Позивач звернувся до суду з вимогою визнати протиправною та скасувати державну реєстрацію об’єднання співвласників багатоквартирних будинків, посилаючись на те, що дії реєстратора не відповідали вимогам закону – заяву про державну реєстрацію ОСББ було прийнято від сторонньої, неуповноваженої особи, із неповними даними та даними, що суперечать вимогам закону.
Вирішуючи питання юрисдикційної належності зазначеної категорії справ, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідач у справі – суб’єкт владних повноважень, а предмет перегляду – виданий ним акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору.
Таким чином, при визначенні юрисдикції спору судам слід виходити із суті права/інтересу, за захистом якого суб’єкт публічного права звертається до суду, та мети звернення з позовом.
Велика Палата ВС констатувала, що спір про скасування державної реєстрації ОСББ не є спором у сфері публічно-правових відносин, навіть якщо виник у зв’язку з протиправним внесенням до реєстру суб’єктом владних повноважень запису про проведення державної реєстрації юридичної особи.
Водночас зазначений спір не є таким, що виникає із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин або у зв’язку зі здійсненням господарської діяльності. Натомість ідеться про абстрактну можливість брати участь у конкретних правовідносинах.
Процесуальне законодавство не визначає юрисдикційну належність такого спору. Однак у постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 813/6286/15 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що подібні спори найбільш наближені до спорів, пов’язаних із діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи.
А отже, цей спір має вирішуватися за правилами господарського судочинства незалежно від суб’єктного складу, за місцезнаходженням юридичної особи.
З повним текстом постанови Великої Палати ВС від 6 лютого 2019 року у справі № 462/2646/17 (провадження № 11-1272апп18) можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80224650.
Згідно рішенню суду, у 2013 році відносно пенсіонера було відкрито кримінальне провадження за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 259 КК України (завідомо неправдиве повідомлення про підготовку вибуху).
В рамках цього провадження у квартирі чоловіка був проведений обшук. Також на його майно наклали арешт та обрали запобіжний захід у вигляді особистого зобов’язання.
Наприкінці 2013 року чоловіка визнали винним у скоєнні кримінального правопорушення та призначили покарання у вигляді 2 років позбавлення з іспитовим строком – 1 рік.
Рішення суду було оскаржено, а справу направили на новий розгляд в суд 1-ої інстанції. У 2017 році Київський районний суд м. Одеси визнав чоловіка невинуватим у пред’явленому обвинуваченні та виправдав.
У 2018 році крапку у цій справі поставив Верховний Суд. Так, виправдувальний вирок Київського районного суду м. Одеси залишили в силі.
Після цього чоловік звернувся до суду, стверджуючи, що внаслідок незаконного притягнення до відповідальності та засудження йому було завдано матеріальні збитки і моральну шкоду.
Він зазначив, що впродовж останніх п’яти років йому були завдані глибокі моральні страждання, а його життя перетворилося на суцільні муки та страждання.
Розглянувши справу, суд частково задовольнив його позовні вимоги. На користь позивача буде стягнено 260 тисяч гривень відшкодування моральної шкоди за рахунок Державного бюджету України.
Зазначимо, що рішення суду не набрало законної сили.
Депутати міської ради оскаржили до суду в порядку адміністративного судочинства рішення з метою усунення порушень міськрадою законності при передачі в оренду товариству земельної ділянки комунальної власності.
Окружний адміністративний суд відмовив у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, з чим погодився суд апеляційної інстанції.
Велика Палата Верховного Суду , яка розглянула касаційну скаргу одного з депутатів, не знайшла підстав для її задоволення.
ВП зазначила, що правовий статус депутата місцевої ради як представника інтересів територіальної громади, виборців свого виборчого органу та рівноправного члена місцевої ради, а також гарантії депутатської діяльності визначені та встановлені Конституцією України, Законом України від 21 травня 1997 року № 280-97/ВР «Про місцеве самоврядування в Україні», Законом України від 11 липня 2002 року № 93-IV «Про статус депутатів місцевих рад».
