Постанова 17 квітня 2019 року справа № 135/165/17-ц провадження № 61-76св17 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/81264026
У справі, що переглядається, апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_5 у зв’язку з недостатньою житловою площею, вимушений тимчасово проживати у садовому будинку, що зумовлює його періодичну відсутність у житловому приміщенні за місцем реєстрації, проте тривалість такого строку не перевищує шести місяців, оскільки у квартирі знаходяться його особисті речі, а відтак Верховний Суд погоджується із висновками апеляційного суду про відсутність правових підстав для визнання ОСОБА_5 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, оскільки факт непроживання відповідача у спірній квартирі обумовлений поважними причинами і не є підставою для позбавлення його права користування житлом.
На підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, суд апеляційної інстанцій, встановивши, що після смерті батька, його сестра ОСОБА_4, самовільно змінила в квартирі замки на дверях, чим чинить перешкоди у користуванні житлом, дійшов обґрунтованого висновку про захист прав ОСОБА_5 шляхом вселення у спірну квартиру.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_4 про те, що відповідач добровільно виїхав зі спірної квартири і факт його не проживання підтверджується відповідним актами, не заслуговують на увагу, оскільки встановивши, що між учасниками справи існують конфліктні відносини з приводу користування квартирою, обґрунтованими є установлені обставини щодо поважності причин непроживання відповідача у спірному житловому приміщенні.
Обґрунтовуючи позовну заяву Товариство, зазначало про відсутність у ГУ ДФС у Київській області правових підстав для прийняття наказу про призначення документальної позапланової виїзної перевірки, оскільки наказ про проведення такої перевірки на підставі пп. 78.1.12 п. 78.1 ст. 78 ПК України може бути видано лише за наявності розпочатого службового розслідування та лише у період проведення такого розслідування стосовно посадових осіб контролюючого органу, які проводили документальну перевірку платника податків, або, якщо таким особам повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення.
Задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій виходили із відсутності у контролюючого органу підстав для призначення та проведення документальної позапланової виїзної перевірки позивача на підставі пп. 78.1.12 п. 78.1 ст. 78 ПКУкраїни.
ГУ ДФС у Київській області у касаційній скарзі вказує на те, що оскаржуваний наказ прийнято в законний спосіб, оскільки призначення перевірки на підставі пп. 78.1.12 п. 78.1 ст. 78 ПК України пов’язано виключно з початком службового розслідування відносно посадових осіб нижчого рівня, котрі проводили перевірку платника податків, та не ставиться в залежність від його закінчення.
Зі змісту пп. 78.1.12 п. 78.1 ст.78 ПК України вбачається, що умовами для прийняття наказу про проведення документальної позапланової перевірки є: невідповідність висновків акта перевірки вимогам законодавства; неповне з’ясування під час перевірки питань, що повинні бути з’ясовані під час перевірки для винесення об’єктивного висновку щодо дотримання платником податків вимог законодавства; існування розпочатого службового розслідування щодо посадових осіб нижчого рівня або повідомлення їм про підозру у вчиненні кримінального правопорушення.
Отже, враховуючи те, що за результатами службового розслідування не встановлено порушень чинного законодавства щодо проведення перевірки Товариства, Верховний Суд погодився із висновками судів попередніх інстанцій про відсутність на момент прийняття оскаржуваного наказу (який, в свою чергу, видано після складення акта службового розслідування) правових підстав для проведення позапланової перевірки позивача у відповідності до пп. 78.1.12 п. 78.1 ст.78 ПК України.
Постанова КАС/ВС від 12.04.2019 р, справа №810/955/17.
Якщо законом встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи Державної виконавчої служби, це виключає юрисдикцію адміністративних судів у такій категорії справ. Такого висновку дійшла Велика Палата у справі №806/2886/17 (К/9901/35876/18).
Ч. 4 та 5 ст. 128 КПК України визначено, що цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв’язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України) за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.
Тобто інститут цивільного позову у кримінальному провадженні є суміжним із позовним провадженням, врегульованим ЦПК України.
Відповідно до ст. 383 ЦПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи Державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. Згідно з ч. 2 ст. 384 цього Кодексу, скарга подається до суду, який видав виконавчий документ.
Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи Державної виконавчої служби розглядаються судом за загальними правилами ЦПК України з особливостями, встановленими ст. 386 цього Кодексу, за участю державного виконавця або іншої посадової особи Державної виконавчої служби, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються.
Отже, право на звернення зі скаргою та порядок її розгляду й постановлення ухвали пов’язані з наявністю судового рішення, ухваленого за правилами цивільного судочинства та його примусовим виконанням.
Особа звернулася до суду зі скаргою, в якій використала нецензурну лексику, лайливо охарактеризувала державного виконавця, бездіяльність якого оскаржувала, та стверджувала, що звернулася до суду за захистом своїх прав саме тому, що державний виконавець має такі характеристики.
Цю скаргу Велика Палата Верховного Суду залишила без розгляду, мотивуючи це тим, що зазначені дії скаржника є виявом неповаги до суду й інших учасників процесу. Окрім того, ВП ВС констатувала, що подання такої скарги є зловживанням скаржником його процесуальними правами і невиконанням обов’язку керуватися завданнями цивільного судочинства.
Ухвалюючи постанову, ВП ВС керувалася, зокрема, пунктами 2 та 11 ч. 3 ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України, відповідно до яких повага до честі й гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом і неприпустимість зловживання процесуальними правами є основними засадами (принципами) цивільного судочинства.
Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 43 ЦПК України учасники справи зобов’язані виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу, а ч. 1 ст. 44 цього Кодексу покладає на учасників судового процесу та їх представників обов’язок добросовісно користуватися процесуальними правами. Натомість зловживання процесуальними правами не допускається.
Перелік дій, які суперечать завданню цивільного судочинства та які залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами, не є вичерпним.
Нецензурна лексика, образливі та лайливі слова чи символи, зокрема, для надання особистих характеристик учасникам справи, іншим учасникам судового процесу, їх представникам і суду (суддям) не можуть використовуватися ні у заявах по суті справи, заявах з процесуальних питань, інших процесуальних документах, ні у виступах учасників судового процесу та їхніх представників.
Використання одними учасниками судового процесу та їх представниками нецензурної лексики, образливих і лайливих слів чи символів у поданих до суду документах і у спілкуванні з судом (суддями), з іншими учасниками процесу та їх представниками, а також вчинення аналогічних дій є виявом очевидної неповаги до честі, гідності цих осіб з боку тих, хто такі дії вчиняє. Ці дії суперечать основним засадам (принципам) цивільного судочинства (пункти 2 та 11 ч. 3 ст. 2 ЦПК України), а також його завданню, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частини 1 та 2 вказаної статті). З огляду на це вчинення таких дій суд може визнати зловживанням процесуальними правами та застосувати, зокрема, заходи, передбачені ч. 3 ст. 44 ЦПК України.
Із повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі №199/6713/14-ц (провадження №14-92цс19) можна ознайомитися за посиланням.
Якщо особа стверджує про порушення прав, спричинене рішенням, дією чи бездіяльністю органу місцевого самоврядування, які вважає неправомірними, і наслідки призвели до виникнення, зміни або припинення цивільних прав та інтересів чи пов’язані з реалізацією майнових або особистих немайнових прав та інтересів, зокрема і щодо оформлення права на земельну ділянку під набутим у власність будинком або спорудою, то визнання незаконними таких рішень, їх скасування, визнання дій чи бездіяльності органу місцевого самоврядування неправомірними є способами захисту відповідних цивільних прав та інтересів.
Близького за змістом висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 13 лютого 2019 року у справі № 706/563/15-а і вважає, що відступати від нього немає підстав.
Фізична особа – підприємець звернулася до господарського суду з позовом до Теребовлянської міської ради Тернопільської області про визнання незаконними (протиправними) дій стосовно незатвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для обслуговування нежитлової будівлі, власником якої є позивачка, а також визнання укладеним договору оренди земельної ділянки для обслуговування нежитлової будівлі.
Спірна земельна ділянка не є вільною, оскільки знаходиться під нежитловим приміщенням, що перебуває у власності позивачки, яка зацікавлена в оформленні права користування ділянкою в розмірі, необхідному для обслуговування об’єкта нерухомого майна (для комерційного використання), шляхом укладення договору оренди. Суди попередніх інстанцій не врахували, що ніхто інший, крім власника цього об’єкта, не може претендувати на вказану земельну ділянку.
