Особа обвинувачувалась у неналежному виконанні своїх службових обов’язків через несумлінне ставлення до них, що спричинило тяжкі наслідки державним інтересам, а саме ненадходження до бюджету м. Києва грошових коштів на загальну суму 2 391 390,37 грн, чим вчинила кримінальне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 367 КК України.
Вироком суду особу визнано невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, і виправдано, оскільки не доведено, що кримінальне правопорушення вчинено обвинуваченою.
Суд першої інстанції зазначив, що в обвинуваченні не відображено, які конкретно обов’язки, покладені на неї персонально, обвинувачена не виконала і, що саме вони перебувають у причинному зв’язку і стали наслідком завдання тяжких наслідків. Також суд вказав, що в кримінальному проваджені відсутні потерпілі, що на думку суду, не властиво для злочину з кваліфікуючою ознакою — завдання тяжких наслідків. Крім того, суд зауважив, що в обвинувальному акті зазначено обставини, які не відповідають дійсності, при цьому саме обвинувачення містить ряд формулювань, які є суперечливими і по суті свідчать про відсутність в діях особи складу кримінального правопорушення.
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції.
Прокурор оскаржив рішення у касаційному порядку, але Верховний Суд не знайшов підстав для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
Суд касаційної інстанції зазначив, що передбачений ч. 1 ст. 367 КК України склад злочину, як і будь-який інший, містить обов’язкові елементи: суб’єкт, суб’єктивна сторона, об’єкт, об’єктивна сторона.
Касаційний кримінальний суд роз’яснив, що з суб’єктивної сторони цей злочин характеризується злочинною самовпевненістю (службова особа передбачає, що внаслідок невиконання чи неналежного виконання нею своїх службових обов’язків правам і законним інтересам може бути завдано істотну шкоду, але легковажно розраховує на її відвернення) або злочинною недбалістю (службова особа не передбачає, що в результаті її поведінки може бути завдано істотну шкоду, хоча повинна була і могла це передбачити).
Службова недбалість — це злочин, який може бути вчинений тільки з необережності, у зв’язку із чим наведене в обвинувальному акті формулювання форми вини обвинуваченої («своїми умисними діями, які виразилися в службовій недбалості»), не відповідає вимогам ст.ст. 24, 25 КК України, беручи до уваги той факт, що необережність і умисел є різними формами вини, що виключають одна одну.
Крім того, об’єктивна сторона службової недбалості включає в себе наявність наступних складових: 1) діяння у формі невиконання чи неналежного виконання службовою особою своїх службових обов’язків через недбале чи несумлінне ставлення до них (дія чи бездіяльність); 2) суспільно небезпечні наслідки у вигляді істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам, або інтересам окремих юридичних осіб (ч. 1 ст. 367 КК) або тяжких наслідків (ч. 2 ст. 367 КК); 3) причинний зв’язок між діянням (бездіяльністю) та наслідками.
Верховний Суд зазначив, що системний аналіз положень ст. 367 КК України дає підстави вважати, що відповідальність за цією нормою настає лише у випадку, якщо дії, невиконання чи неналежне виконання яких спричинило передбачені в зазначеній статті наслідки, входили у коло службових обов’язків цієї службової особи, або якщо обов’язок діяти відповідним чином юридично був включений (законом, указом, постановою, наказом, інструкцією тощо) до кола службових повноважень такої особи.
Далее
Позивач просила суд визначити додатковий строку для прийняття спадщини після смерті батька.
Потім позивач чекала надання відповідачами письмової згоди на подання заяви про прийняття спадщини, але на неодноразові виклики до нотаріальної контори відповідачі з’являлися. Згодом державний нотаріус винесла постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, відмовивши у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом у зв’язку з пропуском строку для прийняття спадщини.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, з огляду на те, що неоднакове зазначення прізвища батька позивача в офіційних документах не є істотними та непереборними труднощами, які перешкоджають звернутися до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, а у позивача не було поважних причин, які перешкоджали у визначений законодавством шестимісячний строк звернутися до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини.
Іншого висновку дійшов апеляційний суд, який позов задовольнив. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що у позивача виникли об’єктивні труднощі щодо встановлення ідентичності розбіжностей у документах, які підтверджують її родинні зв’язки зі спадкодавцем. А пропущення позивачем шестимісячного строку на подання заяви про прийняття спадщини було пов’язано з істотними труднощами для неї, які полягали у встановленні ідентичності прізвищ спадкодавця та спадкоємця. Як наслідок, особа з об’єктивних причин не вчинила своєчасно дії з подання заяви про прийняття спадщини, що є підставою для визначення їй додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини.
Верховний Суд визнав обґрунтованими висновок суду першої інстанції, а постанову апеляційного суду скасував.
ВС нагадав про висновок Верховного Суду України у постанові від 23 серпня 2017 року у справі № 6-1320цс17, відповідно до якого «право на спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов’язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Відповідно до частини третьої статті 1272 Цивільний кодекс України (ЦК) за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини. За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, які пов’язані з об’єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Правила частини третьої 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини визнані судом поважними».
