Органы государственной исполнительной службы могут быть привлечены к ответственности. В частности, на них можно возложить обязательство по выплате морального вреда, причиненного взыскателю ненадлежащим исполнением судебного решения.
Об этом идет речь в постановлении Кассационного гражданского суда в составе Верховного Суда от 4 марта 2019 года по делу №295/443/17.
Настоящим постановлением суд кассационной инстанции оставил в силе судебные решения, которыми на орган Государственной исполнительной службы возложено обязательство уплатить 7000 грн в качестве возмещения морального вреда за ненадлежащее исполнение судебного решения, принятого в пользу истца, о взыскании более 18 тыс. грн материального и 100 тыс. морального вреда. Отметим, что в деле доказано, что с 2011 по 2014 год ГИС не было совершено ни одного активного действия для исполнения судебного приказа.
Далее
Враховуючи наявність у національному законодавстві «прогалин» щодо захисту прав людини та основоположних свобод, зокрема, у сфері пенсійного забезпечення викладачів у позашкільних закладах освіти, а також з метою реалізації положень ст. 46 Конституції України щодо недопущення обмеження конституційного права громадян на достатній життєвий рівень громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що викладачі позашкільних навчальних закладів, які входять до структури освіти України, мають право отримання пенсії за вислугу років.
Позивачка працювала в дитячій музичній школі, що є закладом позашкільної освіти, викладачем з класу фортепіано за сумісництвом та викладачем з класу фортепіано і концертмейстером. Вона звернулася із письмовою заявою до Дрогобицького об’єднаного управління Пенсійного фонду України Львівської області про призначення пенсії за вислугою років, яке їй відмовило у призначенні пенсії та повідомило, що посада викладача та концертмейстера в позашкільних навчальних закладах освіти Переліком закладів і установ освіти, охорони здоров’я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 4 листопада 1993 року № 909, не передбачена. Тому позивачка не має права на пенсію за вислугу років відповідно до п. «е» ст. 55 Закону України від 5 листопада 1991 року № 1788-XII «Про пенсійне забезпечення».
У постанові від 25 травня 2016 року у справі № 419/794/15-а з подібними правовідносинами Верховний Суд України висловив позицію про відсутність у позивачки, яка працювала викладачем у музичній школі, права на пенсію за вислугу років відповідно до п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення». При цьому ВСУ зазначив, що під час реалізації права на пенсію за вислугу років педагогічними працівниками позашкільних навчальних закладів необхідними умовами для призначення пенсії за вислугу років є наявність спеціального стажу роботи й посади, що дає право на призначення пенсії згідно з переліком, що затверджується в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України. Наявність доручення Кабінету Міністрів України від 6 січня 1995 року № 397/21 без відповідних змін до Переліку не є достатньою законодавчою підставою для зарахування до спеціального стажу роботи, який дає право на пенсію за вислугу років, періоду роботи позивачки на посаді викладача в позашкільних навчальних закладах.
ВП ВС відступила від наведеного правового висновку, оскільки ВСУ при ухваленні постанови не врахував і не проаналізував положення Закону України від 23 травня 1991 року № 1060-XII «Про освіту», Закону України від 22 червня 2000 року № 1841-III «Про позашкільну освіту», Переліку посад педагогічних та науково-педагогічних працівників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 червня 2000 року № 963, Переліку типів позашкільних навчальних закладів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 травня 2011 року № 433. Зазначені нормативно-правові акти також регулюють правовідносини, що виникають при розгляді територіальними органами Пенсійного фонду України заяв громадян про призначення пенсій за вислугу років. На спірні правовідносини поширюється дія Переліку, затвердженого постановою КМУ № 963, в якому посада «викладач» віднесена до педагогічних посад. ВСУ віддав перевагу найменш сприятливому для позивачки тлумаченню законодавства України.