ВП дійшла висновку, що депутат ради законодавчо не наділений правом здійснювати представництво інтересів територіальної громади в судах, оскільки нормами чинного законодавства для депутата встановлений особливий спосіб впливу як на прийняття рішень органом місцевого самоврядування, так і на життя мешканців відповідної адміністративно-територіальної одиниці.
Так, депутат місцевої ради має право реалізувати свої права щодо внесення пропозицій для розгляду їх радою та її органами, пропозицій і зауважень до порядку денного засідань ради та її органів, порядку розгляду обговорюваних питань та їх суті, на розгляд ради та її органів пропозицій з питань, пов’язаних з його депутатською діяльністю.
ВС роз’яснив, що рішення суб’єкта владних повноважень, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору його законності, а вимога про визнання рішення незаконним — розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у відповідної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер.
У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 Цивільного кодексу України та пред’являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред’явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного речового права, що виникло у певного суб’єкта в результаті та після реалізації рішення суб’єкта владних повноважень.
Далее
Фабула судового акту: Статтею 202 Сімейного кодексу України на повнолітніх дітей покладено обов’язок утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.
Проте, нормами частин 1, 2 статті 203 вказаного Кодексу визначено, що дочка, син можуть бути звільнені судом від обов’язку утримувати матір, батька та обов’язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що мати, батько ухилялися від виконання своїх батьківських обов’язків. Дочка, син звільняються судом від обов’язку утримувати матір, батька та обов’язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що мати, батько не сплачували аліменти на утримання дитини, що призвело до виникнення заборгованості, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за три роки, і така заборгованість є непогашеною на момент прийняття судом рішення про визначення розміру аліментів на батьків.
У даній справі особа ,яка є інвалідом І групи звернулась до суду із позовом про стягнення зі своєї повнолітньої доньки аліментів на своє утримання.
Вказані вимоги аргументовано тим, що він є непрацездатною особою внаслідок інвалідності, потребує сторонньої допомоги у виконанні життєво важливих соціальних функцій. Єдиним доходом є пенсія для осіб із інвалідністю, інших джерел доходу немає. Пенсія не забезпечує йому необхідного мінімуму проживання, сума, яка залишається після оплати комунальних послуг та придбання ліків є меншою ніж мінімальний прожитковий мінімум і її ледь вистачає на харчування. Із близьких родичів є лише мати, яка є пенсіонером, не працює та не має можливості допомагати йому матеріально. Дочка в добровільному порядку матеріально йому не допомагає та не піклується про нього.
Водночас донька позивача звернулась до суду із зустрічним позовом про звільнення від обов’язку утримання непрацездатного батька аргументуючи його тим, що останній ухилявся від виконання своїх батьківських обов’язків, щодо її належного виховання та утримання до її повноліття. Коштів на її утримання в добровільному порядку не надавав, має заборгованість з аліментів на її утримання та не надав їй дозволу на виїзд за кордон на спортивні змагання, чим позбавив її фізичного та спортивного розвитку.
Рішенням суду першої інстанції у первісному позові відмовлено та задоволено зустрічний позов. Обґрунтовуючи своє рішення місцевий суд вказав на те, що позивачем не надано доказів про стан здоров’я позивача та щомісячний розмір понесених ним витрат на лікування, а також про те, що позивач має скрутне матеріальне становище. Отже факт потреби матеріальної допомоги позивачем не доведено, що виключає можливість застосування частини першої статті 202 СК України та обов’язок відповідача утримувати свого непрацездатного батька. При задоволенні зустрічного позову суд зробив висновок, що позивач за первинним позовом ухилявся від виконання своїх батьківських обов’язків щодо належного виховання та утримання своєї доньки в період до її повноліття, що є підставою для відмови в позові про стягнення з доньки аліментів на користь батька.
З таким рішенням погодився і апеляційний суд.