ВС зазначив, що встановивши, що неоднакове зазначення прізвища батька позивача в офіційних документах не є істотними та непереборними труднощами, які перешкоджали звернутися до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову (постанова від 24.04.2019 у справі № 303/7065/17).
Чинним процесуальним законодавством не передбачено обов’язку сторони, яка заявляє клопотання про відшкодування витрат на правничу допомогу, доводити обґрунтованість їх ринкової вартості. Натомість саме на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, покладено обов’язок доведення неспівмірності витрат з наданням відповідних доказів.
Про це зазначила колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, розглянувши касаційну скаргу ДПІ у Печерському районі ГУ Міндоходів у м. Києві на додаткову постанову Шостого апеляційного адміністративного суду.
Цією постановою заяву представника позивача про розподіл судових витрат, понесених у зв’язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, в розмірі 30 тис. грн задоволено. Відповідач не погодився з таким рішенням апеляційного суду у зв’язку з тим, що позивач не надав документи на обґрунтування ринкової вартості таких послуг.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу податкового органу без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції – без змін з огляду на таке.
Компенсація витрат на професійну правничу допомогу здійснюється у порядку, передбаченому ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України, яка не обмежує розмір таких витрат.
Розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов’язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (п. 1 ч. 3 ст. 134 КАС України).
Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (ч. 3 ст. 134 КАС України).
Обов’язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Колегія суддів КАС ВС зазначила, що суди попередніх інстанцій, задовольняючи позовні вимоги, дослідили надані позивачем докази на підтвердження розміру витрат на правничу допомогу та дійшли висновку, що заявлені витрати на професійну правничу допомогу пов’язані саме з розглядом справи в суді апеляційної інстанції та є співмірними зі складністю справи, а розмір заявлених витрат є обґрунтованим та пропорційним до предмета спору.
Крім того, у касаційній скарзі податковий орган не наводить жодного аргументу щодо неспівмірності таких витрат. Відповідач лише зазначає, що позивач не надав документи на обґрунтування ринкової вартості послуг.
Отже, Верховний Суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції, що надання належних та допустимих доказів на підтвердження витрат, понесених у зв’язку з вчиненням окремих процесуальних дій поза судовим засіданням, а також часу, витраченого на підготовку позовної заяви та інших процесуальних документів, з урахуванням тривалості розгляду справи, є підставою для задоволення вимог про відшкодування витрат на правничу допомогу у розмірі 30 тис. грн.
Постанова Верховного Суду від 9 квітня 2019 року у справі № 826/2689/15 – http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/81046086.
Постанова ВП ВС від 13.03.2019 по справі № 520/7281/15-ц (14-49цс19):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/81691843
ТзОВ звернулося до суду з позовом, в якому на підставі статті 37 ЗУ «Про іпотеку» та пункту 5 (іпотечне застереження) договору іпотеки через неналежне виконання умов договору про надання споживчого кредиту просило:
для погашення заборгованості за кредитним договором, яка складає 65 234,99 доларів США, що еквівалентно згідно з курсом Національного банку України на дату розрахунку 1 410 119,54 грн, звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру, шляхом визнання на неї права власності за ТзОВ за ціною 929 413,00 грн, визначеною на підставі оцінки квартири суб`єктом оцінювальної діяльності;
вирішуючи питання про звернення стягнення на квартиру, ухвалити рішення про виселення всіх мешканців, які проживають і зареєстровані у квартирі;
зобов`язати Реєстраційну внести запис про реєстрацію права власності ТзОВ на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Отже, ТзОВ, зокрема, просило суд зобов`язати Реєстраційну службу внести запис про реєстрацію права власності на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Суд апеляційної інстанції цю вимогу задовольнив.
Реєстраційна служба залучена до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.
Велика Палата Верховного Суду зауважує, що позовні вимоги звертаються до відповідачів у справі, а не до третіх осіб. А тому суд не може задовольняти позовну вимогу про зобов`язання третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, вчинити певні дії, зокрема і про зобов`язання Реєстраційної служби внести запис про реєстрацію права власності ТзОВ на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Фабула судового акту: Цікаве судове рішення у якому Касаційним цивільним судом проаналізовано повноваження органів опіки та піклування в частині надання згоди на відчуження майна, у якому проживає неповнолітня особа, але при цьому ані неповнолітня особа ані її батьки не є власниками такого житла.
Слід звернути увагу читача, що сам по собі цей спір було ініційовано батьками дитини з метою уникнення від виконання кредитних зобов’язань за досить цікавою схемою…
У даній справі мати надала своєму сину довіреність на продаж належної ї квартири на підставі якої останній продав вказану нерухомість своїй колишній дружині.
У подальшому продавець (син колишньої власниці житла – своєї матері) уклав договір банківського кредиту при цьому засобом забезпечення за договором іпотеки стала саме квартира, яка була продана ним раніше своїй колишній дружині.
