Скадовський районний суд Херсонської області роз’яснив особливості відвідування кафе та закладів розваг дітьми до 16 років.
Що каже законодавство
Стаття 20-1 Закону України «Про охорону дитинства»
Діти віком до 16 років з двадцять другої до шостої години можуть перебувати у закладах, у яких провадиться діяльність у сфері розваг, або закладах громадського харчування лише в присутності принаймні одного з батьків чи іншого законного представника дитини або особи, яка її супроводжує і несе за неї персональну відповідальність.
Власники закладів, у яких провадиться діяльність у сфері розваг, або закладів громадського харчування та уповноважені ними особи
— зобов’язані вживати заходів щодо недопущення у такі заклади з двадцять другої до шостої години дітей до 16 років без супроводження батьків чи іншого законного представника або особи, яка дітей супроводжує і несе за них персональну відповідальність;
— мають право у період з двадцять другої до шостої години вимагати у відвідувачів таких закладів документи, що підтверджують досягнення ними 16-річного віку.
Що таке заклади, у яких провадиться діяльність у сфері розваг
Діяльність у сфері розваг — господарська діяльність юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців, що полягає у проведенні лотерей, а також розважальних ігор, участь в яких не передбачає одержання її учасниками грошових або майнових призів (виграшів), зокрема більярд, кегельбан, боулінг, настільні ігри, дитячі відеоігри тощо (стаття 14 Податкового Кодексу України)
Що таке заклади громадського харчування
Заклад громадського харчування — ресторан, бар, кафе, їдальня, закусочна, піцерія, кулінарія, кіоск чи інший заклад, що забезпечує харчуванням невизначену кількість фізичних осіб. Віднесення до закладів громадського харчування не залежить від територіальних ознак (місця) провадження господарської діяльності з громадського харчування та ступеня доступності харчування будь-яким особам (п. 27 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про основні принципи та вимоги до безпечності та якості харчових продуктів»)
Слід звернути увагу на те, що вказані переліки діяльності закладів не є вичерпними.
Відповідальність за порушення закону
За порушення вимог законодавства щодо порядку перебування дітей у закладах, у яких провадиться діяльність у сфері розваг, або закладах громадського харчування передбачена відповідальність як для суб’єктів господарювання, так і для батьків.
Так, суб’єкти господарювання (посадових осіб підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, громадян — власників підприємств чи уповноважених ними осіб, громадян — суб’єктів підприємницької діяльності) несуть відповідальність за статтею 180-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення:
— Якщо таке порушення порядку перебування дітей у закладах, у яких провадиться діяльність у сфері розваг, або закладах громадського харчування вчинене суб’єктом господарювання вперше, то законом передбачено штраф у розмірі від 340 до 850 грн.;
— за вчинення такого правопорушення вдруге протягом року – штраф складатиме вже від 850 до 1700 грн.
Що стосується батьків, або законних представників дитини
У разі виявлення дитини віком до 16 років у розважальному закладі та/або закладі громадського харчування після 22:00 год. без супроводу дорослих, батьків дитини може бути притягнуто до адміністративної відповідальності за невиконання батьками або особами, що їх замінюють, обов’язків щодо виховання дітей (стаття 184 Кодексу України про адміністративні правопорушення):
— вперше, до батьків можуть застосувати попередження або накладення штрафу від 850 до 1700 грн.;
— за вчинення такого правопорушення повторно протягом року передбачено штраф від 1700 до 5100 грн.
Контроль за дотриманням вказаних положень закону здійснюється працівниками органів Національної поліції України, які мають право у разі виявлення правопорушень у цій сфері складати щодо осіб протоколи про адміністративні правопорушення, а розглядати ці протоколи буде суд
Далее
У центрі Києва запланованому будівництву житлового комплексу заважав гараж. Коли влада не знайшла спільної мови з власником щодо компенсації, рішення про знесення самобуду було отримане через суди. Втім, як згодом з’ясував ЄСПЛ, суди не врахували особливий характер цієї справи.
