Позивач звернувся до господарського суду з позовом, у якому просив внести зміни до договору, укладеного між ним та відповідачем. Відповідач був проти задоволення позову, посилаючись на відсутність як законодавчих, так і договірних підстав для внесення змін до договору за рішенням суду.
При вирішенні спору Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважав за необхідне відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 20 листопада 2012 року у справі №28/5005/640/2012.
Позиція ВСУ полягає в тому, що надсилання відповідачу пропозицій про внесення змін до спірного договору оренди є виключно правом, а не обов’язком позивача, тому недотримання позивачем вимог ч. 2 ст. 188 Господарського кодексу України щодо обов’язку надсилання іншій стороні пропозицій про зміну умов договору оренди земельної ділянки не позбавляє його права звернутися до суду з позовом до відповідача про зміну умов договору за наявності спору, тобто відсутності згоди на зміну умов договору.
На думку КГС ВС, передумовою звернення до суду із вимогами про внесення змін до договору чи його розірвання за рішенням суду є дотримання визначеного ст. 188 ГК України досудового порядку врегулювання сторонами договору питання щодо внесення змін до договору чи його розірвання із наданням доказів того, що таке питання за згодою сторін не може бути вирішене та одна сторона договору відмовила або ухилялась від внесення змін до договору чи його розірвання.
Однак Велика Палата Верховного Суду не знайшла підстав для відступу від наведених висновків Верховного Суду України з огляду на таке.
Статтею 188 ГК України врегульовано порядок зміни розірвання господарських договорів, за яким сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.
Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.
Однак наведена норма є матеріально-правовою, а не процесуальною. Отже, передбачена нею процедура не відноситься до випадків обов’язкового досудового врегулювання спору в розумінні ч. 3 ст. 124 Конституції України та не спричиняє наслідків у вигляді повернення позовної заяви відповідно до приписів п. 6 ч. 5 ст. 174 Господарського процесуального кодексу України.
Те, що сторона спору не скористалася процедурою його позасудового врегулювання, не позбавляє її права реалізувати своє суб’єктивне право на зміну чи припинення договору та вирішити існуючий конфлікт у суді в силу прямої вказівки, що міститься у ч. 2 ст. 651 Цивільного кодексу України.
Право особи на звернення до суду для внесення змін у договір (чи його розірвання) у передбаченому законом випадку відповідає ст. 16 ЦК України, способам, передбаченим нею (зміна чи припинення правовідношення) та не може ставитися в залежність від поінформованості про позицію іншої сторони чи волевиявлення іншої сторони.
Постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2019 року у справі №914/2649/17 (провадження №12 216гс18).
Законом не предоставлено Гоструда право рассматривать анонимные обращения граждан и использовать их в качестве основания для проведения инспекционного посещения.
На этот момент обратил внимание Закарпатский окружной административный суд в решении от 31.01.2019 г. по делу № 260/1131/18.
В ходе рассмотрения дела установлено, что во время инспекционного посещения в магазине ФЛП привлекала к работе в качестве продавца своего мужа, без заключения с ним трудового договора. В объяснении, приобщенному к акту инспекционного посещения, он указал, что помогает жене, когда ее нет на месте.
Вместе с тем, судом установлено, что инспекционное посещение истца назначено на основании анонимного обращения неизвестного лица в Гоструда о возможном использовании труда незарегистрированных лиц.
Материалы инспекционного посещения не содержат никаких обращений граждан и из содержания докладной записки следует, что информация о возможном использовании ФЛП наемных работников без оформления трудовых договоров получена из анонимных источников, что противоречит предписаниям закона.
Поскольку законодательством Украины закреплено, что обращения граждан, из которых невозможно установить авторство (анонимные) рассмотрению не подлежат, а соответственно, на информацию, полученную из таких обращений, установлено ограничение.
При таких обстоятельствах суд пришел к выводу о нарушении ответчиком требований Порядка № 295 о наличии законных оснований для проведения инспекционного посещения истца.
Поэтому суд считает ошибочным утверждение Гоструда о подтверждении актом инспекционного посещения факта использования ФЛП наемного работника без оформления трудового договора, поскольку инспекционное посещение проведено с нарушением требований закона, соответственно, данный акт не может подтверждать факт выполнения частным лицом трудовых функций для ФЛП.
