Позивач просив суд про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, оскільки він був незаконно звільнений з роботи.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позовної заяви.
Позивач звернувся з касаційною скаргою до суду касаційної інстанції, в якій, зокрема, покликався на те, що підставою для звільнення у заяві зазначено пункт 1 статті 36 КЗпП України, проте в наказі підставою для звільнення зазначено за угодою сторін, пункт 1 статті 26 КЗпП України, отже, в обох документах звільнення відбулося за різними статтями та причинами. Також скаржник вказував на те, що суди не перевірили, що заява про звільнення за згодою сторін написана під психологічним тиском та в умовах шантажу.
Суд касаційної інстанції також не знайшов підстав для задоволення касаційної скарги.
Верховний Суд нагадав, що припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП застосовується у випадку взаємної згоди сторін трудового договору, але пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від працівника, так і від власника або уповноваженого ним органу. За угодою сторін може бути припинено як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір. Припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП не передбачає попередження про звільнення ні від працівника, ні від власника або уповноваженого ним органу. День закінчення роботи визначається сторонами за взаємною згодою.
Пропозиція (ініціатива) і сама угода сторін про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП можуть бути укладені як в письмовій такі в усній формі. Якщо працівник подає письмову заяву про припинення трудового договору, то в ній мають бути зазначені прохання звільнити його за угодою сторін і дата звільнення. Саме ж оформлення припинення трудового договору за угодою сторін має здійснюватися лише в письмовій формі. У наказі (розпорядженні) і трудовій книжці зазначаються підстава звільнення за угодою сторін з посиланням на пункт 1 статті 36 КЗпП і раніше домовлена дата звільнення.
Розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (за угодою сторін), суди повинні з’ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін.
Суд касаційної інстанції зазначив, що оскільки звільнення позивача відбулося за угодою сторін та на підставі відповідної заяви позивача про звільнення, а анулювання такої домовленості не мало місця, суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків що звільнення позивача з роботи відбулося з дотриманням вимог пункту 1 статті 36 КЗпП України.
Касаційний цивільний суд визнав безпідставними доводи позивача про те, що підставою для звільнення у заяві зазначено пункт 1 статті 36 КЗпП України, проте в наказі підставою для звільнення зазначено за угодою сторін, пункт 1 статті 26 КЗпП України, отже, в обох документах звільнення відбулося за різними статтями та причинами та зазначив, що позивач не позбавлений можливості звернутися із заявою про виправлення описки у наказі про звільнення. А така описка не впливає на правильність та обґрунтованість висновків судів (постанова від 27.03.2019 у справі № 524/3490/17-ц).
?Постанова КЦС ВС від 04.03.2019 № 665/2266/16-ц (61-29416св18):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/80330420
⚡Ключові висновки КЦС:
✔️При розгляді справи про визнання правочину дійсним суд повинен з’ясувати, чому правочин не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість.
✔️Саме по собі небажання сторони нотаріально посвідчувати договір, її ухилення від такого посвідчення з причин відсутності коштів на сплату необхідних платежів та податків під час такого посвідчення не може бути підставою для застосування частини другої статті 220 ЦК України.
✔️Позивачем не доведено факту безповоротного ухилення відповідача від нотаріального посвідчення правочину та втрати можливості з будь-яких причин його посвідчити, що є обов’язковими умовами для визнання правочину дійсним на підставі частини другої статті 220 ЦК України.
✔️За таких обставин відсутні передбачені законом підстави для визнання договору купівлі-продажу дійсним, оскільки матеріали справи не містять доказів того, що відповідач ухилився від нотаріального посвідчення спірного договору та що така можливість була втрачена. Натомість визнання відповідачем позову спростовує доводи позивача про ухилення відповідача від нотаріального посвідчення спірного договору та втрати можливості посвідчити його нотаріально.
✔️Відповідач визнав позовні вимоги, що свідчить про відсутність спору про право.
?«Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У листопаді 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду із позовом до Приватного акціонерного товариства «Херсон-Лада» (далі — ПрАТ «Херсон-Лада») про визнання договору дійсним та визнання права власності на нерухоме майно.
Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що між нею та ПрАТ «Херсон-Лада» укладений у простій письмовій формі договір купівлі-продажу нерухомого майна, а саме комплекс нежитлових будівель та споруд виробничої бази, що розташований за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до пункту 3.1.2 договору, сторони погодилися провести його нотаріальне посвідчення у семиденний термін із моменту його укладення. Проте відповідач, у визначений час і місце для нотаріального посвідчення договору не з’явився, документів, необхідних для його нотаріального посвідчення не надав, чим порушив досягнуті між сторонами домовленості.
З урахуванням викладеного, позивач просила визнати дійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна від 13 жовтня 2015 року, укладений між нею та ПрАТ «Херсон-Лада» та визнати за нею право власності на нежитлові будівлі та споруди виробничої бази, яка складається із: адміністративної будівлі літ. «А» площею 43,7 кв. м, навісу літ. «Б», будівлі малярної літ. «В» площею 66,3 кв. м, будівлі складу літ. «Г» площею 108,4 кв. м, будівлі складу літ. «Д» площею 43,8 кв. м, навісу літ. «Е», будівлі цеху Т. О. літ. «Ж» площею 218,1 кв. м, будівлі цеху Т. О. літ. «З» площею 164,5 кв. м, будівлі охорони літ. «І» площею 6,3 кв. м, навісу літ. «К», огорожі № 1, воріт № 2, замощення № І, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1.
Рішенням Чаплинського районного суду Херсонської області від 31 січня 2017 року позов ОСОБА_4 задоволено.
Визнано договір купівлі-продажу нерухомого майна від 13 жовтня 2015 року, укладений між ОСОБА_4 та ПрАТ «Херсон-Лада», щодо купівлі-продажу єдиного комплексу нежитлових будівель та споруд виробничої бази, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, а саме нежитлових будівель та споруд виробничої бази, яка складається із: адміністративної будівлі літ. «А» площею 43,7 кв. м, навісу літ. «Б», будівлі малярної літ. «В» площею 66,3 кв. м, будівлі складу літ. «Г» площею 108,4 кв. м, будівлі складу літ. «Д» площею 43,8 кв. м, навісу літ. «Е», будівлі цеху Т. О. літ. «Ж» площею 218,1 кв. м, будівлі цеху Т. О. літ. «З» площею 164,5 кв. м, будівлі охорони літ. «І» площею 6,3 кв. м, навісу літ. «К», огорожи № 1, воріт № 2, замощення № І — дійсним. Визнано за ОСОБА_4 право власності на єдиний комплекс нежитлових будівель та споруд виробничої бази, розташованого за адресою: АДРЕСА_1. Вирішено питання судових витрат.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із доведеності та обґрунтованості позовних вимог.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, заступник керівника Генічеської місцевої прокуратури Херсонської області та Приватне акціонерне товариство «Енергетична компанія «Херсонобленерго» (далі — ПрАТ «ЕК «Херсонобленерго») подали апеляційні скарги.
Рішенням Апеляційного суду Херсонської області від 14 вересня 2017року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4
Додатковий рішенням цього суду від 26 жовтня 2017 року вирішено питання судових витрат.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення місцевого суду виходив із того, що суд першої інстанції неповно з’ясував обставини справи під час визнання дійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна від 13 жовтня 2015 року та визнання права власності на єдиний майновий комплекс за ОСОБА_5, оскільки спірне майно на час розгляду справи судом першої інстанції перебувало під арештом і державним виконавцем подавалася заявка на реалізацію арештованого майна.
Позиція Верховного Суду
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду — без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду апеляційної інстанції відповідає ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.
Судом установлено, що 13 жовтня 2015 року між ОСОБА_4 та ПАТ «Херсон-Лада» у простій письмовій формі укладений договір купівлі-продажу єдиного комплексу нежитлових будівель та споруд виробничої бази, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, а саме нежитлових будівель та споруд виробничої бази: адміністративна будівля літ. «А» площею 43,7 кв. м, навіс літ. «Б», будівля малярної літ. «В» площею 66,3 кв. м, будівля складу літ. «Г» площею 108,4 кв. м, будівля складу літ. «Д» площею 43,8 кв. м, навіс літ. «Е», будівля цеху Т. О. літ. «Ж» площею 218,1 кв. м, будівля цеху Т. О. літ. «З» площею 164,5 кв. м, будівля охорони літера «І» площею 6,3 кв. м,навіс літ. «К», огорожа № 1, ворота № 2, замощення № 1.
