Фабула судового акта: Велика Палата Верховного Суду частково задовольнила касаційну скаргу ПАТ «Банк «Форум» (Банк, кредитор, позивач) в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб і скасувала рішення господарського суду та постанову апеляційного господарського суду, направивши її на новий розгляд до місцевого господарського суду.
Для розуміння правовової позиції Великої Палати, що розглянула справу з огляду на наявність виключної правової проблеми, варто звернути увагу на один з висновків, яких дійшли суди попередніх інстанцій, які у задоволені позовних вимог Банку відмовили.
Ці судові рішення мотивовані тим, що одночасне стягнення суми боргу з боржника та звернення стягнення на предмет іпотеки, що належить майновому поручителю, у рахунок погашення зазначеного боргу призводить до стягнення на користь кредитора однієї й тієї самої суми заборгованості одночасно як з боржника, так і з майнового поручителя за рахунок належного йому майна. За такої ситуації відбувається фактичне подвоєння суми заборгованості, яка належить до виплати кредиторові. Оскільки виконання основного зобов’язання боржник здійснює за наданою йому судом розстрочкою, це виключає можливість задоволення вимог кредитора за рахунок забезпечувального зобов’язання.
Велика Палата Верховного Суду такий висновок вважає хибним і зазначає, що наявність самого судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не є підставою для припинення грошового зобов’язання боржника і припинення іпотеки та не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, передбачений законодавством, що випливає із змісту норми ст. 593 ЦК України, ст.ст. 7 і 33 Закону України «Про іпотеку»
Велика Палата звернула увагу на те, що що позивач набув право вимоги до боржників за укладеними з ними кредитними договорами та реалізував це право вимоги, звернувшись до суду, рішення якого про стягнення на його користь заборгованості не виконані.
В подальшому позивач звернувся до суду у цій справі не з вимогою про стягнення з відповідача цієї ж суми заборгованості, а саме для звернення стягнення на предмет іпотеки у межах забезпечення відповідачем виконання основного зобов’язання, для чого є необхідним судове рішення.
Отже, йдеться про застосування кредитором іншого законного засобу для захисту свого порушеного та не поновленого боржником належним чином права, що не є подвійним стягненням заборгованості.
Слід також зазначити, що в цій справі Верховний Суд не відступав від висновків, викладених у вказаних в тексті рішення постановах Верховного Суду України, зазначивши, що правовідносини, наведені у цих справах, не є подібними, а предмет, підстави позову та матеріально-правове регулювання спірних правовідносин не є тотожними.
?Постанова КЦС ВС від 10.07.2019 № 361/1484/16-ц (61-6126св18):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/83255481
⚡Ключові тезиси:
✔️Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України.
✔️Зокрема, пунктом 2 частини першої статті 164 СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини.
✔️Тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.
✔️Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.
✔️Позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України).
✔️Суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення батьківських прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням батьківських обов`язків.
✔️✔️Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.
✔️Враховуючи, що у матеріалах справи відсутні беззаперечні та достатні докази, які б свідчили про винну та свідому поведінку ОСОБА_2 щодо ухилення від участі у вихованні дочки, про умисне і свідоме нехтування обов`язками батька, суди першої та апеляційної інстанцій зробили необґрунтовані висновки про наявність правових підстав для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, що ґрунтуються на припущеннях, а тому рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій частині підлягають скасуванню з ухваленням нового про відмову у задоволенні позову.
Фабула судового акта: ТОВ «БУШБМ ПЛЮС» (далі – Заявник) звернулося до ЄСПЛ, стверджуючи порушення Конвенції у зв’язку з невиконанням рішення суду, ухваленого на його користь, та порушення майнових прав внаслідок визнання права власності недійсним.
Починаючи з 2000 р. Заявник орендував у державного підприємства приміщення у Севастополі, згодом за власний кошт відремонтував будівлю. З 2003 р. Заявник приватизував будівлю та став її власником, уклавши договір купівлі-продажу з територіальним органом Фонду державного майна України; після приватизації будівля залишалася на балансі державного підприємства.
