Особа звернулась до суду з позовом про стягнення боргу за договором позики. Позивач зазначала про те, що боржник за договором померла, а члени її родини в усній формі гарантували повернення боргу в обумовлений термін. Але згодом спадкоємці боржника відмовилися повертати кошти, обґрунтовуючи це тим, що не прийняли спадщину. Поряд з цим, на думку позивача, чоловіком спадкодавця вчинено ряд дій, спрямованих на штучне створення умов для ухилення від виконання боргових зобов’язань, поєднаних з порушенням майнових прав малолітньої дитини, щодо прийняття нею спадщини після смерті матері.
Позивач просила суд визнати протиправним та скасувати розпорядження першого заступника голови районної державної адміністрації, яким надано дозвіл здійснити від імені малолітньої доньки підписання необхідних документів для подання до органу нотаріату заяви про відмову від прийняття спадщини після смерті матері та стягнути із відповідача (як законного представника малолітнього спадкоємця) 1 730,00 доларів США за договором позики.
Суд першої інстанції позов задовольнив. Суд зазначив, що відповідно до правил статей 1281 Цивільного кодексу України (ЦК) спадкоємці мають зобов’язання перед позивачем щодо повернення коштів отриманих у позику. Позивачем відповідно до частини другої статті 1281 ЦК України та в межах шестимісячного строку через приватного нотаріуса було направлено письмову вимогу-пропозицію щодо сплати боргу за договором позики. А відповідачі не надали належних доказів на підтвердження того, що вони в межах строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, подали до нотаріальної контори заяви про відмову від прийняття спадщини, оскільки законодавець розмежовує поняття «виникнення права на спадщину» та «виникнення права власності на нерухоме майно, що входить до складу спадщини».
Апеляційний суд скасував таке рішення та у задоволенні позову відмовив. Суд виходив з того, що хоч відповідач і проживав зі спадкодавцем на день смерті, однак в межах шестимісячного строку визначеного статтею 1270 ЦК України звернувся до нотаріальної контори із заявою про відмову від спадщини, тому він не є спадкоємцем померлої та не може відповідати по боргах спадкодавця.
Крім того, суд апеляційної інстанції звернув увагу і на те, що позивачу було відомо про смерть спадкодавця одразу, однак вимогу про повернення позики до спадкоємиці у строк, визначений частиною другою статті 1281 ЦК України, він не направляв, а з позовом до неї звернувся з порушенням строків, встановлених статтею 1281 ЦК України, що позбавляє його права вимоги до неї.
Оскільки позивач втратив право вимоги до малолітньої, то не підлягає задоволенню й вимога про визнання протиправним розпорядження районної державної адміністрації, яким надано дозвіл на відмову від прийняття спадщини малолітньою після смерті матері.
Далее
Якщо учасник юридичної особи обґрунтовує позовні вимоги порушенням його корпоративних прав, то цей спір є спором про право управління юридичною особою і належить до юрисдикції господарських судів незалежно від того, чи є іншим відповідачем у справі як сторона спірного договору фізична особа.
Позивач звернувся до господарського суду з позовом, у якому просив визнати недійсним з моменту укладення між Кодимським районним споживчим товариством та фізичною особою договір купівлі-продажу нежитлового приміщення «Універмаг», що перебувало у колективній власності пайовиків. На думку позивача, Кодимське РайСТ здійснило продаж спірного нежитлового приміщення без згоди загальних зборів, чим порушило права пайовиків цього товариства, до яких відноситься і сам позивач.
Володіння, користування та розпорядження власністю споживчої кооперації здійснюють її органи відповідно до компетенції, визначеної статутами споживчих товариств та їх спілок (п. 1 ст. 9 Закону України від 10 квітня 1992 року № 2265-XII «Про споживчу кооперацію»). Правомочності власника майна споживчої кооперації належать не членам споживчих товариств, а самим споживчим товариствам. Натомість членам споживчих товариств належать корпоративні права, визначені ст. 167 Господарського кодексу України, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) цієї організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.
Таким чином, як корпоративні відносини розуміють відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що Кодимське РайСТ є господарською організацією, частка у майні якої належить позивачу, наділеному правом участі в управлінні цим товариством, отримання певної частки прибутку та активів у разі його ліквідації та іншими правами згідно із законом та статутом названого товариства. Відтак спір члена споживчого товариства з товариством стосовно управління та розпорядження майном підпадає під ознаки корпоративного спору і має розглядатися за правилами господарської юрисдикції незалежно від обґрунтованості позовних вимог.