Нормативно-правове обґрунтування
Згідно із частиною другою статті 220 ЦК України якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.
Однією з умов застосування частини другої статті 220 ЦК України та визнання правочину дійсним у судовому порядку є встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину та втрата стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин.
При розгляді справи про визнання правочину дійсним суд повинен з’ясувати, чому правочин не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість. При цьому саме по собі небажання сторони нотаріально посвідчувати договір, її ухилення від такого посвідчення з причин відсутності коштів на сплату необхідних платежів та податків під час такого посвідчення не може бути підставою для застосування частини другої статті 220 ЦК України.
Відповідно до частини третьої статті 640 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд погоджується з аргументованим висновком суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову, оскільки на підставі доказів, поданих сторонами, що були належним чином оцінені, апеляційний суд обґрунтовано виходив із того, що позивачем не доведено факту безповоротного ухилення відповідача від нотаріального посвідчення правочину та втрати можливості з будь-яких причин його посвідчити, що є обов’язковими умовами для визнання правочину дійсним на підставі частини другої статті 220 ЦК України.
За таких обставин відсутні передбачені законом підстави для визнання договору купівлі-продажу від 13 жовтня 2015 року дійсним, оскільки матеріали справи не містять доказів того, що відповідач ухилився від нотаріального посвідчення спірного договору та що така можливість була втрачена. Натомість визнання відповідачем позову спростовує доводи позивача про ухилення відповідача від нотаріального посвідчення спірного договору та втрати можливості посвідчити його нотаріально.
ПрАТ «Херсон-Лада» визнав позовні вимоги ОСОБА_4, що свідчить про відсутність спору про право.
За таких обставин та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність факту ухилення відповідача від нотаріального посвідчення цього договору та порушення прав ОСОБА_4
Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції щодо встановлених обставин справи. Однак згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Розглядаючи зазначений позов, суд апеляційної інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник.»
Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків Верховного Суду України та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду щодо можливості стягнення грошових коштів в іноземній валюті.
У постанові від 2 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 Верховний Суд України зазначив, що незалежно від валюти боргу (грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов’язання) валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов’язання і фактичного його виконання, є національна валюта України – гривня. Відтак у національній валюті України підлягають стягненню й інші складові грошового зобов’язання, передбачені, зокрема, у ст. 1048 Цивільного кодексу України, та при застосуванні ст. 625 ЦК України.
А у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 308/3824/16-ц йдеться про те, що незалежно від визначеної сторонами валюти боргу у зобов’язанні валютою платежу є виключно гривня, за умови відсутності у сторін відповідної ліцензії Національного банку України.
Натомість Велика Палата ВС, розглянувши справу № 373/2054/16, дійшла висновку, що заборони на виконання грошового зобов’язання в іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.
У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов’язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов’язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству.
Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення ч. 1 ст. 1046, ч. 1 ст. 1049 ЦК України належним виконанням зобов’язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
Висновки щодо можливості ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті і порядку визначення у рішенні еквівалента суми боргу в національній валюті містяться також у постанові ВП ВС від 4 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц.
Так, у разі зазначення в судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні.
Із повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14 446цс18) можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79382745.
Зазначимо, що аналогічні висновки містяться, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц та від 4 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц.
?Постанова КГС ВС від 27.03.2019 № 925/315/18:
http://reyestr.court.gov.ua/Review/80859645
⚡Ключові висновки КГС:
✔️Відповідно до ч. 2 ст. 19 ЗУ «Про оренду землі» після завершення будівництва та прийняття об’єкта в експлуатацію добросовісний орендар земельної ділянки, наданої для потреб будівництва та обслуговування відповідного об’єкта, має право на першочергове укладення договору оренди землі на строк до 50 років або припинення дії договору оренди землі.
