Позивач просив суд забезпечити докази шляхом витребування у Вищої ради правосуддя та огляду документів, оскільки має намір оскаржити рішення ВРП, копію якого йому не надали, а на словах сказали, що документи ще не оформлено і коли будуть готові, йому повідомлять.
Касаційний адміністративний суд відмовив у задоволенні заяви про забезпечення доказів.
Суд нагадав, що відповідно до частин першої, другої статті 114 Кодексу адміністративного судочинства України суд за заявою учасника справи або особи, яка може набути статусу позивача, має забезпечити докази, якщо є підстави припускати, що засіб доказування може бути втрачений або збирання чи подання відповідних доказів стане згодом неможливим або утрудненим.
КАС зауважив, що процесуальний механізм забезпечення доказів, зокрема шляхом їх витребування, призначений для того, щоб отримати/зберегти ті докази, щодо яких існують достатні підстави вважати, що з часом їх може бути безповоротно втрачено.
Суд роз’яснив, що забезпечення доказів — це не тільки спосіб здобути докази, які стосуються предмету доказування і мають значення/потрібні для вирішення справи, але насамперед спосіб одночасно запобігти їх ймовірній втраті у майбутньому. Щодо останнього, то ризик такої втрати повинен ґрунтуватися на об’єктивних фактах і тільки в сукупності усіх наведених умов суд може вжити заходів для забезпечення доказів.
ВС зазначив, що заявлені особою вимоги по суті є клопотанням про витребування доказів, оскільки обставини, які на його думку вказують на наявність ризику втрати цих документів, полягають у тому, що він тривалий час не може отримати копії рішення, яке має намір оскаржити, а не того, що таке рішення у майбутньому не вдасться отримати взагалі.
Поряд з цим, суд роз’яснив, що для виконання вимог Кодексу адміністративного судочинства України щодо долучення копії рішення, яке оскаржується, в такому випадку разом із позовом необхідно подати клопотання про витребування доказів, навівши відповідні мотиви того, чому не вдалося отримати спірне рішення самостійно (ухвала від 02.05.2019 у справі №Зд/9901/2/19).
Далее
Большая Палата Верховного Суда установила, что в случае, если лицу назначена пенсия по потере кормильца, он не теряет право на пенсию по возрасту, а лишь пользуется правом самостоятельно избрать более прибыльную выплату без уплаты единого взноса.
В своем решении по делу № 814/779/17 по иску физического лица к управлению ГФС БП опирается на следующее.
Поскольку с 1 мая 2005 года истцу назначена пенсия по возрасту, а с 2007 года — пенсия по потере кормильца, он не лишился права на пенсию по возрасту, а лишь воспользовался правом перехода на новую пенсию, предусмотренную статьей 37 Закона «О пенсионном обеспечении».
В случае, когда физическое лицо — предприниматель имело право на пенсию по возрасту, но выбрало пенсию в связи с потерей кормильца, оно имеет право на освобождение от уплаты единого взноса на общеобязательное государственное социальное страхование, поскольку выбор вида пенсии не лишает его приобретенного права, связанного с определенным возрастом.
В соответствии с Законом «О сборе и учете единого взноса на общеобязательное государственное социальное страхование», лица, избравшие упрощенную систему налогообложения, освобождаются от уплаты за себя единственного взноса, если они являются пенсионерами по возрасту или инвалидами и получают в соответствии с законом пенсию или социальную помощь. Такие лица могут быть плательщиками единого взноса исключительно при условии их добровольного участия в системе общеобязательного государственного социального страхования.
БП указала на то, что достижение пенсионного возраста является общим страховым риском, который, наряду с инвалидностью, указывает на потерю лицом работоспособности и предусматривает право на получение соответствующего социального обеспечения за счет системы общеобязательного государственного социального страхования в порядке и на условиях, определенных действующим законодательством.
В связи с этим застрахованное лицо в системе общеобязательного государственного социального страхования вместо обязанности дальнейшей уплаты взносов приобретает право на получение соответствующих страховых выплат в виде пенсий (при наличии необходимого страхового стажа), что также логично исключает возможность возложения на него обязанности одновременной уплаты единого взноса и является нормативно определенным основанием для освобождения такого лица от его дальнейшей уплаты.
Далее
Позивач просив адміністративний суд скасувати постанову по справі про адміністративне правопорушення про притягнення його до адміністративної відповідальності за частиною другою статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУпАП).
Відповідно до постанови позивач проїхав перехрестя на вимкнутий сигнал додаткової секції світлофору.
Особа покликалась, серед іншого, на те, що на момент його зупинки на світлофорі, який регулював проїзд на перехресті, чорної контурної стрілки на основному зеленому сигналі не було, однак після проведення змін в регулюванні дорожнього руху на цьому перехресті та модернізації світлофору шляхом встановлення додаткової секції, світлофор привели у відповідність до вимог Правил дорожнього руху України (ПДР).
