Позивач звернувся до адміністративного суду із позовом про визнання протиправним та скасування рішення Президії Федерації баскетболу України (Всеукраїнської громадської організації зі статусом юридичної особи, що діє на підставі статуту), яким його як суддю було довічно дискваліфіковано від будь-яких змагань, що проводяться під егідою ФБУ.
Окружний адміністративний суд відмовив у відкритті провадження на підставі п. 1 ч. 1 ст. 109 Кодексу адміністративного судочинства України та зазначив, що справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Суд апеляційної інстанції залишив це рішення без змін.
Розглянувши касаційну скаргу позивача, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ФБУ відповідно до чинного законодавства не наділена повноваженнями на виконання окремих владних управлінських функцій або делегованих повноважень, а тому спірні правовідносини не мають публічно-правового характеру.
Крім того, згідно з п. 4 ч. 2 ст. 19 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) юрисдикція адміністративних судів не поширюється, зокрема, на справи щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) громадського об’єднання, саморегулівної організації віднесені до його (її) внутрішньої діяльності або виключної компетенції.
Враховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що позов про визнання протиправним і скасування рішення ФБУ не може бути розглянутий у судовому порядку адміністративним судом (у тому числі в судовому порядку будь-якої юрисдикції).
Водночас відповідно до «Положення про дисциплінарні санкції ФБУ» рішення, прийняте за результатом розгляду скарги про дисциплінарне правопорушення, може бути оскаржене зацікавленою стороною в Спортивному арбітражному суді в м. Лозанні.
Із повним текстом постанови ВП ВС від 27 березня 2019 року у справі № 826/4734/16 (провадження № 11-1125апп18) можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/81014006.
Відповідно до інструкції платіжне доручення оформлюється згідно з вимогами щодо заповнення реквізитів розрахункових документів. Так, одним із реквізитів є «призначення платежу». Платник заповнює його таким чином, аби надати повну інформацію про платіж і документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів. Повноту інформації визначає платник з урахуванням вимог законодавства. Він же відповідає за дані, зазначені в цьому реквізиті.
У платіжному дорученні, яке є документом про сплату судового збору, у розділі «Призначення платежу» мають бути вказані відомості про те, яка саме позовна заява (заява, скарга, дія) оплачується збором.
Необхідними реквізитами ідентифікації позовної заяви (заяви, скарги) або апеляційної скарги є номер справи, у межах якої подається апеляційна скарга, та дата ухвали суду, що оскаржується.
Згідно з ч.5 ст.296 Кодексу адміністративного судочинства до апеляційної скарги додаються докази сплати судового збору.
Проте є випадки, коли сторони використовують квитанції про сплату судового збору, але це було зроблено задовго до винесення рішення (навіть за кілька місяців). Або у квитанції не видно реквізитів, що перешкоджає перевірці зарахування грошей. Також досить часто судовий збір помилково сплачують на інші рахунки.
Однак судовий збір, сплачений раніше дати винесення оскаржуваного рішення, не може вважатися належним доказом його сплати за подання апеляційної скарги.
Згідно з положеннями ст.74 КАС обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами.
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять у предмет доказування. Суд не бере до розгляду доказів, які не стосуються предмета доказування. Останнім є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи й підлягають установленню під час ухвалення судового рішення (ст.76 КАС).
Отже, квитанція про сплату судового збору за подання апеляційної скарги має містити інформацію про номер справи, у межах якої вона подається, та дату прийняття акта, що оскаржується. В іншому випадку квитанція не є належним доказом сплати збору в установленому порядку та розмірі.
Такі правові позиції викладені в ухвалах Верховного Суду від 31.05.2018 у справі №922/496/17 та від 16.01.2019 №905/1057/18.
Вжиття заходів зустрічного забезпечення у розумінні ч. 3 ст. 154 Цивільного процесуального кодексу України є не диспозитивним правом суду, а його обов’язком.
Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в результаті перегляду справи
№ 753/2380/18-ц у постанові від 10 квітня 2019 року (касаційне провадження № 61-38399св18).