✔️Таким чином, після завершення будівництва та прийняття об’єкта в експлуатацію в орендаря, на підставі ч. 2 ст. 19 Закону України «Про оренду землі», виникає право на дострокове припинення дії договору оренди.
✔️Проте завершення будівництва має розглядатися в контексті припинення орендарем користування наданою йому для будівництва земельною ділянкою.
✔️Сам факт завершення будівництва не свідчить про факт припинення користування орендарем наданою йому для будівництва земельною ділянкою, що є підставою для розірвання договору оренди землі на підставі закону та ці події, як правило, не співпадають в часі.
✔️Факт припинення користування земельною ділянкою може бути підтверджений, зокрема, доказами передачі права власності на новозбудований об’єкт нерухомості іншій особі, передачі новозбудованого багатоквартирного будинку на баланс ОСББ чи іншої експлуатуючої організації, оформлення права власності, оренди чи постійного користування на земельну ділянку в порядку, встановленому статтями 41, 42 Земельного Кодексу України.
?«1. Короткий зміст та підстави позовних вимог
1.1. Повне товариство «Універсал» (далi – ПТ «Універсал») звернулось до Господарського суду Черкаської області з позовом до Черкаської міської ради про розірвання договору оренди землі від 28.10.2005 на підставі ч.1 ст. 651 ЦК України, ч. 2 ст. 19, ч. 3 ст. 31 Закону України «Про оренду землі».
1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 28.10.2005 між позивачем (орендарем) та відповідачем (орендодавецем) був укладений договір оренди землі, на виконання умов якого орендодавець передав, а орендар прийняв в строкове платне користування земельну ділянку площею 1292 кв.м. по вулиці Смілянській, 2/1 в м. Черкаси для розміщення житлового будинку з вбудовано-прибудованими приміщеннями та підземною стоянкою для автомобілів. Договір був укладений до 27.10.2030.
1.3. Проте після закінчення будівництва та отримання акта готовності об’єкта до експлуатації від 10.11.2017, сертифікату від 17.11.2017 серії ЧК № 162173200283, яким засвідчено відповідність закінченого будівництвом об’єкта проектній документації та підтверджено його готовність до експлуатації, Корпорація «Житлобуд-1», якому позивач передав функції замовника, зокрема, в частині укладення договорів та інших документів, введення в експлуатацію і оформлення документів на право власності житлового будинку, зверталась до Черкаської міської ради для вирішення питання про припинення права ПТ «Універсал» користування земельною ділянкою, проте Черкаська міська рада залишила вказане звернення без відповіді.
1.4. Вищезазначені обставини стали підставою звернення ПТ «Універсал» до суду з вимогою про розірвання, укладеного між сторонами договору оренди землі, на підставі ч. 2 ст. 19 Закону України «Про оренду землі», у зв’язку з прийняттям в експлуатацію об’єкта, побудованого на вказаній земельній ділянці, яка надавалась орендарю саме з цією метою.
2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
2.1. Рішенням Господарського суду Черкаської області від 29.05.2018 в позові відмовлено повністю.
2.2. Суд виходив з того, що у договорі сторони обумовили функціональне використання земельної ділянки після завершення будівництва, а тому немає правових підстав для розірвання договору в односторонньому порядку, у зв’язку з завершенням будівництва на спірній земельній ділянці. Крім того, місцевий суд зазначив, що позивачем не вірно обрано спосіб захисту свого права у вигляді розірванні договору.
2.3. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 15.01.2019 вказане рішення залишено без змін.
2.4. Приймаючи вказане рішення, суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого господарського суду про те, що припинення дії договору оренди землі у разі відмови землекористувача від права користування та у разі розірвання договору є різними юридичними діями, які вчиняються за різних правових підстав та призводять до різних правових наслідків. Позивач помилково ототожнив право відмови землекористувача від права користування з правом дострокового розірвання договору на вимогу однієї із сторін, посилаючись на приписи ч. 3 ст. 651 ЦК України.
2.5. Крім того, дослідивши умови договору, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що договір не передбачав (1)права орендаря на односторонню відмову від договору або (2) права розірвання в односторонньому порядку договору оренди землі, у зв’язку з закінченням будівництва.
