31 січня 2019 року Європейський суд з прав людини став на бік позивачки Ольги Журавльової у справі «Zhuravleva v. Ukraine». Про це йдеться у щотиженвому зведенні Верховного Суду.
Заявниця та її син приватизували 2-кімнатну квартиру у рівних частках. У подальшому її сина було визнано винним у вчиненні злочину та засуджено до покарання у вигляді позбавлення волі з конфіскацією майна
Надалі його частка у спільній власності підлягала продажу на аукціоні. Двічі поспіль торги на аукціоні не відбулися; внаслідок третього виставлення на продаж частки квартири вона була придбана Н.
Заявниця стверджувала, що намагалась також взяти участь у торгах, оскільки була зацікавлена у придбанні цієї частки, проте їй в участі у торгах було відмовлено.
Новий власник частини квартири неодноразово погрожував заявниці, переслідував, змушуючи її продати іншу частину квартири. Обґрунтовано побоюючись за своє життя, заявниця вимушено віддала ключі Н. та тимчасово жила у родичів. Декілька разів відвідувала квартиру, проте Н. їй погрожував, заявляючи, що це його власність. Пізніше заявниця зверталась до правоохоронних органів зі скаргами на погрози та вимагання продати квартиру.
Далі було відкрито кримінальне провадження, в ході якого встановлено вину Н. та ще декількох осіб у вчиненні низки злочинів. Заявниця ініціювала провадження про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, проте національні суди цю вимогу відхилили.
Водночас ЄСПЛ встановив порушення статті 8 Європейської конвенції з прав людини – право на повагу до приватного і сімейного життя, постановивши виплати заявниці 4 тис. євро компенсації за моральну шкоду і покрити усі супутні витрати.
ЄСПЛ постановлено ухвалу щодо неприйнятності у справі «Азюковська проти України» (Azyukovska v. Ukraine) від 09.10.2018, заява №26293/18.
Заявниця скаржилась за п. 1 ст. 6 Конвенції на те, що відмова Верховного Суду у розгляді її касаційної скарги на підставі критерію малозначності справи становила порушення її права на доступ до суду, а також що тривалість у її справі порушувала вимогу розумності строку провадження. Крім того, заявниця скаржилась за ст. 1 Першого протоколу з огляду на незадоволення її майнових вимог національними судами.
Європейський суд зазначив, що застосування критерію малозначності справи у цій справі було передбачуваним, справа була розглянута судами двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявниця не продемонструвала наявності інших виключних обставин, які за положеннями кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. Європейський суд також зазначив, що в контексті аналізу застосування критерію ratione valoris щодо доступу до вищих судових інстанцій він також брав до уваги наявність або відсутність питання щодо справедливості провадження, яке здійснювалось судами нижчих інстанцій. Однак у цій справі, в тій мірі, в якій заявниця ставила питання щодо справедливості провадження в судах першої і другої інстанції, Суд не визнав, що мали місце порушення процесуальних гарантій п. 1 ст. 6 Конвенції.
З огляду на вказане, скарга щодо тривалості провадження (два роки в судах трьох юрисдикцій) була визнана очевидно необгрунтованою відповідно до п. 3 (а) та п. 4 ст. 35 Конвенції.
Щодо скарги заявниці на порушення ст. 1 Першого протоколу Суд зазначив, що національні суди двох інстанцій, розглянувши вимоги заявниці, дійшли висновку, що національне законодавство не надавало їй права на додаткові виплати. З огляду на вказане Європейський суд визнав, що скарга є неприйнятною ratione materiae у сенсі п. 3 (а) ст. 35 Конвенції і має бути відхилена відповідно до п. 4 ст. 35.
Судове рішення, щодо якого заявницею була подана скарга, доступне за посиланням.
Далее
Районний суд, з яким погодилася апеляційна інстанція, частково задовольнив позов про стягнення аліментів на утримання повнолітньої дитини, що продовжує навчатися. Суд стягнув із батька аліменти у твердій грошовій сумі щомісячно до закінчення навчання сина, але не більше як до досягнення ним двадцяти трьох років, однак без урахування часу канікул.
Оскаржуючи рішення попередніх інстанцій у Верховному Суді, позивач у касаційній скарзі вказав, зокрема, що стягнення аліментів припиняється у зв’язку із закінченням навчання, а не у зв’язку з канікулами, як зазначено судами в оскаржуваних рішеннях. Суди не взяли до уваги, що оплата за гуртожиток проводиться за повний рік, а не за навчальний, при цьому її розмір є завеликим для позивача.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду касаційну скаргу задовольнив частково, змінив рішення попередніх судів.