У 2005 р. Заявник звернувся до суду з позовом про зняття будівлі з балансу державного підприємства, а також щодо повторного підключення до комунікаційних мереж. Державне підприємство подало зустрічний позов, вимагаючи визнати договір купівлі-продажу недійсним.
У 2006 р. правонаступник державного підприємства звернувся до суду з позовом до територіального органу Фонду державного майна України та Заявника щодо визнання договору купівлі-продажу недійсним; позов було частково задоволено, а суд касаційної інстанції, змінивши рішення, виключив з нього зобов’язання щодо повернення Заявнику грошових коштів.
ЄСПЛ звернув увагу на аргументацію господарського суду під час ухвалення рішення в частині визнання державного підприємства неналежною стороною провадження в попередньому суді, оскільки стороною мав бути його правонаступник. ЄСПЛ не погодився з таким висновком суду, підкресливши, що в обох провадженнях стороною була держава (представлена двома підпорядкованими Уряду підприємствами), предмет спору у провадженнях також був однаковим. Повторний за своєю сутністю розгляд справи призвів до юридичної невизначеності та втрати першим рішенням законної сили.
ЄСПЛ наголосив, що неврахування встановлених остаточним рішенням суду фактів у справі з тими ж сторонами, а також повне скасування рішення, яке набрало законної сили і підлягало виконанню, порушує принцип юридичної визначеності. ЄСПЛ констатував, що «скасування остаточного рішення з порушенням принципу юридичної визначеності не може бути виправданням його невиконання». З огляду на вказане, ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
ЄСПЛ також дійшов висновку про порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку з наступним. ЄСПЛ підкреслив, що втручання (позбавлення остаточного рішення законної сили новим рішенням), яке призвело до порушення принципу юридичної визначеності, не може вважатися законним, а суспільний інтерес, який би виправдав таке втручання, був відсутнім.
?Постанова КЦС ВС від 17.07.2019 № 332/1433/17 (61-7379св18):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/83255504
⚡Ключові тезиси:
✔️Відповідно до статті 22 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника до закінчення робочого року, за який він уже одержав відпустку повної тривалості, для покриття його заборгованості власник або уповноважений ним орган провадить відрахування із заробітної плати за дні відпустки, що були надані в рахунок невідпрацьованої частини робочого року.
✔️За змістом частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно набуте, згодом відпала.
✔️Відповідно до статті 1215 ЦК України не підлягає поверненню безпідставно набуті: 1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача; 2) інше майно, якщо це встановлено законом.
✔️✔️Перевіряючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд зазначає, що системне тлумачення положень статтей 127, 233 КЗпП України, статті 22 Закону України «Про відпустки» дає підстави зазначити, що роботодавець може звернутися із вимогами про стягнення коштів за невідпрацьовані дні використаної працівником відпустки до суду протягом одного року з дня виникнення права на відрахування відповідних сум.
✔️Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що згідно із розрахунковим листком за травень 2017 року, на день звільнення ОСОБА_1 сума нарахованої їй заробітної плати не була достатньою для покриття заборгованості за невідпрацьовані дні відпустки, борг становив 5 502,65 грн (а. с. 9).
✔️Тлумачення положень частини другої статті 127 КЗпП України дає підстави дійти висновку, що відрахування із заробітної плати працівника для покриття ним заборгованості підприємству, де він працює, можуть провадитися за наказом (розпорядженням) власника підприємства або уповноваженого ним органу. Отже, видача відповідного наказу є правом власника підприємства.
✔️Як на підставу позову, позивач посилався на неможливість проведення відрахування із заробітної плати відповідача через недостатність коштів для покриття заборгованості підприємству, тому він звернувся до суду.
✔️✔️З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що оскільки відповідач звільнилася з роботи до закінчення робочого року, за який вона одержала відпустку повної тривалості, а під час звільнення відрахування із суми заробітної плати, нарахованої під час остаточного розрахунку, за наказом (розпорядженням) підприємства не проведено у зв`язку з недостатністю коштів, то позивач має право стягнути відповідну суму у судовому порядку. До суду позивач звернувся із вказаним позовом в межах строку, визначеного частиною другою статті 233 КЗпП України. Тому доводи касаційної скарги є обґрунтованими та заслуговують на увагу.
