Юридическая Компания

Новости судебной практики

ВС ВКАЗАВ, ЩО Є УМОВАМИ ДЛЯ ПРИПИНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗНИЩЕНЕ НЕРУХОМЕ МАЙНО

Опубликовано 1 Фев 2019 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

ВС ВКАЗАВ, ЩО Є УМОВАМИ ДЛЯ ПРИПИНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗНИЩЕНЕ НЕРУХОМЕ МАЙНО

Міська рада звернулася до суду з позовом, в якому просила припинити право власності міської ради та відповідачів на житловий будинок, а також скасувати державну реєстрацію права власності на це майно.

Позивач пояснював, що міською радою було встановлено фактичне знищення будинку, внаслідок чого право власності на майно підлягає припиненню відповідно до положень статті 349 Цивільного кодексу України А залишки будинку знаходяться на земельній ділянці, яка перебуває у власності територіальної громади та перешкоджають в реалізації права користування та розпорядження земельною ділянкою комунальної власності.

Суд першої інстанції позов задовольнив, оскільки спірний будинок фізично знищений, а у зв’язку з відсутністю об’єкту речового права, відсутні і речово-правові відносини. Земельна ділянка, на якій знаходиться будинок, перебуває у власності територіальної громади та майнові права позивача, як співвласника земельної ділянки, порушуються, оскільки він не в змозі розпоряджатись земельною ділянкою комунальної власності, на якій знаходиться залишки об’єкту нерухомого майна.

Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та у задоволенні позову відмовив. Суд апеляційної інстанції зазначив, що беззаперечні докази того, що будинок повністю знищений відсутні, а неможливість розпоряджатись земельною ділянкою, на якій знаходяться залишки об’єкту нерухомості, не можуть бути визнані підставою для примусового припинення права власності іншого співвласника будівлі. 

Далее

ВС ВКАЗАВ, ЧИ МОЖУТЬ КОПІЇ ОРДЕРУ ТА ДОГОВОРУ ЗАСВІДЧУВАТИ ПОВНОВАЖЕННЯ АДВОКАТА ЯК ПРЕДСТАВНИКА

Опубликовано 1 Фев 2019 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

ВС ВКАЗАВ, ЧИ МОЖУТЬ КОПІЇ ОРДЕРУ ТА ДОГОВОРУ ЗАСВІДЧУВАТИ ПОВНОВАЖЕННЯ АДВОКАТА ЯК ПРЕДСТАВНИКА

Адвокат подав апеляційну скаргу на рішення суду у адміністративній справі.
До апеляційної скарги на підтвердження повноважень долучив копії договору про надання правової допомоги та ордеру, завірені ним самим.

Апеляційний адміністративний суд повернув апеляційну скаргу та зазначив, що для підтвердження повноважень адвоката на представництво у даній справі скаржник подав не встановлені процесуальним законом документи, а їх копії, посвідчені самим адвокатом, тобто подав документи, які не можна визнати такими, що засвідчують повноваження адвоката як представника.

Суд апеляційної інстанції вказав на те, що відповідно до статті 59 Кодексу адміністративного судочинства України повноваження адвоката як представника мають бути підтверджені довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України від 05 липня 2017 року № 5076-VI «Про адвокатуру і адвокатську діяльність».

За частинами першою — четвертою статті 26 цього Закону адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. 

Адвокат оскаржив ухвалу апеляційного суду до Верховного Суду, який скасував ухвалу про повернення апеляційної скарги, а справу направив для продовження розгляду до апеляційного адміністративного суду.

Суд касаційної інстанції визнав помилковим висновок суду апеляційної інстанції про наявність підстав для повернення апеляційної скарги з посиланням на відсутність доказів на підтвердження наявності у скаржника права підписувати апеляційну скаргу.

Далее

Перерахунок пенсій постраждалим внаслідок Чорнобильської катастрофи: рішення ВС

Опубликовано 31 Янв 2019 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Перерахунок пенсій постраждалим внаслідок Чорнобильської катастрофи: рішення ВС
Право непрацюючих пенсіонерів, що проживають на території радіоактивного забруднення, на отримання підвищення до пенсії відновлено.

Обставини справи

Позивач – пенсіонер, що постраждав внаслідок Чорнобильської катастрофи, проживає в м.Овруч Житомирської області, яке відповідно до Переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, віднесено до зони гарантованого добровільного відселення.

До 1 січня 2015 року отримував підвищення до пенсії відповідно до ст.39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року №796-XII.

