Через численні скарги громадянки у поліції виникли сумніви щодо її здорового глузду. Розвіяти їх правоохоронці попросили психіатра, який після опитування сусідів та бесіди зі скаржницею відхилень в останньої не виявив. Але скаржниця побачила у такому дослідженні невиправдане втручання в її особисте життя.
У ситуації розбирався Європейський суд з прав людини у справі «Сидорова проти Росії» (заява № 35722/15), передає інформаційний ресурс ECHR: Ukrainian Aspect.
Лідія Сидорова подавала численні скарги до місцевого відділу поліції щодо нібито несанкціонованого використання земельної ділянки біля будинку, де проживала її родина. Вона також стверджувала про планування замахів на її вбивство. Начальник відділу поліції направив до психіатричної та наркологічної служби листа, у якому просив оглянути (перевірити) скаржницю за її місцем проживання. Після опитування сусідів, а також відвідування Л.Сидорової психіатр повідомив поліцію, що у скаржниці немає психічних розладів.
На дії психіатра Л.Сидорова поскаржилася до суду, який встановив, що всупереч чинному законодавству, психіатр не отримав згоду заявниці на проведення психіатричної експертизи і що заявниця заперечувала проти такої експертизи. То ж дії психіатра національний суд визнав незаконними.
Також скаржниця подала позов проти поліції з вимогою визнати незаконним рішення щодо піддання її психіатричній експертизі. Але у задоволенні цих вимог суд відмовив. Апеляційний суд підтвердив таке рішення, а в касаційному перегляді було відмовлено.
Тоді Л.Сидорова поскаржилася до ЄСПЛ, де стверджувала, що дії поліції суперечили положенням статті 8 (Право на повагу до приватного і сімейного життя)Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Високі судді, посилаючись на свою попередню прецедентну практику (див. рішення у справах «Суріков проти України», «Християнська Демократична Народна Партія проти Молдови», «Авілкіна та інші проти Росії», «Пек проти Сполученого Королівства», «Z проти Фінляндії», «Функе проти Франції»), встановили підтвердили порушення Конвенції, що полягало у зборі поліцією медичних даних про заявницю для невстановлених потреб.
У своєму рішенні Страсбурзький суд зазначив, що заявниця не була ані підозрюваною, ані обвинуваченою у будь-якому кримінальному провадженні. Уряд також не надав жодних доказів щодо будь-якого адміністративного розслідування, проведеного за розглядом скарги на заявницю. Фактично, Уряд не подав жодного примірника скарги, яка б стосувалася часу, за яких мала місце подія. У будь-якому випадку, як зазначено у судовому рішенні у справі заявниці, будь-яка зі скарг, що бралися поліцією до уваги, мали у 2012 році, і тому відповідно, на думку Суду, навряд чи можуть виправдати збір медичних даних заявниці у 2014 році. Враховуючи подані матеріали, Суд не побачив жодної нагальної суспільної потреби вимагати розкриття конфіденційної медичної інформації заявниці. Таким чином, Суд вважає, що засоби, використані керівником відділу поліції при проведенні розслідування у відповідь на заявлені скарги, не відповідали поставленій меті.
У зв’язку з цим Суд не залишив поза увагою і той факт, що існували варіанти, відмінні від вимоги розголошення конфіденційної медичної інформації, які були доступні для поліції, для того, щоб відреагувати на подані скарги, якщо такі й мали місце. Зокрема, вони могли б спробувати отримати згоду заявниці на розкриття інформації та/або опитати її з цього питання. Тим не менш, поліція вирішила домагатися розголошення конфіденційної медичної інформації, не надаючи заявниці жодного повідомлення або можливості заперечувати чи погодитися на запит.
Суд також зазначив, що скарги заявниці розглядалися національними судами двох інстанцій. Посилаючись на право поліції збирати особисті дані, ці суди відхилили вимоги заявниці. Суд не вбачає в тексті судових рішень будь-яких зусиль національних органів влади щодо встановлення справедливого балансу між правом заявниці на повагу до її приватного життя та діяльності поліції, спрямованої на захист громадського порядку.
Таким чином, вищевказаних міркувань було достатньо для того, щоб Суд міг дійти висновку, що збір поліцією конфіденційної медичної інформації стосовно заявниці не супроводжувався достатніми гарантіями для запобігання її розголошенню, що є несумісним з повагою до приватного життя заявниці, гарантованого статтею 8 Конвенції.
З повним текстом рішення ЄСПЛ у справі «Сидорова проти Росії» (заява № 35722/15) у перекладі президента Спілки адвокатів України Олександра Дроздова, кандидата юридичних наук, доцента Віктора Янишена, директора АБ «Дроздова та партнери» Олени Дроздової, Яни Токар та Богдана Трофімова можна ознайомитися за посиланням.