2.6. Водночас, умовами вказаного договору сторони погодили, що земельна ділянка передавалася, зокрема, з метою розміщення житлового будинку, обумовили її функціональне використання та розмір орендної плати після завершення будівництва.
2.7. Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що позивачем доказів фактичного припинення користування земельною ділянкою не надано, як не надано і доказів передачі збудованого об’єкта іншому власнику.
Позиція Верховного Суду
6. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій
6.1. Судами встановлено, що у зв’язку з закінченням будівництва та отриманням акта готовності об’єкта до експлуатації та сертифікату, яким засвідчено відповідність закінченого будівництвом об’єкта проектній документації та підтверджено його готовність до експлуатації, Корпорація «Житлобуд-1» неодноразово зверталась до Черкаської міської ради з заявами про припинення права ПТ «Універсал» користування земельною ділянкою на підставі ч.2 ст. 19 Закону України «Про оренду землі», проте питання про розірвання договору так і не було вирішено.
6.2. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема є договори та інші правочини.
6.3. Ч. 1, 2 ст. 651 ЦК України встановлено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
6.4. Положеннями ч. 1 ст. 32 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов’язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об’єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України.
6.5. Таким чином, припинення земельних орендних правовідносин може відбуватися як у добровільному порядку за згодою сторін, за їх волевиявленням, так і у встановлених законодавством випадках на вимогу однієї з сторін за рішенням суду незалежно від волевиявлення іншої сторони, в тому числі й органу місцевого самоврядування, як органу розпорядження землею комунальної власності.
6.6. При цьому відповідно до ч. 2 ст. 19 Закону України «Про оренду землі» після завершення будівництва та прийняття об’єкта в експлуатацію добросовісний орендар земельної ділянки, наданої для потреб будівництва та обслуговування відповідного об’єкта, має право на першочергове укладення договору оренди землі на строк до 50 років або припинення дії договору оренди землі.
6.7. Таким чином, після завершення будівництва та прийняття об’єкта в експлуатацію в орендаря, на підставі ч. 2 ст. 19 Закону України «Про оренду землі», виникає право на дострокове припинення дії договору оренди. В свою чергу, Верховний Суд, осмислюючи теоретичні положення законодавства, здійснює їх тлумачення крізь призму їх реального застосування. Отже, у даному випадку, завершення будівництва має розглядатися в контексті припинення орендарем користування наданою йому для будівництва земельною ділянкою.
6.8. В той же час, сам факт завершення будівництва не свідчить про факт припинення користування орендарем наданою йому для будівництва земельною ділянкою, що є підставою для розірвання договору оренди землі на підставі закону та ці події, як правило, не співпадають в часі. Факт припинення користування земельною ділянкою може бути підтверджений, зокрема, доказами передачі права власності на новозбудований об’єкт нерухомості іншій особі, передачі новозбудованого багатоквартирного будинку на баланс ОСББ чи іншої експлуатуючої організації, оформлення права власності, оренди чи постійного користування на земельну ділянку в порядку, встановленому статтями 41, 42 Земельного Кодексу України.
6.9. Тому, надана скаржником у якості правового обґрунтування правова позиція Верховного Суду, викладена у постанові від 22.03.2018 у справі №909/560/17, у даному випадку, не є релевантною, оскільки у вказаній справі мали місце інші обставини справи, а саме – судами встановлено факт припинення користування орендарем земельною ділянкою шляхом передачі об’єкта будівництва на баланс іншого підприємства шляхом підписання відповідних актів приймання – передачі, доказів чого не надано в даній справі, як вірно встановлено судами попередніх інстанцій.
6.10. В свою чергу, позивачем на підтвердження своїх позовних вимог надано лише акт готовності об’єкта до експлуатації від 10.11.2017 та сертифікат від 17.11.2017 серії ЧК № 162173200283, яким засвідчено відповідність закінченого будівництвом об’єкта проектній документації та підтверджено його готовність до експлуатації, які не свідчать про припинення права користування земельною ділянкою. Саме у зв’язку з цим, суди дійшли вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки позивачем доказів фактичного припинення користування земельною ділянкою не надано, як не надано і доказів передачі збудованого об’єкта іншому власнику.