Рішення у справі «Світлана Ільченко проти України» (заява №47166/09) оприлюднено на офіційному сайті Європейського суду з прав людини. Про це повідомляє інформаційний ресурс ECHR: Ukrainian Aspect.
Світлана Ільченко з 1980-х володіла гаражем, розташованим у подвір’ї житлового будинку в центрі Києва, який вона зареєструвала на своє ім’я в 1995 році. У 2002 році місцеві органи влади запланували будівництво комерційної житлової забудови, яке передбачало знесення гаражу. Ільченко запросили на неофіційні переговори щодо компенсації, проте сторони не дійшли згоди.
Тоді було відкрите судове провадження. Суд першої інстанції прийняв рішення на користь киянки, але це рішення було скасоване в апеляції, на підставі чого гараж було знесено. Пізніше Верховний Суд скасував обидва рішення з вимогою до судів нижчої інстанції прояснити статус земельної ділянки, на якій був розташований гараж. Суд першої інстанції встановив, що Ільченко мала тимчасовий дозвіл на будівництво гаража. Земельна ділянка їй не надавалась. Посилаючись на положення Земельного кодексу, суд ухвалив рішення про звільнення земельної ділянки, зайнятої без дозволу. Такий висновок підтримав Верховний Суд.
Посилаючись на статтю 1 Протоколу №1 (захист власності) до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, С.Ільченко поскаржилася на те, що знесення її гаража порушило її право на мирне користування майном.
Суд у Страсбурзі звернув увагу на те, що право заявника на гараж не оскаржувалося протягом 20 років — до того часу, доки органи влади розпочали планувати будівництво нової забудови. Крім того, відсутність дозволу на гараж, ймовірно, не порушувало закон у той час, коли був збудований гараж, але, скоріше, був викликаний переходом від радянського законодавства, коли не була визнана приватна власність на землю і традиційне володіння на правах оренди, до сучасної системи.
Також суд дослідив, чи було втручання органів влади в права власності пропорційним або в інтересах суспільства. Він взяв до уваги аргументи заявниці про те, що метою будівництва об’єктів нерухомості був продаж дорогих квартир, центральний район Києва вже був густо населений, а проект лише збільшував тиск на місцеву інфраструктуру. Уряд на ці аргументи відповіді не надав.
ЄСПЛ постановив, що будь-який інтерес суспільства, пов’язаний із будівництвом об’єкту нерухомості, не був настільки сильним, щоб гарантувати позбавлення її власності без компенсації. Той факт, що суди віднесли Ільченко до категорії осіб, що самовільно захопили чужу землю, означав, що вона не мала права на компенсацію і, ймовірно, вона була б змушена відшкодовувати місту витрати за знесення. Але суди не враховували особливий характер її ситуації. Заявник не прийняла пропозицію переговорів, проте, спосіб, у який суди тлумачили її ситуацію, означав, що будь-яка компенсація була б ex gratia, а не гарантована законом присуджена нагорода на основі законного права. Отже, її відмова співпрацювати під час переговорів щодо компенсації не складала відмову від її прав. Фактично не існувало нормативної бази для таких переговорів або надання їй інформації, необхідної для обґрунтованого рішення. Уряд не прокоментував, яку компенсацію їй було б запропоновано, або яким чином вона була б розрахована. То ж ця ситуація склалася через відсутність такої встановленої процедури.
Лише компенсація, визначена за допомогою процедури, яка включає загальне оцінювання наслідків експропріації, в тому числі присудження суми, відповідної до ринкової вартості власності, може відповідати вимогам Конвенції. І пані Ільченко не була запропонована така компенсація. Тому мало місце порушення статті 1 Протоколу №1.
Суд постановив, що Україна повинна виплатити заявниці 8000 євро відшкодування матеріальної і моральної шкоди.
З текстом прес-релізу рішення ЄСПЛ у справі «Світлана Ільченко проти України» (заява №47166/09) можна ознайомитися за посиланням.
