Суди розглядали справу про визнання договору дарування нерухомого майна з правом сервітуту недійсним. Позивач зазначала, що уклала зазначений правочин у зв’язку з тим, що вона та її чоловік були особами похилого віку та потребували допомоги у веденні господарства, придбанні ліків, догляді за будинком та господарськими спорудами, городом та інше, а відповідач запропонувала їй надання відповідної допомоги, в тому числі і фінансової, взамін на відчуження на її користь належного подружжю будинку.
Суд першої інстанції заочним рішенням позов задовольнив, а апеляційний суд залишив таке рішення без змін. Відповідач у заяві про перегляд заочного рішення та під час розгляду такої заяви у судовому засіданні заявляла клопотання про застосування строків позовної давності до позовних вимог позивача, але ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд під час розгляду апеляційної скарги не розглянули це клопотання по суті.
У касаційній скарзі відповідач зазначала про те, що суд першої інстанції після отримання позовної заяви не звернувся із запитом про надання інформації про її зареєстроване місце проживання, а копії судових рішень та інших документів по справі направлялися відповідачу на зазначену в позовній заяві адресу, за якою відповідач ніколи не проживала. Внаслідок зазначених процесуальних порушень відповідач не була належним чином повідомлена про дату та час судових засідань в суді першої інстанції та не отримала копії позовної заяви, що, в свою чергу, позбавило її права подати заперечення на позов, подавати докази, давати пояснення суду, а також подати заяву про застосування строків позовної давності.
ВС скасував судові рішення, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції звернув увагу на те, що суди не встановили наявність обставин, щодо яких помилилася позивач під час укладення з відповідачем договору дарування, які саме ці обставини, чи мають вони істотне значення, чи існували на момент укладення цього правочину, а також чи вплинули вони на волевиявлення дарувальника.
Окрім того, ВС роз’яснив, що за змістом загальних норм права заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції.
Разом з тим, створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін.
Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень.
Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить у ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви, відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції.
ВС вказав, що той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції (постанова від 24.10.2018 у справі№ 317/3698/15-ц).
Окрім того, суд касаційної інстанції послався на постанову Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 200/11343/14-ц, в якій з метою ефективного гарантування права на справедливий суд Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постановах від 30 вересня 2015 року у справі № 6-780цс15 та від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1374цс17 щодо того, що суд апеляційної інстанції не вправі розглядати заяву про застосування позовної давності
Далее
1 листопада 2018 року Велика палата Конституційного Суду України на засіданні розглядала питання щодо відкриття конституційного провадження щодо положень пунктів 14, 15 Розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України.
69 народних депутатів України вимагали перевірити на конституційність мораторій на продаж землі сільськогосподарського призначення.
КСУ відмовив у відкритті конституційного провадження у цій справі.
Зазначимо, вперше Конституційний суд відмовив у відкритті справ про конституційність земельного мораторію у лютому 2018 року.
Нагадаємо, 31 грудня 2017 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України», яким строк дії мораторію на продаж чи відчуження іншим способом земель сільськогосподарського призначення продовжується на один рік – до 1 січня 2019 року. Мораторій на продаж сільськогосподарських земель діє з 2002 року.
Окрім того, у травні 2018 року Європейський суд з прав людини постановив, що земельний мораторій в Україні порушує права людини. «Абсолютна заборона на продаж чи купівлю сільськогосподарських земель в Україні є порушенням прав людини», – йдеться у рішенні ЄСПЛ .
Далее
Суди розглядали кримінальне провадження за обвинуваченням осіб у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст.304, ч. 4 ст.187, п.п. 1, 4, 6, 12 ч. 2 ст.115 КК України.
Судом встановлено, що особи, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, достовірно знаючи про те, що особа є неповнолітнім, шляхом вмовляння та обіцянки матеріального збагачення викликали у нього бажання вчинити злочин, чим втягнули неповнолітнього у злочинну діяльність. Особи вступили між собою у злочинну змову, спрямовану на вчинення нападу на пенсіонерів 1926 року народження та 1920 року народження, з метою заволодіння їх майном та заподіяння смерті останнім.
