Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі «Мітянін та Леонов проти Росії».
Олександр Мітянін був засуджений за збройне пограбування у складі групи.
Через рік правоохоронці відкрили кримінальне провадження щодо групи осіб у зв’язку зі створенням і функціонуванням злочинної організації. У газеті було надруковано статтю, в якій згадувався й засуджений у той час О.Мітянін. Матеріал супроводжувався світлиною, на якій той був у компанії разом з іншими підозрюваними.
Чоловік ініціював провадження про наклеп проти газети, але позов був відхилений. Згодом його визнали винним у новій справі та засудили до довічного ув’язнення.
О.Мітянін поскаржився до ЄСПЛ. Він, зокрема, стверджував, що стаття в газеті й фото завдали шкоди його правам відповідно до §2 ст.6 (презумпція невинуватості) та ст.8 («Право на повагу до приватного і сімейного життя») Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
ЄСПЛ констатував, що поширення інформації, в якій заявникові приписувалися злочинні дії (членство в банді), зачіпало право на повагу до приватного життя.
Національні органи основували свою позицію на тому, що оприлюднення фотографії могло б допомогти в зборі додаткової інформації та спонукати очевидців дати свідчення. З огляду на характер і масштаби передбачуваної злочинної діяльності, у Суду не було підстав сумніватися в переконливості такої позиції.
Також у Страсбурзі врахували, що на дату публікації статті О.Мітянін був засуджений та відбував покарання за інший злочин. У новому провадженні йому не було пред’явлено обвинувачення в тому, що він є членом організованого злочинного угруповання. Однак стаття порушувала питання, що становить суспільний інтерес. Виходячи із цього, ЄСПЛ не кваліфікував розкриття особи О.Мітяніна як «суд у засобах масової інформації».
Що стосується змісту й форми подання інформації, то використовувана в ній мова не була ні образливою, ні провокаційною. Крім того, заявник не був ключовою персоною статті.
Формулюванню «член банди» щодо заявника передувала інформація про те, що недавно були заарештовані «обвинувачені» в скоєнні кримінального злочину. Стаття також містила фразу, в якій говорилося, що особи були «обвинувачені» в керуванні злочинним угрупованням. Також згадувалося, що заарештовані були підозрюваними.
Отже, сприймаючи статтю в цілому, можна було зробити висновок, що заявника в той час лише підозрювали в скоєнні злочину, пов’язаного з членством у банді та з її ймовірною незаконною діяльністю.
Також ЄСПЛ погодився з національними судами в тій частині, що матеріал журналіста ґрунтувався на інформації від офіційного джерела (регіонального відділу
федеральної служби безпеки).
З огляду на це Суд констатував, що держава-відповідач виконала свій обов’язок відповідно до ст.8 стосовно публікації фотокартки або статті. Заявник не надав інших доказів для встановлення балансу між його правами та правами газети або доказів неналежного застосування судами ст.8 та ст.10 («Свобода вираження поглядів») конвенції. Таким чином, ЄСПЛ установив, що право на повагу до приватного життя заявника не було порушено.
Утім, виявлено порушення прав обох чоловіків відповідно до §1 ст.5 конвенції у зв’язку з періодами тримання під вартою, які не санкціоновані судом. Крім того, уряд визнав порушення §3 ст.5 конвенції, самостійно виявивши недоліки в провадженні.
ЄСПЛ також задовольнив скаргу О.Мітяніна відповідно до §4 ст.5 через відмову судів розглянути апеляцію на відхилення його запиту про звільнення з-під варти. Наприкінці у Страсбурзі постановили, що рішення суду від 2012 року відхилити позови про незаконне затримання спричинило порушення прав на компенсацію відповідно до §5 ст.5 конвенції.
Тож загалом кожному заявникові мають виплатити по €12700 як відшкодування за моральні страждання та €1000 — як покриття судових витрат.
5 червня Конституційний Суд України ухвалив Рішення № 3-р(І)/2019 у справі за конституційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю „МЕТРО КЕШ ЕНД КЕРІ УКРАЇНА“ (далі – Товариство) щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців двадцять четвертого, двадцять п’ятого, двадцять шостого розділу I Закону України „Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо уточнення деяких положень та усунення суперечностей, що виникли при прийнятті Закону України „Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо покращення інвестиційного клімату в Україні“ від 23 березня 2017 року № 1989–VIII (далі – Закон № 1989).
Цим Рішенням Суд визнав таким, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення першого речення абзацу двадцять шостого розділу I Закону № 1989, відповідно до яких „нараховані та сплачені за період проведення антитерористичної операції суми плати за землю відповідно до статей 269–289 цього Кодексу за земельні ділянки, розташовані на тимчасово окупованій території та/або території населених пунктів на лінії зіткнення, та/або території проведення антитерористичної операції, не підлягають поверненню на поточний рахунок платника податку, не спрямовуються на погашення грошового зобов’язання (податкового боргу) з інших податків, зборів, не повертаються у готівковій формі за чеком у разі відсутності у платника податків рахунка в банку“.