Далее
Пунктом 15 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України передбачено, що до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2020 року, не допускається:
а) купівля-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, земель, що перейшли до комунальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб;
б) купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну (міни) відповідно до частини другої статті 37-1 цього Кодексу земельної ділянки на іншу земельну ділянку з однаковою нормативною грошовою оцінкою або різниця між нормативними грошовими оцінками яких становить не більше 10 відсотків та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб, а також крім зміни цільового призначення (використання) земельних ділянок з метою їх надання інвесторам — учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами.
З урахуванням зазначеного, можна говорити про існування в країні мораторію на продаж землі. Водночас дотепер залишалося відкритим питання: чи можна договори міни зазначених вище земельних ділянок із доплатою вважати договорами купівлі-продажу, та чи підпадають вони під дію мораторію?
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.05.2019 у справі № 227/1506/18 погодилась з висновками судів попередніх інстанцій про те, що договір міни відповідає приписам статей 203 і 715 ЦК України та не суперечить підпункту «б» пункту 15 розділу X «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни.
За результатами розгляду касаційної скарги Великою Палатою Верховного Суду були зроблені наступні висновки.
Встановлена пунктом 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України заборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення у редакції, чинній до 1 січня 2019 року, передбачала винятки, одним з яких була можливість обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону, а не земельної частки (паю) на іншу земельну частку (пай).
За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов’язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості (частини перша-третя статті 715 ЦК України).
У разі якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву (частина перша статті 14 Закону № 899-IV).
Сільські, селищні, міські ради в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) оформляють матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку (абзац одинадцятий частини першої статті 5 Закону № 899-IV), а в редакції, чинній з 1 січня 2019 року, до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку.
Частина перша статті 14 цього Закону визначає один з випадків можливого обміну земельними ділянками, що використовуються їхніми власниками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а не регулює обмін земельними частками (паями), права на які підтверджені сертифікатом, і розподіленими та визначеними у натурі земельними ділянками, які ще не зареєстровані за власниками земельних часток (паїв).
Стаття 14 Закону № 899-IV не забороняє можливість обміну земельними ділянками, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в інших випадках, ніж той, який визначений у частині першій цієї статті, як і не забороняє можливість обміну іншими, ніж призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельними ділянками сільськогосподарського призначення.
Заборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення, визначена у підпункті «б» пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній до 1 січня 2019 року, та виключення з неї можливості обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону стосуються не тільки земельних ділянок, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а й інших земельних ділянок сільськогосподарського призначення.
Наявність у сільських, селищних, міських рад і районних державних адміністрацій передбаченого в абзаці одинадцятому частини першої статті 5 Закону № 899-IV повноваження оформляти матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку (з 1 січня 2019 року до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку), не виключає можливість обміну згідно з чинним законодавством земельними ділянками, на які вже були видані державні акти на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв).
Рішення ЄСПЛ від 22 травня 2018 року у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine, заяви № 846/16 і № 1075/16) не може трактуватися як спеціальний дозвіл на вільний обіг земельних ділянок сільськогосподарського призначення безвідносно до приписів нормативних актів України.
З постановою можна ознайомитись за посиланням.
Далее
Далее
Особа звернулася до суду зі скаргою, в якій просила визнати неправомірною та скасувати постанову державного виконавця про стягнення виконавчого збору і зняти із земельної ділянки арешт, накладений у межах виконавчого провадження, оскільки після його закінчення арешт не було знято саме з метою забезпечення стягнення виконавчого збору.
Вирішуючи питання щодо юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду керувалася такими міркуваннями.
Скарга на дії державного виконавця стосується забезпечення стягнення виконавчого збору, усі питання з виконання якого вирішуються в порядку адміністративного судочинства. При цьому законність накладеного виконавцем арешту на земельну ділянку залежить від наявності підстав для стягнення зі скаржниці виконавчого збору.
Водночас вимоги про зняття арешту з майна пов’язані з вирішенням питання щодо стягнення виконавчого збору, яке не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Ці вимоги мають розглядатися разом із вимогами про визнання неправомірною та скасування постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору в порядку адміністративного судочинства.
Із повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 2-1409/11 (провадження № 14-137цс19) можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/82316154.