При розгляді такого спору по суті суд має перш за все встановити, чи порушені корпоративні права позивача, зокрема, іншою стороною спірного договору. Вирішення питання про наявність чи відсутність такого порушення та, відповідно, підстав для задоволення позову з’ясовується судами під час розгляду справи по суті позовних вимог.
З повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 9 квітня 2019 року у справі № 916/1295/18 (провадження № 12-4гс19) можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/81394399.
Пресс-служба Верховного Суда опубликовала шестнадцатый обзор практики Европейского суда по правам человека, охватывающий решения, принятые с 6 мая 2019 по 10 мая 2019 года.
В обзор, в частности, вошли 9 решений: «Митянин и Леонов против России», «Михр Фаундейшн против Турции», «Кайнар и другие против Турции», «Махаррамов против Азербайджана», «Дуранспайке и другие против Боснии и Герцеговины», «Кинаш и Дзюбенко против Украины», «Вучетич и другие против Боснии и Герцеговины», «Мазга и другие против Румынии», «Фамуляк против Украины».
По делу «Митянин и Леонов против России» ЕСПЧ констатировал нарушение права на свободу и личную неприкосновенность, права на пересмотр законности содержания под стражей, права на возмещение в случае незаконного задержания или ареста, права на справедливый суд и нарушение относительно чрезмерной длительности судебного разбирательства.
В соответствии с делом, по подозрению в вооруженном ограблении в составе группы в июле 2003 года был арестован А. Митянин, а в декабре того же года — М. Леонов. Постановлением суда им была назначена мера пресечения в виде содержания под стражей в 2006 году. Каждые два-три месяца арест продлевался по ходатайству следователя. Однако были случаи, когда А. Митянин находился под стражей без соответствующего постановления 21 день, а М. Леонов — 31 день. Обвиняемые обращались с жалобами по этому вопросу в суды Коми, однако их жалобы отклонялись.
Также нарушением прав заявителей суд признал длительность пребывания обвиняемых под стражей до вынесения приговора. У А. Митянина этот срок составил 2,5 года, у М. Леонова — 2 года.
Еще одним нарушением, указанным ЕСПЧ, является то, что сотрудники пенитенциарной системы не обеспечивали участие обвиняемых в судебных заседаниях.
Отдельный интерес вызывает дело «Махаррамов против Азербайджана», в соответствии с которым в 2004 году местные органы государственной власти официально предупредили заявителя о необходимости демонтажа его магазина в связи с расширением улицы, на которой он был расположен. Заявитель отказался демонтировать свой магазин и обжаловал действия органов власти в суде. В соответствии с информацией заявителя, его магазин был разрушен. В ходе производства относительно обжалования действий органов местной власти заявитель также добавил требование о возмещении вреда, нанесенного демонтажем магазина. Однако судебные производства завершились не в пользу заявителя, и его жалобы суды первой и апелляционной инстанций отклонили.
ЕСПЧ своим решением от 30 марта 2017 года констатировал нарушение права заявителя на мирное владение своим имуществом, однако вопрос о справедливой сатисфакции не был готов к решению и отложен.
Решением Суда от 9 мая 2019 года ЕСПЧ установил, что государство-ответчик обязано оплатить заявителю сатисфакцию в размере 50 000 евро за нанесенный имущественный вред, 3 000 евро возмещения морального вреда и 1 900 евро возмещения судебных расходов.
Далее
Суди розглядали кримінальне провадження за обвинуваченням особи у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 Кримінального кодексу України (далі — КК).
Вироком суду, з яким погодився апеляційний суд, особу засуджено за ч. 2 ст. 121 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років за те, що він, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, умисно заподіяв своїй матері тяжких тілесних ушкоджень, від яких вона померла.
Суд дійшов висновку про відсутність у матеріалах справи доказів прямого умислу особи на вбивство своєї матері, у зв’язку із чим перекваліфікував дії засудженого з ч. 1 ст. 115 на ч. 2 ст. 121 КК.
Прокурор вважав безпідставною перекваліфікацію дій засудженого та звернувся до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою.
Колегія суддів Касаційного кримінального суду не погодилась з висновками судів попередніх інстанцій щодо кваліфікації дій особи за ч. 2 ст. 121 КК за обставин, встановлених під час кримінального провадження.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 115 КК вбивство — це умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині. За змістом ст. 24 КК наявність вини у формі умислу передбачає, що особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала або свідомо припускала їх настання.
Суд касаційної інстанції роз’яснив, що для відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, необхідно ретельно досліджувати докази, що мають значення для з`ясування змісту і спрямованості умислу винного.
А питання про умисел необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки.
Визначальним при цьому є суб’єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується необережністю.
