Про це йдеться в постанові Верховного Суду від 18.04.209.
У жовтні 2017 р. позивач подав позов проти міської ради та комунального БТІ, в якому просив визнати за ним право власності на самочинно зведені прибудови — гараж і комори. Чоловік зазначив, що отримав усі необхідні дозволи на будівництво, але в БТІ відмовили у видачі свідоцтва, посилаючись на необхідність сплати коштів за виготовлення інвентарної справи.
Місцевий суд позов задовольнив, пославшись на стст.328 та 376 Цивільного кодексу. Апеляційна інстанція винесла протилежний вердикт, зауваживши, що питання узаконення прибудов (приналежностей до головної речі) вирішується в позасудовому порядку, тому в цьому випадку ст.376 ЦК не підлягає застосуванню, отже, позов задоволенню не підлягає.
Вердикт апеляційного суду чоловік оскаржив у касаційному порядку.
У постанові №306/2140/17 ВС указав на таке. Апеляційний суд правильно виходив з того, що порушення прав позивача та, як наслідок, необхідності їх судового захисту не встановлено, оскільки громадянин не звертався в передбаченому законом порядку до компетентних органів для оформлення своїх прав на вказане майно та не позбавлений можливості такого звернення в подальшому.
Головне управління Державної казначейської служби України (ГУ ДКСУ) звернулося до суду з позовом до фізичної особи про захист ділової репутації.
Відповідно до обставин справи особа звернулася зі скаргою до Комітету боротьби з корупцією і організованою злочинністю Верховної Ради України на бездіяльність працівників ГУ ДКСУ щодо тривалого невиконання платіжного доручення в рамках виконавчого провадження та просила, зокрема, провести службове розслідування за фактом бездіяльності та неперерахування цих коштів.
ГУДКСУ вказувало на те, що зазначені особою факти не відповідають дійсності та принижують ділову репутацію ГУ ДКСУ, оскільки працівниками виконавчої служби були невірно вказані реквізити в платіжних дорученнях коду отримувача, у зв’язку з цим і виникла затримка з перерахування відповідних коштів.
Вважаючи, що відповідач поширила інформацію, яка не відповідає дійсності, позивач зазначав, що особа принизила ділову репутацію ГУ ДКСУ та викликала підозру щодо неналежного виконання обов’язків посадовими особами служби та просив суд зобов’язати особу звернутися зі спростуванням відомостей зазначених в скарзі.
Суди не знайшли підстав для задоволення такого позову.
Суди виходили з того, що відповідач своєю скаргою до Комітету боротьби з корупцією і організованою злочинністю реалізувала своє право на звернення, відповідно до Закону України «Про звернення громадян» та просила за наведеними фактами провести службове розслідування, за наслідками якого притягнути осіб до дисциплінарної відповідальності та негайно поновити її порушені права, тому викладені відомості та пропозиції у скарзі не можна вважати поширенням відомостей, які порочать ділову репутацію.
Верховний Суд також не знайшов підстав для задоволення касаційної скарги ГУДКС.
Касаційний цивільний суд зазначив, що відповідно до статті 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Суд касаційної інстанції наголосив на тому, що суди повинні мати на увазі, що у випадку, коли особа звертається до зазначених органів із заявою, в якій міститься та чи інша інформація, і в разі, якщо цей орган компетентний перевіряти таку інформацію та надавати відповідь, проте в ході перевірки інформація не знайшла свого підтвердження, вказана обставина не може сама по собі бути підставою для задоволення позову, оскільки у такому випадку мала місце реалізація особою конституційного права, передбаченого статтею 40 Конституції, а не поширення недостовірної інформації.
Оскільки зі змісту скарги вбачається, що саме неотримання вчасно коштів відповідачем стало причиною звернення та реалізацією свого права на звернення, ВС визнав правильним висновок судів про відмову у задоволенні позову, оскільки оспорювана позивачем інформація не може вважатися недостовірною або відомостями, які порочать честь, гідність та ділову репутацію позивача, оскільки в даному випадку має місце реалізація відповідачем конституційного права, передбаченого статтею 40 Конституції України, а не поширення недостовірної інформації.
