Товариство на підставі частин 6 та 11статті 33 Закону України «Про оренду землі» звернулося до господарського суду з позовом до міської ради про визнання договору оренди землі поновленим. Позивач покликався на безпідставність заперечень відповідача у поновленні договору оренди на новий строк.
Відповідно до обставин справи міська рада відмовила у поновленні договору оренди землі та підписанні додаткової угоди, оскільки її положення суперечать вимогам рішення міської ради в частині розміру орендної плати, а також умовам договору оренди землі в частині строку його дії. Крім того, для розгляду питання оформлення земельної ділянки необхідно привести цю земельну ділянку в належний стан, придатний для подальшого використання, та надати документи, які підтверджують право власності на майно, розташоване на земельній ділянці.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про відмову у позові у зв’язку з відсутністю підстав для поновлення договору оренди, з огляду на неналежне виконання позивачем зобов’язань за договором оренди, ненадання позивачем належних доказів звернення до відповідача у встановлені строки для поновлення договору оренди, а також неподання проекту додаткової угоди, зміст якої відповідав би положенням діючого законодавства.
Товариство звернулось з касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій зазначало, що факт продовження позивачем користування земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і відсутність протягом місяця листа-повідомлення відповідача про заперечення у поновленні договору є підставою для задоволення позову. А суди безпідставно вдалися до оцінки умов проекту додаткової угоди про поновлення договору оренди, надісланого відповідачеві, оскільки предметом позову є визнання договору поновленим, а не затвердження додаткової угоди.
Верховний Суд не знайшов підстав для задоволення касаційної скарги, проте вказав на неврахування судами попередніх інстанцій помилково обраного позивачем способу захисту порушеного права.
Суд касаційної інстанції зазначив, що стаття 33 Закону України «Про оренду землі» містить дві різні правові конструкції, а зміст права, підстави і обставини для захисту переважного права орендаря, яке виникає відповідно до частин 1- 5 зазначеної статті, не є тотожними змісту та підставам захисту його права, яке виникає згідно з частиною 6 цієї норми.
Так, частиною 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі» врегульовано пролонгацію договору на той самий строк і на тих самих умовах, що були передбачені договором, за наявності такого фактичного складу: користування орендарем земельною ділянкою після закінчення строку оренди і відсутність протягом одного місяця заперечення орендодавця проти такого користування (що можна кваліфікувати як «мовчазну згоду» орендодавця на пролонгацію договору).
Суд роз’яснив, що суть поновлення договору оренди за змістом частини 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі» полягає у тому, що орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку оренди, а орендодавець не заперечує у поновленні договору, зокрема у зв’язку з належним виконанням договору оренди землі.
Правову позицію щодо розрізнення цих підстав викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 10.04.2018 у справі № 594/376/17-ц, у постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності від 10.09.2018 у справі № 920/739/17.
Касаційний господарський суд зазначив, що з підстав, передбачених частиною 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі» договір може бути поновлено виключно на тих самих умовах і на той самий строк. Тобто орендар не може вимагати поновлення договору оренди землі на інших умовах. Щодо прав і обов’язків орендодавця слід акцентувати, що він має право заперечити стосовно поновлення згідно із цією частиною статті 33 зазначеного Закону, і таке заперечення має бути заявлено саме протягом одного місяця після закінчення дії договору оренди землі, що безпосередньо випливає зі змісту частини 6 зазначеної статті.
Далее
Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 21 квітня 2015 року у справі № 805/949/14 (№ 21-90а15) та від 26 травня 2015 року у справі № 818/2082/14 (№ 21-228а15), згідно з якими положення ч. 4 ст. 4 Закону України від 8 липня 2010 року № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» не поширюються на осіб, які отримують пенсію у зв’язку з втратою годувальника.
За приписами ч. 4 ст. 4 цього Закону особи, які обрали спрощену систему оподаткування, звільняються від сплати за себе єдиного внеску, якщо вони є пенсіонерами за віком або інвалідами та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу. Такі особи можуть бути платниками єдиного внеску виключно за умови їх добровільної участі у системі загальнообов’язкового державного соціального страхування.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що якщо фізична особа – підприємець мала право на пенсію за віком, але вибрала пенсію у зв’язку з втратою годувальника, то така фізична особа – підприємець має право на звільнення від сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, оскільки вибір виду пенсії не позбавляє набутого права, що пов’язане з певним віком.
Отже, в ч. 4 ст. 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» встановлено пільги для всіх суб’єктів, які є пенсіонерами за віком, незалежно від того, на підставі якого закону особа набула статусу пенсіонера за віком, чи то на пільгових умовах, чи вона набула певного віку відповідно до ст. 26 Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». Цією нормою не визначено обмежень щодо виду пенсії, яку повинна отримувати особа, що звільняється від сплати єдиного внеску.
