Велика палата Конституційного Суду України при розгляді конституційної скарги Андрія Дерменжи щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин першої, другої статті 23 Закону України «Про іпотеку» від 5 червня 2003 року №898‒IV вжила заходів щодо забезпечення цієї конституційної скарги шляхом видання забезпечувального наказу. Про це повідомляє прес-служба КСУ.
Конституційний Суд України наголошує, що суб’єкт права на конституційну скаргу звернувся до Суду з клопотанням видати забезпечувальний наказ з метою запобігання незворотнім наслідкам, що можуть настати у зв’язку з виконанням остаточного судового рішення у його справі. Автор клопотання стверджує, що у разі виконання остаточного судового рішення, яким звернено стягнення на його квартиру, він та його родина фактично опиняться «на вулиці без житла та без коштів».
Відповідно до статті 78 Закону України «Про Конституційний Суд України» при розгляді конституційної скарги Велика палата Конституційного Суду України, у виняткових випадках, з власної ініціативи може вжити заходів щодо забезпечення конституційної скарги, видавши забезпечувальний наказ, який є виконавчим документом (частина перша); підставою для забезпечення конституційної скарги є необхідність запобігти незворотнім наслідкам, що можуть настати у зв’язку з виконанням остаточного судового рішення (частина друга).
Конституційний Суд України наказує вжити заходів щодо забезпечення конституційної скарги Дерменжи А.В.
«З метою запобігання незворотнім наслідкам, що можуть настати у зв’язку з виконанням остаточного судового рішення у справі Дерменжи А.В., та з огляду на винятковість випадку, що розглядається, Конституційний Суд України вважає за необхідне вжити заходів щодо забезпечення конституційної скарги Дерменжи А.В. шляхом видання забезпечувального наказу», — підкреслюється у виконавчому документі.
Забезпечувальний наказ встановлює заборону здійснювати звернення стягнення на предмет іпотеки — квартиру, що належить Дерменжи А.В. Виконання забезпечувального наказу Конституційний Суд України покладає на Міністерство юстиції України в особі міністра юстиції України.
Забезпечувальний наказ втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення або постановлення ним ухвали про закриття конституційного провадження у цій справі.
Забезпечувальний наказ направлено до Міністерства юстиції України та суб’єкту права на конституційну скаргу.
Офіційні спостерігачі мають право на оскарження будь-яких виборчих правопорушень, оскільки це право за своїм змістом виходить за межі їхніх інших суб’єктивних прав, які реалізуються у виборчому процесі.
Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, розглянувши апеляційну скаргу у справі за позовом офіційного спостерігача за виборами президента України до двох кандидатів на цей пост, у якому він просив визнати протиправними дії цих кандидатів щодо проведення протизаконної агітації та зобов’язати утриматися від такої агітації до моменту їх включення у виборчі бюлетені другого туру з виборів президента України 2019 року.
Рішенням суду першої інстанції у задоволенні позовних вимог було відмовлено. Проте представник одного з кандидатів на пост президента України в апеляційній скарзі просив скасувати це рішення, а позовну заяву офіційного спостерігача залишити без розгляду, оскільки вважає, що ані Кодекс адміністративного судочинства України, ані Закон України №474-XIV від 5 березня 1999 року «Про вибори Президента України» не наділяють офіційних спостерігачів правом оскаржувати дії кандидатів на пост президента України, в тому числі щодо проведення агітації.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду відмовив у задоволенні апеляційної скарги з таких підстав.
Суд зазначив, що в Україні функцію публічного контролю за правомірністю перебігу виборчого процесу виконують офіційні спостерігачі, які мають статус суб’єктів виборчого процесу, що забезпечує їм можливості для якомога ширшої реалізації функцій публічного контролю (п. 5 ст. 12 Закону №474-XIV). Так, офіційні спостерігачі мають право, зокрема, звертатися із заявами чи скаргами до відповідної виборчої комісії чи до суду щодо усунення порушень цього Закону в разі їх виявлення.