Колегія суддів не погодилася з висновками судів щодо звільнення відповідача від обов’язку сплачувати аліменти під час перебування дитини на канікулах, оскільки чинним законодавством таке виключення не передбачено. Той факт, що під час канікул дитина не проходить навчання, не є підставою для звільнення від передбаченого ст. 199 СК України обов’язку батьків утримувати повнолітнього сина, який продовжує навчатися, оскільки канікулярний час входить у період навчання.
У постанові Суду зазначено, що за змістом ст. 199 СК України законодавець визначив обов’язок батьків утримувати повнолітніх дітей, які продовжують навчатись, тобто на весь період навчання, який охоплює період від вступу до закінчення навчання чи відрахування з навчання.
Таким чином, висновки попередніх судів щодо звільнення відповідача від обов’язку сплачувати аліменти під час перебування дитини на канікулах не відповідають нормам матеріального права, у зв’язку з чим рішення судів підлягають зміні шляхом виключення з них фрази «без урахування часу канікул».
Постанова Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 346/103/17 (провадження № 61-20178св18) – http://reyestr.court.gov.ua/Review/79516702.
Позивач просила стягнути з відповідача аліменти на утримання дитини та зазначала, що дитина проживає разом з нею та знаходиться на її утриманні, а відповідач допомоги на утримання дитини не надає.
Відповідач звернувся до суду із зустрічним позовом про стягнення аліментів на дитину. Вказував на те, що позивач забрала сина та повернулася з ним до Сполучених Штатів Америки, оскільки мала дозвіл на тимчасове вивезення дитини за кордон. Але рішенням Верховного Суду Каліфорнії округу Лос-Анджелес постановлено повернути малолітнього в Україну. Син проживає з ним та повністю перебуває на його утриманні, мати з дитиною не бачиться, не піклується про нього та не надає матеріальної допомоги.
Суд першої інстанції первісний позов залишив без розгляду, а зустрічний позов задовольнив. Суд зазначив, що домовленості щодо виконання відповідачем свого обов’язку з утримання дитини між сторонами не досягнуто, тому на підставі статей 180, 182 СК України, з урахуванням стану здоров’я та матеріального становища відповідача, суд стягнув з неї аліменти на дитину.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції.
Оскарживши рішення судів, мати дитини зазначала, що дитина проживає разом з нею та знаходиться на її утриманні.
Далее
Позивач оскаржував звільнення з займаної посади за систематичне невиконання обов’язків згідно з посадовою інструкцією, за пунктом 3 статті 40 КЗпП України
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. Суд зазначив, що позивач недобросовісно виконував свої посадові обов’язки, у зв’язку з чим притягувався до дисциплінарної відповідальності. У обох випадках йому було оголошено догану, потім звільнено із займаної посади за пунктом 3 статті 40 КЗпП України — за систематичне невиконання обов’язків згідно з посадовою інструкцією. Про накладення дисциплінарних стягнень позивач був своєчасно повідомлений, але питання про їх скасування не ставив.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції.
У касаційній скарзі позивач зазначав, що суд не врахував допущені роботодавцем порушення трудового законодавства при його звільненні, а саме: наказ про звільнення не містить відомості про конкретний проступок позивача, питання щодо надання згоди на звільнення позивача профспілковим комітетом не вирішувалось. А позивач був відсторонений та не міг виконувати обов’язків згідно з посадовою інструкцією.
Касаційний цивільний суд Верховного Суду скасував рішення судів попередніх інстанцій, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.
ВС зазначив, що відповідно до пункту 3 статті 40 КЗпП України працівник може бути звільнений лише за проступок на роботі, вчинений після застосування до нього дисциплінарного або громадського стягнення за невиконання без поважних причин обов’язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку.
Далее
Позивач просив суд встановити земельний сервітут, оскільки для того щоб наблизитись до свого будинку для заїзду і зупинки він вимушений використовувати земельну ділянку відповідача. Зазначав, що позбавлений можливості тимчасово здійснити паркування автомобілю, щоб доставити і розвантажити речі та під’їзд будь-якої екстреної служби до його будинку також неможливий, а тому просив встановити земельний сервітут, для заїзду та тимчасової зупинки транспортного засобу із використання земельної ділянки відповідача.
Суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги, оскільки право позивача (як співвласника житлового будинку) на користування житловим будинком є обмеженим, а під’їзд до будинку є неможливим без заїзду на частину земельної ділянки, яка належить відповідачу.
Інших висновків дійшов суд апеляційної інстанції, який відмовив у задоволенні позову. Апеляційний суд зазначив, що доводи позивача щодо необхідності встановлення сервітуту зводяться до забезпечення йому певного рівня комфорту в користуванні майном. Суд вказав на те, що позивач не довів реальної неможливості користування майном, для встановлення сервітуту — того, що відсутність заїзду у двір будинковолодінь створює йому перешкоди у використанні і обслуговуванні належного йому майна.