Принагідно зауважимо, що відповідно до Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України (частина перша статті 32). Згідно з юридичними позиціями, викладеними Конституційним Судом України у Рішенні від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012:
– особистим життям фізичної особи є її поведінка у сфері особистісних, сімейних, побутових, інтимних, товариських, професійних, ділових та інших стосунків поза межами суспільної діяльності (абзац другий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини);
– сімейне життя – це особисті майнові та немайнові відносини між подружжям, іншими членами сім’ї, яке здійснюється на засадах, визначених у Сімейному кодексі України (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини);
– право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб (друге речення абзацу четвертого підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).
Далее
Фабула судового акту: У даній справі пасажир звернувся до «Укрзалізниці» із позовом про захист прав споживачів, відшкодування збитків та моральної шкоди. При цьому вказаний позов було подано за місцем проживання позивача за правилами альтернативної підсудності.
Перевіривши вказану позовну заяву суд визнав її такою, що відповідає вимогам закону та відкрив провадження у справі.
Натомість перевізник подав на таку ухвалу апеляцію у зв’язку із порушенням судом правил підсудності.
Із апеляційною скаргою суд апеляційної інстанції не погодився та залишив ухвалу місцевого суду без зміни.
Таке рішення стало підставою для звернення залізничної компанії до Касаційного цивільного суду.
Із доводами скаржника КЦС погодився та у своїй постанові зазначив таке.
Частиною 5 статті 28 ЦПК України позови про захист прав споживачів можуть пред`являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору.
В свою чергу нормами ч. 4 ст. 30 ЦПК України визначено, що позови до перевізників, що виникають з договорів перевезення вантажів, пасажирів, багажу, пошти, пред`являються за місцезнаходженням перевізника.
Відповідно до частини шістнадцятої статті 28 ЦПК України позивач має право на вибір між кількома судами, яким згідно з цією статтею підсудна справа, за винятком виключної підсудності, встановленої ст. 30 ЦПК України.
Аналіз вказаних норм дає підстави стверджувати, що правила підсудності справ за вибором позивача не поширюються на позови, які підлягають пред`явленню за правилами виключної підсудності.
Отже позови про відшкодування шкоди, яка виникла із неналежного виконання перевізником своїх договірних обов’язків має пред`являтися за місцезнаходженням перевізника, за правилами виключної підсудності.
Далее
??Постанова ВП ВС від 03.07.2019 по справі № 554/8023/15-ц (14-130цс19):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/83000767
⚡Ключові тезиси:
✔️Згідно із частиною другою статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.
✔️Відповідно до вимог статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
✔️З урахуванням зазначеного, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно як установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з`ясувати час та джерела його придбання, а вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України).
✔️За змістом статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.
✔️Згідно із частиною другою статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.
✔️Відповідно до вимог статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
✔️З урахуванням зазначеного, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно як установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з`ясувати час та джерела його придбання, а вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України).
✔️За змістом статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.
✔️За змістом статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
✔️Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
✔️Згідно з частиною третьою статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (частина четверта статті 65 СК України).
✔️У випадку коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.
✔️Згідно із статтею 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
✔️За змістом статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
✔️Також суд апеляційної інстанції правильно вважав, що під час спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 однією сім`єю без реєстрації шлюбу придбано спірний транспортний засіб, а тому він є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Фабула судового акта: Верховний Суд колегією суддів Касаційного кримінального суду розглядав цю справу у зв’язку з касаційною скаргою прокурора, що просив скасувати вирок, яким особу було визнано невинуватою у пред`явленому обвинуваченні за ст. 27 ч. 5, ст. 369 ч. 3 КК України та виправдано за недоведеністю в скоєнні кримінального правопорушення.
Прокурор також просив призначити новий розгляд в суді першої інстанції, зазначав, що і суд апеляційної інстанції допустив ряд істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які відповідно до ст.ст. 412, 438 КПК України є підставою для скасування ухвали, зокрема, в матеріалах провадження відсутні записи 9 судових засідань суду першої інстанції, на що апеляційний суд уваги не звернув.
ВС/ККС касаційну скаргу задовольнив, зазначивши, в тому числі, що судом першої інстанції дійсно не досліджувалася частина доказів (зачитувалася лише назва документів) та відсутній аудіозапис процесу перегляду судом першої інстанції відеоматеріалів, проте в порушення вимог процесуального закону належної оцінки цьому не надано та відповідного рішення суд не прийняв, незважаючи на те, що одне з цих порушень відповідно до ст. 412, ч. 2 п. 7 КПК України віднесено до безумовної підстави для скасування судового рішення.