Згідно з принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, зміст якого розкривається, зокрема, у ст. 120 Земельного кодексу України та ст. 377 Цивільного кодексу України, особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття. Відповідно до зазначених правових норм власник споруди має право на користування земельною ділянкою, на якій вона розташована.
ВП ВС зазначила, що предметом спору в цій справі є бездіяльність відповідача щодо оформлення з позивачем відносин користування земельною ділянкою. Позов пред’явлений з метою захисту саме цивільних права та інтересу, що унеможливлює його вирішення в порядку адміністративного судочинства. Спір у справі з огляду на суб’єктний склад сторін і характер спірних правовідносин належить до юрисдикції господарських судів.
Позовні вимоги про визнання неправомірними дій (бездіяльності) органу місцевого самоврядування та визнання договору оренди укладеним нерозривно пов’язані між собою, і від вирішення однієї з них залежить вирішення іншої, а тому вони мають розглядатися в одному провадженні.
З повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 3 квітня 2019 року у справі № 921/158/18 (провадження № 12-28гс19) можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/81139165.
«Судово-юридична газета» проводить регулярний детальний аналіз найбільш цікавих рішень Європейського суду з прав людини. Сьогодні розглядаємо справу «М. Т. проти України» №950/17 щодо спору про визнання батьківства.
Обставини справи: Заявник 1946 року народження мешкає у місті Берлін, Німеччина. У 2005 році він мешкав у Києві, де в той час мав приватні стосунки з заміжньою жінкою. У 2006 році жінка народила дитину. У свідоцтві про народження як батько дитини був зазначений її чоловік. У 2007 році заявник ініціював проведення ДНК-тесту, який підтвердив, що саме він є біологічним батьком дитини. При цьому заявника не було обмежено у спілкуванні з дитиною. Окрім того, мати щомісяця отримувала від заявника грошову допомогу. Він також придбав автомобіль для матері дитини.
У 2011 році заявник склав заповіт, відповідно до якого після його смерті спадкоємцем його майна мала бути його дитина. Заявник спілкувався з дитиною до 2015 року, але в подальшому мати повідомила його, що розлучилася зі своїм чоловіком та вирішила одружитися з громадянином Німеччини і переїхати з дитиною до Німеччини. Оскільки заявник виступив проти переїзду дитини до Німеччини, мати почала перешкоджати його спілкуванню з дитиною.
Історія судових рішень: У червні 2015 року заявник звернувся до Дарницького районного суду Києва з вимогою про визнання його батьківства та внесення змін до свідоцтва про народження дитини. Було відкрито провадження у справі №753/10895/15-ц. Під час судового провадження мати дитини визнавала, що заявник надавав регулярну фінансову підтримку та брав участь у вихованні та освіті дитини. Проте вона стверджувала, що вимоги заявника мають бути відхилені, оскільки він пропустив встановлений п. 2 ст. 129 Сімейного кодексу України річний строк позовної давності для вимоги про визнання батьківства, що обчислювався з моменту появи результатів ДНК-експертизи. Заявник зауважив у відповідь, що він не хотів порушувати сімейне становище дитини, адже до 2015 року йому не заборонялося спілкування з нею, тому він і не подавав позов раніше. Тільки тоді, коли відповідачка вирішила емігрувати до іншої країни з їхньою спільною дитиною, він офіційно звернувся до суду з позовом про визнання його батьківства.
17 листопада 2015 року судом було задоволено вимоги батька та ухвалено внесення зміни до свідоцтва про народження дитини про заявника як її батька. Районний суд вказав, що заявник пропустив строк з поважних причин. Він взяв до уваги аргумент заявника про те, що той не хотів турбувати сім’ю, завдавати шкоди дитині під час судового процесу, оскільки мати дитини не перешкоджала заявникові у спілкуванні з нею. Суд першої інстанції визнав поважними причини пропуску строку позовної давності і вирішив, що порушене право підлягає захисту.
