Фабула судового акту: Цікаве рішення з точки зору застосування матеріального права в частини регулювання правовідносин лізингу, яке можливо стане у нагоді колегам, які спеціалізуються у кредитних справах.
У даній справі фізична особа звернулась до суду із зустрічним позовом до ТОВ «Порше Лізинг України» про визнання договору фінансового лізингу недійсним та стягнення грошових коштів у зв’язку із тим, що останній не відповідає вимогам п. 6 ч. 3 ст. 18, ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» та ч.ч. 4, 5, 6 ст. 1056-1 Цивільного кодексу України, оскыльки має істотний дисбаланс прав і обов’язків його сторін, містить несправедливі та незаконні умови і це порушує права позивача як споживача відповідних фінансових послуг.
Рішенням місцевого суду зазначений позов задоволено та договір визнано недійсним.
Натомість апеляційний суд таке рішення скасував.
Не погоджуючись із таким рішенням суду апеляційної інстанції позивач за зустрічним позовом звернувся із касаційною скаргою.
Переглядаючи вказану справу КЦС прийшов до висновку про нікчемність укладеного договору фінансового лізингу з таких підстав.
Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов’язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.
Також, виходячи з аналізу норм чинного законодавства за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України.
Згідно зі статтею 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
При цьому в судовому порядку нікчемний договір недійсним не визнається, а тому вимоги зустрічного позову про визнання договору недійсним задоволенню не підлягають.
Відповідно до статті 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а у випадку неможливості такого повернення (зокрема, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі) необхідно відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Отже, у разі застосування реституції за нікчемним договором лізингу, лізингодавець зобов’язаний повернути лізингоодержувачу сплачені ним платежі на виконання умов договору. Лізингоодержувач, у свою чергу, зобов’язаний повернути лізингодавцю майно, а саме об’єкт лізингу, яким він користувався.
Далее
Судом першої інстанції у задоволенні позову було відмовлено. Натомість рішенням апеляційного суду рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог позивача про розірвання договору купівлі-продажу, стягнення вартості товару, стягнення пені за затримку виконання вимоги про надання аналогічного товару, відшкодування збитків, завданих неналежною якістю товару скасовано
Позов задоволено частково.
Розірвано договір купівлі-продажу пральної машини, укладений між ТОВ та позивачем.
Стягнуто з ТОВ на користь позивача вартість пральної машини на час пред’явлення вимоги про розірвання договору в розмірі 10 395 грн; пеню за затримку виконання вимоги про надання аналогічного товару в розмірі 5106,78 грн.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Звертаючись до суду касаційної інстанції ТОВ посилалась на те, що апеляційний суд безпідставно не взяв до уваги висновок судово-товарознавчої експертизи про те, що несправність пральної машини не відноситься до істотного недоліку. Позивач не довів належними та допустимими доказами заявлену суму вартості товару в розмірі 10 395 грн, висновок суду ґрунтується на припущеннях. Крім того, стягуючи з відповідача неустойку за невидачу товару із обмінного фонду на час ремонту, апеляційний суд не звернув уваги на те, що позивач із письмовою вимогою як споживач про надання товару із обмінного фонду не звертався, тому відсутні підстави для стягнення пені.
Правова позиція Верховного Суду: відповідно до ст. 708 ЦК України у разі виявлення покупцем протягом гарантійного або інших строків, встановлених обов’язковими для сторін правилами чи договором, недоліків, не застережених продавцем, або фальсифікації товару покупець має право за своїм вибором: вимагати від продавця або виготовлювача безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат, здійснених покупцем чи третьою особою, на їх виправлення; вимагати від продавця або виготовлювача заміни товару на аналогічний товар належної якості або на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахунком у разі різниці в ціні; вимагати від продавця або виготовлювача відповідного зменшення ціни; відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми.
Відповідно до ч. 1, 3 ст. 8 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач має право вимагати розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми в розумний строк лише у разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку істотних недоліків, які виникли з вини виробника товару (продавця, виконавця), або фальсифікації товару, підтверджених за необхідності висновком експертизи. Споживач має право пред’явити одну із вимог, передбачених ч. 1 ст. 8 цього Закону, а в разі її невиконання заявити іншу вимогу, передбачену ч. 1 цієї ж статті.
Ч. 5 ст. 8 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що продавець, виробник (підприємство, що задовольняє вимоги споживача, встановлені частиною першою цієї статті) зобов’язані прийняти товар неналежної якості у споживача і задовольнити його вимоги.