Далее
У справі за позовом про визнання бездіяльності державного виконавця протиправною суди першої та другої інстанцій дійшли висновку, що державний виконавець не наділений повноваженнями щодо перевірки своєчасного та правильного нарахування заробітної плати боржнику, а лише контролює правильність відрахувань із нарахованої заробітної плати боржника, а також своєчасність і повноту перерахованих коштів у рахунок аліментів на користь стягувача, тому державний виконавець, відповідно до чинного законодавства, здійснив дії щодо контролю за правильністю, своєчасним нарахуванням та виплатою аліментів.
Подавши касаційну скаргу до ВС, особа вказала, що суди безпідставно не взяли до уваги бездіяльність державного виконавця щодо повідомлення стягувача про існування заборгованості із нарахованої та невиплаченої заробітної плати, утриманих та не перерахованих аліментів, мовчазної згоди з фальсифікацією та повного ігнорування неодноразових звернень щодо усунення цих порушень.
Відповідно до ст. 383 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України) у редакції, чинній на час звернення до суду, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи Державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. Ч. 1 ст. 69 Закону передбачено, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, фізичні особи-підприємці здійснюють відрахування із заробітної плати, пенсії, стипендії та інших доходів боржника і перераховують кошти стягувачу у строк, встановлений для здійснення зазначених виплат боржнику, а якщо такий строк не встановлено — до десятого числа кожного місяця, наступного за звітним. Такі підприємства, установи, організації, фізичні особи, фізичні особи-підприємці кожні шість місяців надсилають державному виконавцю звіт про здійснені відрахування та виплати за формою, встановленою Міністерством юстиції України.
Відповідно до ч. 1 ст. 70 Закону, розмір відрахувань із заробітної плати та інших доходів боржника вираховується із суми, що залишається після утримання податків, зборів та єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування. Згідно з п. 7.2.1 Інструкції, відрахування із заробітної плати (заробітку) чи стипендії громадян проводить адміністрація підприємств, установ і організацій на підставі надісланих їм державним виконавцем виконавчих документів та розпоряджень. Відповідно до п. 7.5.5 Інструкції, державний виконавець зобов’язаний здійснювати систематичний контроль за правильним та своєчасним відрахуванням утриманих сум аліментів.
Установивши, що державний виконавець при здійсненні виконавчого провадження про стягнення аліментів за рішенням суду не наділений повноваженнями щодо своєчасності та правильності нарахування підприємством заробітної плати, з якої проводиться відрахування аліментів на користь стягувача, а лише контролює правильність відрахувань із нарахованої заробітної плати боржника та своєчасність і повноту перерахування коштів у рахунок аліментів на користь стягувача, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні скарги з підстав її необґрунтованості та недоведеності.
От авиаперевозчика требуется компенсация пассажирам за задержку в три часа и более, если шина самолета повреждена винтом, лежащим на ВПП, только если он не докажет, что использовал все имеющиеся в его распоряжении средства для устранения задержки вылета. К такому выводу пришел Суд справедливости ЕС в деле «Germanwings v Wolfgang Pauels».
Г-н Вольфганг Пауэльс купил билет на рейс из Дублина (Ирландия) в Дюссельдорф (Германия) компании Germanwings. Этот рейс был отложен на 3 часа 28 минут. Germanwings отказалась выплатить Пауэлсу компенсацию на том основании, что задержка произошла из-за повреждения шины самолета, вызванного винтом, лежащим на взлетно-посадочной полосе, эти обстоятельства, по мнению авиакомпании, должны рассматриваться как чрезвычайные, чем исключается обязательство выплатить компенсацию в соответствии с Регламентом (ЕС) № 261/2004 Европейского Парламента и Совета, устанавливающим общие правила относительно компенсаций и помощи пассажирам в случае отказа в посадке, отмены или длительной задержки рейса и аннулирует Регламент (ЕЕС) № 295/91.
Landgericht Köln (Региональный суд, Кельн, Германия), в котором было начато разбирательство, решил передать вопрос в Суд ЕС для предварительного решения, чтобы выяснить, является ли повреждение авиационной шины, вызванное винтом, лежащим на ВПП (повреждение посторонним предметом) чрезвычайным обстоятельством.