Колегія суддів погодилася з доводами апелянта, що право на оскарження будь-яких виборчих правопорушень дійсно належить не усім суб’єктам виборчого процесу, і КАС України прямо не передбачено право офіційних спостерігачів оскаржувати дії чи бездіяльність кандидатів на пост президента України. Разом з тим, розглядаючи правосуб’єктність офіційних спостерігачів, закріплену в ст. 69 Закону України «Про вибори Президента України», у співвідношенні з положеннями КАС України, колегія суддів врахувала правову позицію пленуму Вищого адміністративного суду України, викладену в постанові №15 від 1 листопада 2013 року, відповідно до якої при визначенні пріоритетності норм, які містяться в КАС України та інших законах, у тому числі й законах про вибори, слід брати до уваги те, що норма, якою визначено суб’єктивне право учасників виборчого процесу (виборців, спостерігачів тощо), є пріоритетною.
Постанова Верховного Суду від 12 квітня 2019 року у справі №640/5921/19(адміністративне провадження №А/9901/84/19).
Далее
Верховний Суд, розглянувши касаційну скаргу у справі №212/3829/15-ц, дійшов висновку, що касаційна скарга пастора Церковного Управління (Єпископату) Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви України підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду — без змін.
Суд визнав, що правовий статус священнослужителя, зокрема пастора в релігійному об’єднанні визначається трудовим законодавством України, а тому на нього поширюються норми трудового законодавства. Згідно з п. 4.8 статуту Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви України, єпископ має повноваження призначати та звільняти з посади пасторів за рішенням Церковного керівництва і за погодженням церковної громади або регіонального церковного округа згідно з внутріцерковним канонічним правом, якщо це передбачено ним.
Крім того, суд встановив, що пастор, звертаючись із позовом про поновлення на роботі, не оскаржив рішення Церковного керівництва від 16 квітня 2016 року №6, на підставі якого був виданий наказ єпископа про звільнення позивача з посади пастора. Тобто позивача звільнено не за рішенням єпископа, а на підставі рішення керівництва церкви (синодального комітету), яке є чинним та ніким не оскаржене. Оскарження вказаного рішення не становить втручання суду у діяльність релігійної організації.
У травні 2015 року пастор звернувся до суду із позовом до Церковного управління (Єпископату) Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви України про визнання незаконним звільнення, поновлення на роботі, виплату заробітної плати за час вимушеного прогулу та моральної шкоди. Рішенням Жовтневого районного суду Кривого Рогу від 5 серпня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_5 задоволено частково.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення застосоване 17 квітня 2015 року, тобто після спливу місячного строку з дня вчинення та виявлення керівництвом Церковного управління (Єпископату) Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви України проступку 10 березня 2015 року, а тому винесення єпископом наказу про звільнення з посади пастора є незаконним.
Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 січня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову. Скасовуючи рішення місцевого суду, апеляційний суд виходив із того, що позивач не може бути поновлений на посаді пастора, оскільки на день ухвалення рішення суду є чинним та нескасованим рішення Церковного керівництва №6 від 16 квітня 2016 року, на підставі якого був виданий наказ єпископа про звільнення.
Далее
Позивач просив адміністративний суд скасувати постанову відділу державної виконавчої служби (ДВС) про відкриття виконавчого провадження.
Позивач покликався на те, що виконавче провадження було відкрито передчасно, виконавчий документ — постанова Департаменту архітектурно-будівельної інспекції (ДАБІ) про накладення штрафу оскаржується позивачем до суду, а відтак у силу приписів статті 291 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУпАП) вона законної сили не набрала, а державний виконавець повинен був повернути її стягувачу без виконання.
Окружний адміністративний суд відмовив у задоволенні позову. Суд першої інстанції виходив з того, що на момент винесення відділом ДВС спірної постанови про відкриття виконавчого провадження постанова ДАБІ не набрала законної сили, проте, оскільки позов позивача згодом було залишено без розгляду, суд дійшов висновку про відсутність підстав визнавати протиправною оскаржувану постанову.
Апеляційний адміністративний суд скасував таке рішення та ухвалив нову постанову, якою позов задовольнив, визнав протиправною та скасував постанову відділу ДВС про відкриття виконавчого провадження.
Касаційний адміністративний суд Верховного Суду зазначив, що стаття 291 КУпАП у редакції, яка діяла на час винесення постанови, визначає, що постанова адміністративного органу (посадової особи) у справі про адміністративне правопорушення набирає законної сили після закінчення строку оскарження цієї постанови, за винятком постанов про застосування стягнення, передбаченого статтею 26 цього Кодексу, постанов по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксованого в автоматичному режимі, а також у випадках накладення штрафу, що стягується на місці вчинення адміністративного правопорушення.