✔️Оскільки судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи встановлено повно, досліджено докази у справі та надано їм належну оцінку але неправильно застосовано норми матеріального права, ухвалені судові рішення не можна вважати законними й обґрунтованими, тому вони підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову.
В своем решении по делу «Glaisen v. Switzerland» (жалоба № 40477/13) Европейский суд по правам человека большинством голосов признал жалобу неприемлемой. Решение является окончательным. Заявитель, страдающий параличом, использует инвалидную коляску, его жалоба касалась его неспособности получить доступ к кинотеатру в Женеве. Суд счел, что статья 8 (право на уважение частной и семейной жизни) не может быть истолкована как требующая доступа к конкретному кинотеатру для просмотра данного фильма в ситуации, когда доступ к другим кинотеатрам поблизости возможен.
Заявитель Марк Глайзен, гражданин Швейцарии, родился в 1966 году и живет в Женеве (Швейцария). Он страдает параличом с 1987 года.
4 октября 2008 года г-н Глайзен сам поехал в кинотеатр Pathé Rialto в Женеве, чтобы посмотреть фильм, который не показывался ни в одном другом кинотеатре города. Поскольку здание, в котором размещался кинотеатр, не было приспособлено для инвалидов-колясочников, заявителю было отказано в доступе. Эксплуатирующая компания полагалась на внутренние инструкции по безопасности, отказав заявителю в посещении прежде, чем он успел купить билет.
28 сентября 2009 года, утверждая, что он стал жертвой дискриминации, Глейзен возбудил дело против этой компании. Его апелляции были отклонены национальными судами всех инстанций.
Ссылаясь, в частности, на статьи 14 (запрещение дискриминации) и 8 (право на уважение частной и семейной жизни), заявитель жаловался на то, что отказ в доступе в кинотеатр по причине его инвалидности не был квалифицирован швейцарскими судами как дискриминация.
Что касается прав инвалидов и обстоятельств настоящего дела, Европейский суд по правам человека применил один из принципов Конвенции ООН о правах инвалидов 2006 года, а именно принцип «полного и эффективного участия и вовлечения в общество». Тем не менее, Суд повторил, что статья 8 Конвенции применяется только в исключительных случаях, когда отсутствие доступа к общественным зданиям и сооружениям влияет на жизнь человека таким образом, что это мешает его праву на личное развитие и праву устанавливать и развивать отношения с другими людьми и внешним миром.
Указывая на то, что было необходимо принять во внимание особенности рассматриваемого дела, в частности социальное и семейное положение заявителя, Европейский Суд не упустил из виду тот факт, что для г-на Глэйсена, который был парализован важность посещения кинотеатра состояла не только в просмотре фильма, который он мог бы вместо этого смотреть дома, но и в обмене опытом с другими. Кроме того, г-н Глайзен, который не мог принимать участие во многих других видах досуга из-за своей инвалидности, считал себя заядлым кинозрителем, и это не было оспорено правительством.
Тем не менее, Суд счел, что статью 8 нельзя истолковывать как требующую доступа к определенному кинотеатру для просмотра данного фильма в ситуации, когда доступ к другим кинотеатрам поблизости возможен. Суд действительно отметил, что в окрестностях были другие кинотеатры, приспособленные к потребностям Глайзена, и поэтому он обычно посещал другие кинозалы. Таким образом, Суд пришел к выводу, что отказ Глайзену посетить кинотеатр для просмотра конкретного фильма не повлиял на его жизнь таким образом, чтобы мешать его праву на личное развитие или установление и развитие отношений с другими людьми и внешним миром.
