До суду з адміністративним позовом звернувся водій маршрутного автобусу про скасування постанови по справі про адміністративне правопорушення за частиною другою статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Позивач не заперечував факт проїзду перехрестя на заборонений сигнал світлофора, проте зазначав, що діяв у стані крайньої необхідності, з метою усунення небезпеки, яка могла загрожувати його пасажирам, у зв’язку із складними погодними умовами (ожеледиця на дорозі). Також покликався на те, що його дії не спричинили шкоди жодним правам чи інтересам інших осіб, тому в його діях відсутній склад адміністративного правопорушення.
Суд першої інстанції скасував постанову про притягнення позивача до адміністративної відповідальності, а справу про адміністративне правопорушення направив на новий розгляд. Суд першої інстанції виходив з того, що вчинене позивачем адміністративне правопорушення є малозначним. А при прийнятті рішення про притягнення позивача до адміністративної відповідальності відповідачем не було враховано обставини, зазначені у статті 33 КУпАП, а саме: характер вчиненого правопорушення, особу порушника, його майновий стан, обставини, що пом’якшують і обтяжуються відповідальність. Також суд зазначив, що відповідачем не наведено мотиви, з яких до позивача не було застосовано положення статті 22 КУпАП.
Апеляційний суд скасував постанову суду першої інстанції, скасував постанову про притягнення до адміністративної відповідальності позивача та закрив провадження по справі про адміністративне правопорушення. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що з відеозапису наданого відповідачем, в якості доказу вчинення позивачем правопорушення неможливо встановити, що саме позивач, керуючи автомобілем, здійснив рух на заборонений сигнал світлофора, оскільки неможливо встановити номерний знак автомобіля, зафіксованого на вказаному відеозаписі.
Верховний Суд скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а справу направив на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
Далее
Позивач звернувся до суду з позовом до сільської ради про встановлення факту проживання однією сім’єю та визначення додаткового строку для прийняття спадщини.
Позивач зазначав, зокрема, що після смерті брата він не подавав заяви про прийняття спадщини, оскільки у покійного брата був син, який виїхав до Російської Федерації, а тому позивач не міг знати, чи оформив племінник спадщину. При зверненні до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті брата він отримав відмову в оформленні свідоцтва про право на спадщину у зв’язку з пропуском строку для прийняття спадщини.
Позивач просив суд встановити факт проживання однією сім’єю понад п’ять років його брата з матір’ю його покійної дружини (яка також померла) та визначити йому додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини, що відкрилася після смерті його брата, оскільки спадкоємців першої черги немає. Відповідач позов визнав.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про можливість часткового задоволення позовних вимог. Суди виходили з того, що позивачем доведено, що його брат проживав однією сім’єю з матір’ю його покійної дружини з 1996 року, тобто не менше п’яти років до часу відкриття спадщини. Разом з тим, суди дійшли висновку, що строк для прийняття спадщини позивачем пропущено без поважних причин, оскільки та обставина, що він не знав, про те, що син його покійного брата не прийняв спадщину, не є поважною причиною, пов’язаною з об’єктивними, непереборними, істотними труднощами для вчинення дій щодо оформлення спадкових прав, а з часу смерті брата позивача пройшло більше 9 років.
Верховний Суд скасував рішення судів попередніх інстанцій в частині вирішення позовних вимог про визначення додаткового строку для прийняття спадщини та справу в цій частині передав на новий розгляд до суду першої інстанції.
Далее
Вироком суду, з яким погодився апеляційний суд, особу було засуджено за ч. 1 ст. 286 КК до покарання у виді обмеження волі на строк 1 рік без позбавлення права керувати транспортними засобами. На підставі ст. 75 КК його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік та з покладенням на нього обов’язків, передбачених ст. 76 КК.