Таким чином, викладач музичної школи є педагогічним працівником позашкільного навчального закладу, тобто працівником освіти. Під час розгляду територіальними органами Пенсійного фонду України відповідних заяв про призначення пенсії стаж роботи викладачем у дитячій музичній школі (закладі позашкільної освіти) має зараховуватися до пільгового стажу осіб у розумінні п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» навіть попри те, що зазначена посада прямо не передбачена Переліком, затвердженим постановою КМУ № 909.
З повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 442/456/17 (провадження № 11-860апп18) можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79684887.
Безпідставне та протиправне відтермінування суб’єктом владних повноважень прийняття рішення про видачу або відмову у видачі документа дозвільного характеру, особливо у випадку, за якого такий документ уже виданий, але дія його завершується (рішення суб’єкта владних повноважень стосується виключно продовження терміну дії дозволу) є прихованою формою відмови у видачі такого документа і прямо суперечить принципу правової визначеності, на забезпечення якого законом саме і встановлені темпоральні обмеження у прийнятті рішень державою в особі її уповноважених органів.
Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, розглянувши адміністративну справу за позовом Товариства до Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, який, на переконання позивача, протиправно прийняв рішення про продовження терміну розгляду його заяви, оскільки Законом України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» таке право дозвільного органу не передбачено.
Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що оскільки Департамент протягом встановленого законом десятиденного строку не прийняв рішення про продовження/відмову у продовженні строку дії дозволів, є достатні підстави для покладення на відповідача обов’язку оформити позивачеві продовження строку дії дозволів на розміщення зовнішньої реклами та видати оновлені продовжені дозволи, оскільки це найефективніший спосіб захисту інтересів позивача у спірних правовідносинах.
Департамент оскаржив ці рішення в касаційному порядку.
Верховний Суд, проаналізувавши правові норми, що регулюють спірні правовідносини в зазначеній справі, дійшов висновку, що робочий орган може за результатами розгляду заяви прийняти одне з двох рішень: про продовження строку дії дозволів або про відмову в такому продовженні. Можливість вчинення інших дій або прийняття рішень за результатами розгляду заяви рекламорозповсюджувача про продовження строку дії дозволів законодавством не передбачена. При цьому рішення про продовження строку дії дозволу або відмову у його продовженні робочий орган зобов’язаний прийняти протягом 10 робочих днів; право відступати від встановленого строку розгляду заяви рекламорозповсюджувача та продовжувати його Законом України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності», Типовими правилами розміщення зовнішньої реклами, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2003 року № 2067, або Правилами розміщення зовнішньої реклами у м. Львові, затвердженими рішенням виконавчого комітету від 21 травня 2010 року № 569, не передбачено.
Крім цього, колегія суддів спростувала доводи відповідача про те, що суди попередніх інстанцій, зобов’язавши Департамент продовжити дію дозволу Товариству, безпідставно втрутились у дискреційні повноваження відповідача. Верховний Суд зазначив, що відповідач помилково вважає свої повноваження дискреційними, він не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти не за законом, а на власний розсуд.
У процесі розгляду справи в судах попередніх інстанцій відповідач не довів з посиланням на конкретні докази наявності підстав для відмови у продовженні дії дозволів Товариству. Отже, Верховний Суд залишив рішення судів першої і апеляційної інстанції в цій частині без змін.
Постанова Верховного Суду від 18 жовтня 2018 року у справі № 813/4989/17 –http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/77248296.
Фабула судового акту: У рішенні, яке пропонується до уваги читача Касаційний цивільний суд в черговий раз підтвердив позицію про те, що комісії за обслуговування кредиту та інші обов’язкові платежі, які не пов’язані із послугами з кредитування, яку було раніше висловлено у постанові Верховного суду України від 16.11.2016 № 6-1746цс16.
