У справі № 903/46/18 ТОВ «Радивилівмолоко» звернулося до господарського суду з позовом до обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України (далі — Відділення) про визнання недійсним та скасування рішення «Про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та накладення штрафу» (далі – Рішення АМК).
Рішенням місцевого господарського суду у задоволенні позову відмовлено повністю.
Постановою суду апеляційної інстанції рішення місцевого господарського суду скасовано та прийнято нове — про задоволення позову.
За результатами перегляду справи в касаційному порядку Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду постанову суду апеляційної інстанції скасував, а рішення місцевого господарського суду залишив в силі, з огляду на таке.
Так оскаржуваним Рішенням АМК визнано ТОВ «Радивилівмолоко» таким, що за результатами діяльності протягом січня-серпня 2017 року займало монопольне (домінуюче) становище з часткою 100% та частками, що перевищують 35% (на ринку заготівлі молока коров’ячого незбираного для промислової переробки, що закуповується у населення) у територіальних межах певних населених пунктів. Дії ТОВ «Радивилівмолоко», які полягали в необґрунтованому, поетапному зниженні у квітні-серпні 2017 року заготівельних цін на молоко коров’яче незбиране для промислової переробки від населення з 6,00 грн/кг до 4,00 грн/кг (33,3%) за відсутності відповідного економічно обґрунтованого перерахунку оптово-відпускних цін на готову молочну продукцію, визнані порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, передбаченим п. 1 ч. 2 ст. 13 та п. 2 ст. 50 Закону України «Про захист економічної конкуренції» у вигляді зловживання монопольним (домінуючим) становищем в межах окремих населених пунктів шляхом встановлення таких цін придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку. За вказане порушення на ТОВ «Радивилівмолоко» накладено штраф у розмірі 20 000 грн.
В свою чергу, за висновком колегії суддів Верховного Суду, хоча Закон України «Про Антимонопольний комітет України» не покладає на Антимонопольний комітет України та його органи здійснення контролю у сфері застосування вільних цін і тарифів, водночас за п. 1 ч. 2 ст. 13 Закону України «Про захист економічної конкуренції» встановлення, зокрема, таких цін, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку, кваліфікується як зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку. Отже, зазначені органи можуть здійснювати контроль за дотриманням вимог законодавства про захист економічної конкуренції і у встановленні та застосуванні вільних цін і тарифів.
Апеляційний господарський суд наведеного не врахував, як і того, що Відділенням у Рішенні було здійснено дослідження регіональних ринків молока коров’ячого незбираного для промислової переробки, що закуповується у населення, та визначено наявність адміністративних, економічних бар’єрів вступу на ринок інших суб’єктів господарювання, що призвело до безпідставного скасування законного та обґрунтованого рішення місцевого господарського суду, який з’ясував наявність у діях ТОВ «Радивилівмолоко» порушення законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді зловживання монопольним (домінуючим) становищем на досліджуваному ринку шляхом встановлення таких цін придбання або реалізації товару (молока коров’ячого незбираного для промислової переробки, що закуповується у населення), які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку.
Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua/Review/79221955.
Відповідно до ч. 1 ст. 51 ЦК України до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. Це положення однаково стосується прав і обов’язків фізичної особи-підприємця.
Про це зазначив Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов’язкових платежів Касаційного адміністративного суду, розглянувши адміністративну справу за позовом фізичної особи-підприємця до податкової інспекції про скасування податкового повідомлення-рішення.
Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення податкової інспекції, яким йому визначено грошове зобов’язання з ПДВ у розмірі 49 100 грн та застосовано штрафну (фінансову) санкцію в сумі 12 275 грн.
На обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач як фізична особа-підприємець має право на формування податкового кредиту у зв’язку з отриманням в користування автомобіля за договором лізингу. Окрім того, позивач зазначив про порушення процедури проведення перевірки.