Суд касаційної інстанції зазначив, що доводи позивача щодо правомірності дій по виконанню платіжних доручень не спростовують висновків про те, що коли особа звертається із заявою, в якій міститься та чи інша інформація, і в разі, якщо цей орган компетентний перевіряти таку інформацію та надавати відповідь, проте в ході перевірки інформація не знайшла свого підтвердження, то вказана обставина не може сама по собі бути підставою для задоволення позову (постанова від 21.03.2019 у справі № 727/5418/17).
Громадська організація, яка не має статусу юридичної особи, звернулася до суду в інтересах її члена зі скаргою на бездіяльність Державної казначейської служби України щодо виконання судового рішення. Однак Велика Палата Верховного Суду залишила скаргу без розгляду виходячи з того, що особа, яка її подала, не має цивільної процесуальної дієздатності.
Від імені ГО скаргу підписала фізична особа як представник цієї організації. На підтвердження правового статусу та повноважень щодо представництва інтересів позивача ГО надала суду: копію витягу з протоколу установчих зборів засновників цієї ГО, згідно з яким три фізичні особи вирішили створити ГО без статусу юридичної особи; копію наказу органу юстиції про прийняття повідомлення про утворення ГО; копію витягу з протоколу засідання Ради керівництва ГО стосовно вирішення питання про прийняття позивача до лав членів ГО; копію документа з назвою «довіреність», згідно з яким керівник ГО уповноважила позивача як члена цієї організації на представництво.
ВП ВС констатувала, що правоздатність неурядових організацій, які не мають статусу юридичної особи, може мати визначені національним законом особливості, обмеження порівняно з неурядовими організаціями, які мають статус юридичної особи.
Права ГО на звернення до суду в інтересах своїх членів чи інших осіб Закон України від 22 березня 2012 року № 4572-VI «Про громадські об’єднання» не деталізує. Отже, такі права реалізуються відповідно до приписів інших законів.
ВП ВС зауважила, що у разі відсутності спеціальних приписів щодо вирішення певних питань, які виникають при розгляді скарг на рішення, дії або бездіяльність під час виконання судового рішення, для розгляду таких скарг мають застосовуватися приписи Цивільного процесуального кодексу України, якими врегульовані аналогічні питання, зокрема, щодо учасників цивільного процесу, їхніх прав і обов’язків (статті 42–47, 55–64), судових викликів і повідомлень (статті 128–131), заходів процесуального примусу (глава 9 розділу ІІІ), відкриття провадження у справі (глава 2 розділу ІІІ), розгляду справи по суті (глава 6 розділу ІІІ), апеляційного та касаційного оскарження судових рішень (глави 1, 2 розділу V).
Проаналізувавши приписи Конституції України, Закону України від 2 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» та ЦПК України, ВП ВС встановила, що з метою забезпечення інтересів правосуддя та виконання завдання цивільного судочинства ЦПК України не передбачає права громадської організації без статусу юридичної особи бути представником у суді, оскільки таке право належить лише адвокатові, законному представникові, а у спорах, що виникають із трудових відносин, та у малозначних спорах – фізичній особі, яка досягла вісімнадцяти років і має цивільну процесуальну дієздатність.
Окрім того, ВП ВС зазначила, що копія наданого ГО документа з назвою «довіреність» не є копією довіреності ні від фізичної, ні від юридичної особи та не відповідає вимогам Цивільного кодексу України і ЦПК України.
Уповноваження позивача «представляти інтереси даної громадської організації та членів громадської організації, в тому числі своїх законних інтересів як члена громадської організації» не відповідає закону, оскільки особа не може за довіреністю від іншого суб’єкта представляти у суді свої ж інтереси. Зазначене суперечить суті інституту представництва. Тому позивач, маючи виданий ГО на його ім’я зазначений документ, не змінює свій процесуальний статус. У разі його особистої участі у судових засіданнях чи поданні до суду процесуальних документів за своїм підписом у суду немає підстав вважати, що від імені позивача діє інший суб’єкт.