У даній справі позичальником під час судового розгляду спору про стягнення з нього боргу за кредитним договором на користь банку було подано зустрічний позов, який вмотивовано тим, що пунктом 7.1 спірного кредитного договору передбачено щомісячну сплату винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0, 20% від суми виданого кредиту, що суперечить положенням статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Умови договору, якими покладено на позичальника обов’язок укладати договори страхування та щорічно сплачувати страхові платежі у доларах США з тіла погашеного кредиту, на думку позивача, суперечать вимогам Закону України «Про захист прав споживачів». Також боржник у своїй позовній заяві вказав, що банк своєчасно не надав йому достовірну та повну інформації у письмовій формі про умови кредитування та про сукупну вартість кредиту.
Судом першої інстанції у задоволенні зустрічного позову відмовлено.
Натомість апеляційний суд погодився із доводами боржника та задовольнив його вимоги оскільки пунктом 7.1 кредитного договору передбачено сплату винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця у період сплати у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту (84 долари США щомісячно), однак у кредитному договорі не зазначено, які саме послуги за вказану винагороду надаються споживачу.
Незгода з рішенням апеляційного суду стала підставою для звернення банку до Касаційного цивільного суду зі скаргою.
Оцінюючи доводи касаційної скарги на предмет їх відповідності нормам чинного законодавства КЦС вказав наступне.
За положеннями частини п’ятої статті 11, частин першої, другої, п’ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.
Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.
Згідно з абзацами другим та третім частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач не зобов’язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки, комісії або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.
Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.
Постанова КЦС ВС від 25.02.2019 № 199/2099/17 (61-35533св18):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/80235729
⚡Ключові висновки КЦС:
✔️Законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
✔️Установивши, що спірний будинок був побудований під час шлюбу сторін, тобто є спільною сумісною власністю подружжя, суд дійшов правильного висновку про те, що вказане майно підлягає поділу між сторонами у рівних частках.
✔️Доводи про те, що будинок побудований за її особисті кошти, а не за спільні кошти подружжя, є безпідставними, оскільки відповідач не спростувала презумпцію спільності права власності подружжя на вказане майно.
✔️Враховуючи те, що у кожного із подружжя, який має частку у спільно набутому будинку, у такій самій частці виникає й право власності на земельну ділянку, необхідну для обслуговування будинку, є вірним висновок про визнання за позивачем права власності на 1/2 частини спірної земельної ділянки.
?«Короткий зміст позовних вимог
У березні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_5 про поділ майна подружжя.
Позовна заява мотивована тим, що з 24 січня 2004 року сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі. 15 листопада 2001 року за договором купівлі-продажу ОСОБА_5 придбала будинок з надвірними будівлями та спорудами АДРЕСА_1 який розташований на земельній ділянці площею 1 434 кв. м. Під час шлюбу сторони знесли будинок та побудували на земельній ділянці новий будинок, будівництво якого завершилося 08 вересня 2015 року, право власності на який зареєстровано за відповідачем. 07 серпня 2014 році відповідач приватизувала земельну ділянку, на якій розташовано спірний житловий будинок.
З урахуванням зазначеного, ОСОБА_4 просив визнати спірні будинок та земельну ділянку об’єктами спільної сумісної власності подружжя та провести поділ спільного сумісного майна подружжя, визнавши за кожним по 1/2 частини спірного майна.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 жовтня 2017 року позов ОСОБА_4 задоволено частково.
Визнано будинок АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя.
Поділено спільну сумісну власність ОСОБА_4 та ОСОБА_5, визнавши за ОСОБА_4 право власності по 1/2 частини будинку АДРЕСА_1, який в цілому складається із: житлового будинку літ. Д-1 загальною площею 111,7 кв. м, жилою площею 50,0 кв. м, сараю літ. Б, гаражу літ. Е, вбиральні літ. Ж, душу літ. И, № 1-7, І споруд, замощення.
Залишено у власності ОСОБА_5 1/2 частини вказаного будинку.
В іншій частині позову відмовлено.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що спірний будинок був побудований сторонами під час шлюбу, тобто є спільною сумісною власністю подружжя, а тому вказане майно підлягає поділу між колишнім подружжям у рівних частках. Також суд першої інстанції дійшов висновку про те, що спірна земельна ділянка є особистою приватною власністю відповідача, оскільки була набута нею внаслідок приватизації.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 01 березня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково, рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_4 скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення.