Відповідно до вироку суду засуджений виїхав на перехрестя на червоне світло світлофора, де допустив зіткнення з автомобілем, в результаті чого пасажир цього автомобіля отримала рани обличчя, які відносяться до категорії легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров’я, а також закритий перелом обох кісток правого передпліччя та травму таза, які є тілесними ушкодженнями середньої тяжкості, що призвели до тривалого розладу здоров’я.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про те, що, виходячи із загальноприйнятих уявлень про вигляд людини, наявний на обличчі потерпілої рубець довжиною близько 7 см з деяким опущенням лівого кута рота не можна розцінити як тяжке тілесне ушкодження, оскільки він не є огидним, страхітливим чи таким, що відштовхує, не надає обличчю потерпілої відразливого чи потворного вигляду, а тому не вважали доведеним, що тілесні ушкодження, заподіяні потерпілій, відносяться до категорії тяжких за ознакою непоправного знівечення обличчя.
Далее
Конституційний суд України визнав неправомірною примусову госпіталізацію недієздатної особи на вимогу опікуна без судового рішення.
КСУ своїм Рішенням визнав неконституційними положення шостого речення частини першої статті 13 Закону України «Про психіатричну допомогу» від 22.02.2000 № 1489–III зі змінами.
Як повідомили в КСУ, оспорюваними положеннями передбачалось, що особа, визнана у встановленому законом порядку недієздатною, яка за станом свого здоровʼя не здатна висловити прохання або надати усвідомлену письмову згоду, госпіталізується до закладу з надання психіатричної допомоги за рішенням органу опіки та піклування, яке ухвалюється не пізніше 24 годин з моменту звернення до цього органу законного представника зазначеної особи і може бути оскаржено відповідно до закону, у тому числі до суду.
Особи звернулися до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення та зазначали, що вони є співвласниками квартири, а відповідач, який зареєстрований за іншою адресою, фактично проживає у спірному житловому приміщенні та чинить їм перешкоди у користуванні ним.
Відповідно до обставин справи відповідач є колишнім чоловіком одного з позивачів та батьком іншого.
Суд першої інстанції задовольнив позов. Суд виходив з того, що відповідач чинить позивачам — власникам квартири перешкоди в користуванні нею, він не є членом їхньої сім’ї, а лише є тимчасовим мешканцем, та на теперішній час займає спірне житлове приміщення без їх згоди, відмовляється добровільно виселитися, внаслідок чого порушує право власності позивачів.
Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції, а у задоволенні позову відмовив. Апеляційний суд дійшов висновку про недоведеність тієї обставини, що відповідач був вселений у спірну квартиру з порушенням вимог житлового законодавства та чинить дії, передбачені частиною першою статті 116 ЖК УРСР. А оскільки відповідач проживає у спірній квартири як колишній член сім’ї власника житла, не порушує правил співжиття, відсутні підстави для його виселення.
Касаційний цивільний суд Верховного Суду погодився з висновками суду першої інстанції, рішення якого залишив в силі, а постанову апеляційного суду скасував.
Далее
КСУ рассмотрел представление 50 депутатов Верховной Рады относительно соответствия конституционности пункта 9 раздела I Закона Украины «О внесении изменений и признании утратившими силу некоторых законодательных актов Украины» от 28 декабря 2014 года № 76-VIII, передает «ЗиБ».
Как сообщили в КСУ, этими положениями участники войны были лишены большинства льгот, в частности права на бесплатный проезд в городском транспорте, медицинских, жилищно-коммунальных льгот, другие категории ветеранов войны были ограничены в получении льгот размером среднемесячного дохода семьи.
«Государство не может в одностороннем порядке отказаться от обязательства по социальной защите лиц, который уже выполнили свой долг перед государством по защите ее суверенитета и территориальной целостности. Невыполнение государством социальных обязательств в отношении ветеранов войны, лиц, на которых распространяется действие Закона № 3551, подрывает доверие к государству», — говорится в решении КСУ.
Таким образом, Суд принял Решение, которым восстановил социальные гарантии ветеранов войны.
Конституционный Суд считает, что социальная защита ветеранов войны, лиц, на которых распространяется действие Закона № 3551, направленная на обеспечение им достаточного жизненного уровня.