Пізніше ця норма втратила чинність на підставі закону «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року №76-VIII.

Однак 17 липня 2018 року Конституційний Суд України визнав такі зміни неконституційними і у зв’язку із цим позивач звернувся до Овруцького об’єднаного управління Пенсійного фонду з проханням повідомити, чи відновлено йому виплату підвищення до пенсії.

Отримавши негативну відповідь, позивач звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду із вимогою визнати протиправною бездіяльність Овруцього ОУПФ та зобов’язати відповідача здійснити нарахування та виплату підвищення до пенсії.

Відповідач, у свою чергу, наполягав на тому, що Конституційний Суд визнав неконституційним виключення статті 39 Закону №796-ХІІ, однак у той же час Закон №987-VIII є чинним, а відповідно до його приписів право на доплату мають громадяни, які працюють у зоні відчуження. Однак позивач до цієї категорії осіб не відноситься, а тому, на думку ПФУ, відповідного права не має.

Місцевий суд звернувся до Верховного Суду з поданням про розгляд цієї справи як зразкової.

Рішення Верховного Суду у зразковій справі

Стаття 39 в редакції Закону №987- VIII, чинна з 1 січня 2016 року, врегульовує питання доплат виключно особам, які працюють у зоні відчуження. Натомість редакція цієї ж статті, яка була чинна до 1 січня 2015 року, врегульовувала питання здійснення доплат таким категоріям громадян: 1) особам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення (у зоні безумовного (обов’язкового) відселення, у зоні гарантованого добровільного відселення, у зоні посиленого радіоекологічного контролю); 2) непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях; 3) студентам, які там навчаються; 4) пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення; 5) громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов’язкового) відселення після повного відселення жителів.

«У спірних правовідносинах, відновлення дії попередньої редакції нормативно-правового спричиняє колізію правозастосування. З урахуванням змістовної складової та мотивів Рішення КСУ №6-р/2018 від 17 липня 2018 року, Верховний Суд вважає, що ця колізія має вирішуватися з додержанням принципу верховенства, з урахуванням дискреції держави щодо визначення порядку та розміру гарантій, зумовленої фінансово-економічними можливостями для збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, без порушення сутності відповідних прав.

Отже, з моменту ухвалення рішення Конституційним Судом України відновлено право позивача на отримання підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення — зоні гарантованого добровільного відселення на підставі ст.39 Закону №796-ХІІ», — йдеться у рішенні колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 21 січня 2019 року (судді М.Гімон, Я.Берназюк, М.Гриців, Л.Мороз, В.Кравчук).

Таким чином, колегія суддів Касаційного адміністративного суду дійшла висновку, що позивач з 17 липня 2018 року має право на отримання підвищення до пенсії як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території радіоактивного забруднення — зоні гарантованого добровільного відселення, на підставі статті 39 Закону №796-ХІІ, у розмірі, визначеному Постановою Кабінету Міністрів України №1210 від 23 листопада 2011 року.

Далее

ВС: необхідна умова для передачі в оренду земельної ділянки, яка перебуває у комунальній власності

Опубликовано 31 Янв 2019 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

ВС: необхідна умова для передачі в оренду земельної ділянки, яка перебуває у комунальній власності

За змістом статей 116, 124 Земельного кодексу України та ст. 16 Закону України від 6 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» передача земельної ділянки в оренду здійснюється на підставі рішення органу місцевого самоврядування шляхом укладення відповідного договору оренди. Прийняття уповноваженим органом місцевого самоврядування рішення про передачу в користування (оренду) земельної ділянки, яка перебуває у комунальній власності, є необхідною умовою для передачі такої земельної ділянки в оренду.

Відносини щодо передачі земельних ділянок у користування (оренду) із земель комунальної власності та укладення відповідних договорів оренди регулюються спеціальними нормами законодавства, закріпленими, зокрема, в ЗК України та Законі України «Про оренду землі». Саме ці спеціальні норми підлягають застосуванню до спірних правовідносин у зазначеній справі, а не приписи Господарського кодексу України, які застосували суди попередніх інстанцій.