Тож у випадку, якщо особі призначено пенсію в разі втрати годувальника, вона не втрачає право на пенсію за віком, а лише користується правом, передбаченим ст. 37 Закону України від 5 листопада 1991 року № 1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення», згідно з якою члени сім’ї померлого, для яких його допомога була постійним і основним джерелом засобів до існування, але які й самі одержували яку-небудь пенсію, мають право перейти на нову пенсію, та не повинна сплачувати єдиний внесок.
Із повним текстом постанови ВП ВС від 10 квітня 2019 року у справі № 814/779/17 (провадження № 11-1379апп18) можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/81573958.
Вищенаведена правова позиція відображена у постанові Верховного Суду від 28 лютого 2018 року, яка була ухвалена у справі № 818/584/17.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/72532221.
ІІ. Відповідно до ст. 259 КЗпП України державний нагляд та контроль за додержанням законодавства про працю юридичними особами незалежно від форми власності, виду діяльності, господарювання, фізичними особами — підприємцями, які використовують найману працю, здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до ч.2,4 ст. 265 КЗпП України штрафи, накладення яких передбачено частиною другою цієї статті, є фінансовими санкціями і не належать до адміністративно-господарських санкцій, визначених главою 27 Господарського кодексу України.
Штрафи, зазначені у частині другій цієї статті, накладаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до пункту 29 Порядку № 295 заходи до притягнення об’єкта відвідування та його посадових осіб до відповідальності за використання праці неоформлених працівників, несвоєчасну та не у повному обсязі виплату заробітної плати, недодержання мінімальних гарантій в оплаті праці вживаються одночасно із внесенням припису незалежно від факту усунення виявлених порушень у ході інспекційного відвідування або невиїзного інспектування.
Отже, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що згідно п. 29 Порядку № 295 накладення штрафу на підставі абзацу 4 частини 2 ст.265 КЗпП України (недотримання мінімальних державних гарантій в оплаті праці) накладається незалежно від факту усунення виявлених порушень у ході інспекційного відвідування або невиїзного інспектування.
Зазначені висновки відповідають правовій позиції викладеній в постанові Верховного Суду від 22.03.2018 р. по справі № 697/2073/17, від 12.04.2018 р. № 816/2325/16.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/72965403.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/73355617.
ІІІ. Правова позиція Верховного Суду, щодо правомірного застосування до позивача штрафу за допущення до роботи працівників без укладання трудових договорів.
Дана правова позиція повністю узгоджується з постановою Верховного Суду від 07.02.2018 року у справі №813/1170/17.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/72288032.
IV. Верховний Суд відрізнив цивільні відносини від трудових, і зазначив, що трудовим законодавством регулюється процес організації трудової діяльності. За цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається за його межами, метою договору є отримання певного матеріального результату.
Виконавець, який працює за цивільно-правовим договором, на відміну від працівника, який виконує роботу відповідно до трудового договору, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, хоча і може бути з ними ознайомлений, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик, працівник не зараховується до штату установи (організації), не вноситься запис до трудової книжки та не видається розпорядчий документ про прийом його на роботу на певну посаду.
З аналізу наведених норм видно, що трудовий договір — це угода щодо здійснення і забезпечення трудової функції. За трудовим договором працівник зобов’язаний виконувати не якусь індивідуально-визначену роботу, а роботу з визначеної однієї або кількох професій, спеціальностей, посади відповідної кваліфікації, виконувати визначену трудову функцію в діяльності підприємства. Після закінчення виконання визначеного завдання трудова діяльність не припиняється. Предметом трудового договору є власне праця працівника в процесі виробництва, тоді як предметом договору цивільно-правового характеру є виконання його стороною певного визначеного обсягу робіт.
Вищенаведена правова позиція відображена в постанові Верховного Суду від 04.07.2018 року по справі № 820/1432/17.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/75148848.
V. Верховний Суд зазначив, що відповідно до п. 29 Постанови № 295, заходи до притягнення об’єкта відвідування та його посадових осіб до відповідальності за використання праці неоформлених працівників, несвоєчасну та не у повному обсязі виплату заробітної плати, недодержання мінімальних гарантій в оплаті праці вживаються одночасно із внесенням припису незалежно від факту усунення виявлених порушень у ході інспекційного відвідування або невиїзного інспектування.
Тобто, виконання вимог припису не може бути правовою підставою для того, щоб не застосовувати до суб’єкта господарювання фінансові санкції, і не звільняє її від обов’язку понести відповідальність за вчинення порушень законодавства про працю, відповідно до ч. 7 ст. 265 КЗпП України.