Отже, під час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій допущено порушення вимог кримінального процесуального закону, яке є істотним, оскільки ставить під сумнів законність і обґрунтованість судового рішення, що у відповідності з вимогами ст. 438 ч. 1 п. 1 КПК України є підставою для скасування таких рішень.
Обставини справи 760/3977/15-ц
Позивачка разом із померлим нині чоловіком проживали у цивільному шлюбі, проте зареєстровані не були. За життя померлий чоловік позивачки визнавав себе батьком їхньої спільної дитини, вони мали бажання зареєструвати шлюб, проте не встигли подати заяву до органу РАЦС, оскільки чоловік трагічно загинув під час подій Євромайдану. Факт батьківства заперечується бабою та дідом померлого, з якими існує спір щодо спадщини.
Позивачка просила встановити факт батьківства щодо своєї малолітньої доньки.
Рішення попередніх інстанцій
Рішенням районного суду першої інстанції у задоволенні позову було відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду рішення суду першої інстанції скасовано. Позов задоволено та встановлено факт батьківства померлого відносно дочки позивачки.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ рішення Апеляційного суду залишено без змін.
Баба і дід померлого звернулися до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Апеляційного суду та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з передбачених пунктом 4 частини 1 статті 355 ЦПК України (у редакції, яка діяла на час подання заяви) підстав невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції, викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: частини третьої статті 128 СК України.
Висновок ВС
Після смерті чоловіка із заявами про прийняття спадщини до нотаріальної контори звернулись його баба та цивільна дружина — позивачка, як законна представниця своєї малолітньої доньки.
Відповідно до статті 130 СК України, в разі смерті чоловіка, який не перебував у шлюбі з матір’ю дитини, факт його батьківства може бути встановлений за рішенням суду.
Судом установлено, що ухвалою Апеляційного суду за клопотанням позивачки було призначено посмертну судово-медичну молекулярно-генетичну експертизу, однак експертиза з вини відповідачів проведена не була.
Відповідно до копії рапорту завідуючого міжрайонним відділенням КЗ КОР «Київське обласне бюро судово-медичної експертизи», він прибув на місце захоронення померлого, де виявив, що провести забір матеріалу від трупа не виявилось можливим, оскільки родичі покійного не дозволили провести вилучення тіла з могили, мотивуючи це різними причинами.
Баба померлого вказала, що дійсно була проти відібрання біологічних зразків у її померлого онука, оскільки це суперечить всім релігійним та морально-етичним нормам, та додала, що в ухвалі суду не вказано про ексгумацію та розкриття могили її померлого онука.
Відповідно до частини першої статті 146 ЦПК України, в разі ухилення особи, яка бере участь у справі, від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд, залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з’ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні.
Таким чином, апеляційний суд, врахувавши перешкоди, що чинились відповідачами з метою недопущення проведення посмертної судово-медичної молекулярно-генетичної експертизи та неможливість її проведення без вилучення біологічного матеріалу трупу, дійшов висновку про доведеність факту батьківства останнього щодо дочки позивачки.
Крім того, факт визнання померлим свого батьківства та спільного проживання підтвердився свідченнями сусідів та друзів, фотокартками та відеозаписами.
У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що відповідачами чинилися перешкоди у проведенні посмертної судово-медичної молекулярно-генетичної експертизи, тому відповідно до положень статті 146 ЦПК України визнав факт батьківства на підставі зібраних у справі доказів, належним чином оцінивши їх.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив відмовити у задоволенні заяви представників про перегляд рішення Апеляційного суду та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справі про встановлення факту батьківства.
Обставини справи: Поліція зупинила заявника у справі «Mihalache v. Romania», щоб перевірити його авто. Виявилося, що перевіряти потрібно водія, бо скидалося на те, що кермує він у нетверезому стані. Це підтверджено тестом «дихайте — не дихайте». Після того патрульні попросили чоловіка, який вже й так попався на гарячому, поїхати з ними до лікарні, здати аналізи та встановити рівень умісту алкоголю в крові. Проте той пішов на конфронтацію. І прокуратура порушила проти нього кримінальну справу.
Під час допиту підозрюваний не заперечував, що перебував у стані сп’яніння, як і того, що відмовився від обстеження. Проте на підставі норм кримінального процесуального кодексу в поєднанні зі статтею кримінального кодексу, яка набрала чинності в той час, прокуратура закрила справу стосовно заявника. Адже відповідно до правових положень судове переслідування не може здійснюватись, якщо діяння не було достатньо серйозним, щоб уважатися кримінальним злочином. Прокурор додав, що супротив заявника поліцейським не наразив суспільство на небезпеку й порушення соціальних цінностей, захищених законом, було мінімальним.
