До суду звернулась особа з позовом про поділ майна подружжя, визнання договору купівлі-продажу дійсним. Особа зазначала, що вона та її чоловік придбали автомобіль Ford Fusion за спільні кошти, що підтверджується розпискою, яку склала продавець та власник придбаного подружжям транспортного засобу.
У зв’язку з відсутністю коштів у подружжя на переоформлення транспортного засобу з продавця на покупця, вони разом із продавцем автомобіля прийняли рішення щодо оформлення довіреності на розпорядження автомобілем. Продавець отримала грошові кошти за продаж автомобіля та передала усі необхідні документи, у тому числі і реєстраційне посвідчення водія. Довіреність була оформлена на її чоловіка.
Згодом її чоловік звернувся з позовом про розірвання шлюбу, а позивач дізналася, що він продав спірний автомобіль без її згоди та перереєстрував його на свого батька.
Позивач просила суд визнати дійсним договір купівлі-продажу автомобіля Ford Fusion; визнати недійсним наступний договір купівлі-продажу автомобіля Ford Fusion; визнати автомобіль спільним майном подружжя, набутим за час шлюбу; зобов’язати чоловіка сплатити їй 1/2 частину вартості вказаного автомобіля
Суд першої інстанції позов задовольнив частково, визнав автомобіль спільним майном подружжя, набутим за час шлюбу, визнав дійсним договір купівлі-продажу автомобіля та зобов’язав сплатити позивачу 1/2 частину вартості автомобіля.
Суд першої інстанції виходив із того, що видачею нотаріально посвідченої довіреності було приховано інший правочин, а саме договір купівлі-продажу спірного автомобіля, оскільки було передано грошові кошти за вказаний автомобіль у розмірі 8 490 доларів США, а продавець в свою чергу передала автомобіль та довіреність з правом відчуження транспортного засобу. Суд дійшов висновку, що автомобіль було придбано за час перебування сторін у шлюбі, він є спільною сумісною власністю подружжя. Оскільки частки майна дружини та чоловіка рівні, тому особа має право на половину вартості автомобіля, який відповідач відчужив без її згоди.
Апеляційний суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. Суд вказав на те, що видача довіреності на володіння, користування та розпорядження транспортним засобом без належного укладення договору купівлі-продажу не вважається укладеним відповідно до закону договором та не є підставою для набуття права власності на транспортний засіб особою, яка цю довіреність отримала. Враховуючи те, що під час укладення довіреності на ім’я відповідача останній не набув права власності на спірний автомобіль, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо визнання вказаного автомобіля спільною власністю подружжя.
Верховний Суд визнав законним рішення суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції зазначив, що згідно зі статтею 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
А Пленум Верховного Суду України у пункті 25 постанови від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз’яснював, що за удаваним правочином (стаття 235 ЦК України) сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов’язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інших правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.
Верховний Суд визнав безпідставними покликання апеляційного суду на те, що відповідач у передбаченому законом порядку не набув права власності на автомобіль, а отримання довіреності не є підставою для набуття права власності на транспортний засіб, оскільки позов пред’явлено не про визнання права власності на автомобіль, набутим за довіреністю, а про дійсність договору й про поділ майна подружжя за час шлюбу, що не заперечується.
Суд касаційної інстанції вказав на те, що за нотаріально посвідченою односторонньою угодою був прихований інший правочин — договір купівлі-продажу автомобіля, оскільки за цією угодою подружня пара передала власнику автомобіля грошові кошти за придбаний автомобіль, що підтверджується, зокрема, розпискою, а продавець передала автомобіль та генеральну довіреність з правом його відчуження. Отже, фактично вони вчинили дії з виконання умов договору купівлі-продажу автомобіля, що призводять до правових наслідків, які настають за договором купівлі-продажу.
Також ВС нагадав про правову позицію, висловлену у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року № 6-486цс16, відповідно до якої коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім’ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.
Оскільки автомобіль було продано без згоди позивача, ВС дійшов висновку, що позивач має право на відшкодування їй 1/2 частки його вартості (постанова від 30.01.2019 у справі № 444/848/16-ц).
Далее
Фабула судового акта: Орган ДФС тричі подавав апеляційну скаргу в період з 26.12.2017 по 17.04.2018 рр., і КАС/ВС вважає в діях податкового органу вбачається сумлінне добросовісне ставлення до наявних у нього прав і обов’язків, встановлених законом або судом та вчинено усі можливі та залежні від нього дії для вчасного подання апеляційної скарги.
Зазначене дає підстави вважати, що втретє апеляційна скарга подана відповідачем у максимально короткий строк з моменту повернення попередньо поданої апеляційної скарги з незалежних від його волі причин та є свідченням того, що відповідач намагався вчинити усі залежні від нього процесуальні дії у розумний строк для реалізації свого права на апеляційне оскарження.