Із повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 199/1478/17 (провадження № 14-52цс19) можна ознайомитися за посиланням: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80854779.
БП ВС рассмотрела дело № 362/44/17 по иску прокурора Киевской области в интересах государства в лице Иванковычевского сельского совета относительно незаконного владения земельным участком и истребовании земли.
Прокурор ссылался на постановления Высшего хозяйственного суда от 5 октября 2016 года по делу № 916/2129/15 (№ 3-604гс16), Кассационного хозяйственного суда в составе Верховного Суда от 29 марта 2018 года по делу № 904/10673/16, согласно которым предписания об исковой давности к требованиям прокурора об истребовании имущества из чужого незаконного владения не применяются.
Большая Палата отступила от этих заключений, поскольку положения об исковой давности не применяются к правоотношениям, урегулированными статьями 387 и 388 ГК, а ст. 268 этого Кодекса не предусматривает, что требование о возврате имущества из чужого незаконного владения относится к требованиям, на которые исковая давность не распространяется. Кроме того, суть требования о возврате имущества из чужого незаконного владения не исключает применения к ней исковой давности.
Поэтому на виндикационные иски государства и территориальных общин (в лице органов государственной власти и местного самоуправления соответственно) распространяется общая исковая давность в 3 года (ст. 257 ГК).
В постановлении изложен следующее заключение о применении норм права.
Течение исковой давности начинается со дня, когда лицо узнало или могло узнать о нарушении своего права или о лице, которое его нарушило.
В случае нарушения или угрозы нарушения интересов государства с иском в суд обращается прокурор от имени органа, уполномоченного государством осуществлять соответствующие функции в спорных правоотношениях, исковую давность следует исчислять со дня, когда о нарушении права или о лице, его нарушившим, узнал или мог узнать орган, уполномоченный государством осуществлять соответствующие функции в спорных правоотношениях.
Исковая давность исчисляется со дня, когда о нарушении права или о лице, которое его нарушило, узнал или мог узнать прокурор, в таких случаях:
1) прокурор, который обращается в суд в случае нарушения или угрозы нарушения интересов государства, узнал или имел объективную возможность узнать (во время уголовного производства, прокурорской проверки и тому подобного) о нарушении или угрозе нарушения таких интересов или о лице, которое их нарушило или может нарушить, раньше, чем орган, уполномоченный государством осуществлять соответствующие функции в спорных правоотношениях;
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду розглянула касаційну скаргу прокурора на вирок місцевого та ухвалу апеляційного судів. Відповідно до вироку особа була засуджена за ч. 3 ст. 357 (незаконне заволодіння важливим особистим документом) та ч. 1 ст. 185 (крадіжка) Кримінального кодексу України.
Згідно з вироком суду першої інстанції чоловік був визнаний винним у тому, що він таємно заволодів особистим важливим документом іншої особи − пенсійною банківською карткою, а потім, дізнавшись пін-код викраденої картки, таємно заволодів грошовими коштами цієї особи. Апеляційний суд змінив вирок місцевого суду в частині призначення покарання.
У касаційній скарзі прокурор порушив питання про зміну судових рішень, вважаючи, що дії засудженого необхідно перекваліфікувати з ч. 3 ст. 357 КК України на ч. 1 ст. 357 цього Кодексу.
Як зазначено в постанові ККС ВС, предметом злочину, передбаченого ст. 357 КК України, є: зокрема, офіційні документи, у тому числі електронні, штампи, печатки; приватні документи, що знаходяться на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності (частини 1 і 2 ст. 357 КК України); паспорт або інший важливий особистий документ (ч. З ст. 357 КК України).
Згідно з приміткою до ст. 358 КК України під офіційним документом, зокрема, в цій статті слід розуміти документи, що містять зафіксовану на будь-яких матеріальних носіях інформацію, яка підтверджує чи посвідчує певні події, явища або факти, які спричинили чи здатні спричинити наслідки правового характеру, чи може бути використана як документи-докази у правозастосовчій діяльності.