Висновки Верховного суду: суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку стосовно того що придбана позивачем пральна машина має істотні недоліки, які виникли з вини саме виробника і підтверджені належними доказами, та встановивши, що ціни на аналогічний товар підвищились порівняно із цінами на час придбання товару, дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з відповідача на користь позивача вартості пральної машини у сумі 10 395 грн.
Також, встановивши, що на вимогу позивача відповідачем на час ремонту пральної машини не було надано товар аналогічної марки з обмінного фонду товарів, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з ТОВ на користь позивача неустойки за час затримки вимоги, що становить 5106,78 грн.
З рушенням у справі № 398/3014/15-ц можна ознайомитись за посиланням.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов такого висновку в результаті перегляду справи № 2-173/2011 у постанові від 29 травня 2019 року (касаційне провадження № 61-25403св18), пише court.gov.ua
У цій справі у зв’язку з тим, що зобов’язання за кредитним договором і договором поруки не були виконані своєчасно, банк звернувся до суду з позовом до позичальника й поручителя про тимчасову заборону у виїзді за кордон.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, вважав, що оскільки відповідачі мають невиконані зобов’язання за кредитним договором і договором поруки, то позовні вимоги про заборону виїзду за кордон підлягають задоволенню до повного виконання зобов’язань за зазначеними договорами.
Колегія суддів Верховного Суду не погодилася з таким висновком, скасувала судові рішення та відмовила банку в задоволенні позову.
Відповідно до ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишити територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в’їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України, порядок вирішення спорів у цій сфері регулюються Законом України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України».
У п. 2 ч. 2 ст. 6 вказаного Закону передбачено три окремих випадки обмеження громадянина України у виїзді за кордон, а саме: до виконання зобов’язань; до розв’язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках; до забезпечення зобов’язань заставою.
Суди в цій справі встановили, що в іншому провадженні банк звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, що дає підстави для висновку про забезпечення зобов’язань іпотекою, яка є видом застави, а отже, на момент вирішення питання про обмеження у праві виїзду за кордон немає правових підстав, визначених п. 2 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України».
Верховний Суд також врахував, що банк звернувся до суду з позовом з метою тимчасового обмеження відповідачів у праві виїзду за кордон до повного виконання зобов’язань за кредитним договором. Правовою підставою поданого позову визначено правила статей 151–153 ЦПК України 2004 року, тобто норми процесуального права щодо правил застосування судом заходів забезпечення позову.
Фактично банк просив забезпечити позов, пред’явлений до відповідача в іншій справі (№ 2-2081/2010), про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Отже, банк, подавши цей позов, по суті звернувся до суду із заявою про забезпечення іншого позову, а не з окремим позовом для захисту своїх порушених прав.
Аналіз статей 151–153 ЦПК України 2004 року дає підстави для висновку, що процесуальним законом не було передбачено такого заходу забезпечення позову, як тимчасове обмеження у праві виїзду за кордон. У ст. 16 ЦК України також не передбачено такого способу захисту цивільних прав.
Враховуючи зазначене, Верховний Суд скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову.
З повним текстом постанови можна ознайомитися в Єдиному державному реєстрі судових рішень – http://www.reestr.court.gov.ua/.
Далее
Особа оскаржила до суду своє звільнення з посади в облдержадміністрації. Наказом відповідача особу було вирішено звільнити у зв`язку з незгодою на проходження державної служби у зв`язку із зміною її істотних умов відповідно до ч. 1 ст. 83 Закону України «Про державну службу».
Позивач же покликалась на те, що вона не висловлювала незгоду на проходження державної служби у зв`язку зі зміною її істотних умов, оскільки відповідно до приписів ст. 43 Закону України «Про державну службу» протягом 60 календарних днів з дня ознайомлення з повідомленням про зміну істотних умов праці вона не подала заяви ні про звільнення, ні про переведення на іншу запропоновану посаду.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, а апеляційний адміністративний суд вирішив задовольнити позовні вимоги.
Касаційний адміністративний суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції щодо протиправності наказу відповідача.
Суд зазначив, що за приписами пункту 1 частини першої статті 41 Закону державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійної компетентності може бути переведений без обов`язкового проведення конкурсу на іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду в тому самому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), — за рішенням керівника державної служби. Відповідно до частини другої цієї статті переведення здійснюється лише за згодою державного службовця.