Суди першої та апеляційної інстанцій позов задовольнили. Податковий орган оскаржив їхні рішення, зазначивши, що згідно з актом перевірки суть порушення полягає в тому, що фізичні особи-підприємці не ведуть бухгалтерського обліку та не можуть обліковувати основні засоби на балансі, визначати їх первісну та залишкову вартість, а також частку їх використання саме в господарській діяльності. Такі платники не можуть включати до складу витрат та податкового кредиту з ПДВ суми, сплачені у зв’язку з придбанням (спорудженням) та утриманням основних засобів.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу, направивши справу на новий розгляд до суду першої інстанції, з огляду на те, що суди не встановили, яку систему оподаткування обрав позивач, тоді як «фізична особа-підприємець» та «фізична особа» мають різний податковий та правовий статус. Такі доводи, вказані відповідачем, залишились поза увагою судів, але їхнє дослідження має важливе значення для правильного вирішення цієї справи.
Здійснюючи перевірку, податковий орган посилався на приписи ст. 177 Податкового кодексу України, яка визначає оподаткування доходів, отриманих фізичною особою-підприємцем від провадження господарської діяльності, крім осіб, що обрали спрощену систему оподаткування. Натомість у договорі фінансового лізингу зазначено, що позивач є платником єдиного податку.
Таким чином, без з’ясування обраної позивачем системи оподаткування суди не мали змоги застосувати відповідні норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.
Суди залишили поза увагою дослідження тих обставин, з якими податковий орган пов’язує недотримання податкового законодавства в зазначених правовідносинах.
Окрім цього, Суд зауважив, що оскільки відповідно до п. 6 Порядку державної реєстрації та обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів та мотоколясок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 вересня 1998 року № 1388, передбачено реєстрацію транспортних засобів лише за юридичними або фізичними особами, то у свідоцтвах про реєстрацію транспортних засобів не може зазначатися як їх власник фізична особа-підприємець. Отже, як вбачається зі змісту цієї норми, транспортні засоби реєструються за їх власниками (фізичними чи юридичними особами), а реєстрація за фізичними особами-підприємцями не передбачена.
Тобто суди дійшли передчасного висновку, що неможливість державної реєстрації транспортних засобів за фізичними особами-підприємцями не позбавляє права таких осіб на податковий кредит по операціях з придбання транспортних засобів, якщо були дотримані умови його формування, визначені ст. 198 ПК України.
Постанова Верховного Суду від 17 грудня 2018 року у справі № 810/1726/16 – http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/78626568.
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду розглянула касаційну скаргу засудженого на вирок апеляційного суду. Він просив скасувати згадане судове рішення та звільнити його від відбування призначеного покарання з випробуванням.
Обґрунтовуючи скаргу, засуджений зауважив, що апеляційний суд не звернув уваги на всі дані про його особу, а також безпідставно послався у вироку на його попередню судимість, хоча вона відповідно до ст. 89 Кримінального кодексу України погашена.
Так, у постанові ВС, зокрема, зазначається, що судимість є правовим станом особи, який виникає у зв’язку з її засудженням до кримінального покарання і за зазначених у законі умов тягне настання для неї певних негативних наслідків. Правильне застосування правових норм про судимість, її погашення чи зняття має важливе значення для вирішення кримінальних справ у разі вчинення особою нового злочину.
Судимість має строковий характер. У законі визначено, коли вона виникає (з дня набрання законної сили обвинувальним вироком), та встановлено підстави її припинення (погашення судимості та її зняття). Як погашення, так і зняття судимості пов’язані зі спливом певних термінів, протягом яких особа повинна перетерпіти негативні наслідки та своєю поведінкою довести остаточне виправлення.
Припинення судимості анулює всі кримінально-правові й загальноправові наслідки засудження та призначення покарання. Особа, судимість якої погашена або знята, вважається такою, яка раніше злочину не вчиняла, покарання не відбувала. Вона не зобов’язана будь-де вказувати про вчинення нею в минулому злочину та призначення за нього покарання, не повинна відчувати жодних негативних наслідків колишньої судимості. Врахування погашеної чи знятої судимості під час вирішення будь-яких питань, у тому числі й для характеристики особи, суперечить самій суті інституту припинення судимості та є неприпустимим.