Отже з урахування приписів статей 289, 291 КУпАП постанова була предметом оскарження та законної сили не набрала.
Тому ВС визнав вірним висновок апеляційного суду про неможливість звернення постанови до примусового виконання станом на момент відкриття виконавчого провадження та, відповідно, про наявність підстав для скасування постанови про відкриття виконавчого провадження.
Суд касаційної інстанції, з урахуванням мотивування судом першої інстанції висновків щодо законності спірної постанови про відкриття виконавчого провадження з огляду на факт залишення без розгляду позовної заяви до ДАБІ, нагадав, що адміністративний суд перевіряє рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень ретроспективно, тобто зважаючи на ті обставини, які існували у минулому на момент прийняття (вчення) оспорюваних рішення, дії чи допущення бездіяльності.
Поряд з цим, суд касаційної інстанції звернув увагу на те, що на час звернення ДАБІ із заявою про примусове виконання постанови інформації про її оскарження в судовому порядку державному виконавцю не надано
А органи ДВС і приватні виконавці в силу Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII не наділені повноваженнями перевірки факту оскарження відповідної постанови (виконавчого документу) в судовому порядку.
Далее
Відповідно до положень статті 62 Закону України «Про господарські товариства» (дія норми Закону у редакції на момент виникнення спірних правовідносин), дирекція (директор) вирішує усі питання діяльності товариства, за винятком тих, що належать до виключної компетенції зборів учасників. Дирекція (директор) діє від імені товариства в межах, встановлених даним Законом та установчими документами. Генеральний директор має право без довіреності виконувати дії від імені товариства. Інші члени дирекції також можуть бути наділені цим правом.
Згідно з частиною першою статті 92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.
Отже, виконуючий обов’язки директора наділений повноваженнями самого директора.
Зазначення в оскаржуваній постанові по справі про адміністративне правопорушення інформації про те, що ОСОБА_2 є директором товариства, а не виконуючим обов’язки директора, не змінює його статусу як керівника товариства.
Оскільки саме позивач не допустив інспектора до перевірки, відносно нього і складено оскаржувану постанову.
Постанова КАС/ВС від 10.04.2019 року справа №750/12104/16-а.
Велика Палата Верховного Суду стягнула з Державного бюджету України більше 4 млн грн на користь ТОВ у якості відшкодування збитків та упущеної вигоди, понесених у зв’язку з бездіяльністю поліції, яка не повернула у повному обсязі та своєчасно вилучений товар після скасування арешту.
У відповідній постанові від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 викладено наступний висновок щодо застосування норм права.
Питання наявності між сторонами деліктних зобов’язань та цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, що не регулюються нормами КПК України, а господарський суд самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази.
Велика Палата погодилася з висновком апеляційного суду в частині невиконання державою визначеного законом обов’язку повернути майно: держава у спірних правовідносинах не надала жодних гарантій повернення майна, не встановила строку його повернення, у зв’язку з чим наявні підстави для стягнення з Державного бюджету України заподіяних позивачу збитків.
Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов:
1) неправомірні дії цього органу,
2) наявність шкоди,
3) причинний зв’язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою.
Довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статей 1173 та 1174 Цивільного кодексу України.
Особою, відповідальною перед потерпілим за шкоду, завдану органами державної влади, їх посадовими та службовими особами, відповідно до положень ЦК України, та відповідачем у справі є держава, яка здійснює цивільні права та обов’язки через органи державної влади у межах їх компетенції, встановленої законом.
У цій справі прокурор не врахував того, що спірні деліктні правовідносини виникли у зв’язку з втратою тимчасово вилученого майна, тобто, через дії, які не опосередковуються регулюванням КПК України, та помилково стверджував про необхідність попереднього судового рішення, яким має бути встановлено протиправність відповідних дій, рішень чи бездіяльності державного органу при здійснені кримінального провадження як підставу для відшкодування шкоди.
Разом з тим, Велика Палата вказала на відсутність підстав відшкодування з Держбюджету затребуваних 10 млн збитків, стягнутих судом за невиконання договору поставки, оскільки майнові втрати від підприємницької діяльності, обумовлені договірними зобов’язаннями сторін, не можуть покладатися на державу за самим лише фактом їх понесення в будь-якому разі (а мають бути доведені позивачем).