Позов ОСОБА_4 в оскаржуваній частині задоволено частково.
Визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частини земельної ділянки по АДРЕСА_1, залишивши у власності ОСОБА_5 іншу 1/2 частини зазначеної земельної ділянки.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 про визнання земельної ділянки об’єктом спільної сумісної власності подружжя відмовлено.
Визнаючи за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частини спірної земельної ділянки, суд апеляційної інстанції виходив із того, що у кожного із подружжя, який має частку у спільно набутому будинку, у такій самій частці виникає й право власності на земельну ділянку, яка необхідна для обслуговування будинку.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
У справі, що переглядається, установлено, що з 24 січня 2004 року по 18 квітня 2017 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі.
15 листопада 2001 року за договором купівлі-продажу ОСОБА_5 придбала будинок з надвірними будівлями та спорудами АДРЕСА_1, який розташований на земельній ділянці площею 1 434 кв. м.
07 серпня 2014 році відповідач у порядку приватизації отримала свідоцтво про право власності на земельну ділянку площею 0,1 га по АДРЕСА_1.
Під час перебування в шлюбі сторони знесли будинок № 146 та побудували на вказаній земельній ділянці новий будинок, будівництво якого завершилося 08 вересня 2015 року. Вказаний будинок складається із: житлового будинку літ. Д-1 загальною площею 111,7 кв. м, жилою площею 50,0 кв. м, сараю літ. Б, гаражу літ. Е, вбиральні літ. Ж та душу літ. И.
01 лютого 2016 року за ОСОБА_5 зареєстровано право власності на вказаний будинок.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Тлумачення статті 60 СК України свідчить, що законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Аналогічний висновок зроблений Верховним Судом України у постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.
Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
У разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (стаття 70 СК України).
Відповідно до положень частини першої статті 71 СК України майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Установивши, що спірний будинок був побудований під час шлюбу сторін, тобто є спільною сумісною власністю подружжя, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що вказане майно підлягає поділу між сторонами у рівних частках.
Доводи касаційної скарги про те, що будинок побудований за її особисті кошти, а не за спільні кошти подружжя, є безпідставними, оскільки відповідач не спростувала презумпцію спільності права власності подружжя на вказане майно.
Також колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про визнання на позивачем права власності на 1/2 частини спірної земельної ділянки, з огляду на таке.
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації.
Згідно з положеннями частини першою статті 81, частини третьої статті 116 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування.
Відповідно до частини першої статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Частиною першою статті 120 ЗК України передбачено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об’єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
Частиною четвертою статті 120 ЗК України визначено, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.
У пункті 18-2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» (зі змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 19 березня 2010 року № 2) судам роз’яснено, що відповідно до положень статей 81, 116 ЗК України окрема земельна ділянка, земельна ділянка, одержана громадянином в період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду.
Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України.
Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року № 6-814цс15.
Суд апеляційної інстанції, враховуючи те, що у кожного із подружжя, який має частку у спільно набутому будинку, у такій самій частці виникає й право власності на земельну ділянку, необхідну для обслуговування будинку, дійшов правильного висновку про визнання за позивачем права власності на 1/2 частини спірної земельної ділянки.
З огляду на це, безпідставними є доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про визнання за позивачем права власності на 1/2 частини спірної земельної ділянки.
