріали справи містять докази на підтвердження того, що з 2009 по 2015 років відбулось суттєве підвищення вартості електричної енергії для юридичних осіб, водопостачання, збільшення розміру податків, що сплачуються до бюджету, які підтверджують підвищення виробничих витрат при здійсненні обробки земельних ділянок та фінансову неможливість товариства для збільшення розміру орендної плати.
Догляд за пенсіонером, незалежно від його віку, за відсутності висновку медичного закладу про потребу в сторонньому догляді, не може бути підставою для зарахування періодів такого догляду до стажу роботи, який дає право на призначення пенсії за віком.
Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі Судової палати для розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду, розглянувши в касаційному порядку справу за позовом до управління Пенсійного фонду України.
Суть спору полягає в тому, що позивач звернувся до управління ПФУ з вимогою призначити йому пенсію за віком (після досягнення 60 років) як учаснику ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Оскільки на цей період він не мав необхідного страхового стажу – не менше 15 років (відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» в редакції станом на час виникнення спірних правовідносин), просив зарахувати до його страхового стажу період догляду за пенсіонерами.
Управління ПФУ відмовило позивачеві, мотивуючи тим, що страховий стаж позивача (9 років 2 місяці 27 днів) є недостатнім для призначення пенсії за віком як учаснику ліквідації наслідків на ЧАЕС. Крім цього, позивач не надав необхідних довідок, які б дали змогу визначити його період роботи в зоні відчуження під час ліквідації аварії на ЧАЕС. Період догляду за особами пенсійного віку також не був зарахований до загального стажу роботи через відсутність медичного висновку про те, що такі особи потребували стороннього догляду.
Суди першої та апеляційної інстанцій позов задовольнили. Верховний Суд скасував ці рішення і зазначив, що висновки цих судів у частині зарахування спірних періодів до стажу роботи позивача ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права.
Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо підтвердження позивачем періодів участі в ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та його права на призначення пенсії зі зниженням пенсійного віку, оскільки факт перебування позивача в зоні ЧАЕС у період з 29 серпня до 9 січня 1986 року повністю підтверджується доказами, наявними в матеріалах справи.
Водночас Верховний Суд зазначив, що за відсутності необхідного мінімального страхового стажу особі не може бути призначено пенсію зі зниженням пенсійного віку відповідно до ст. 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи» навіть за умови підтвердження факту участі в ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у відповідні періоди.
Верховний Суд вказав, що до стажу роботи зараховуються періоди догляду не за будь-яким пенсіонером, а лише за тим, який потребує такого догляду (пункт «ж» ст. 3 та пункту «є» ст. 56 Закону України «Про пенсійне забезпечення»). Потреба в такому догляді має бути підтверджена відповідним висновком медичного закладу. Адже саме стан здоров′я є тим критерієм, за яким певних осіб віднесено до категорії осіб, час догляду за якими зараховується до стажу роботи.
Непідтвердження статусу особи з інвалідністю І групи, статусу дитини-інваліда чи статусу пенсіонера, який за медичним висновком потребує стороннього догляду, виключає можливість зарахування періоду догляду за ними до стажу роботи.
З Постановою Верховного Суду від 31 липня 2019 року у справі № 348/2357/16-а (адміністративне провадження № К/9901/20270/18) можна ознайомитися в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням – http://reyestr.court.gov.ua/.
Далее
?Ухвала КГС ВС від 29.07.2019 № 914/3224/16:
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/83304263
⚡Ключові тезиси:
✔️.. мають місце обставини, які вказують на існування правової проблеми у застосуванні судами на практиці положень статей 256, 261 ЦК України щодо визначення початку перебігу строку позовної давності у правовідносинах, що регулюються статтею 388 ЦК України, а саме з моменту коли особа довідалася /або могла довідатися про порушення її права, тобто з моменту вибуття майна із власності або користування чи з моменту коли особа довідалася/або могла довідатися про порушення свого права шляхом набуття майна особою, у якої це майно знаходиться на час подачі позову .