На вказані рішення позивачем було подано касаційну скаргу, яку вмотивовано тим, що його колишня дружина добровільно відмовилась від будь-якої допомоги на утримання дитини. Лише наприкінці 2005 року вона звернулась в суд з позовом про стягнення аліментів на утримання дитини. Він неодноразово намагався відвідати дитину за останнім місцем проживання в м. Дніпропетровську, однак за даною адресою донька не проживала. Колишня дружина чинила йому перешкоди у виконанні своїх батьківських обов’язків.
В свою чергу Касаційний цивільний суд частково задовольнив вказану скаргу – погодився із залишенням без задоволення і залишив без задоволення зустрічний позов.
Таке рішення КЦС обґрунтував тим, що відповідно до частини першої статті 204 СК України дочка, син можуть бути звільнені судом від обов’язку утримувати матір, батька та обов’язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що мати, батько ухилялися від виконання своїх батьківських обов’язків.
Тлумачення статті 204 СК України (свідчить, що вона може застосовуватися, якщо встановлено у сукупності такі обставини: (а) непрацездатність матері, батька; (б) потребу матері, батька в матеріальній допомозі; (в) ухилення матері, батька від виконання батьківських обов’язків. Тобто, звільнення від обов’язку утримувати матір, батька може мати місце лише у випадку, якщо такий обов’язок у дочки, сина виник.
Проте встановивши, що позивач не довів факту потреби матеріальної допомоги, не врахували, що у його доньки не виник обов’язок утримувати позивача і зробили передчасний висновок про задоволення зустрічного позову.
Фабула судового акту: Позивач оскаржила наказ про її звільнення з посади завідувача відділення Медичного центру на підставі Закону України «Про запобігання корупції» у зв’язку з наявністю конфлікту інтересів, спричиненого роботою близької особи у її прямому підпорядкуванні – у відділенні денного перебування хворих на посаді лікаря-терапевта працювала її рідна сестра. З метою врегулювання конфлікту інтересів та на підставі ч. 4 ст. 28 Закону «Про запобігання корупції» позивач була звільнена з посади завідувача відділення Медичного центру за п. 9 ст. 36 Кодексу законів про працю України, п. 6 ч. 1 ст. 29 Закону «Про запобігання корупції». Позивач просила суд поновити її на даній посаді та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу
Позивач вважала, що у неї був відсутній конфлікт інтересів, оскільки Законом України «Про запобігання корупції» не заборонене пряме підпорядкування близьких осіб юридичної особи публічного права. Також у порушення вимог цього Закону роботодавець не вжив всіх передбачених законом заходів для врегулювання конфлікту інтересів, а тому звільнення здійснене незаконно.
Так, на час звільнення позивача з посади у Медичному центрі були наявні вакантні посади, зокрема, фахівця підрозділу керівництва, лікаря-офтальмолога підрозділу поліклінічного відділення, сестри медичної фізіотерапевтичного кабінету підрозділу стоматологічного відділення; лікаря-лаборанта підрозділу клініко-діагностична лабораторія.
Відповідач проти позову заперечував, оскільки на момент звільнення позивача з посади можливість запропонувати їй іншу вакантну посаду була відсутня, оскільки рівнозначних вакансій не було. Також у Медичному центрі працюють інші близькі особи, тому застосування інших заходів врегулювання конфлікту інтересів було неможливим.
Відповідно до п. 1.2 Посадової інструкції лікаря-терапевта відділення денного перебування хворих Медичного центру лікар-терапевт безпосередньо підпорядковується завідувачу відділенням денного перебування хворих.
Судові рішення у справі:
Суд першої інстанції позов задовільнив, мотивуючи рішення тим, що роботодавець не вжив передбачених Законом України «Про запобігання корупції» заходів з метою врегулювання конфлікту інтересів, не запропонував особі наявні вакантні посади та звільнив її з займаної посади за відсутності відповідних підстав. Це рішення було залишено без змін судом апеляційної інстанції.