Отже, вказаними нормами, покладено одночасно обов’язок на суб’єкта господарювання, як щодо сплати штрафу за вчинене порушення, так і щодо його усунення.
Вищенаведена правова позиція відображена в постанові Верховного Суду від 22.03.2018 у справі № К/9901/2769/18 (697/2073/17).
http://reyestr.court.gov.ua/Review/72965403.
VI. Верховний Суд зазначив, що використання найманих працівників, без укладення трудового договору та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування про прийняття працівників на роботу, що свідчить про порушення норм трудового законодавства.
Вищенаведена правова позиція відображена у постанові Верховного Суду України від 24.12.2010 року та постанові Вищого адміністративного суду України від 17.05.2012 року №К-37554/09
VII. Так, Верховний Суд у своїй постанові від 08.05.2018 (справа №127/21595/16-ц) дійшов висновку, зазначивши, що основною ознакою, що відрізняє підрядні відносини від трудових, є те, що трудовим законодавством регулюється процес організації трудової діяльності. За цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається за його межами, метою договору є отримання певного матеріального результату.
Вироком суду, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, особу визнано винуватою у підробці офіційного документа, який посвідчується громадянином-підприємцем, і який надає права, з метою використання його підроблювачем, та використанні завідомо підробленого документу та засуджено за ч.1 ст. 358 КК та ч.4 ст. 358 КК.
Так, особа з метою отримання права на початок використання нежилого приміщення внесла завідомо неправдиві відомості до Декларації відповідності матеріально-технічної бази суб’єкта господарювання вимогам законодавства з питань пожежної безпеки та подала її на реєстрацію до управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій.
У касаційній скарзі захисник вказував на те, що Декларація відповідності матеріально-технічної бази суб’єкта господарювання вимогам законодавства з питань пожежної безпеки не є офіційним документом, а тому не може бути предметом злочину, передбаченого ст. 358 КК України. А подання вищевказаної Декларації до управління Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій містить склад адміністративного правопорушення.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу, скасував судові рішення та кримінальне провадження за обвинуваченням у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 358, ч. 4 ст. 358 КК України закрив на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України за відсутністю в діянні складів кримінальних правопорушень.
Суд касаційної інстанції не погодився з доводами захисника щодо невизнання Декларації офіційним документом.
Касаційний кримінальний суд роз’яснив, що системний аналіз чинного законодавства свідчить про те, що під офіційним документом слід розуміти документи, що містять зафіксовану на будь-яких носіях інформацію, яка підтверджує чи посвідчує певні події, явища або факти, які спричинили чи здатні спричинити наслідки правового характеру, чи може бути використана як документи — докази у правозастосовній діяльності, що складаються, видаються чи посвідчуються повноважними (компетентними) особами органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднання громадян, юридичних осіб, незалежно від форми власності та організаційно-правової форми, а також окремими громадянами, яким законом надано право у зв’язку з їх професійною чи службовою діяльністю складати, видавати чи посвідчувати певні види документів, що складені з дотриманням визначених законом форм та містять передбачені законом реквізити.
При встановленні ознак офіційного документа слід керуватися такими критеріями: документ має бути складено, видано чи посвідчено відповідною особою в межах її компетенції за визначеною законом формою та з належними реквізитами; зафіксована в такому документі інформація повинна мати юридично значущий характер — підтверджені чи засвідчені нею конкретні події, явища або факти мають спричиняти чи бути здатними спричинити наслідки правового характеру у вигляді виникнення (реалізації), зміни або припинення певних прав та/або обов’язків.
У статті 1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» (в редакції Закону №5463-VI від 16.10.2012 року), міститься визначення терміну «Декларація відповідності матеріально-технічної бази суб’єкта господарювання вимогам законодавства з питань пожежної безпеки», у якій зазначено, що декларація відповідності матеріально-технічної бази суб’єкта господарювання вимогам законодавства з питань пожежної безпеки — це документ, яким суб’єкт господарювання повідомляє адміністратора або представника відповідного дозвільного органу про відповідність своєї матеріально-технічної бази вимогам законодавства. У такий спосіб суб’єкт господарювання набуває права на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності без отримання документу дозвільного характеру.
Тому суд дійшов висновку, що декларація відповідності матеріально-технічної бази суб’єкта господарювання вимогам законодавства з питань пожежної безпеки є офіційним документом.