У Рішенні Конституційний Суд України дійшов висновку, що внесення абзацом двадцять шостим розділу I Закону № 1989 змін до Податкового кодексу України у частині скасування права на повернення платникам податків сум плати за землю, нарахованих та сплачених за період з 14 квітня 2014 року по 31 грудня року, в якому завершено проведення антитерористичної операції, було обумовлено необхідністю досягнення суспільно значущої мети, однак законодавець діяв непослідовно й не дотримав балансу між публічним та приватним інтересами, а обраний ним засіб (запровадження таких змін) не є пропорційним цілям, які переслідувалися. З огляду на зазначене, як вказано у Рішенні Суду, положення першого речення абзацу двадцять шостого розділу I Закону № 1989 суперечать конституційному принципу верховенства права.
З матеріалів конституційної скарги вбачається, що Товариство з незалежних від нього причин не змогло захистити своє право власності у судовому порядку. Внесення абзацом двадцять шостим розділу I Закону № 1989 змін до Податкового кодексу України призвело до того, що легітимні очікування суб’єкта права на конституційну скаргу не справдилися, а його право власності було порушено.
У Рішенні Суду зазначається, що законодавець положеннями першого речення абзацу двадцять шостого розділу I Закону № 1989 унеможливив не лише реалізацію набутого Товариством права вимоги майнового характеру щодо повернення сплачених ним сум плати за землю, а й повернення іншим платникам податків нарахованих та сплачених сум плати за землю за період з 14 квітня 2014 року по 31 грудня року, в якому завершено проведення антитерористичної операції, незважаючи на продовження дії раніше запровадженої норми Податкового кодексу України про звільнення від обов’язку щодо сплати таких сум плати за землю.
Конституційний Суд України звертає увагу на те, що така практика негативно позначається на економічній свободі та розвитку підприємницької діяльності в Україні, а також на інвестиційному кліматі в державі. Хоча конституційно-правовий зміст поняття економічної свободи не передбачає отримання конкретних результатів від здійснення економічної діяльності, однак він включає і захист від ризиків, пов’язаних зі свавільними, непередбачуваними й необґрунтованими рішеннями та діями органів публічної влади, зокрема щодо податкового регулювання.
Враховуючи викладене, Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення першого речення абзацу двадцять шостого розділу I Закону № 1989 суперечать частині першій статті 8, частині четвертій статті 41 Конституції України.
Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.
Далее
Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності. Це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ. Воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у ч. 1 ст. 344 Цивільного кодексу України, а саме:
— наявність суб’єкта, здатного набути у власність певний об’єкт;
— законність об’єкта володіння;
— добросовісність заволодіння чужим майном;
— відкритість володіння;
— безперервність володіння;
— сплив установлених строків володіння;
— відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю.
Для окремих видів майна (нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери) право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду.
Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що набуття права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності усіх вказаних умов у сукупності. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент заволодіння ним не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Водночас він повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Отже, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка надалі претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність.
Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Таким чином, Велика Палата ВС дійшла висновку, що після заволодіння чужим майном подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності.
Із повним текстом постанови ВП ВС від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) можна ознайомитися за посиланням – http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/82095858.
4 червня 2019 року Конституційний Суд України визнав такими неконституційними положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року № 1788–ХІІ зі змінами. Про це інформує відділ комунікацій Конституційного Суду України та правового моніторингу.
Зміни внесено законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2 березня 2015 року № 213–VIII, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24 грудня 2015 року № 911–VIII.
Конституційний Суд України зазначає, що зміни у сфері пенсійного забезпечення мають бути достатньо обґрунтованими, здійснюватися поступово, обачно й у заздалегідь обміркований спосіб, базуватися на об’єктивних критеріях, бути пропорційними меті зміни юридичного регулювання, забезпечувати справедливий баланс між загальними інтересами суспільства й обов’язком захищати права людини, не порушуючи при цьому сутності права на соціальний захист.
У Рішенні зазначається, що Законом № 911 встановлено як додаткову умову для призначення пенсії за вислугу років досягнення віку 50 років для працівників льотного та льотно-випробного складу, та 55 років для працівників освіти, охорони здоров’я та соціального забезпечення, а також артистів театрально-концертних й інших видовищних закладів, підприємств і колективів.
Відповідно до статті 51 Закону № 1788 пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком.
Тобто у зазначеній нормі йдеться про роботи, які мають безпосередній вплив на здоров’я працівника і можуть призвести до втрати професійної працездатності (здатності виконувати роботу за професією) до настання віку, що дає право на пенсію за віком, а отже, до неможливості ефективно виконувати роботу без шкоди для власного здоров’я і безпеки оточуючих.
«З наведеного випливає, що втрата професійної працездатності або придатності не пов’язана з досягненням працівником певного віку, тому не може бути умовою для призначення пенсії за вислугу років», – йдеться у повідомленні.
Конституційний Суд України виходить з того, що встановлення як додаткової умови для призначення пенсії за вислугу років досягнення віку 50 років для працівників, нівелюють сутність права на соціальний захист, не відповідають конституційним принципам соціальної держави та суперечать положенням статей 1, 3, частини третьої статті 22, статті 46 Основного Закону України.