Також безпідставними є доводи ОСОБА_5 про порушено її права на участь у судовому засіданні, оскільки вона належним чином повідомлялась про розгляд справи, у судових засіданнях судів першої та апеляційної інстанцій був присутнім її представник ОСОБА_7
Доводи касаційної скарги про те, що вона не уповноважувала ОСОБА_7 представляти її інтереси, спростовуються матеріалами справи, а саме договорами про надання правової допомоги від 03 червня 2017 року, 05 жовтня 2017 року та від 10 листопада 2017 року, які були чинними на час ухвалення розгляду судами справи (а. с. 151 т. 1, а. с. 13, 48 т. 2, ). При цьому матеріали справи не містять доказів на підтвердження доводів ОСОБА_5 про те, що вона не підписувала вказані договори.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення — без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції в нескасованій частині та постанову апеляційного суду — без змін.
Оскільки ухвалою суду касаційної інстанції від 03 вересня 2018 року зупинено дію оскаржуваних судових рішення до закінчення їх перегляду в касаційному порядку, а колегія суддів дійшла висновку про те, що підстави для їх скасування відсутні, тому дія рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 жовтня 2017 року в нескасованій частині та постанови Апеляційного суду Дніпропетровської області від 01 березня 2018 року підлягає поновленню.»
КАС/ВС у постанові від 05.03.2019 р. у справі №814/2634/16, дійшов висновку, що посадові особи податкового органу вправі звернутися до суду з позовом про визнання установчих документів недійсними в разі виявлення ознак фіктивності суб’єкта господарювання (підприємництва).
Стаття 551 Господарського кодексу України містить ознаки (критерії), за якими юридична особа чи діяльність фізичної особи-підприємця можуть бути визнані фіктивними, тобто такими, в яких зовнішня організаційно-правова форма не відповідає її суті та меті створення. Ознаки фіктивності мають бути доведені належними, допустимими і достовірними доказами.
Підставою для звернення з позовом позивачем наведено інформацію, відповідно до якої посадовими особами Інспекції здійснено вихід за місцем реєстрації відповідача та встановлено відсутність підприємства за місцем знаходження, за результатами чого складено довідку від 11 листопада 2016 року № 8648/7/14-29-21-11, в якій вказано, що за адресою розташовані нежитлові об’єкти без жодних вивісок, а також встановити на території Миколаївської області будь-яких працівників Товариства та опитати їх із питань правомірності використання податкової адреси не є можливим.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 25 липня 2016 року державним реєстратором до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців внесено запис щодо внесення змін до відомостей про юридичну особу, пов’язані із зміною керівника Товариства з обмеженою відповідальністю «Вакуум Проджект», а саме — ОСОБА_1.
Щодо визнання недійсними реєстраційних та установчих (засновницьких) документів Товариства.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 15 травня 2003 року № 755-IV (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) (далі — Закон № 755) місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені.
Відповідно до частини четвертої статті 17 Закону № 755 визначено перелік документів, які подаються для державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі, у тому числі змін до установчих документів юридичної особи.
Згідно з частиною першою стаття 25 Закону № 755 (у редакції, що діяла на момент виникнення правовідносин) визначено, що державна реєстрація та інші реєстраційні дії проводяться на підставі: 1) документів, що подаються заявником для державної реєстрації; 2) судових рішень, що набрали законної сили та тягнуть за собою зміну відомостей в Єдиному державному реєстрі або заборону (скасування заборони) вчинення реєстраційних дій, а також надійшли в електронній формі від суду або державної виконавчої служби відповідно до Закону України «Про виконавче провадження»; 3) рішень, прийнятих за результатами оскарження в адміністративному порядку відповідно до статті 34 цього Закону.
Проте, позивачем, як з’ясовано судами попередніх інстанцій, на підтвердження своєї правової позиції не надано судового рішення про скасування рішення засновників відповідача або уповноваженого ними органу про внесення змін до установчих документів юридичної особи, або про визнання повністю або частково недійсними змін до установчих документів цієї юридичної особи.
Відповідно ж до пункту 67.2 статті 67 Податкового кодексу України контролюючі органи в установленому законом порядку мають право звертатися до суду про винесення судового рішення щодо скасування державної реєстрації змін до установчих документів.
Саме з цією метою законодавець зобов’язує платника податків стати на податковий облік.