✔️За змістом частини 5 статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
У 2003 році у подружжя народилася дочка, пізніше вони розлучились, уклавши договір про сплату батьком дитини її матері аліментів у розмірі 350 грн, які сторони домовилися рахувати як еквівалент 50 євро, щомісячно до досягнення дитиною повноліття.
У 2016 році мати дитини звернулася до суду з проханням розтлумачити умови п. 2 договору та стягнути з батька дитини заборгованість за аліментами. Вимоги обґрунтовано тим, що відповідач сплачував аліменти в розмірі 350 грн, а не в сумі, що еквівалентна 50 євро.
Районний суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, відмовив у задоволенні позову, вважаючи безпідставними позовні вимоги щодо стягнення заборгованості за аліментами та пені, оскільки відповідач належним чином виконує своє зобов’язання щодо сплати аліментів у розмірі 350 грн щомісяця.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати КЦС касаційну скаргу позивачки задовольнив частково, розтлумачив умови договору та стягнув з відповідача заборгованість за аліментами й пеню, ухваливши власне рішення по суті спору.
Суд зазначив, що відповідно до частин 1, 2 ст. 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1998 року в усіх діях щодо дітей першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини, а ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства», ч. 2 ст. 150 СК України зобов’язують батьків піклуватися про дітей.
Стаття 189 СК України містить диспозитивне правило про те, що батьки мають право укласти договір про сплату аліментів, водночас свобода волі сторін такого договору обмежується імперативним приписом про те, що його умови не можуть порушувати права дитини, встановлені цим Кодексом. У ч. 2 ст. 182 СК України визначено, що мінімальний розмір аліментів не може бути меншим 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку (до 3 липня 2018 року – меншим ніж 30%).
Враховуючи правову природу аліментного договору і положення ст. 8 СК України, до аліментного договору субсидіарно може бути застосовано норми Цивільного кодексу України, які стосуються договірних зобов’язань, зокрема щодо валюти зобов’язання і принципів його виконання.
У ст. 524 ЦК України вказано, що зобов’язання має бути виражене в грошовій одиниці України – гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відповідно до ст. 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях, а якщо у зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом валюти на день платежу. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов’язань в іноземній валюті не суперечить законодавству України.
ВС розтлумачив п. 2 договору таким чином: виконання зобов’язань визначено у гривнях, водночас сторони погодили, що щомісячний розмір аліментів не може бути меншим від суми, що еквівалентна EUR 50 на день здійснення поштового переведення, з урахуванням встановленого державою у ч. 2 ст. 182 СК України мінімального розміру аліментів.
Разом з тим, згідно із ч. 1 ст. 194 СК України, аліменти можуть бути стягнуті за виданим нотаріусом позивачеві виконавчим листом за минулий час, але не більш як за три роки, що передували пред’явленню виконавчого листа до виконання.
ВС зробив помісячний розрахунок заборгованості за аліментним договором за трирічний період і визначив загальну суму.
Також у договорі передбачено сплату відповідачем пені у розмірі 1% від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення. Сімейним законодавством України не встановлено обмежень періоду нарахування пені. Суд може зменшити розмір неустойки, якщо він значно перевищує розмір збитків, тож колегія суддів КЦС ВС постановила стягнути пеню за прострочення сплати аліментів у такому самому розмірі, що й заборгованість за аліментами.
З повним текстом постанови Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 645/5783/16-ц (провадження № 61-16681св18) можна ознайомитися в Єдиному державному реєстрі судових рішень – http://www.reestr.court.gov.ua/.
Стаття 12 Закону України «Про виконавче провадження» встановлює строки пред’явлення виконавчих документів до виконання. Виконавчі документи можуть бути пред’явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред’явлені до примусового виконання протягом трьох місяців.
Дотримання цього строку є необхідною передумовою прийняття виконавчого документа до виконання.
Так, відповідно до частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред’явлення, якщо, зокрема, пропущено встановлений законом строк пред’явлення виконавчого документа до виконання.
Поряд з цим, Закон України «Про виконавче провадження» та процесуальне законодавство передбачають можливість поновлення строку пред’явлення виконавчого документа до виконання.