У справі, що переглядалася, Дарницький районний суд
м. Києва ухвалою від 12 лютого 2018 року, залишеною без змін постановою апеляційного суду м. Києва від 10 травня 2018 року, заяву позивача про забезпечення позову задовольнив. Крім того, апеляційний суд зазначив, що той факт, що суд першої інстанції не застосував зустрічного забезпечення, на правильність висновків суду першої інстанції щодо наявності підстав для вжиття заходів забезпечення позову, на майновий стан відповідачів не впливає. При цьому суд не позбавлений можливості вирішити вказане питання за відповідним клопотанням в окремій ухвалі про зустрічне забезпечення.
Верховний Суд не погодився з таким висновком судів попередніх інстанцій.
Відповідно до ч. 1 ст. 154 ЦПК України метою зустрічного забезпечення є забезпечення відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову.
Реалізація заходів зустрічного забезпечення є правом суду, а не його обов’язком, за винятком випадків, передбачених ч. 3 ст. 154 ЦПК України, в якій зазначено, що суд зобов’язаний застосовувати зустрічне забезпечення, зокрема, якщо позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України та майна, що знаходиться на території України, в розмірі, достатньому для відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові; або суду надані докази того, що майновий стан позивача або його дії щодо відчуження майна чи інші дії можуть ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду про відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові.
Задовольняючи заяву про забезпечення позову, суди зазначених імперативних вимог закону не врахували, не перевірили доводів відповідача про те, що позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України, проживає на території Російської Федерації, або майна, що знаходиться на території України, що є обов′язковою підставою для застосування зустрічного забезпечення; не встановили, чи є співмірними заходи забезпечення позову заявленим позовним вимогам, і дійшли передчасного висновку про задоволення заяви про забезпечення позову.
Посилання апеляційного суду на те, що невжиття заходів зустрічного забезпечення не порушить майнових прав відповідачів, є безпідставними, оскільки з урахуванням вимог ч. 3 ст. 154 ЦПК України вжиття заходів зустрічного забезпечення є не диспозитивним правом суду, а його обов′язком незалежно від майнового стану відповідачів.
З повним текстом постанови можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/81288258.
Позивач просила суд визнати недійсною видану довіреність на право розпорядження автомобілем, оскільки на час видачі довіреності вона страждала на рекурентний депресивний розлад з частини епізодами важкої депресії та нестійкими ремісіями, важкий депресивний епізод з психотичними симптомами, їй була встановлена інвалідність III групи.
Відповідно до висновку судово-психіатричного експерта особа на момент видачі довіреності виявляла та на теперішній час виявляє ознаки хронічного психічного захворювання у формі рекурентного депресивного розладу. За своїм психічним станом особа не могла у повній мірі розуміти значення своїх дій та керувати ними в момент видачі довіреності. За своїм психічним станом на теперішній час вона також не може у повній мірі розуміти значення своїх дій та керувати ними, не може сприймати обставини, які мають значення для справи.
Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив, оскільки виходив з недоведеності позивачем тієї обставини, що на момент видачі довіреності вона була неспроможна у повній мірі розуміти значення своїх дій та керувати ними.
Апеляційний суд позов задовольнив. Суд апеляційної інстанції вказав на те, що волевиявлення позивача явно не відповідало її волі та на час видачі довіреності вона за своїм психічним станом не могла у повній мірі розуміти значення своїх дій та керувати ними.
Касаційний цивільний суд скасував постанову апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишив в силі.
Суд касаційної інстанції зазначив, що в судовому засіданні допитаний експерт повідомив, що надати категоричну відповідь, яка б свідчила про абсолютну неспроможність позивача розуміти значення своїх дій та керувати ними під час видачі довіреності, він не може. Крім, того експерт на запитання суду зазначив, що визначити, у якій частині особа на час видачі довіреності не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними, а у якій частині вона могла розуміти значення своїх дій та керувати ними, експерти під час проведення експертизи встановити не могли, тому і дійшли висновку про її обмежену спроможність в момент видачі довіреності розуміти значення своїх дій та керувати ними. Назвати стадію (легка, середня, тяжка) психічного захворювання позивача експерт не зміг.
Верховний Суд зауважив, що підставою для визнання правочину недійсним за статтею 225 Цивільного кодексу України може бути лише неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.
Особа оскаржила до суду дії державного виконавця. Скаржник зазначав, що державним виконавцем виконавчі дії з примусового виконання рішення суду були проведені передчасно і неправомірно, оскільки рішення суду на момент вчинення цих дій не набрало законної сили, оскільки було оскаржено в апеляційному порядку. Постановою державного виконавця проведено опис та арешт коштів боржників та виконавче провадження закінчено у зв’язку з повним фактичним виконання рішення суду.
