Второй сенат Конституционного Суда Украины принял решение № 1-р(II)/2019 по конституционным жалобам Скрипки Анатолия Владимировича и Бобыря Алексея Яковлевича касаемо конституционности положений части третьей статьи 59 Закона «О статусе и социальной защите граждан, пострадавших в результате Чернобыльской катастрофы».
Согласно этой норме лицам, принимавшим участие в ликвидации последствий Чернобыльской катастрофы, во время прохождения действительной срочной службы и вследствие этого получившими инвалидность, пенсия по инвалидности исчисляется в соответствии с Законом или по их желанию — с пятикратного размера минимальной заработной платы, установленной на 1 января соответствующего года.
Конституционный Суд Украины признал неконституционным словосочетание «действительной срочной» по которому определение размера возмещения причиненного в результате ликвидации аварии на Чернобыльской АЭС вреда при исчислении пенсии исходя из пятикратного размера МЗП, распространяются только на категорию военнослужащих, ликвидировавших последствия Чернобыльской катастрофы во время прохождения действительной срочной службы и вследствие этого ставшими лицами с инвалидностью.
То есть военнослужащие срочной службы имеют высший уровень социальной защиты, поскольку размер их социального обеспечения значительно больше сравнительно с другими категориями военнослужащих (в том числе военнообязанными во время участия в военных сборах), принимавших непосредственное участие в ликвидации аварии на Чернобыльской АЭС и ее последствий.
Такой подход законодателя к определению уровня социального обеспечения указанных категорий не отвечает принципу справедливости и нарушает конституционный принцип равенства.
Таким образом, законодатель не обеспечил определенные категории военнослужащих, которые выполняют конституционно значимые функции относительно защиты Родины, особенными условиями социальной защиты, объем которых должен предусматривать достойные условия их жизни и полное возмещение причиненного вреда, чем нарушил сущность конституционного права на социальную защиту, конституционные гарантии относительно безусловного обеспечения надлежащего уровня их социальной защиты.
Словосочетание «действительной срочной», содержащееся в анализируемой норме, признано неконституционным и утратило со дня принятия решения КСУ (26 апреля 2019 года).
Источник: сайт «ЮРЛИГА»
Далее
Фабула судового акту: В деле, №646/3972/16-ц Верховный Суд в составе коллегии судей Первой судебной палаты Кассационного гражданского суда установил, что заключая оспариваемый договор дарения, даритель и одариваемый были осведомлены о наличии спора о квартире и о существовании решения суда, которым было прекращено право собственности дарителя на 1/6 часть спорного имущества, следовательно, могли предвидеть негативные последствия для себя в случае вступления этого решения в законную силу.
Согласно прецедентной практике Европейского суда по правам человека, которая является источником права (статья 17 Закона Украины «О выполнении решений и применении практики ЕСПЧ»), статья 1 Протокола к Конвенции о защите прав человека и основных свобод подлежит применению для защиты правомерных ожиданий в отношении определенного положения вещей (в будущем), поскольку их можно считать составной частью имущества.
Законные ожидания рассматриваются как элемент правовой определенности, в том числе и тогда, когда речь идет о защите законных ожиданий относительно осуществления права собственности. Характеристика ожиданий как легитимных сочетает в себе их законность, которая обусловлена реализацией лицом надлежащему лицу субъективного права, а также их обоснованность, то есть обусловленную законом рациональность ожиданий участников общественных отношений.
В соответствии с частями второй-четвертой статьи 13 ГК Украины при осуществлении своих прав лицо обязано воздерживаться от действий, которые могли бы нарушить права других лиц. Не допускаются действия лица, совершаемые с намерением причинить вред другому лицу, а также злоупотребление правом в иных формах. При осуществлении гражданских прав лицо должно придерживаться моральных основ общества.
Следовательно, заключение договора, по своему содержанию противоречит требованиям закона, поскольку он не направлен на реальное наступление обусловленных им правовых последствий, что является нарушением части первой и пятой статьи 203 ГК Украины, и по правилам статьи 215 настоящего Кодекса является основанием для признания его недействительным.
Особи звернулись до господарського суду з позовом до Публічного акціонерного товариства про визнання недійсними рішень загальних зборів акціонерів Товариства.