До «інших важливих особистих документів» належать посвідчення, військовий квиток, трудова книжка, диплом про закінчення вищого закладу освіти, свідоцтво про народження, проїзний документ дитини, картка фізичної особи − платника податків, інші офіційні або приватні документи, які засвідчують важливі факти і події в житті людини і втрата яких істотно ускладнює реалізацію її прав, свобод і законних інтересів.
Системний аналіз норм законодавства свідчить про те, що питання, чи є той або інший документ для певної особи важливим, має вирішувати суд у кожному конкретному випадку з урахуванням, зокрема, важливості фактів, які засвідчуються документом, можливості його відновлення, розміру збитків від втрати документа. Віднесення платіжної банківської картки до важливих особистих документів також має бути обґрунтованим з наведенням доводів на підтвердження, що ці документи були особистими та важливими для потерпілої особи.
Відповідно до Закону України «Про інформацію», Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», Закону України «Про банки та банківську діяльність» документом визнається будь-який матеріальний носій, що містить інформацію, функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі, а засобами доступу до банківських рахунків (платіжним інструментом) – засоби певної форми на паперовому, електронному чи іншому виді носія інформації, використання якого ініціює переказ грошей з відповідного рахунку. Одним з видів доступу до банківських рахунків є спеціальні платіжні засоби (платіжні картки тощо). Тобто, як видно з аналізу законодавчих положень, платіжна картка є різновидом офіційних документів.
У цій справі не встановлено, що платіжна банківська картка потерпілого відповідала ознакам важливого особистого документа, тобто була предметом злочину, передбаченого ч. 3 ст. 357 Кримінального кодексу України, натомість ця банківська картка є офіційним документом і, відповідно, предметом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 357 КК України.
Крім того, така позиція узгоджується з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 20 червня 2011 року, згідно з яким за своїм юридичним значенням та функціональним призначенням платіжні картки як платіжні інструменти, засоби доступу до банківських рахунків відповідають визначенню поняття «офіційний документ» і є різновидом офіційних документів.
ВС змінив вирок місцевого та ухвалу апеляційного судів, зокрема, перекваліфікувавши дії засудженого з ч. 3 ст. 357 КК України на ч. 1 ст. 357 КК України.
Детальніше з текстом постанови ККС ВС можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/80005723.
Відсутність договору дарування будинку у позивача не свідчить про втрату або зіпсування документа, що згідно Закону України «Про нотаріат» є підставою для видачі нотаріусом дубліката договору.
Постанова 03 квітня 2019 року справа № 229/353/17 провадження № 61-24509св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80980588
36. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк», суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовано виходив із того, що позивачем не надано жодних доказів на підтвердження того, що правовстановлюючий документ — договір дарування будинку, який є предметом іпотеки, втрачено чи зіпсовано.
37. Відсутність договору дарування будинку у позивача не свідчить про втрату або зіпсування документа, що згідно Закону України «Про нотаріат» є підставою для видачі нотаріусом дубліката договору.
38. Вказане узгоджується з правовою позицією, викладеною у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 61-3229св18, від 18 квітня 2018 року у справі 61-5458св18.
39. Обґрунтованим також є висновок суду першої інстанції, що відмовляючи банку у видачі дублікату договору дарування житлового будинку, нотаріус діяв відповідно до вимог чинного законодавства і такі його дії не свідчать про невиконання ним судового рішення, яким банку надано повноваження, необхідні для здійснення продажу предмета іпотеки, оскільки вказане рішення не містить обов’язку нотаріуса видати банку дублікат цього договору та зобов’язання вчинити будь-які дії.
40. Крім того, під час розгляду справи судом першої інстанції не було встановлено, що ОСОБА_2, який є власником нерухомого майна, переданого в іпотеку і стороною за договором дарування житлового будинку, надавав банку повноваження на представництво його інтересів в органах нотаріату, зокрема щодо отримання дублікату відповідного договору.
41. Висновки суду першої інстанції ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права.