Ліберальний погляд на вчинене також спричинило те, що раніше заявник законів не порушував, їхав напідпитку, але не на завантаженій дорозі та й не на далеку відстань. Тому й вилилося це в штраф у розмірі €250, а судові витрати обійшлися в €5.
Рішення прокурора не оскаржувалося, водій розплатився, підтвердивши це квитанціями. От тільки трохи згодом з’явився негативний персонаж — обвинувач вищого рівня.
Через півроку в офісі вищого прокурора вивчили справу та знайшли в ній ознаки «загальної та специфічної небезпеки для суспільства». Тому визначили, що заявник учинив правопорушення, для якого адміністративного покарання було замало.
Таку суворість спричинив не так сам факт керування у стані сп’яніння, як зухвала відмова поліцейським. Заявник зізнався, що таким сміливим був саме через алкоголь. Ця обставина підкреслювала небезпеку для суспільства, і чоловіка мусили би покарати належним чином. До того ж закон мав інструменти для суворіших санкцій з метою запобігання вчиненню більш серйозних дій, які могли б завдати фізичних травм або матеріальної шкоди.
На цьому прокурор не зупинився. Він визначив, що заявник направлявся на дискотеку, де явно продовжував би вживати алкоголь, а отже, якби його випадково не зупинили, наслідки могли би виявитися ще гіршими. Тому було вирішено, що кримінальна справа має бути ініційована вдруге й розглядати її повинен суд. А вже сплачений штраф прокурор наказав скасувати.
Про те, що він знову став суб’єктом кримінального переслідування, заявник дізнався через місяць. Уже в суді, який оцінив усі докази у справі та призначив покарання у вигляді одного року позбавлення волі. У другій інстанції скаржник вимагав скасувати це рішення, бо його вдруге притягнули до відповідальності за те саме порушення. Однак апеляційний суд відповів, що проти нього не відкрили нову кримінальну справу, а просто відновили провадження в старій.
Питання дійшло й до генерального прокурора, який попросив підлеглих з’ясувати, як застосовувалися положення КК, зокрема про порушення правил дорожнього руху. Державні обвинувачі мали визначити критерії, які використовують суди й органи прокуратури, щоб оцінити ступінь небезпеки для суспільства. Дійшли до того, що заявникові потрібно відшкодувати €250, сплачених як штраф, але той просив зовсім не про це.
Мабуть, румунська влада забула, що гарантії, пов’язані з неможливістю
подвійного притягнення до відповідальності та покарання, закріплені в ст.4 Протоколу №7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. І ці положення діють навіть під час війни або надзвичайного стану.
Щоб довести їх недотримання державою, потрібно було врешті-решт визначити, чи мало порушення, вчинене заявником, ознаки кримінального злочину. Уперше прокуратура закрила справу через те, що чоловік відмовився від установлення рівня вмісту алкоголю в крові. Це не становило складу злочину, відповідальність за який передбачено в кримінальному законі. Утім, прокуратура таки покарала порушника, обравши санкцію з кримінального кодексу — адміністративний штраф.
Європейський суд з прав людини нагадав, що поняття «кримінальне обвинувачення», за змістом §1 ст.6 конвенції, — єдине. Його встановлюють за
всім відомими критеріями Енгеля.
Застосування в першому епізоді статті КК, в якій визначено, що діяння не було кримінальним злочином, якщо воно не досягло необхідного рівня серйозності, може зумовлювати припинення провадження, що прокурор і зробив. Тому Суд визначив, що правопорушення, в яких був обвинувачений заявник, хоч і не вважаються кримінально караними, проте підпадають під дію положень кримінального права. Тому й перше покарання мало кримінальний характер. А якщо так, то людина дійсно була покарана двічі за один і той самий злочин.
Проте вищий прокурор виправдав відновлення кримінального провадження тим, що заявник поніс адміністративну відповідальність, тому наполягав на неадекватності покарання. Тільки от Суд доводи, наведені офісом вищого прокурора, визнав такими, що суперечать приписам §2 ст.4 Протоколу №7 до конвенції. Тому дійшов висновку, що засудження на підставі першого наказу прокурора було остаточним. Подальше ж переслідування спричинило повторний розгляд, унаслідок якого заявник був засуджений двічі за одне й те саме правопорушення.
За те, що молодший прокурор розбирається в праві краще, ніж старший, заявник отримає €5000 як компенсацію за моральну шкоду, а його кривдник — інструкцію щодо критеріїв Енгеля.
За матеріалами: ЗіБ