Суд повторил, что государствам предоставлена широкая свобода усмотрения в ситуациях, когда им приходится находить баланс между конкурирующими частными и общественными интересами или между различными правами Конвенции. Что касается применимого внутреннего законодательства, Суд отметил, что одной из целей Федерального закона от 13 декабря 2002 года о ликвидации неравенства, затрагивающего инвалидов, было создание условий, позволяющих инвалидам участвовать в общественной жизни, особенно помогая им быть автономными в общении с другими. Статья 6 закона направлена на предотвращение серьезной практики сегрегации, при которой инвалиды могут быть исключены из определенных видов деятельности из-за опасений, что само их присутствие нарушит спокойствие и социальные привычки других лиц.
Кроме того, в статье 2 постановления от 19 ноября 2003 года об устранении неравенства, затрагивающего инвалидов, в качестве дискриминации определено любое различие в обращении, которое «было особенно заметным и влекло за собой серьезное неравенство с намерением или следствием унижения или маргинализации инвалидов».
В настоящем деле Европейский Суд счел, что Федеральный суд дал достаточные основания для объяснения того, почему ситуация, с которой столкнулся г-н Глайзен, не была достаточно серьезной, чтобы подпадать под понятие дискриминации. Таким образом, Европейский суд не усмотрел оснований для опровержения выводов Федерального суда, который постановил, что Конвенция не обязывает Швейцарию принять в своем внутреннем законодательстве концепцию дискриминации, о которой просил г-н Глайзен. Следовательно, он не имел права ссылаться на статью 8 Конвенции.
Европейский суд по правам человека также установил, что статья 10 Конвенции, в частности право на получение информации, не настолько обширна, чтобы позволить г-ну Глайзену получить доступ к кинотеатру, показывающему фильм, который он хотел посмотреть.
Далее
?Постанова КЦС ВС від 24.07.2019 № 327/190/18 (61-11409св19):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/83255552
⚡Ключові тезиси:
✔️За змістом частини першої статті 7 Закону України «Про оренду землі» право на оренду земельної ділянки переходить після смерті фізичної особи-орендаря, якщо інше не передбачено договором оренди, до спадкоємців, а в разі їх відмови чи відсутності таких спадкоємців — до осіб, які використовували цю земельну ділянку разом з орендарем і виявили бажання стати орендарями в разі, якщо це не суперечить вимогам ЗК України та цього Закону.
✔️Отже, якщо умовами договору оренди земельної ділянки, укладеного сторонами, не передбачається заборона переходу права на оренду в порядку спадкування, то спадкоємці орендаря після смерті останнього можуть успадкувати право на оренду земельної ділянки, яка є предметом цього договору.
✔️Пунктом 41 договору оренди земельної ділянки від 20 лютого 2009 року передбачено, що право на орендовану земельну ділянку у разі смерті особи-орендаря, засудження або обмеження дієздатності за рішенням суду переходить до спадкоємців або інших осіб, які використовують цю земельну ділянку разом із орендарем.
✔️✔️Ураховуючи наведене та встановивши, що ОСОБА_1 набув право оренди спірної земельної ділянки в порядку спадкування після смерті матері, а відповідь Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області від 30 березня 2018 року не містить відмови позивачу у визнанні за ним цього права, оскільки містить відмову у заміні сторони (орендаря) в зобов`язанні (договорі оренди) в порядку спадкування; з моменту відкриття спадщини і до цього часу ОСОБА_1 не повідомляв уповноважені органи про те, що він є спадкоємцем ОСОБА_2 та має бажання отримати право на оренду земельної ділянки в порядку спадкування; рішення, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки ОСОБА_1 обрав не вірний спосіб захисту свого права, оскільки його право на оренду земельної ділянки, як спадкоємця, передбачено нормами діючого законодавства та ніким не оспорюється.
✔️✔️Право позивача оренди земельної ділянки в порядку спадкування визначено законом та умовами договору, укладеного із спадкодавцем, оформлено ним шляхом отримання свідоцтва про право на спадщину за законом та не оспорюється, а тому підстав звернення з позовом до суду відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України в позивача не було.
✔️✔️Вимоги ж позову в частині визнання договору оренди зміненими не є ефективними, оскільки заміна сторони договору здійснюється шляхом оформлення свідоцтва про право на спадщину та державної реєстрації права і не потребує вчинення дій іншою стороною договору.