У зв’язку із невиконанням умов кредитного договору банком у судовому порядку було звернуто стягнення на предмет іпотеки – згадану вище квартиру.
Колишнею власницею квартири було подано позов про визнання договору-купівлі продажу квартири, укладеного між сином власниці та його колишнею дружиною нікчемним оскільки на момент продажу у квартирі проживала та була зареєстрована її малолітня онука. Проте органом опіки та піклування попередньої згоди на таку продаж надано не було внаслідок чого було порушено права неповнолітньої дитини, що згідно положень норм статей 71, 215, 224 ЦК України тягне за собою нікчемність договору.
Вказана справа розглядалась судами неодноразово проходячи усі інстанції.
Слід зазначити, що суди в цілому погоджувались із доводами позивача.
На такі судові рішення банком було подано касаційну скаргу, яка Касаційним цивільним судом була задоволена та у задоволенні позову відмовлено.
Мотивуючи своє рішення КЦС послався на таке.
За нормами ст. 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства» та ст. 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло.
З аналізу вказаних норм випливає, що вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.
Відповідно до матеріалів справи позивач є бабою, а не матір’ю малолітньої, яка проживає як член сім’ї власника у спірній квартирі, а тому для укладення оспорюваного договору купівлі-продажу квартири згоди органу опіки і піклування не потребувалося.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК УРСР до членів сім’ї власника відносяться подружжя, їх діти і батьки. Членами сім’ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. За змістом зазначених норм правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім’ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником квартири (будинку), ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Таким чином, малолітня дитина мала право лише на проживання у спірній квартирі до укладення оспорюваного договору купівлі-продажу, який до того ж укладено з її матір’ю.
Враховуючи, що права та інтереси малолітньої дитини вчиненням оспорюваного правочину не порушені, то відсутні правові підстави для визнання його недійсним. Дитина має право на проживання за місцем проживання кожного з батьків, а тому її житлові права відчуженням квартири, що належала її бабі, не порушені.
За матеріалами Протокол
Далее
У справі № 914/2907/16 ТОВ звернулося до господарського суду з позовом до страхової компанії (за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача – Банку) про стягнення страхового відшкодування за договором добровільного страхування на транспорті.
Місцевий господарський суд у задоволенні позову відмовив.
Північний апеляційний господарський суд рішення місцевого господарського суду скасував та прийняв нове, яким позовні вимоги задовольнив.
Залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначила таке.
Відмовляючи у виплаті страхового відшкодування страхова компанія, з-поміж іншого, зазначила, що під час виникнення пожежі транспортним засобом керував водій, який не мав посвідчення відповідної категорії, оформленого та виданого в Україні (що є виключенням зі страхового випадку).
Проте вказані доводи визнані необґрунтованими з огляду на таке.
Згідно з п. 30 Положення про порядок видачі посвідчень водія та допуску громадян до керування транспортними засобами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1993 року № 340, особи, які тимчасово перебувають на території України, мають право на керування транспортними засобами за наявності міжнародного посвідчення водія або посвідчення водія іноземної держави, що відповідає вимогам Міжнародної конвенції про дорожній рух 1968 року, записи в якому виконані або продубльовані літерами латинського алфавіту.
Зазначені особи під час керування транспортними засобами можуть мати українське посвідчення водія, видане в установленому цим Положенням порядку.
Особам, які тимчасово перебувають на території України, обмін їх посвідчень водія на українське посвідчення водія, а також видача їм українських посвідчень водія замість утраченого у зв’язку з крадіжкою, стихійним лихом, іншими непередбачуваними обставинами посвідчення водія іноземної держави не проводиться.
Посвідчення водія, що належить особі, яка переїжджає на постійне місце проживання в Україну, дійсне на території України протягом 60 днів з дати видачі органами та підрозділами ДМС документів на постійне проживання в Україні і після цього підлягає заміні. Заміна таких посвідчень проводиться після проходження особою медичного огляду та складення теоретичного і практичного іспитів.
Оскільки Міжнародною конвенцією про дорожній рух 1968 року встановлено інші правила, ніж Положенням про порядок видачі посвідчень тракториста-машиніста, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 2 квітня 1994 року № 217, то суди керувалися положеннями Конвенції.
Порядком здійснення нагляду за забезпеченням руху на транспорті, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 1997 року № 204, передбачено, що нагляд здійснюється за видами транспорту та покладається на Мінтранс, Державні департаменти авіаційного, автомобільного транспорту, Держфлотінспекцію, Укрзалізницю та їх органи на місцях та проводиться у взаємодії з іншими державними органами (Державтоінспекцією, Держнаглядохоронпраці тощо), що здійснюють нагляд за безпекою руху.
Контролюючі органи відсутність документів на право керування трактором не встановили. Таким чином, водій мав належне посвідчення водія, а тому відповідні посилання страхової компанії є необґрунтованими.
Постанова КГС ВС від 8 травня 2019 року у справі № 914/2907/16 –http://reyestr.court.gov.ua/Review/81619985