Зазначена законодавча норма встановлює повноваження органу доходів і зборів звертатись до суду з позовами про припинення юридичної особи, відміну державної реєстрації юридичної особи (фізичної особи-підприємця), скасування державної реєстрації змін до установчих документів саме з метою забезпечення контролю за виконанням податкового обов’язку платниками податків.
У такому разі внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців запису про відсутність юридичної особи відповідача за місцезнаходженням може бути підставою для припинення цієї юридичної особи, а не мотивом для скасування державної реєстрації змін до установчих документів щодо зміни місцезнаходження, на чому наполягає позивач, оскільки саме припинення юридичної особи є належним засобом податкового контролю.
Щодо припинення юридичної особи
Згідно з підпунктом 20.1.37 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України посадові особи податкового органу вправі звертатися до суду щодо припинення юридичної особи та припинення фізичною особою — підприємцем підприємницької діяльності, та/або про визнання недійсними установчих (засновницьких) документів суб’єктів господарювання.
За статтею 42 Господарського кодексу України підприємництво як вид господарської діяльності — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Мета одержання прибутку як одна з ознак (характерних рис) підприємництва, як правило, знаходить своє відображення в установчих документах суб’єкта підприємницької діяльності і простежується з характеру його діяльності.
Згідно зі статтею 551 Господарського кодексу України ознаками фіктивності, що дають підстави для звернення до суду про припинення юридичної особи або припинення діяльності фізичною особою-підприємцем, у тому числі визнання реєстраційних документів недійсними, є: реєстрація (перереєстрація) на недійсні (втрачені, загублені) та підроблені документи; нереєстрація в державних органах, якщо обов’язок реєстрації передбачено законодавством; реєстрація (перереєстрація) у органах державної реєстрації фізичними особами з подальшою передачею (оформленням) у володіння чи управління підставним (неіснуючим), померлим, безвісти зниклим особам або таким особам, що не мали наміру провадити фінансово-господарську діяльність або реалізовувати повноваження; реєстрація (перереєстрація) та провадження фінансово-господарської діяльності без відома та згоди його засновників та призначених у законному порядку керівників.
Верховний Суд України у постанові 30 вересня 2015 року у справі № 21-1575а15, застосовуючи нормативний синтетичний підхід у подібних правовідносинах, дійшов висновку, що посадові особи податкового органу вправі звернутися до суду з позовом про визнання установчих документів недійсними в разі виявлення ознак фіктивності суб’єкта господарювання (підприємництва). Стаття 551 ГК містить ознаки (критерії), за якими юридична особа чи діяльність фізичної особи-підприємця можуть бути визнані фіктивними, тобто такими, в яких зовнішня організаційно-правова форма не відповідає її суті та меті створення. Ознаки фіктивності мають бути доведені належними, допустимими і достовірними доказами.
У цій справі судами попередніх інстанцій встановлено, що єдиним обґрунтуванням необхідності припинення юридичної особи та визнання недійсними установчих документів податковим органом вказано лише сам факт відсутності суб’єкта господарювання за місцем реєстрації. На підтвердження припущення про фактичне нездійснення Товариством господарської діяльності з моменту його перереєстрації на ОСОБА_1 позивачем не надано судам попередніх інстанцій будь-яких доказів щодо порушення кримінального провадження за фактом фіктивного створення юридичної особи Товариства, притягнення до кримінальної відповідальності або пред’явлення обвинувачення (підозри) певним фізичним особам, що були причетні до створення та реєстрації в державних органах цього підприємства, направлення матеріалів відповідних кримінальних проваджень до суду за обвинуваченням у скоєнні злочинів, передбачених Кримінальним кодексом України, тощо. Податковим органом навіть не зазначено ні в позові, ні в апеляційній, ні в касаційній скарзі про виконання чи невиконання відповідачем податкових обов’язків щодо подання податкової звітності та сплати податків.
Касаційну скаргу Баштанської об’єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Миколаївській області залишити без задоволення.