Інспектор наполягав на тому, що водій виконував маневр повороту ліворуч під час вимкнутого сигналу додаткової секції світлофору зі стрілкою, яка вказувала на напрямок руху транспортного засобу, в той час як на основному світлофорі було включено зелений сигнал зі стрілкою руху прямо.
Суди першої та апеляційної інстанцій задовольнили позов. Суди виходили з того, що у справі не доведено законність та обґрунтованість оскаржуваної постанови та не доведено наявність в діях позивача складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною другою статті 122 КУпАП.
Відповідач звернувся з касаційною скаргою на рішення судів першої та апеляційної інстанцій, проте Верховний Суд не знайшов підстав для її задоволення.
Суд касаційної інстанції зазначив, що суттєвим при визначенні наявності в діях водія ознак адміністративного правопорушення, пов’язаного з порушенням вимог проїзду на сигнал світлофору із додатковими секціями, є наявність стрілки (зеленої на чорному фоні або чорної контурної на зеленому фоні), які визначають можливі варіанти здійснення водієм руху в залежності від дорожньої обстановки та маневру, який водій має намір виконати.
Так, відповідно до п. 8.7.2 ПДР світлофори з вертикальним розташуванням сигналів можуть мати одну або дві додаткові секції з сигналами у вигляді зеленої стрілки (стрілок), що розташовуються на рівні сигналу зеленого кольору.
Пунктами 8.7.3 «б», «г» ПДР передбачено, що зелений сигнал світлофору у вигляді стрілки (стрілок) на чорному фоні дозволяє рух у зазначеному напрямку (напрямках), в той час як чорна контурна стрілка (стрілки), нанесена на основний зелений сигнал, інформує водіїв про наявність додаткової секції світлофора і вказує на інші дозволені напрямки руху, ніж сигнал додаткової секції.
Згідно з п. 8.7.3 «з» ПДР вимкнений сигнал додаткової секції забороняє рух у напрямку, вказаному її стрілкою (стрілками).
Далее
Фабула судового акту: КАС/ВС у постанові від 21.11.2018 у справі №813/279/16 (адміністративне провадження №К/9901/40039/18) зазначив, що визначальною ознакою доходу платника податку, як об’єкта та бази оподаткування податком з доходу фізичних осіб, в тому числі у вигляді додаткового блага, є фактичне отримання такого доходу платником податку в грошовій, матеріальній чи нематеріальній формі.
Відтак вважає, що прощена сума боргу не є доходом платника податків, який підлягає оподаткуванню в порядку, визначеному абз. «д» пп. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164 ПК України.
Відповідно до підпункту 14.1.47 пункту 14.1 статті 14 ПК України додаткові блага — це кошти, матеріальні чи нематеріальні цінності, послуги, інші види доходу, що виплачуються (надаються) платнику податку податковим агентом, якщо такий дохід не є заробітною платою та не пов’язаний з виконанням обов’язків трудового найму або не є винагородою за цивільно-правовими договорами (угодами), укладеними з таким платником податку (крім випадків, прямо передбачених нормами розділу IV цього Кодексу).
Перелік додаткових благ, які включаються до оподатковуваного доходу, встановлений підпунктом 164.2.17 пункту 164.2 статті 164 ПК України є вичерпним.
Тобто, законодавець під додатковим благом розуміє тільки основну суму боргу (кредиту) платника податку, прощеного (анульованого) кредитором за його самостійним рішенням, і не включає в цю суму боргу (кредиту) проценти, прощені (анульовані) кредитором.
Наведене підтверджується і змінами, які в подальшому внесені до законодавства, зокрема, Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо кредитних зобов’язань» від 09.04.2015 №321-VIII, який набрав чинності 07.05.2015, редакція підпункту 165.1.55 пункту 165.1 статті 165 Податкового кодексу України була доповнена абзацом другим, у зв’язку з чим сума процентів, комісії та/або штрафних санкцій (пені), прощених (анульованих) кредитором за його самостійним рішенням, не пов’язаним із процедурою його банкрутства, до закінчення строку позовної давності не підлягали включенню до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку.
Таким чином, боржник, який отримав додаткове благо у вигляді прощення (анулювання) основної суми боргу за кредитом та який був належним чином повідомлений про прощення (анулювання) такого боргу, зобов’язаний відобразити анульовану суму боргу у складі оподатковуваного доходу з обчисленням та перерахуванням до бюджету відповідної суми податку. У разі неповідомлення кредитором боржника про прощення (анулювання) боргу такий кредитор зобов’язаний виконати всі обов’язки податкового агента щодо доходів, визначених цим підпунктом.