Скаржник просив скасувати усі процесуальні рішення, ухвалені старшим державним виконавцем.
Суд першої інстанції частково задовольнив скаргу, визнав протиправними дії старшого державного виконавця з примусового виконання рішення про усунення перешкод у реалізації права володіння, користування, розпорядження майном шляхом виселення.
Суд зазначив, що на момент відкриття виконавчого провадження з примусового виконання рішення суду та здійснення виконавчих дій, це рішення суду не набрало законної сили, оскільки було оскаржено в апеляційному порядку.
Згідно з пунктом 1 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання, якщо рішення, на підставі якого видано виконавчий документ, не набрало законної сили.
З ухвалою суду першої інстанції погодився і апеляційний суд. Апеляційний суд також виходив з того, що на час розгляду цієї скарги в суді першої інстанції, рішення суду про його виселення вже набрало законної сили, тому суд дійшов правильного висновку про відсутність підстав для скасування постанов державного виконавця, які були прийняті для здійснення його виконання.
Суд зазначив, що виконання рішення суду, з огляду на його оскарження в апеляційному порядку, відбулося передчасно, проте права скаржника не можуть бути захищені у цьому провадженні шляхом його вселення, оскільки рішення суду про виселення боржників уже набрало законної сили.
Апеляційний суд вказав на те, що відповідно до частини першої статті 38 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий документ, прийнятий виконавцем до виконання, повертається до суду, який його видав, у разі прийняття апеляційної скарги до розгляду.
Але, оскільки заявник не надав державному виконавцю належним чином завірену копію судового рішення про відкриття апеляційного провадження, у останнього не було правових підстав для припинення виконавчих дій та повернення виконавчого документа.
З таким висновком апеляційного суду не погодився Верховний Суд, який зазначив, що Закон України «Про виконавче провадження» не регламентує порядок повідомлення державного виконавця про прийняття до розгляду апеляційної скарги на рішення суду, яке перебуває на виконанні.
Далее
Відповідно до практики Великої Палати Верховного Суду, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного вирішення питання про надання її у власність, а тому не створює правових наслідків, крім тих, що пов’язані з неправомірністю прийняття рішення органом місцевого самоврядування (постанова від 28 листопада 2018 року у справі №826/5735/16). Рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою є стадією процесу отримання права власності чи користування на земельну ділянку. Однак отримання такого дозволу не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття такого права, оскільки дозвіл не є правовстановлюючим актом. Отже, правовідносини, пов’язані з прийняттям та реалізацією такого рішення, не підпадають під визначення приватноправових, оскільки не породжують особистих майнових прав та зобов’язань осіб (постанова від 17 жовтня 2018 року у справі №380/624/16-ц).
Суди попередніх інстанцій встановили, що позивачі, не погодившись із рішеннями Ужгородської міської ради про відмову їм у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та рішенням про надання такого дозволу третій особі, звернулися до суду з позовом.
Позивачі є співвласниками будинку й земельної ділянки, поруч з якою була недоглянута земельна ділянка. За зверненням одного з позивачів до міськради йому було надано в тимчасове користування строком на рік цю земельну ділянку для городництва без права побудови та посадки багаторічних насаджень. Після цього позивач знову звернувся до міськради щодо продовження користування зазначеною земельною ділянкою. Комісія з питань будівництва, землекористування, благоустрою та екології міськради вирішила повернутися до розгляду питання після закінчення землекористування, однак протягом п’ятнадцяти років це питання не було вирішене по суті.
ВП ВС зазначила, що повноваження сільських, селищних, міських рад вирішувати питання про розпорядження землями територіальних громад, передачу земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності треба розуміти так, що під час вирішення таких питань ці ради діють як суб’єкти владних повноважень. Отже, виникнення спірних правовідносин обумовлене, на думку позивача, протиправними діями відповідача при вирішенні питання щодо передачі земельної ділянки у власність, яке в силу законодавчих приписів належить до його виключної компетенції як органу місцевого самоврядування, а тому законність таких дій (бездіяльності) підлягає перевірці адміністративним судом. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постановах ВП ВС від 21 березня, 30 травня та 28 листопада 2018 року у справах №536/233/16-ц, №127/16433/17 та №820/4219/17 відповідно.