Разом з тим, відповідно до ч 3 статті 164 Кодексу України про адміністративні правопорушення надання суб’єктом господарювання дозвільному органу або державному адміністратору недостовірної інформації щодо відповідності матеріально-технічної бази вимогам законодавства — тягне за собою накладення штрафу від сорока до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Позивач оскаржив до суду звільнення за пунктом 3 статті 40 Кодексу законів про працю України (КЗпП) через систематичне невиконання без поважних причин обов’язків покладених трудовим договором та правилами внутрішнього розпорядку.
Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив. Суд виходив з того, що звільненню передувало притягнення до дисциплінарної відповідальності та підтверджені обставини порушення позивачем посадової Інструкції фельдшера з медицини невідкладних станів виїзної бригади. При застосуванні дисциплінарного стягнення у вигляді догани та звільненні позивача, роботодавець дотримав вимог чинного законодавства, та при обранні виду стягнення врахував ступінь тяжкості вчинених проступків і заподіяну шкоду, обставини, за яких вчинено проступки, та звільнення здійснено з дотриманням вимог статті 149 КЗпП України.
Апеляційний суд вирішив позов задовольнити частково. Суд дійшов висновку, що при звільненні працівника за пунктом 3 статті 40 КЗпП України, роботодавець не навів конкретних фактів допущеного працівником невиконання обов’язків після застосування до нього дисциплінарного стягнення, тобто діяв з порушенням вимог чинного законодавства та звільнив працівника за відсутності правових підстав.
Так, після застосування стягнення за проступок, що мав місце 20 березня 2017 року, особа інших проступків не вчиняв, оскільки звільнення за пунктом 3 статті 40 КЗпП України стало заходом стягнення за проступки, що мали місце в період часу з листопада 2016 року по березень 2017 року, останній з яких вчинено 12 березня 2017 року, тобто до моменту притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності.
При цьому, звільнення особи відбулось саме за наслідками службової перевірки згідно акту від 11 квітня 2017 року та під час розгляду справи апеляційним судом представники відповідача не підтвердили наявності інших порушень з боку працівника, які мали б місце після накладення попереднього дисциплінарного стягнення та були підставою для звільнення.
З постановою апеляційного суду погодився і суд касаційної інстанції
Верховний Суд, який погодився із судом апеляційної інстанції, нагадав, що для правомірного розірвання роботодавцем трудового договору на підставі пункту 3 статті 40 КЗпП України необхідна наявність сукупності таких умов:
— порушення має стосуватися лише тих обов’язків, які є складовими трудової функції працівника чи випливають з правил внутрішнього трудового розпорядку;
— невиконання чи неналежне виконання працівником трудових обов’язків має бути винним, скоєним без поважних причин умисно або з необережності;
— невиконання або неналежне виконання трудових обов’язків повинно бути систематичним;
— враховуються тільки дисциплінарні й громадські стягнення, які накладаються трудовими колективами і громадськими організаціями відповідно до їх статутів;
Верховный Суд в составе объединенной палаты Кассационного гражданского суда определил, что поведением, противоречащим добросовестности и честной деловой практике, является поведение не отвечающее предыдущим заявлениям или поведению стороны.
В постановлении от 10 апреля 2019 года по делу № 390/34/17 содержится вывод относительно действий истца, унаследовавшего после смерти первичного арендодателя земельный участок и заключившего в 2013 году дополнительное соглашение к договору аренды земли от 2007 года. Однако впоследствии он предъявил иск о признании договора аренды земли от 2007 года незаключенным.
Суд первой инстанции удовлетворил иск, считая договор незаключенным, поскольку тот был зарегистрирован после смерти арендодателя (19 апреля 2010 года). Апелляционный суд отменил решение местного суда.
Верховный Суд поддержал позицию суда второй инстанции и пришел к таким выводам.
Согласно ГК, добросовестность — это определенный стандарт поведения, характеризующийся честностью, открытостью и уважением интересов другой стороны договора или соответствующего правоотношения.
КГС при рассмотрении дела применил доктрину «venire contra factum proprium» (запреты противоречивого поведения), базирующегося еще на римской максиме, — «non concedit venire contra factum proprium» (никто не может действовать вопреки своему предыдущему поведению), в основе которой — принцип добросовестности.
В соответствии с принципами, определениями и модельными правилами европейского частного права, поведением, противоречащим добросовестности и честной деловой практике, является не отвечающее предыдущим заявлениям или поведению стороны, если другая сторона разумно полагается на них.
Договор от 2007 заключен после достижения сторонами всех существенных условий при жизни арендодателя и за его подписью. Это подтверждает факт того, что договор является действительным.
Следовательно, действия истца противоречат его предыдущему поведению (заключению дополнительного соглашения и получению платы за пользование земельным участком) и являются недобросовестными.
Далее