КЦС ВС визнав рішення судів попередніх інстанцій законними та обґрунтованими.
КЦС ВС зазначив, що завідувач відділенням медичної установи державного підприємства відповідно до підп. «а» п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про запобігання корупції» є посадовою особою юридичної особи публічного права. Обмеження щодо прямого підпорядкування близьких осіб не поширюються на посадових осіб юридичних осіб публічного права, а тому сам факт наявності між такими посадовими особами родинних стосунків та факт їх роботи в одній установі в умовах прямого підпорядкування не є порушенням вимог антикорупційного законодавства.
Згідно з ч. 4 ст. 28 Законом України «Про запобігання корупції» безпосередній керівник або керівник органу, до повноважень якого належить звільнення/ініціювання звільнення з посади, якому стало відомо про конфлікт інтересів підлеглої йому особи, зобов’язаний вжити передбачені цим Законом України «Про запобігання корупції» заходи для запобігання та врегулювання конфлікту інтересів такої особи.
КЦС ВС визнав правильним висновок судів, що керівник не вжив передбачених Законом заходів з метою врегулювання конфлікту інтересів, зокрема, не запропонував позивачу інші вакантні посади.
КЦС ВС щодо доводів представника відповідача про те, що на момент звільнення позивача рівнозначні вакантні посади були відсутні, а тому застосування такого заходу врегулювання конфлікту інтересів як переведення на іншу посаду не було можливим, зауважив, що Законом не передбачений обов’язок роботодавця пропонувати саме рівнозначну посаду.
З зазначеним рішенням можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/80112063
Далее
Фабула судового акту: Предметом розгляду цією судової справи є позов про стягнення заборгованості за спожиті житлово-комунальні послуги поданий виконавцем цих послуг. На підставі особистого рахунку споживача виконавцем житлово-комунальних послуг був виставлений рахунок, а після відмови споживача його оплатити, сума боргу була стягнута через суд. Споживач наполягав на тому, що виконавець фактично не надав заявлений у рахунку об’єм житлово-комунальних послуг, проте суд не прийняв це до уваги і задовільнив позов виконавця. Суди апеляційної та касаційної інстанцій залишили рішення суду першої інстанції без змін.
Так, ВС прийшов до наступного висновку. Хоча відповідно до ст. 19 ЗУ «Про житлово- комунальні послуги» такі послуги надаються виключно на договірних засадах, стаття 20 цього ж закону передбачає що споживач зобов’язаний укласти договір на надання житлово-комунальних послуг , підготовлений виконавцем на основі типового договору. Тому у випадку фактичного користування житлово-комунальними послугами відсутність укладеного договору не звільняє споживача від обов’язку оплачувати такі послуги за тарифами для населення встановленими виконавчим комітетом органу місцевого самоврядування.
Водночас споживач для звільнення від оплати за житлово-комунальні послуги повинен не лише не мати відповідного договору та фактично ними не користуватися, а відмовитися в установленому порядку від їх отримання. У матеріалах справи відмова споживача відсутня.
Якщо споживач не відмовляється від оплати послуг, а оспорює об’єм наданих житлово-комунальних послуг виконавцем або їх якість у справі повинні бути певні акти – претензії, як докази спростування заявленої суми стягнення. Звісно таких документів споживачем у справу надано не було.
Власне в проблематичності складення актів — претензій і подальших розрахунків суми ненаданих послуг для зменшення виставленого рахунку виконавцем і полягає вся безправність споживача у сфері надання житлово-комунальних послуг. Навіть якщо такі акти і будуть складені виконавець звісно їх проігнорує і продовжить виставляти рахунки за власною математикою додаючи до боргу суми пені та штрафних санкцій. Саме неможливість споживача вплинути на систему виставлення рахунків виконавцем житлово-комунальних послуг та врахування у цих рахунках актів-претензій унеможливлює подальших захист його прав, в тому числі і в суді.