Позивачі зазначали, що Збори неправомірно проведені за їх відсутністю з урахуванням обставин неможливості їх проведення у зазначений у відповідному повідомленні про скликання загальних зборів акціонерів час через евакуацію присутніх у відповідному приміщенні осіб. А також покликались на порушення їх прав щодо нагляду за реєстрацією акціонерів, проведенням загальних зборів, голосуванням та підбиттям підсумків.
Справа розглядалась неодноразово. Суд першої інстанції позов задовольнив.
Суд зазначив про порушення прав та законних інтересів акціонерів — позивачів, які полягають у проведенні виборів членів наглядової ради товариства шляхом простого голосування замість кумулятивного, а також неможливості позивачів взяти участь у позачергових загальних зборах акціонерів, внаслідок непередбачуваних, незалежних від їх волі обставин (повідомлення про замінування приміщення) та пасивних дій відповідача, які полягають у нездійсненні повідомлення акціонерів щодо зборів, які відбудуться після відповідних дій поліції.
Суд апеляційної інстанції скасував таке рішення та вирішив у задоволенні позову відмовити. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що непередбачувана ситуація, пов’язана з проведенням працівниками національної поліції заходів щодо виявлення вибухових пристроїв, яка призвела до затримки початку зборів, не свідчила про скасування чи перенесення проведення загальних зборів на інший день. Апеляційний суд зазначив, що позивачів було належним чином повідомлено про день проведення загальних зборів, і підстави вважати, що вони відбудуться в інший день були відсутні.
Касаційний господарський суд скасував постанову суду апеляційної інстанції, а рішення місцевого господарського суду залишив у силі.
Відповідно до обставин справи у зв’язку з проведенням працівниками національної поліції заходів щодо виявлення вибухових пристроїв у відповідному приміщенні Збори не були розпочаті у час, визначений у повідомленні про скликання позачергових загальних зборів. У подальшому Збори були проведені після закінчення реєстрації акціонерів, час якої був подовжений на підставі рішення наглядової ради Товариства на 30 хвилин після здійснення дій щодо виявлення вибухових пристроїв.
Суд касаційної інстанції визнав безпідставним твердження суду апеляційної інстанції про те, що затримка початку Зборів, пов’язана з проведенням працівниками національної поліції заходів щодо виявлення вибухових пристроїв, не свідчила про скасування чи перенесення проведення Зборів на інший день, а нормами законодавства не передбачено додатково повідомляти акціонерів про те, що загальні збори відбудуться в день, на коли вони призначені.
Верховний Суд зауважив, що відповідно до частини 3 статті 35 Закону України «Про акціонерні товариства» акціонери мають бути повідомлені не лише про дату, а й про конкретний час проведення загальних зборів. А у визначений в повідомленні про скликання Зборів час завершення реєстрації у позивачів були відсутні відомості про час продовження реєстрації акціонерів та проведення Зборів, оскільки члени реєстраційної комісії залишили місце проведення Зборів, не здійснивши жодного повідомлення. Тому в позивачів були підстави вважати, що Збори не відбудуться.
Згідно з частиною 1 статті 35 Закону України «Про акціонерні товариства» обов’язок із повідомлення акціонерів про проведення загальних зборів покладений на особу, яка скликає загальні збори. При цьому обраний особою, що скликає загальні збори акціонерів, спосіб повідомлення про їх проведення повинен забезпечити реальне персональне повідомлення акціонера про час та місце проведення зборів з метою реалізації ним свого права на участь у цих зборах.
Далее
Позивач просила суд визнати протиправним та скасувати наказ про її звільнення та поновити її на посаді заступника директора комунального підприємства.
Відповідно до обставин справи позивача звільнено з займаної посади у зв’язку з прийняттям працівника, який не є сумісником з посиланням на статтю 7 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП) , пункт 8 «Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій», затвердженого наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року № 43, пункт 9 статті 36 КЗпП України з урахуванням пункту 3 частини першої статті 43-1 КЗпП України.
Особа покликалась на незаконність свого звільнення, оскільки «Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій», яким при звільненні керувався відповідач, стосується працівників лише державних підприємств.
Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив. Суд вказав, що при звільненні позивача з роботи за сумісництвом у зв’язку з прийняттям на цю ж посаду іншого працівника на постійне місце роботи, роботодавцем дотримано норми як трудового законодавства, так і інші нормативно-правових акти. Робота за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій регулюється постановою Кабінету Міністрів України «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій» від 03 квітня 1993 року №245 і Положенням про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затвердженим наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року № 43.