Позивач – ТОВ «Торговий дім «Рибалка», уклавши з ТОВ «Торгово-закупівельне підприємство «Лота» договір купівлі-продажу нежилих приміщень: кафе, магазинів, торгових рядів, звернувся до Київської міської ради з клопотанням про передачу в оренду земельної ділянки для експлуатації та обслуговування зазначених нежилих приміщень (проте площею, більшою за площу земельної ділянки під цими нежилими приміщеннями, відповідно до умов указаного договору купівлі-продажу). ТОВ «ТД «Рибалка» отримало згоду на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та виготовило його у встановленому законодавством порядку, після чого позивач надіслав до Київради лист із пропозицією укласти договір оренди земельної ділянки, а також підписаний проект цього договору для подальшого підписання Київрадою. Оскільки Київрада утрималася від прийняття рішення про передачу в оренду позивачу зазначеної земельної ділянки та укладення відповідного договору, ТОВ «ТД «Рибалка» звернулося до суду з позовом про визнання укладеним договору оренди земельної ділянки в редакції, запропонованій позивачем, та зобов’язання зареєструвати його в установленому законом порядку.

Велика Палата ВС дійшла висновку, що відсутність рішення Київради про передачу позивачеві в оренду для експлуатації та обслуговування нежилих приміщень земельної ділянки, тобто волевиявлення орендодавця на виникнення орендних земельних правовідносин, виключає можливість передачі цієї земельної ділянки в користування (оренду) ТОВ «ТД «Рибалка» шляхом укладення з ним відповідного договору оренди.

Надання дозволу уповноваженим органом місцевого самоврядування на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із земель комунальної власності не означає позитивного рішення про передачу її в користування, а направлене на ідентифікацію земельної ділянки, яка в подальшому може стати предметом договору оренди за умови досягнення сторонами згоди щодо умов такого договору. Подібний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати ВС від 30 травня 2018 року у справі № 826/5737/16 (провадження № 11-475апп18).

З повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 грудня 2018 року у справі № 32/563 (провадження № 12-172гс18) можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/78977414. Окрема думка суддів Великої Палати Верховного Суду – за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/79250491.

Далее

ВС: які причини пропуску прокурором строку оскарження рішення не можна вважати поважними

Опубликовано 30 Янв 2019 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

ВС: які причини пропуску прокурором строку оскарження рішення не можна вважати поважними

Особливості організації внутрішнього документообігу в системі органів прокуратури не можуть змінювати загальний порядок обчислення строку на апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції, визначений у ч. 2 ст. 395 Кримінального процесуального кодексу України. Не впливає на обчислення строку на апеляційне оскарження в цьому випадку й така обставина, як час розміщення в Єдиному державному реєстрі судових рішень тексту відповідної ухвали суду першої інстанції.

Такий висновок зробила колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, розглянувши касаційну скаргу заступника прокурора на ухвалу апеляційного суду, який відмовив у поновленні строку апеляційного оскарження ухвали місцевого суду.

У касаційній скарзі заступник прокурора зазначив: прокурор вищого рівня, який подав апеляційну скаргу, участі в судовому розгляді не брав, про ухвалу місцевого суду йому стало відомо поза межами строку на апеляційне оскарження. Скаржник також зауважив, що згадана ухвала місцевого суду була оприлюднена в ЄДРСР за день до закінчення строку апеляційного оскарження.

Як ідеться в постанові ВС, у п. 20 ч. 2 ст. 36 КПК України закріплено, що прокурор має право на оскарження судових рішень в порядку, встановленому цим Кодексом. Згідно з ч. 4 ст. 36 КПК України право на подання апеляційної скарги мають також незалежно від їх участі в судовому провадженні прокурори вищого рівня. Проте в цьому Кодексі не встановлено особливого порядку та строків оскарження прокурорами вищого рівня судових рішень в апеляційному чи касаційному порядку.

Так, у статтях 393 та 425 КПК України як суб’єкт оскарження вказується тільки прокурор. Відповідно ж до п. 15 ч. 1 ст. 3 цього Кодексу прокурором є особа, яка обіймає посаду, передбачену ст. 17 Закону України «Про прокуратуру», та діє у межах своїх повноважень. З огляду на системний аналіз законодавчих норм поняття «прокурор», яке вживається у статтях 393 та 425 КПК України як суб’єкт апеляційного та касаційного оскарження, охоплює не лише певну посадову особу, яка здійснює повноваження прокурора у конкретному кримінальному провадженні та визначена у порядку ст. 37 зазначеного Кодексу, а й прокурорів вищого рівня.