Отже, посилання у вироку апеляційного суду під час призначення засудженому покарання на те, що він раніше притягувався до кримінальної відповідальності за вчинення аналогічного умисного злочину, неприпустиме, оскільки з матеріалів кримінального провадження вбачається, що засуджений є особою, яка відповідно до ст. 89 КК України не має судимості.
Зважаючи на це та інші порушення вимог закону, які, постановляючи вирок, допустив апеляційний суд, ВС цей вирок змінив.
Детальніше ознайомитися з постановою колегії ККС ВС можна за посиланням http://
Большая Палата Верховного Суда при рассмотрении дела № 439/397/17 разъяснила правила применения статьи 46 Уголовного кодекса об освобождении от уголовной ответственности в связи с примирением виновного с потерпевшим. Обвиняемый в результате неудачной медицинской манипуляции причинил смерть ребенку, но примирился с родителями, «полностью возместил им вред» и они «не имеют к нему претензий».
Після сплину строку, вказаного в трудовому договорі, власник не зобов’язаний попереджати або в інший спосіб інформувати працівника про майбутнє звільнення. Про таке говориться в постанові Верховного Суду від 17.01.2019.
Чоловік улаштувався на підприємство охоронником. Він уклав трудовий договір строком на 1 рік, який був пролонгований на невизначений термін. У результаті захворювання громадянин опинився в лікарні. Поки лікувався, його звільнили з підприємства без жодного попередження. Наказ про звільнення чоловік оскаржив до суду, посилаючись на те, що робота охоронника не має критеріїв сезонності, а, оскільки він продовжував працювати й
після сплину строку, вказаного в договорі, такий договір слід уважати безстроковим.
Суди першої та апеляційної інстанцій у задоволенні позову відмовили.
У постанові №760/11151/16-ц ВС зазначив таке. Припинення трудового договору після закінчення строку не вимагає заяви або якогось волевиявлення працівника. Свою волю на укладення строкового трудового договору він уже виявив, коли писав заяву про прийняття на роботу за строковим таким договором. У цей же час він виявив і волю на припинення такого трудового договору після закінчення строку, на який той був укладений. Власник також не зобов’язаний попереджати або в інший спосіб інформувати працівника про майбутнє звільнення за п.2 ч.1 ст.36 КЗпП.
ТОВ звернулося з позовом до в.о. генерального директора ТОВ. Позов мотивований тим, що в.о. генерального директора уклав додаткову угоду до генерального договору щодо поставки на умовах відстрочення платежу, що не мало на меті здійснення реальної господарської операції та отримання прибутку, у зв’язку з чим ТОВ завдано реальних збитків.
Господарський суд рішенням, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, відмовив позивачеві у задоволенні позовних вимог.
Колегія суддів КГС ВС постановою у справі №910/21493/17 залишила без змін рішення суддів попередніх інстанцій з огляду на таке.
Суд, зокрема, зазначив, що згідно з вимогами ст. 92 ЦК України особи, які виступають від імені юридичної особи, зобов’язані діяти не лише в межах своїх повноважень, але й добросовісно і розумно. З огляду на положення наведеної правової норми та довірчий характер відносин між господарським товариством та його посадовою особою, протиправна поведінка посадової особи може виражатись не лише у невиконанні нею обов’язків, прямо встановлених установчими документами товариства, чи перевищенні повноважень при вчиненні певних дій від імені товариства, а й у неналежному та недобросовісному виконанні таких дій без дотримання меж нормального господарського ризику, з особистою заінтересованістю чи при зловживанні своїм розсудом, прийнятті очевидно необачних чи марнотратних рішень.
Відповідно до положень ГПК України обов’язок з доведення наявності зазначених обставин, які свідчать про протиправну поведінку посадової особи товариства, покладено на позивача.
Однак позивач під час розгляду справи судами попередніх інстанцій не довів шляхом подання відповідних доказів обставини неналежного чи недобросовісного виконання відповідачем своїх обов’язків при вчиненні дій від імені товариства, зокрема укладення додаткової угоди на умовах, які не були звичними в господарській діяльності товариства та суперечили умовам договору з урахуванням попередніх додаткових угод до цього договору.
З повним текстом постанови можна ознайомитися за посиланням.