6.11. Водночас, Верховний Суд зазначає, що позивач не позбавлений права повторно звернутись до суду з вимогою про розірвання спірного договору оренди земельної ділянки, оскільки він наділений таким правом відповідно до закону, проте за умови подання доказів на підтвердження факту припинення користування земельною ділянкою.
6.12. Висновки судів попередніх інстанцій про неможливість розірвання договору на підставі того , що останній не передбачав права орендаря на односторонню відмову або права його розірвання в односторонньому порядку та той факт, що сторони обумовили функціональне використання та розмір орендної плати земельної ділянки після завершення будівництва є помилковими, оскільки таке право орендаря на розірвання договору оренди землі диспозитивно унормовано вищенаведеними нормами закону. Разом з тим, вказані висновки судів не призвели до ухвалення незаконних судових рішень.»
Працівник підприємства, що зазнав травм під час виконання службових обов’язків, звернувся до суду із вимогою визнати протиправним та скасувати акт спеціальної комісії Держпраці, складений за результатами розслідування нещасного випадку на виробництві.
Закриваючи провадження в адміністративній справі, суд першої інстанції керувався тим, що оскаржувані акти не є актами індивідуальної дії суб’єкта владних повноважень, а тому справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Із такими висновками погодився й апеляційний суд, однак позивач наполягав на тому, що цей спір є публічно-правовим, а отже, має вирішуватися за правилами адміністративного судочинства. Про це він зазначив у касаційній скарзі.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні вимог скаржника, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що, порушуючи питання про визнання нещасного випадку таким, що пов’язаний із виробництвом, позивач має на меті вирішення спору приватного характеру щодо встановлення певного юридичного факту, який не пов’язаний із вимогою вирішити публічно-правовий спір.
Окрім того, спеціальна комісія не здійснювала владні управлінські функції, а розслідувала нещасний випадок на виробництві, про що склала відповідні акти, які не є рішеннями суб’єкта владних повноважень, а тому не можуть бути предметом оскарження в адміністративному суді.
Отже, ВП ВС вирішила, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про закриття провадження в адміністративній справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 238 Кодексу адміністративного судочинства України.
З повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №805/1930/18-а (провадження №11-1327апп18) можна ознайомитися за посиланням.
Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах також наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №2а-2555/11/2670.
CNBM обратилась в правительство с т. н. «уведомлением о намерении разрешить инвестиционный спор через процедуру переговоров» (далее «уведомление»). Это документ, предвосхищающий судебное разбирательство инвестора против государства Украина. Такое разбирательство будет начато, если стороны не придут к урегулированию проблемы в переговорном процессе. На подготовку ответа у правительства есть 6 месяцев.
«Компания «Восход Солар» стала объектом корпоративного рейдерства и силового захвата со стороны частной Финансовой компании «Веста» при поддержке либо потакании украинских правительственных органов, государственных агентств и правовой системы», — отмечается в документе.
В документе описываются этапы рейдерской атаки, в которой CNBM неоднократно публично обвиняла силовые структуры и суды, в том числе и решения об аресте счетов компании.
«Что является наиболее шокирующим, так это то, что государство Украина… предпринимает или не препятствует всем этим незаконным шагам таким образом, что это фактически ведет к экспроприации инвестиций CNBM на территории Украины через парализацию ее деятельности, доходности и любых операций», — отмечается в документе.
В компании оценивают убытки от рейдерской атаки государственных органов в интересах частной ФК «Веста» «при оптимистическом сценарии» на уровне 110 млн евро.
«CNBM в первую очередь просит государство Украина немедленно прекратить нарушения законодательства, в частности, процессы экспроприации имущества, а также восстановить благоприятный режим инвестирования, гарантированный международными соглашениями о защите инвестиций, возвратив судебные процессы в правовое русло», — отмечается в «уведомлении» в адрес Минюста.
Компания также высказала готовность обсудить сложившуюся ситуацию в режиме переговоров в соответствии с международными соглашениями.