Проте, ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2018 року апеляційну скаргу поданою втретє залишено без руху у зв’язку із визнанням неповажними причин пропуску строку на апеляційне оскарження, викладених у клопотанні про поновлення такого строку та запропоновано відповідачу протягом десяти днів з моменту отримання копії ухвали надати заяву про поновлення строку апеляційного оскарження, в якій вказати інші поважні підстави для поновлення строку апеляційного оскарження.
У встановлений судом строк відповідачем було подано клопотання про поновлення пропущеного строку, у якому були наведені аналогічні обставини, якими було обґрунтовано попереднє клопотання про поновлення процесуального строку.
Отже, у випадку пропуску строку на апеляційне оскарження підставами для прийняття апеляційної скарги є лише наявність поважних причин (підтверджених належними доказами), тобто обставин, які є об’єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та пов’язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій.
Дотримання строків оскарження судового рішення є однією із гарантій додержання у суспільних відносинах принципу правової визначеності, як складової принципу верховенства права. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними та після завершення таких строків, якщо ніхто не звернувся із скаргою до суду вищої інстанції, відносини стають стабільними.
Фабула судового акту:
1. Заступник прокурора Полтавської області О.Савенко , 17липня 2018 року надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову у справі №529/1160/17 апеляційного суду Полтавської області від 21 травня 2018 року, яка розглядалася в порядку спрощеного провадження , просить суд касаційної інстанції поновити пропущений строк на касаційне оскарження, з поважної причини (пізнє отримання тексту повного судового рішення),оскаржувальну постанову апеляційного суду скасувати, і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення та неправильність застосування норм матеріального права судом апеляційної інстанції.
Забуваючи, про те, що Судові рішення у малозначних справах не підлягають оскарженню в касаційному порядку, якщо сума спору НЕ перевищує 100 прожиткових мін. для працездатних осіб в момент подання скарги ВС відмовляє у відкритті касаційного провадження (ВС/ВЦС від 14 березня 2018р. у справі № 127/22669/17), та замовчуючи той факт, що прокуратура полтавської області та заступник прокурора Полтавської області не був стороною по справі і не представляв інтереси Держгеокадастру ні в першій ні в апеляційній інстанції і повний текст постанови апеляційного суду не міг направлятися до нього, або до обласної прокуратури офіційно, в порядку судочинства, а тому не може бути неотримання, або пізнє отримання повного тексту постанови прокуратурою області, поважною причиною пропущення строку касаційного оскарження саме заступником прокурора полтавської області, який звертається до касаційного суду з проханням поновити строк.
2. При розгляді справи в першій, та другій інстанції Заступник керівника Миргородської місцевої прокуратури, який представляв інтереси Держгеокадастру, мав змогу заперечити проти розгляду справи у спрощеному провадженні з будь якої причини зазначеної в ст. 389 ЦПК і вимагати розглядати її за загальними правилами судочинства, але будь яких клопотань, чи заперечень з цього приводу від Миргородської прокуратури до судів першої та апеляційної інстанції не надходило.
3. Якщо справи про звільнення звільненої земельної ділянки та відшкодування недоведеної шкоди на думку заступника обласної прокуратури який не приймав участі ні в одному з судових засідань, до розгляду в апеляційній інстанції не мають ні якого суспільного інтересу, а після розгляду в апеляційній інстанції мають значний суспільний інтерес в умовах сьогодення, то всі без винятків, повинні розглядатися за загальними правилами судочинства, або цей факт значного суспільного інтересу повинен бути доведений в конкретній справі, конкретними доказами перед судом першої інстанції.
ЕСПЛ: Поновлення судом строку оскарження без обґрунтованої підстави є протиправним, порушує принцип правової визначеності та право на справедливий суд (ЕСПЛ, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод)
Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.
Порушення пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод констатував Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України».
Зі змісту пункту 52 рішення випливає, що якщо національний суд просто обмежився вказівкою на наявність у відповідача «поважних причин» для поновлення пропущеного строку оскарження, то, відтак, він (суд) не вказав чітких причин такого рішення.
За цих підстав Високий Суд одноголосно постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та дійшов висновку, що національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточної постанови у справі заявника без наведення відповідних причин та скасувавши в подальшому постанову суду, порушили принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції (п. 53 рішення).
Если обязательства подлежат исполнению в разных валютах, то такие требования не являются однородными, и, как следствие, зачет встречных требований невозможен. На это указала Большая Палата Верховного Суда (ВС) в постановлении от 30 октября 2018 года по делу №914/3217/16.
Для возможности проведения зачета встречных требований необходимо, чтобы такие требования были встречными (кредитор по одному обязательству является должником по другому, а должник по первому обязательству выступает кредитором по второму); однородными (засчитываться могут требования о передаче вещей одного рода); срок исполнения таких требований наступил, определен моментом предъявления требования или не установлен. Правило об однородности требований распространяется на их правовую природу, но не касается основания возникновения таких требований. Допускается зачет однородных требований, возникающих из разных оснований (разных договоров).