Суд звернув увагу, що згідно з дослідженими в судовому засіданні даними висновків судово-медичної експертизи, судової медико-криміналістичної експертизи та наданими в судовому засіданні поясненнями експертів, смерть потерпілої настала внаслідок механічної асфіксії від здавлення шиї, яке відбулося однозначно пальцями рук і саме це призвело до смерті останньої. При цьому здавлення шиї відбувалось не менше 3-4 разів.
З урахуванням наведеного, ВС зазначив про передчасність висновку апеляційного суду щодо наявності підстав для кваліфікації дій особи за ч. 2 ст. 121 КК, скасував ухвалу суду апеляційної інстанції та призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції (постанова від 25.04.2019 у справі №163/353/17).
Далее
Конституційний Суд України ухвалив Рішення за конституційною скаргою Хліпальської Віри Василівни щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» (щодо забезпечення державою виконання судового рішення).
Скаржниця покликалась на те, що не має можливості сплатити авансовий внесок, а у зв’язку з несплатою нею такого внеску на підставі положень частини другої статті 26 Закону державний виконавець відмовив у відкритті виконавчого провадження. Суди не визнали таку відмову протиправною та не захистили її прав.
15 травня 2019 року Другий сенат Конституційного Суду України вирішив визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) положення частини другої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року № 1404‒VIII зі змінами.
Конституційний Суд України зазначив, що з огляду на статті 3, 8, частини першу, другу статті 55, частини першу, другу статті 1291 Основного Закону України в аспекті гарантування на конституційному рівні права кожного на судовий захист та забезпечення державою виконання судового рішення відсутність у стягувача як особи, на користь якої ухвалене судове рішення, фінансової можливості сплатити авансовий внесок не повинна перешкоджати реалізації його права на виконання судового рішення, особливо коли боржником за цим рішенням є державний орган. У чинному правовому регулюванні має бути встановлений такий порядок сплати авансового внеску особою, на користь якої ухвалене судове рішення, який забезпечив би в усіх випадках і за будь-яких умов повне й своєчасне виконання такого рішення та його обов’язковість.
Визначенням положеннями частини другої статті 26 Закону обов’язкової сплати авансового внеску особою, на користь якої ухвалене судове рішення, як необхідної умови початку примусового виконання цього рішення органом державної виконавчої служби, покладено на цю особу фінансовий тягар забезпечувати функціонування впровадженої державою системи виконання судових рішень, що не гарантує доступу для кожної такої особи до вказаної системи, отже, не забезпечує в усіх випадках і за будь-яких умов повного та своєчасного виконання цього рішення, його обов’язковості.
Далее
Особа оскаржила до суду наказ щодо свого переведення на іншу посаду та просила поновити її на попередній посаді.
Відповідно до обставин справи відповідачем внесено зміни до структури та скорочено штат і чисельність працівників. Позивачу запропонували згідно з новим штатним розписом посаду головного спеціаліста, а позивач погоджувалась на переведення її на посаду заступника начальника відділення — начальника відділу.
Втім, відповідач перевів позивача на посаду головного спеціаліста без її згоди.
Позивач оскаржила наказ до суду та зазначала про те, що відповідач не мав права переводити її на посаду головного спеціаліста, оскільки нею не надано згоду на переведення, заяву на укладення відповідного трудового договору позивач не писала, а тому не повинна виконувати ту роботу, згоди на виконання якої вона не давала.
Суд першої інстанції задовольнив позов. Суд виходив з того, що за відсутності письмової згоди позивача перейти працювати на запропоновану їй посаду головного спеціаліста відповідач не мав правових підстав в односторонньому порядку переводити її на цю посаду, адже відсутність письмової згоди позивача на таке переведення, унеможливлює укладення відповідного трудового договору, який відповідно до статті 24 Кодексу законів про працю України (КЗпП) укладається у вигляді наказу і за згодою сторін встановлює та закріплює межі умов цього договору.
Апеляційний суд дійшов інших висновків, скасував рішення суду першої інстанції, а у позові відмовив. Суд зазначив, що переведення на іншу роботу позивача проведено з дотриманням вимог трудового законодавства, оскільки посада позивача була виведена (скорочена) зі штатного розпису, та їй було запропоновано роботу за наявними вакансіями, яка відповідає її спеціальності та кваліфікації. Враховуючи, що позивач виходить на роботу та виконує обов’язки головного спеціаліста, апеляційний суд дійшов висновку, що трудові права позивача під час її переведення на посаду головного спеціаліста не були порушені.
Касаційний цивільний суд Верховного Суду скасував постанову суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції залишив у силі.
Суд касаційної інстанції нагадав, що відповідно до частини першої статті 32 КЗпП України переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускається тільки за згодою працівника.
Далее