Відповідно до частини першої статті 43 Закону підставами для зміни істотних умов державної служби є, зокрема, ліквідація або реорганізація державного органу; зменшення фонду оплати праці державного органу; скорочення чисельності або штату працівників у зв`язку з оптимізацією системи державних органів чи структури окремого державного органу.
Частиною третьою вказаної статті передбачено, що зміною істотних умов державної служби вважається зміна: належності посади державної служби до певної категорії посад; основних посадових обов`язків; умов (системи та розмірів) оплати праці або соціально-побутового забезпечення; режиму служби, встановлення або скасування неповного робочого часу; місця розташування державного органу (в разі його переміщення до іншого населеного пункту).
Згідно з частиною 4 даної статі про зміну істотних умов служби керівник державної служби письмово повідомляє державного службовця не пізніш як за 60 календарних днів до зміни істотних умов державної служби, крім випадків підвищення заробітної плати.
ВС дійшов висновку, що нормами ч. 4 ст. 43 Закону України «Про державну службу» передбачено форми незгоди державного службовця на продовження проходження державної служби у зв`язку із зміною істотних умов державної служби, а саме: подання заяви про звільнення на підставі п. 6 ч. 1 ст. 83 Закону України «Про державну службу» та подання заяви про переведення на іншу запропоновану посаду.
Якщо протягом 60 календарних днів з дня ознайомлення державного службовця з повідомленням про зміну істотних умов служби від нього не надійшли заяви, зазначені в абзаці другому цієї частини, державний службовець вважається таким, що погодився на продовження проходження державної служби.
Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду, що оскільки заяви про звільнення від позивача не надходило, а останнім заявлено лише незгоду із запропонованою посадою, то з цього слідує, що, позивач, не надавши відповідачу заяву про звільнення, погодився на продовження державної служби (постанова від 27.06.2019 у справі №805/4301/16-а).
Далее
Районний суд встановив факт проживання сторін однією сім’єю без реєстрації шлюбу та визнав їхньою спільною сумісною власністю земельну ділянку та нежитлові приміщення магазинів, а також визнав право власності на 1/2 частку зазначеного майна за позивачкою.
Його рішення в апеляційній інстанції оскаржив банк, що видав відповідачеві кредит у сумі 2 141 600,00 доларів США. За ці кошти придбано спірне майно. Одночасно воно було передано банку в іпотеку, а згодом, оскільки відповідач кредитного зобов’язання не виконав, з нього в судовому порядку на користь банку стягнуто заборгованість на суму 20 797 272,29 грн. Проте апеляційний суд залишив рішення суду без змін, вказавши, що права банку не порушені.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду рішення районного суду та ухвалу апеляційного суду скасував, справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції з огляду на таке.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Згідно із ч. 6 ст. 3 цього Закону іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.
Отже, ухвалення рішення, яке стосується іпотечного майна, у будь-якому випадку стосується прав та обов′язків іпотекодержателя, оскільки безумовно впливає на можливість виконання вже ухваленого на користь іпотекодержателя рішення про стягнення з відповідача кредитної заборгованості та впливає на можливість банку звернути стягнення на іпотечне майно.
Посилання апеляційного суду на те, що права банку незалученням до участі в справі не порушені, оскільки згідно зі ст. 23 Закону України «Про іпотеку» при переході права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, безпідставне, оскільки зазначена норма закону регулює інші правовідносини.
У разі визнання права власності на предмет іпотеки за одним із подружжя або за особою, яка проживає з іншою особою однією сім′єю без реєстрації шлюбу, до нового набувача не переходить право власності на предмет іпотеки після укладення договору іпотеки, оскільки вважається, що така особа набула право на майно в період первинного придбання майна.
Відповідно до п. 2 ч. 6 ст. 130 ЦПК України 2004 року, якщо спір не врегульовано у порядку, визначеному ч. 3 цієї статті, суд вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі. Суд першої інстанції на наведене вище уваги не звернув і не залучив іпотекодержателя, банк, до участі у справі.
Апеляційний суд зазначених порушень норм матеріального та процесуального права також не взяв до уваги і дійшов помилкового висновку, що ухваленим судовим рішенням права банку не порушені.
З постановою Верховного Суду від 10 липня 2019 року № 522/3901/16-ц (провадження № 61-20786св18) можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/83056334