«Поскольку обязательства сторон по договорам кредитной линии и договора депозита подлежат исполнению в разных валютах, а именно — в евро и долларах США, такие требования нельзя считать однородными ввиду того, что евро и доллар США (хоть и являются денежными средствами) представляют собой разные валюты, которые, согласно условиям данных договоров, не являются равнозначными», — отмечает ВС.
Далее
Фабула судового акту: 07.06.2018 року Харківський окружний адміністративний суд у справі № 820/3159/18 прийняв рішення за позовом юридичної особи до Головного управління Держпраці у Харківській області, яким визнав протиправною та скасував постанову про накладення штрафу у розмірі 37 230,00 грн
Так, постановою Головного управління Держпраці у Харківській області від 04.04.2018 року №1 накладений штраф з посиланнями на ст. ст. 94, абз. 4 ч.2 ст. 265 КЗпП України та на акт документальної виїзної перевірки ДФС у Харківській області.
Постанова вмотивована тим, що директор-засновник (власник) підприємства з 2007 року поклав на себе виконував функцію директора без укладання трудового договору та не виплачував собі заробітну плату.
Юрособа звернулась с позовом до суду про скасування постанови Держпраці, посилаючись, що що відносини, які виникають при виконанні засновником функцій директора є цивільно — правовими та не потребують оформлення шляхом укладання трудового договору.
Суд встановив, що відносини, які виникають при виконанні засновником функцій директора підприємства без укладання трудового договору є корпоративними, а отже відсутній обов’язок укладати трудовий договір, нараховувати та сплачувати заробітну плату.
Відповідно до ч.1-3 ст. 65 Господарського кодексу України, управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу. Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів. Для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) безпосередньо або через уповноважені органи чи наглядова рада такого підприємства (у разі її утворення) призначає (обирає) керівника підприємства, який є підзвітним власнику, його уповноваженому органу чи наглядовій раді. Керівник підприємства, головний бухгалтер, члени наглядової ради (у разі її утворення), виконавчого органу та інших органів управління підприємства відповідно до статуту є посадовими особами цього підприємства. Статутом підприємства посадовими особами можуть бути визнані й інші особи.
Згідно ч.1 ст. 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Відповідно до ст. 94 КЗпП України, заробітна плата — це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначаються цим Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами.
У пункті 2 рішення Конституційного суду України від 15.10.2013 року № 8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) зазначено, що згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» №95 ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. Цьому визначенню відповідає поняття заробітної плати, передбачене у частині першій статті 94 Кодексу і частині першій статті 1 Закону, як винагороди, обчисленої, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Таким чином, під заробітною платою, що належить працівникові необхідно розуміти усі виплати на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем.
У рішенні Конституційного суду України від 12.01.2010 року № 1-рп/2010 (справа № 1-2/2010) зазначено, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об’єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися не в межах трудових, а корпоративних правовідносин, що виникають між товариством і особами, яким довірено повноваження з управління ним.
Таким чином, відносини, які виникають при виконанні засновником функцій директора-засновника підприємства без укладання трудового договору є корпоративними, а отже відсутній обов’язок укладати трудовий договір, нараховувати та сплачувати заробітну плату.
Далее
Фабула судового акту: Відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України від 5 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».
За приписами ст. 26 Закону України № 5076-VI адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
Отже, ордер, виданий відповідно до Закону № 5076-VI, є самостійним документом, що підтверджує повноваження адвоката. Надання договору про правову допомогу, його копії або витягу разом із ордером згідно з чинною редакцією КАС України не вимагається.
Заступник керівника Мелітопольської місцевої прокуратури Запорізької області через свого представника – адвоката звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з адміністративним позовом до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів про визнання протиправним та скасування рішення КДКП в частині накладення на нього дисциплінарного стягнення у виді звільнення з органів прокуратури.
КАС ВС повернув скаржнику позовну заяву, оскільки позов підписаний особою, яка не має права її підписувати.
З матеріалів справи вбачається, що позовна заява скаржника підписана його представником – адвокатом, що підтверджується доданим до матеріалів справи ордером на надання правової допомоги, виданим на підставі договору про надання правової допомоги.
Велика Палата ВС звертає увагу, що з огляду на зміст частин 1, 3 ст. 26 Закону № 5076-VI, ордер може бути оформлений адвокатом (адвокатським бюро, адвокатським об’єднанням) лише на підставі вже укладеного договору.
Практика Європейського суду з прав людини говорить про те, що необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.
Велика Палата ВС вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для повернення позовної заяви у зв’язку з тим, що до позову не додано документів, які б підтверджували волевиявлення позивача на надання повноважень адвокату, тобто завіреної копії або витягу із договору про надання правової допомоги.
Далее