Суд виходив із того, що зазначені нормативно-правові акти врегульовують питання роботи на умовах сумісництва в установах, організаціях, що фінансуються з бюджетів всіх рівнів, а тому дія зазначеної постанови поширюється не тільки на державні, а і на комунальні підприємства, установи і організації.
Апеляційний суд дійшов інших висновків. Апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що стаття 7 КЗпП України не містить такої підстави звільнення, як прийняття на роботу працівника, який не є сумісником. Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затверджене наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року № 43, поширюється лише на державні підприємства, установи і організації, яким відповідач у справі не є, а тому не може застосовуватися у спірних правовідносинах. А звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку, свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.
Касаційний цивільний суд визнав законним рішення суду першої інстанції, а постанову апеляційного суду скасував.
Суд касаційної інстанції зазначив, що звільнення сумісників у зв’язку з прийняттям на роботу іншого працівника, який не є сумісником, провадиться відповідно до статті 7 КЗпП України, яка встановлює, що для деяких категорій працівників за певних умов можуть застосовуватися додаткові, крім передбачених у статтях 37 і 41 цього Кодексу, підстави для припинення трудового договору.
А робота за сумісництвом регламентується постановою Кабінету Міністрів України від 03 квітня 1993 року № 245 «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій» та Положенням про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затвердженим спільним наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року № 43, яким визначені додаткові підстави для звільнення з роботи за сумісництвом.
Далее
Позивач звернувся з позовом до міської ради про визнання права власності на спадкове майно в порядку спадкування за законом. Позивач просив суд визнати за ним право власності на 1/4 частку квартири в порядку спадкування за законом після смерті брата.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. Суд виходив з того, що за життя брат позивача не набув право власності на 1/4 частку квартири, оскільки право власності на зазначену частку квартири не було зареєстровано. А тому і позивач не має право спадкувати частину вказаної частки спірної квартири після смерті його брата.
З таким рішенням районного суду погодився і суд апеляційної інстанції.
Позивач звернувся до суду касаційної інстанції та покликався на те, що має право успадкувати майно, яке належало його померлому брату на підставі рішення районного суду 2003 року.
Верховний Суд задовольнив частково касаційну скаргу, постанову суду апеляційної інстанції скасував, а справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Суд касаційної інстанції зазначив, що згідно зі статтею 1218 Цивільного кодексу України до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
У відповідності до статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 1 липня 2004 року № 1952-IVдержавна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень — це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Положеннями Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно є правовстановлюючим документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація прав на об’єкти нерухомого майна.
Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до набрання чинності цим законом, визнаються дійсними, якщо на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов’язкової реєстрації.
Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в результаті перегляду справи
№ 522/25049/16-ц у постанові від 27 лютого 2019 року (касаційне провадження № 61-11607св18).
Встановлюючи факт сумісного проживання без реєстрації шлюбу в період із 30 серпня 2016 року по 30 листопада 2016 року та визнаючи договір асоційованого членства в споживчому товаристві від 3 листопада 2016 року частково недійсним (у частині пайовика), суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, вважав, що позов є обґрунтованим, доведеним та підтвердженим належними доказами.
Верховний Суд не погодився з висновком судів попередніх інстанцій з огляду на таке.
Згідно з ч. 2 ст. 3 Сімейного кодексу України сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки.
Проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом) підставою для виникнення у них певних прав та обов’язків.
У справі, що переглядається, факт проживання сторін однією сім’єю без реєстрації шлюбу був встановлений лише на підставі показань допитаних свідків та довідок із готелів.
Водночас суд у рішенні не навів, якими доказами підтверджено, що в указаний період сторони мали спільний бюджет, вели спільне господарство, були пов’язані виконанням взаємних прав і обов’язків та спільним побутом, тобто між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.
Вирішуючи спір у частині оспорювання договору асоційованого членства в споживчому товаристві, суд на порушення вимог п. 2 ч. 6 ст. 130 Цивільного процесуального кодексу України в редакції, чинній на момент пред’явлення позову, не вирішив питання про склад осіб, які братимуть участь у розгляді цієї справі, зокрема, не обговорив питання залучення до участі у розгляді справи споживче товариство, яке стороною укладеного договору.
Враховуючи зазначене, Верховний Суд ухвалені судові рішення скасував, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.
З текстом постанови можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80181201.