Відповідно до частини шостої статті 12 Закону України «Про виконавче провадження» стягувач, який пропустив строк пред’явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення такого строку до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції.
Відповідні норми щодо поновлення строку для пред’явлення виконавчого листа до виконання містяться у статті 376 Кодексу адміністративного судочинства України, статті 433 Цивільного процесуального кодексу України, статті 329 Господарського процесуального кодексу України.
Стягувач, який просить суд поновити пропущений строк пред’явлення до виконання виконавчого документа, повинен довести, що такий строк пропущено ним з поважних причин, оскільки саме таку умову містить процесуальне законодавство. А боржник, користуючись можливістю уникнути виконання судового рішення, буде не лише заперечувати проти поновлення такого строку, але може в подальшому й оскаржувати ухвалене судове рішення.
Чинне процесуальне законодавство не визначає переліку причин, які є поважними (такими, що не залежали від волі стягувача), та за наявності яких суд може поновити пропущений строк для пред’явлення до виконання виконавчого документа.
Суди при розгляді заяв стягувачів виходять з того, що такі причини (обставини) повинні бути об’єктивною перешкодою для особи, на користь якої винесено судовий акт, і яка вчиняє дії для отримання виконавчого документа та його пред’явлення до виконання.
З судової практики поважними причинами для поновлення строку здебільшого визнаються отримання не з вини стягувачів виконавчих листів після закінчення строку пред’явлення їх до виконання. Так, у справі № 607/21808/13-ц суди встановили, що стягувач пропустив строк для пред’явлення виконавчого документа до виконання з поважних причин, оскільки судом першої інстанції при оформленні та видачі виконавчих листів порушено норми Інструкції з діловодства та Закону України «Про виконавче провадження», стягувач не отримав виконавчих листів, тобто фактично не мав можливості вимагати виконання судового рішення.
У справі №2а/0470/4250/11 судами встановлено, що стягувач звернувся до суду із заявами про видачу виконавчого листа з дотриманням встановленого законом строку, однак, виконавчий лист було видано судом після строку, встановленого законодавством для пред’явлення виконавчих листів для виконання, тому суди дійшли висновку про наявність поважних причин для поновлення строку пред’явлення виконавчого листа до виконання. А у справі № 2а-12192/09/0470 суди дійшли висновку, що строк пред’явлення виконавчого листа до виконання пропущено не з вини заявника, оскільки стягувач своєчасно звертався до окружного адміністративного суду з відповідною заявою, проте через те, що адміністративна справа перебувала на розгляді у Вищому адміністративному суді України, суд своєчасно не видав виконавчий лист.
Також вимогу про поновлення строку пред’явлення до виконання виконавчого документа може бути заявлено одночасно з проханням видати дублікат такого виконавчого документу. Поширеним є подання таких заяв при втраті виконавчого документу під час примусового виконання або при пересиланні виконавчого документу з одного органу державної виконавчої служби до іншого. При вирішенні питання про видачу дубліката виконавчого листа у зв`язку з його втратою заявник повинен подати докази на підтвердження втрати виконавчого листа, а суд має перевірити, чи не було виконано рішення суду на підставі якого його видано та чи не втратило судове рішення законної сили (постанова ВС від 29.08.2018 у справі № 344/5708/15-ц, постанова від 17.10.2018 у справі № 1304/8184/12, постанова від 12.06.2019 у справі № 2-1316/736/11).
Невірною визнає Верховний Суд практику, відповідно до якої суди, поновлюючи строк, зазначають у судовому рішенні конкретний проміжок часу, протягом якого виконавчий лист має бути пред’явлений до виконання.
Так, Касаційний адміністративний суд зазначив, що строк пред’явлення виконавчого документу до виконання встановлений безпосередньо законом. Зміна цього строку судовим рішенням не допускається. З огляду на це, відсутні правові підстави для зазначення судом у судовому рішенні конкретної календарної дати початку та закінчення цього строку. Суд має право лише поновити пропущений строк стягувачам, які пропустили строк для пред’явлення виконавчого листа до виконання з причин, визнаних судом поважними (постанова від 28.03.2018 у справі № 2а-12192/09/0470).
Далее