Вироком суду призначено остаточне покарання особам у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього належного їм майна.
У касаційній скарзі захисник покликався, зокрема, на те, що суд не врахував відсутність у засуджених попередньої змови на вчинення умисного вбивства, не розмежував хто з обвинувачених які тілесні ушкодження завдав потерпілим та ступінь їх тяжкості, внаслідок чого дав неправильну правову оцінку діям осіб, чим неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність. Засуджена зазначала, що потерпілих вона не била, а прийшла до них лише з метою викрасти їхнє майно.
Суд касаційної інстанції залишив касаційні скарги без задоволення, а вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду без зміни.
ККС ВС зазначив, що посилання у касаційних скаргах на відсутність між засудженими попередньої змови та умислу на вбивство потерпілих не ґрунтуються на матеріалах справи.
Далее
Суди розглядали справу за позовом місцевої прокуратури в інтересах держави до районної державної адміністрації, особи про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та повернення земельної ділянки у власність держави. У позові було зазначено, що договір оренди земельної ділянки укладено без затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земельної ділянки, а тому є підстави для визнання його недійсним.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову у зв’язку з пропуском строку позовної давності, але вказав на те, що договір оренди суперечить чинному законодавству, оскільки основою для визначення розміру орендної плати для земель державної та комунальної власності є нормативна грошова оцінка земель, проте технічної документації з нормативно-грошової оцінки земельної ділянки затверджено не було.
Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та позов задовольнив частково, а висновок суду першої інстанції про пропуск строку позовної давності визнав помилковим.
Верховний Суд скасував рішення судів попередніх інстанцій та справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції. КЦС ВС звернув увагу, що при вирішенні спору суди не перевірили та не встановили наявність виключного випадку для подання позову місцевою прокуратурою в інтересах держави. Зокрема, не з’ясували який суб’єкт владних повноважень не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження щодо захисту інтересів держави або ж, що такий суб’єкт владних повноважень відсутній.
Далее
Аби прийняти рішення у справі про виплату компенсації інваліду І групи, Верховному Суду у постанові від 3.10.2018 довелося провести лексично-синтаксичний аналіз норми права.
Держава забезпечила громадянина автомобілем «Таврія» як інваліда І групи. А в квітні 2016 р. відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань призначило йому компенсацію витрат на бензин, ремонт і техобслуговування авто за 1 півріччя 2016 року. Однак ця сума, на думку громадянина, в понад два рази менша від належної за законом.
Тому він просив суд стягнути з Фонду на його користь недоплачені 1 тис. 352 грн 58 коп. Позивач зазначив, що відповідач виплатив йому кошти із порушенням п. 2 постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок виплати та розміри грошових компенсацій на бензин, ремонт і технічне обслуговування
Особа звернулась до суду з позовом про скасування постанови у справі про порушення митних правил. Позивач оскаржував вказану постанову до Державної фіскальної служби України та отримав лист про залишення скарги без задоволення.
Скориставшись альтернативним способом захисту своїх прав на оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення та у подальшому звернувшись до суду, позивач пропустив десятиденний строк для звернення з позовом до суду від дати отримання копії постанови, питання про поновлення пропущеного строку звернення до суду не порушував.
Ухвалою суду першої інстанції, залишеною без змін постановою апеляційного адміністративного суду, адміністративний позов було залишено без розгляду. Залишаючи адміністративний позов без розгляду, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивачем пропущено встановлений статтею 289 Кодексу України про адміністративні правопорушення строк оскарження постанови.
КАС ВС скасував судові рішення і справу передав до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Суд касаційної інстанції зазначив, що згідно з нормами статті 289 Кодексу України про адміністративні правопорушення скаргу на постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути подано протягом десяти днів з дня винесення постанови. В разі пропуску зазначеного строку з поважних причин цей строк за заявою особи, щодо якої винесено постанову, може бути поновлено органом (посадовою особою), правомочним розглядати скаргу.
Далее