Крім того, як убачається з матеріалів кримінального провадження, прокурор, який брав участь у розгляді справи в суді першої інстанції, був присутній під час оголошення ухвали місцевого суду, йому було роз’яснено порядок і строки апеляційного оскарження, копію ухвали він отримав 23 листопада 2017 року, а останнім днем подання апеляційного скарги було 28 листопада. Тобто прокурори за умови належної організації внутрішнього документообігу мали достатньо часу для апеляційного оскарження згаданої ухвали в межах встановленого ч. 2 ст. 395 КПК України строку.

Викладені у касаційній скарзі причини пропуску строку апеляційного оскарження не є об’єктивно непереборними, а тому колегія суддів не вважає їх поважними.

ВС залишив ухвалу апеляційного суду без змін.
Детальніше з текстом постанови ВС можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/76859948.

Далее

Невстановлення судами фактичних обставин справи на підставі допустимих доказів унеможливлює перевірку судом касаційної інстанції правильності застосування норм матеріального права.

Опубликовано 29 Янв 2019 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Невстановлення судами фактичних обставин справи на підставі допустимих доказів унеможливлює перевірку судом касаційної інстанції правильності застосування норм матеріального права.

Під час здійснення розгляду справи в суді першої інстанції, до матеріалів справи судом було залучено заперечення Відповідача-2 проти позову, в якому зазначено, що всупереч вимогам частини 2 статті 36 ГПК України  надана Прокурором до матеріалів справи копія договору є неналежним доказом. Про наведене було вказано Відповідачем-1 також і в апеляційній скарзі.

Однак, місцевий господарський суд на зазначене уваги не звернув. При цьому, суд апеляційної інстанції зазначив, що Відповідачами не зазначається в чому відмінність між умовами укладеного ними договору та копією, яка надана Прокурором, а тому оскільки надана Прокурором копія договору отримана ним в ході вивчення стану законності додержання законодавства навчальними закладами, невідповідність її оригіналу Відповідачами не спростована, в силу  статті 91ГПК України  суд вважає, що Прокурором надано належний та допустимий доказ.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначає, що  не може погодитись з такими висновками судів попередніх інстанцій виходячі з наступного.

Відповідно до ст. 32 ГПК України (в редакції, чинній на час звернення Прокурора до суду з даним позовом, до 15.12.2017) доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими і речовими доказами, висновками суд. експертів; поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі. В необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі, мають бути викладені письмово.

Ст. 33 ГПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно зі статею 34 ГПК України  господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Письмовими доказами є документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Оригінали документів подаються, коли обставини справи відповідно до законодавства мають бути засвідчені тільки такими документами, а також в інших випадках на вимогу господарського суду (стаття 36 ГПК України).

Порядок засвідчення копій документів визначений пунктом 5.27 Національного стандарту України, затвердженого Державним комітетом з питань технічного регулювання та споживчої політики №55 від 07.04.2003 “ДСТУ 4163-2003”, відповідно до якого відмітку про засвідчення копії документа складають зі слів “Згідно з оригіналом “, назви посади, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціалів та прізвища, дати засвідчення копії.

Всупереч зазначеним вимогам законодавства, місцевий господарський суд прийняв рішення за відсутності в матеріалах справи саме належним чином засвідчених письмових доказів, якими обґрунтовує свій позов Прокурор.

Таким чином, колегія суддів вважає, що судами вирішено спір за належними, проте недопустимими доказами у справі, наданих Прокурором в обґрунтування позовних вимог.

Невстановлення судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи на підставі допустимих доказів унеможливлює перевірку судом касаційної інстанції правильності застосування судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального права.

Отже, зважаючи на викладене, висновки судів першої та апеляційної інстанцій не ґрунтуються на повному і всебічному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи, встановлення яких є необхідним для правильного вирішення спору.

В силу приписів пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України  підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

З огляду на межі повноважень касаційної інстанції, визначені статтями 300310 ГПК України, постанова апеляційної інстанції та рішення господарського суду підлягають скасуванню, а справа – направленню на новий розгляд до суду першої інстанції, в зв’язку з чим касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Доводи касаційної скарги по суті заявлених позовних вимог не можуть бути досліджені судом касаційної інстанції, оскільки це виходить за межі касаційного перегляду.

Варто відзначити, що позиція Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду з питання засідчення/ правильності засвідчення наданих сторонами копій документів співпадає з позицією висловленою неодноразого ВГСУ у своїх поставновах. У той же час залишається лише висловити сподівання, що колегія Касаційного цивільного суду матиме таку ж однозначну позицію з цього питання.

Джерело: http://reyestr.court.gov.ua/Review/75368697

Далее