В сегодняшнем решении Суд ЕС четко указывает, что авиаперевозчик не обязан выплачивать компенсацию пассажирам, если он может доказать, что отмена или задержка прибытия рейса, равная или превышающая три часа, была вызвана чрезвычайными обстоятельствами, которые нельзя было избежать, даже если бы были приняты все разумные меры и, если такие обстоятельства все же возникают, что он принял меры, соответствующие ситуации, используя все свои ресурсы в виде персонала или оборудования, а также имеющиеся в его распоряжении финансовые средства для избежания такой ситуации, которая может привести к отмене или длительной задержке рейса, при этом от авиаперевозчика не требуется нести несоизмеримые расходы.
Таким образом, Европейский Суд напоминает, что события могут быть классифицированы как чрезвычайные обстоятельства в значении регулирования прав авиапассажиров, если по своему характеру или происхождению они не являются неотъемлемой частью нормального осуществления деятельности соответствующего авиаперевозчика и находятся за его пределами фактического контроля перевозчика.
Суд считает, что, хотя авиаперевозчики регулярно сталкиваются с повреждением шин своего воздушного судна, когда неисправность шины является единственным результатом столкновения с посторонним предметом, лежащим на взлетно-посадочной полосе аэропорта, такие повреждения нельзя рассматривать как рядовое событие при обычном осуществлении деятельности. Кроме того, эти обстоятельства находятся вне фактического контроля перевозчика. Таким образом, они являются чрезвычайными обстоятельствами в смысле регулирования прав пассажиров.
Однако, чтобы исключить свое обязательство по выплате компенсации в соответствии с правилами о правах пассажира, авиаперевозчик должен также доказать, что он использовал все свои ресурсы в виде персонала или оборудования, а также имеющиеся в его распоряжении финансовые средства, чтобы избежать замены шины, поврежденной посторонним предметом, лежащим на взлетно-посадочной полосе аэропорта, ведущей к длительной задержке рассматриваемого рейса. В этой связи, в частности в отношении повреждения шин, Суд отмечает, что авиаперевозчики могут иметь в своем распоряжении во всех аэропортах, в которых они работают, контракты на замену шин, в соответствии с которыми им предоставляется приоритетный режим.
Далее
Среди украинцев, находящихся за рубежом, есть те, кто уклоняется от уплаты алиментов. Это создает ряд проблем для их детей, оставшихся в Украине. Чтобы защитить их интересы, в Минюсте разработали несколько важных рекомендаций. Об этом сообщила заместитель Министра юстиции по вопросам исполнительной службы Светлана Глущенко.
По ее словам, переезд ребенка или отца — плательщика алиментов на постоянное место жительства за границу, изменение ими гражданства не лишают ребенка права на содержание. Если ребенок живет в Украине, а отец — за границей, иск о взыскании алиментов может быть подан в суд в Украине, по месту жительства ребенка.
Если решение о взыскании алиментов с отца, проживающего за границей, будет принято судом Украины, это решение на территории другой страны будет исполняться в соответствии с Договором о предоставлении правовой помощи.
Решение суда Украины подлежит исполнению на территории другой страны после его признания. Для обращения с ходатайством о признании и исполнении решения суда Украины в компетентный орган другой страны заинтересованное лицо обращается в суд Украины, принявший решение. Дальше надлежащим образом оформленное ходатайство направляется компетентному органу другой страны в порядке, предусмотренном международным договором Украины.
В большинстве случаев такие ходатайства при посредничестве областных территориальных управлений юстиции направляются в Минюст для дальнейшей отправки компетентным иностранным органам.
Исполнение судебного решения на территории другой страны происходит в соответствии с ее законодательством, подытожила г-жа Глущенко.
Источник: сайт «ЮРЛИГА»
Далее
Большая Палата Верховного Суда при рассмотрении дела № 813/1596/18 определила юрисдикцию жалоб касаемо невнесения сведений в Единый реестр досудебных расследований.
В соответствующем постановлении от 13 марта, с текстом которого можно ознакомиться в Verdictum, определено, что спор относительно невнесения сведений в ЕРДР о совершении уголовного правонарушения не является публично-правовим и не может быть предметом рассмотрения в административном суде.
В пределах спорных правоотношений истец и ответчик действуют как участники уголовного производства, права и обязанности которых определены УПК, потому спор по этому делу не может рассматривать административный суд.
Большая Палата согласилась с выводами низших судов о том, что спор по этому делу не является публично-правовым, требования об обжаловании бездеятельности начальника отдела полиции во время организации проверки заявления об уголовном правонарушениидолжны быть рассмотрены только в пределах уголовногосудопроизводства, а не административного.
Источник: сайт «ЮРЛИГА»
Далее