До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд під час розгляду подібної справи, зокрема постанова від 10.05.2018, справа №802/142/17-а (адміністративне провадження №К/9901/35810/18).
Далее
Суди розглядали справу за позовом органу опіки та піклування районної державної адміністрації про позбавлення особи батьківських прав, у зв’язку з тим, що вона не виконує батьківських обов’язків щодо своїх малолітніх дітей, яких виховує сама, оскільки батько дітей записаний відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.
Позивач покликався на те, що сім’я відповідача знаходиться у важких матеріально-побутових умовах, після проведення відповідної роботи відповідач не реагує і продовжує ухилятися від виконання своїх батьківських обов’язків.
У зв’язку з цим орган опіки та піклування просив позбавити відповідача батьківських прав щодо 5 неповнолітніх дітей та передати їх органу опіки та піклування для подальшого їх влаштування.
Суди першої та апеляційної інстанцій вирішили відмовити у задоволенні позовних вимог, оскільки відсутні беззаперечні докази свідомого ухилення відповідача від виховання своїх дітей.
Орган опіки та піклування оскаржив рішення судів першої та апеляційної інстанцій у касаційному порядку. Скаржник зазначав про те, що старші діти у розмові з представниками служби у справах дітей висловлювали небажання проживати з матір’ю, а суди не заслухали їх думки. Крім того, позивач наголошував на тому, що матір’ю не створено належних та достатніх умов для виховання та розвитку дітей, яка отримує фінансову допомогу та має таку можливість; діти з низьким рівнем розумового та фізичного розвитку, брудні, профілактичні медогляди не проходять; двоє відраховані зі школи за систематичні невідвідування закладу; відповідач неодноразово притягувалася до адміністративної відповідальності, у сім’ї характеризується з негативної сторони, не виконує обов’язки щодо виховання дітей, які жебракують, вчиняють крадіжки та ведуть вуличний спосіб життя.
Верховний Суд скасував постанову апеляційного суду, а справу передав на новий апеляційний розгляд.
Верховний Суд виходив з того, що ухилення батьків від виконання своїх обов’язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов’язками.
Суд касаційної інстанції звернув увагу, що відповідно до частин першої та другої статті 171 Сімейного кодексу України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім’ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім’ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання.
ВС зазначив, що з досягненням віку 10 років у дитини з’являється право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема, у визначенні місця проживання. Лише в разі збігу волі трьох учасників переговорного процесу — матері, батька, дитини можна досягти миру і згоди.
З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства. Закріплення цього права підкреслює, що дитина є особистістю, з думкою якої потрібно рахуватись, особливо при вирішенні питань, які безпосередньо її стосуються.
Коллегия судей первой судебной палаты Кассационного уголовного суда в составе Верховного Суда пришла к выводу, что понятие «применение меры пресечения» охватывает не только сам выбор меры пресечения, но и случаи ее изменения.
В постановлении от 28 марта 2019 года по делу № 286/1695/18 указано, что суд апелляционной инстанции, отказав в открытии производства на определение об изменении меры пресечения, существенно нарушил требования уголовного процессуального закона, что привело к ограничению доступа к правосудию в связи с нарушением права лица на обжалование судебного решения.
В соответствии с делом, определением следственного судьи Овруцкого районного суда Житомирской области от 14 июня 2018 года, подозреваемому мера пресечения в виде личного обязательства изменена на домашний арест.
При этом, частично удовлетворив ходатайство следователя, суд первой инстанции пришел к заключению об отсутствии правовых оснований для избрания меры пресечения в виде содержания под стражей. Однако, принимая во внимание невыполнение подозреваемым возложенной на него обязанности, суд изменил меру пресечения в виде личного обязательства на домашний арест.
Апелляционный суд отказал в открытии производства по жалобе лица на упомянутое определение следственного судьи на основании того, что такая жалоба подана на судебное решение, не подлежащее обжалованию в апелляционном порядке с учетом положений ст. 309 Уголовного процессуального кодекса Украины, поскольку подозреваемому была изменена, а не применена мера пресечения.
КУС ВС не согласился с позицией апелляционного суда и удовлетворил кассационную жалобу лица с учетом следующего.
Согласно УПК, во время досудебного расследования определение следственного судьи о применении меры пресечения в виде домашнего ареста или отказе в его применении может быть обжаловано в апелляционном порядке, если такое решение принято без соблюдения принципов законности, обоснованности и мотивированности.
Обжалование определений следственного судьи осуществляется в апелляционном порядке.
В рассматриваемом уголовном производстве следственный судья частично удовлетворил ходатайство следователя и в соответствии с положениями ст. 181 УПК Украины изменил подозреваемому меру пресечения, применив к нему вместо личного обязательства пресечение в виде домашнего ареста. При этом в резолютивной части судебного решения правильно разъяснен порядок и сроки обжалования.