Крім того, на думку Конституційного Суду України, внесення змін Законом № 213 до оспорюваних положень Закону № 1788 щодо підвищення на п’ять років пенсійного віку для жінок, збільшення на п’ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років, здійснювалося без урахування юридичної природи призначення пенсії за вислугу років, визначеної статтею 51 Закону № 1788.
Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.
Далее
Позивач звернувся з позовом до управління державного архітектурно-будівельного контролю та просив суд скасувати постанову, якою його визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 8 статті 96 Кодексу України про адміністративне правопорушення.
Суд першої інстанції позов задовольнив. Управління державного архітектурно-будівельного контролю звернулось до апеляційного адміністративного суду з касаційною скаргою, але з пропуском строку на апеляційне оскарження.
Суд апеляційної інстанції спочатку залишив апеляційну скаргу без руху, а згодом і відмовив у задоволенні заяви відповідача про поновлення строку на апеляційне оскарження та відмовив у відкритті апеляційного провадження.
Управління ДАБК звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій зазначало, що і судом першої інстанції не дотримано порядок та строки розгляду справи, справу фактично розглянуто за правилами загального провадження через 8 місяців після відкриття провадження у справі. А тому, на думку Управління ДАБК, доводи суду апеляційної інстанції з приводу того, що Управління повинно було подати апеляційну скаргу у десятиденний строк, незважаючи на відхилення судом першої інстанції від встановленого порядку та процесуальних строків розгляду даної категорії справ, є помилковими.
Касаційний адміністративний суд не визнав доводи відповідача такими, що свідчать про порушення апеляційним судом норм процесуального права та касаційну скаргу залишив без задоволення.
Верховний Суд зауважив, що оскільки статтею 286 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України) передбачено спеціальний, усічений строк апеляційного оскарження, який становить 10 днів (а не 30 днів, як передбачено частиною 1 статті 295 КАС України), а тому строк, протягом якого особа, відповідно до частини 2 статті 295 КАС України, вправі вимагати поновлення строку апеляційного оскарження у зв’язку з несвоєчасним отриманням рішення суду, також не повинен перевищувати 10 днів.
Таку правову позицію щодо застосування норм процесуального права Верховний Суд уже висловлював у постанові від 27.02.2019р. у справі №500/6596/17.
Оскільки апеляційну скаргу відповідачем подано після спливу 10-тиденного строку з часу отримання копії оскаржуваного рішення та інших поважних причин пропуску строку апеляційного оскарження не наведено, ВС визнав обґрунтованою відмову апеляційного суду у відкритті апеляційного провадження (постанова від 17.04.2019 у справі № 522/17819/17).
Далее
Верховный Суд в составе Кассационного хозяйственного суда при рассмотрении дела № 905/691/18 пришел к заключению, что требование ООО о признании недействительным собственного решения является ненадлежащим способом защиты.
Постановление по делу было принято 22 мая, ознакомиться с ним можно в системе анализа судебных решений Verdictum.
В соответствии с обстоятельствами дела, ООО в лице исполняющего обязанности руководителя-распорядителя имущества должника арбитражного управляющего обратилось в хозяйственный суд с иском к ООО и ООО-1 о признании незаконным и отмене решения общего собрания участников ООО.
Закрывая производство по делу на основании п. 1 ч. 1 ст. 231 ХПК, низшие суды сослались на процессуальное совпадение истца и ответчика в одном и том же лице.
Верховный Суд поддержал позиции судов предыдущих инстанций и пришел к следующим выводам.
Согласно положениям ст. 53 Закона «О хозяйственных обществах»участник общества с ограниченной ответственностью имеет право продать или иным образом передать свою долю в уставном капитале одному или нескольким участникам этого общества.
В случае приобретения доли участника самим обществом с ограниченной ответственностью оно обязано реализовать ее другим участникам или третьим лицам в течение срока, не превышающего одного года, или уменьшить свой уставный капитал в соответствии со статьей 52 данного Закона.
В течение этого периода распределение прибыли, а также голосование и определение кворума в высшем органе проводятся без учета доли, приобретенной обществом.
Аналогичная норма содержится в ч. 4 ст. 147 Гражданского кодекса в редакции, действующей на момент возникновения правоотношений.
Судами установлено, что ООО после приобретения 99 % доли в уставном капитале не реализовало ее другим участникам или третьим лицам на протяжении года и не уменьшило уставный капитал общества в течение одного года.
ВС констатирует, что такие действия общества не изменяют правовой статус данной доли и не наделяют общество правом принимать участие в голосовании и в определении кворума на общем собрании.
Следовательно, ответчиком по делам о признании недействительным решения общего собрания является хозяйственное общество, а не его отдельные участники (акционеры), поскольку соответствующее решение является результатом волеизъявления не отдельного участника, а общего собрания участников как органа общества.
Законодательство не предусматривает защиты прав и законных интересов хозяйственного общества с помощью признания недействительным своего же решения.
Далее