З пояснень представника позивача вбачалося, що причиною незвернення до суду з позовом стало те, що у позивача були реальні підстави вважати, що з боку відповідача будуть створюватися штучні перешкоди у фактичному здійсненні позивачем своїх прав та обов’язків відносно дитини, і з метою уникнення таких дій і травмування дитини, пов’язаного з такими перешкодами, позивач до суду не звертався, а фактично виконував свої права та ніс обов’язки як батько. Ці твердження в судовому засіданні не спростовані, суд з урахуванням наведених обставин вважає їх логічними та обґрунтованими. В іншому разі, на думку суду, позивач не реалізував би свої батьківські права та обов’язки стосовно дитини та не вживав би заходи для забезпечення її майбутнього.
Згідно з усталеною прецедентною практикою суду, взаємне почуття втіхи батьків і дитини від того, що вони постійно перебувають разом, становить важливий елемент сімейного життя, тому заходи, що перешкоджають реалізації такого почуття, дорівнюють втручанню у право, яке захищається ст. 8 Конвенції (рішення у справах «Гаазе проти Німеччини» від 08.04.2004, «Йогансен проти Норвегії» від 07.08.1996).
З боку позивача протягом життя дитини такі права безперервно реалізувалися, останній фактично ніс обов’язки відносно дитини, притаманні батькові. Такі обставини, на думку суду, підтверджують доводи представника позивача, які стали підставою для нереалізації прав на судовий захист позивачем протягом року від дня, коли останній дізнався про те, що він є батьком дитини. Через безвихідність ситуації та можливість позбавлення права виконувати свої обов’язки відносно дитини через переїзд до іншої країни і у зв’язку з цим створення перешкод щодо цього позивач і вимушений був звернутися до суду.
Проте 3 лютого 2016 року Апеляційний суд Києва скасував рішення районного суду і відхилив вимоги заявника з огляду на сплив строку позовної давності. Апеляційний суд зазначив, що п. 2 ст. 129 СК України передбачає строк один рік для вимог про визнання батьківства, який починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство. Заявник дізнався про своє батьківство у 2007 році за результатами ДНК-тесту, проте звернувся до суду лише в 2015 році.
13 липня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду кримінальних та цивільних справ розглянув касаційну скаргу заявника. Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував фактичні обставини справи, які свідчать про систематичне та сумлінне виконання позивачем своїх обов’язків батька, відсутність перешкод у спілкуванні з дитиною до 2015 року, були відхилені колегією суддів, оскільки у справі, що переглядалася, вирішувалися питання, що виникають з приводу спору про батьківство між чоловіком матері дитини та особою, яка вважає себе батьком дитини.
Законом України №475/97-ВР від 17 липня 1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» ратифіковано Конвенцію про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року, перший протокол та протоколи №2, 4, 7, 11 до неї.
Європейський суд у своєму рішенні у справі «Гронмарк проти Фінляндії» вказав, що він не може прийняти той факт, що національні органи влади дозволили юридичній реальності суперечити біологічній реальності, покладаючись на абсолютну природу строку позовної давності. Суд встановив, що навіть звертаючи увагу на межі розсуду держави, вважає, що застосування негнучкого строку позовної давності щодо справ зі встановлення батьківства, незважаючи на обставини конкретної справи і особливо обов’язок позивача вчинити певні дії у межах строку позовної давності, порушує основу права на повагу до особистого життя особи, закріпленого ст. 8 Конвенції.
У справі «Роман проти Фінляндії» (заява №13072/05 від 29 січня 2013 року) суд встановив, що негнучкі строки позовної давності або інші перешкоди щодо позовів з оскарження батьківства, які застосовуються без винятків, порушують ст. 8 Конвенції.
Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував практику Європейського суду з прав людини, також було відхилено, оскільки у справі, яка переглядалася, обставини справи були істотно відмінні і стосувалися позову про визнання батьківства особою, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, а не встановлення факту батьківства або оспорювання батьківства. У задоволені касаційної скарги було відмовлено.
Отже, доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують та зводяться до переоцінки доказів, що не відповідає вимогам ст. 335 ЦПК України, оскільки суд касаційної інстанції позбавлений можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним.
Рішення ЄСПЛ: ЄСПЛ визначив порушення ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права на повагу до приватного і сімейного життя та визначив, що держава Україна повинна сплатити заявникові протягом 3 місяців наступні суми, конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом, застосовним на дату виплати:
