Документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян. При цьому у виняткових випадках визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу.
Це зазначила колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, розглянувши адміністративну справу за позовом громадянина до Красноармійського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області про скасування рішення та зобов’язання вчинити певні дії.
Позивач оскаржував рішення ОУ ПФУ щодо відмови у призначенні пенсії за віком відповідно до ст. 26 Закону України від 9 липня 2003 року №1058-IV «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». Відповідач обґрунтував свою відмову тим, що відповідно до наданих документів, страховий стаж позивача складає менше необхідних 15 років. До такого стажу відповідач не врахував частину періодів роботи позивача, оскільки вони підтверджуються архівними довідками, підписаними посадовими особами так званої «ДНР», тож їх дійсність відповідач поставив під сумнів.
Суд першої інстанції частково задовольнив позовні вимоги, скасувавши рішення ОУ ПФУ про відмову в призначенні позивачу пенсії за віком, зобов’язав відповідача повторно розглянути заяву позивача та прийняти рішення про призначення пенсії з урахуванням архівних довідок. Суд апеляційної інстанції залишив без змін рішення суду першої інстанції.
Не погоджуючись з такими рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач оскаржив їх до суду касаційної інстанції.
Верховний Суд прийняв рішення про відмову у задоволенні касаційної скарги з таких підстав.
Згідно зі ст. 62 Закону України від 5 листопада 1991 року №1788-XII «Про пенсійне забезпечення» та ч. 1 ст. 48 Кодексу законів про працю України, основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Що стосується доводів відповідача, викладених у запереченні на позов у апеляційній та касаційній скаргах про те, що довідки, видані на тимчасово окупованій території, не можуть бути взяті до уваги, суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано виходили з того, що до вказаних правовідносин застосуванню підлягають так звані «намібійські винятки» Міжнародного суду ООН: документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян.
Колегія суддів звернула увагу на позицію Європейського суду з прав людини, який розвиває цей принцип у своїй практиці, наприклад, у справах «Лоізіду проти Туречиини» (Loizidou v. Turkey), «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia). «Зобов’язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеке від абсолютного. <…> Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди. Виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим (ЄСПЛ). Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать».
При цьому у виняткових випадках визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу.
Постанова Верховного Суду від 22 жовтня 2018 року у справі №235/2357/17.
Фабула судового акту: Прогресивне рішення ВССУ, яке насамперед направлене на вирішення конфлікту між подружжям, тобто здійснення судом своєї базової функції – ухвалення обов’язково рішення, яке безпосередньо припиняє спір, а не виводить його на новий рівень для сторін, які в будь-якому випадку не можуть між собою домовитись.
Подружжя не домовилось про поділ спільного майна, і суд розглянув їх взаємні позови. Спільного майна було чимало: дві квартири, будинок, автомобіль, автомобільний причеп, трактор, тракторні причепи, спірна сума коштів. Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції пішли як то кажуть «шляхом найменшого опору»: визнали об’єкти майна неподільними та визнали в кожному з цих об’єктів майна 1/2 ідеальної частини на спільне майно за кожним з подружжя.
Очевидно, що суд не тільки не вирішив життєвий спір, а ще більше ускладнив його, бо важко уявити як після рішення суду члени подружжя домовляться щодо користування та розпорядження майном, яке залишилось у спільній, тепер вже частковій власності.
ВССУ скасував ці рішення і направив справу на новий розгляд. Суд касаційної інстанції підкреслив, що згідно ст. 69 СК України кожен з подружжя має право на поділ майна, яке є об’єктом спільної сумісної власності, шляхом виділення його в натурі в особисте майно та припинення спільної власності взагалі. Відповідно ст. 71 СК України у випадку неподільності об’єкту спільного майна, він присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Тобто, при наявності такої кількості об’єктів спільного неподільного майна, суд повинен справедливо присудити частину об’єктів майна одному з подружжя, частину – іншому і, таким чином, припинити як спільну власність, так і сам спір, як існуючий, так і такий що ймовірно виникне у майбутньому між подружжям.
По матеріалам: Протокол
Документы, выданные оккупационной властью, должны признаваться, если их непризнание влечет серьезные нарушения или ограничение прав граждан. При этом, в исключительных случаях, признание актов оккупационной власти в ограниченном контексте защиты прав жителей оккупированных территорий никоим образом не легитимирует такую власть.
Соответствующая правовая позиция изложена в постановлении коллегии судей КАС в составе ВС от 22 октября 2018 года по делу № 235/2357/17, которая рассмотрела административное дело по иску гражданина к Красноармейскому объединенному управлению Пенсионного фонда Украины Донецкой области об отмене решения, обязательстве совершить определенные действия.
Истец обжаловал решение ОУ ПФУ об отказе в назначении пенсии по возрасту согласно ст. 26 Закона «Об общеобязательном государственном пенсионном страховании». Ответчик обосновал свой отказ тем, что согласно предоставленным документам страховой стаж истца составляет меньше необходимых 15 лет. К такому стажу ответчик не учел часть периодов работы истца, поскольку они подтверждаются архивными справками, подписанными должностными лицами так называемой «ДНР», поэтому их действительность ответчик поставил под вопрос.
Суд первой инстанции частично удовлетворил исковые требования, отменив решение ОУ ПФУ об отказе в назначении истцу пенсии по возрасту. Обязал ответчика повторно рассмотреть заявление истца и принять решение о назначении пенсии с учетом архивных справок. Суд апелляционной инстанции оставил без изменений решение суда первой инстанции.
Не соглашаясь с такими решениями судов предыдущих инстанций, ответчик обжаловал их в суд кассационной инстанции.
Верховный Суд принял решение об отказе в удовлетворении кассационной жалобы по таким основаниям.
Особа просила суд встановити факт її проживання однією сім’єю зі спадкодавцем в період з 1995 року та визнати її спадкоємцем четвертої черги після померлої, як такої, що постійно проживала із нею на час відкриття спадщини та прийняла спадщину.
Позивач покликалась на те, що спільно проживала з померлою однією сім’єю, мали спільний бюджет і побут, вели спільне господарство, допомагали один одному та спільно несли витрати. Позивач, її син та померла проживали разом, спільно користувались всіма житловими приміщеннями, кухнею, мали спільний бюджет, разом купували харчі.
Позивач зазначала, що померла мала намір укласти з нею договір довічного утримання, однак раптово захворіла (інфаркт мозку) і померла. А позивач несла витрати з лікування, купувала ліки, доглядала, а після смерті взяла на себе організацію поховання, оплатила всі ритуальні послуги.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у позові, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що померла проживала з нею однією сім’єю, була пов’язана спільним бюджетом, побутом, що вони мали взаємні права та обов’язки, спільно несли витрати по утриманню житла, покупок речей домашнього вжитку, тощо.
Касаційний цивільний суд Верховного Суду не знайшов підстав для задоволення касаційної скарги позивача та погодився з висновками судів попередніх інстанцій.
Відповідно до статті 1264 Цивільного кодексу України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менше як п’ять років до часу відкриття спадщини.
ВС нагадав, що при вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 Сімейного кодексу України про те, що сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки.
Зазначений п’ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім’єю до набрання чинності цим Кодексом. До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім’єю зі спадкодавцем без шлюбу, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов’язані спільним побутом, мали взаємні права та обов’язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки, падчерки.
Суд касаційної інстанції зазначив, що для набуття права на спадкування за законом на підставі статті 1264 ЦК України необхідне встановлення двох юридичних фактів: а) проживання однією сім’єю із спадкодавцем; б) на час відкриття спадщини має сплинути щонайменше п’ять років, протягом яких спадкодавець та особа (особи) проживали однією сім’єю.
Далее
До суду звернулись товариство та фізична особа, які просили визнати договір оренди землі недійсним. Позивачі зазначали, що договір оренди землі був зареєстрований у період дії іншого договору між тими самими сторонами.
Суд першої інстанції позов задовольнив. Суд вказав на те, що оспорюваний правочин підлягає визнанню недійсним, оскільки він був укладений і зареєстрований до закінчення строку дії попереднього договору оренди землі, укладеного між тими самими сторонами і з приводу оренди цієї самої земельної ділянки, що є порушенням вимог статей 31, 33 Закону України «Про оренду землі», частини п’ятої статті 116 Земельного кодеку України. А законодавством не передбачено автоматичне розірвання попереднього договору внаслідок укладення нового, якщо на це немає волі сторін правочину.
Верховний Суд вирішив скасувати постанову апеляційного суду, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Суд касаційної інстанції роз’яснив, що зі змісту статті 604 ЦК України вбачається, що ознаками новації є: спосіб припинення зобов’язання;вона можлива лише між тими самими сторонами (сторонами попереднього зобов’язання); є двостороннім правочином (договором); нове зобов’язання пов’язане з попереднім і спрямоване саме на заміну первісного зобов’язання новим, а не на зміну цього зобов’язання.
Верховний Суд зазначив, що деякі з вищезазначених ознак новації одночасно є умовами її вчинення.
Так, до умов новації віднесено наступні: нове зобов’язання повинне пов’язувати тих самих осіб, що і первісне; сторони мають досягти згоди щодо заміни одного зобов’язання іншим, а «домовленість про новацію», про яку йдеться у частині другій статті 604 ЦК України, — це договір про заміну зобов’язання; вчиняється новація у формі двостороннього правочину (новаційного договору), який має відповідати вимогам до форми та змісту, необхідних для нового зобов’язання; наявність наміру сторін вчинити новацію, про який сторони повинні обов’язково вказати у договорі, а за відсутності такого застереження первинне зобов’язання не припиняється, а буде діяти поряд з новим; дійсність первинного зобов’язання (недійсність первинного зобов’язання веде до недійсності і нового зобов’язання, що витікає з новації, якщо ж недійсним є новаційний договір, сторони залишаються пов’язаними первинним зобов’язанням, і новація не відбувається); зміна змісту зобов’язання, або має виконуватися те саме, але на іншій правовій підставі; допустимість заміни первісного зобов’язання новим.
ВС звернув увагу на те, що новація — це угода про заміну первинного зобов’язання новим зобов’язанням між тими самими сторонами. Вона не припиняє правового зв’язку сторін, оскільки замість зобов’язання, дія якого припиняється, виникає узгоджене ними нове зобов’язання. Юридичною підставою для зобов’язання, яке виникає при новації, є домовленість сторін про припинення первинного зобов’язання.
Фабула справи: у серпні 2015 року батьки звернулися до суду з цивільним позовом до Міністерства охорони здоров’я України, Вінницької центральної районної клінічної лікарні (далі — Вінницької ЦРКЛ), Вінницької ОКДІЛ про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров’я їх неповнолітніх дітей. Позовна заява мотивована тим, що 11 квітня 2006 року учням середньої школи с. Мізяківські Хутори Вінницького району Вінницької області, серед яких були і їх діти, проведено туберкулінодіагностику із застосуванням алергену туберкульозного очищеного рідкого, серії 14-51 в стандартному розведенні (далі — проба Манту). Про проведення проби Манту батьків не попереджали, їх згоду на це не отримували, про можливі наслідки, ризики, тощо не повідомляли. Після проведення проби, до медичних сестер зі скаргами на головний біль, нудоту, біль в животі, загальну слабкість почали звертатись діти, які в подальшому були направлені у дільничну лікарню с. Мізяківські Хутори. Усім госпіталізованим дітям був встановлений основний діагноз: атипова реакція на введення туберкуліну та ряд супутніх діагнозів. Оскільки до проведення туберкулінодіагностики допущено медсестер без наявності у них довідки-допуску на проведення такої діагностики, виданої протитуберкульозним диспансером, проба Манту здійснена з застосування медичного препарату без наявності щодо нього всіх реєстраційних документів та без належної перевірки його відповідність показникам якості, а також того, що не було надано належного рівня медичної допомоги, позивачі вважають, що саме застосування проби Манту мало наслідком ушкодження здоров’я їх дітей.
Судові рішення у справі: Рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 18 липня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 19 серпня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено. Постановою Верховного Суду від 4 квітня 2018 року касаційну скаргу одного з батьків-позивачів було задоволено частково: ухвалу апеляційного суду від 19 серпня 2016 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, оскільки апеляційний суд належним чином не дослідив зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Постановою апеляційного суду Вінницької області від 1 серпня 2018 року рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 18 липня 2016 року в частині відмови у задоволенні позову до Вінницької ЦРКЛ про відшкодування моральної шкоди скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнуто з Вінницької ЦРКЛ на користь позивачів по 3 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди. В іншій частині рішення районного суду залишено без змін. Постанова апеляційного суду у частині задоволення позову про відшкодування моральної шкоди мотивована тим, що при проведені профілактичного щеплення дітей було порушено норми статті 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» та статті 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення України», оскільки щеплення проведено без згоди законних представників неповнолітніх осіб. Зазначені порушення спричинено саме діями працівників Вінницької ЦРКЛ.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позову про відшкодування майнової шкоди з огляду на відсутність доказів розміру фактичних витрат та їх необхідності. Проведення додаткового обстеження у закладах здоров’я, проживання, харчування відбувалось, як зазначив суд, з власної ініціативи батьків, та не знаходиться у причинному зв’язку з проведенням щеплення.
Позиція ВС/КЦС: За змістом законодавства, щеплення повинно бути проведено:
Встановлюючи фактичні обставини у справах, пов’язаних із застосуванням лікарських засобів та відшкодуванням шкоди, спричиненої застосуванням лікарського засобу (засобів), зокрема спричиненої щепленням, підлягають з’ясуванню такі обставини:
ВС/КЦС зауважив, що позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди підлягали задоволенню не лише з огляду на відсутність погодження батьків неповнолітніх дітей на щеплення, але й з огляду на проведення вакцинації лікарським засобом, що не був зареєстрований в установленому порядку. Застосування лікарських засобів, які не зареєстровані в Україні у встановленому законодавством порядку, ставить під загрозу здоров’я осіб. щодо яких такий лікарський засіб застосовується, надає обґрунтовані підстави вважати, що пошкодження здоров’я спричинено застосуванням лікарського засобу або виробу медичного призначення, якість якого належним чином не перевірена, оскільки такий лікарський засіб не проходив перевірку якості та безпеки відповідно до законодавства та/або не внесений до Державного реєстру лікарських засобів. Контроль якості туберкуліну серії 14/51, яким проводилось щеплення, проведено лише 22 квітня 2006 року, тобто після щеплення. Використанням лікарського засобу, який на момент щеплення не було у встановленому законодавством порядку перевірено на якість і безпеку, була створена серйозна загроза ушкодженню здоров’я неповнолітніх дітей. При цьому судами не було встановлено дії або бездіяльність якої особи або органу призвело до проведення щеплення таким лікарським засобом. Відтак, судове рішення щодо визначення розміру відшкодування моральної шкоди не виглядає таким, що є справедливім та сприяє ефективному захисту права неповнолітньої особи на здоров’я та безпеку життя.
Щодо відшкодування майнової шкоди ВС/КЦС зауважив, що особа, яка спричинила ушкодження здоров’я малолітньої або неповнолітньої особи, зобов’язана відшкодувати зокрема витрати на її лікування, постійний догляд, посилене харчування та інші витрати. До таких витрат, зокрема, можуть бути віднесені витрати на обстеження для з’ясування наслідків пошкодження здоров’я та транспортні витрати.
При чому, позивач повинен довести:
Відсутність вині у спричинені шкоди та відсутність причинного зв’язку між діями або бездіяльністю повинна довести особа, яка підозрюється у заподіянні шкоди.
На обґрунтування позовних вимог позивачі посилались як на докази на чисельні проїзді квітки до медичних закладів, консультативні висновки медичних закладів, які знаходяться не за місцем проживання позивачів, та данні обстеження у лабораторіях, які знаходяться не за місцем проживання позивачів. Висновки судів щодо необґрунтованості та необхідності таких досліджень і обстежень, про відсутність їх зв’язку зі щепленням та їх здійснення за власною ініціативою батьків, не спростовує їх необхідність за умови підтвердження медичними документами суті обстеження та його зв’язку зі щепленням.
Суди, з’ясувавши необхідність проведення медичної експертизи для встановлення факту пошкодження здоров’я неповнолітньої особи та причинного зв’язку між пошкодження і необхідністю витрат матеріального характеру, таке своє право не використали, чим допустили неповне з’ясування фактичних обставин справи, що мають значення для справедливого та законного її вирішення.
Отже, судами не повно встановлено фактичні обставини справи у цій частині позову, не з’ясовано суті таких обстежень та їх зв’язку зі щепленням на підставі медичних висновків і документів, які знаходяться в матеріалах справи, за умови можливості їх встановлення; не визначено які витрати пов’язані з обстеженнями фактичного стану здоров’я дитини, а які до таких не належать, а у випадку неможливості встановлення цих обставин за наявними у справі доказами не вжито заходів для призначення судово-медичної експертизи за власної ініціативою, погодившись з відмовою позивачів від клопотання про її призначення.
З урахуванням наведеного, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Далее
