Позивач вказував на відсутність у нього зобов’язань зі сплати будь-яких податків, зборів чи внесків, пов’язаних з веденням підприємницької діяльності, оскільки він не здійснював підприємницьку/господарську діяльність як фізична особа-підприємець. Також наголошував, що у період, за який відповідачем нараховано недоїмку зі сплати єдиного внеску, позивач перебував у трудових відносинах із підприємством, яке здійснювало відрахування єдиного внеску з отриманої ним заробітної плати.
Рішенням місцевого суду, залишеним без змін постановою апеляційного суду, у задоволенні позову відмовлено.
Позиція Верховного Суду
ВС зазначив, що відсутність офіційного підтвердження в особи статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом № 755-IV, виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, та за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі особи у системі загальнообов’язкового державного соціального страхування з відповідним статусом.
Згідно з частиною третьою статті 341 КАС суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (у даному випадку йдеться про постанову ВП ВС від 1 липня 2020 року у справі № 260/81/19).
Як зазначалося вище, спірним питанням у цій справі є наявність у позивача статусу платника єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI і, як наслідок, наявність обов’язку сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі у 2017-2018 роках за відсутності доходу від здійснення підприємницької діяльності.
Отже, до предмета доказування в цій справі входять обставини щодо наявності можливості в осіб, які набули статусу суб’єктів підприємницької діяльності до набрання чинності Законом № 755-IV, здійснювати право на підприємницьку діяльність та отримувати дохід від такої діяльності на законних підставах у разі неподання ними реєстраційної картки відповідно до вимог цього Закону.
Водночас суди попередніх інстанцій, вважаючи встановленим, що позивач мав статус ФОП протягом спірного періоду та був платником єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI, вказане вище правове питання не досліджували, натомість обмежились лише аналізом приписів Закону № 2464-VI та висновком про наявність у позивача обов’язку сплачувати ЄСВ у 2017-2018 роках.
Поряд із тим, як зазначалось вище, суб’єктна ознака статусу ФОП є визначальною для вирішення питання про віднесення позивача до платників єдиного внеску, а тому дослідження питання про наявність у нього статусу ФОП має значення для правильного вирішення цієї справи та прийняття обґрунтованого рішення.
Статтею 353 КАС передбачено, що підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій з направленням справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
Так, Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу.
Далее
Суть справи: позивач звернувся до суду з позовом про зменшення розміру аліментів.
Позивач вказав, що у нього в іншому шлюбі народилася дитина та змінився матеріальний стан, що є підставою для зменшення розміру аліментів відповідно до положень статті 192 СК України. Крім того, на підставі договору дарування він подарував відповідачці 1/2 частку квартири.
З урахуванням викладеного позивач просив суд змінити розмір аліментів, що стягуються з нього відповідачці на утримання дитини — з 1/4 частки його заробітку (доходу), але не менше 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, до 1/8 частки заробітку (доходу), але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно до досягнення дитиною повноліття.
Місцевий суд позов задовольнив частково: змінив розмір аліментів з 1/4 до 1/6 частки заробітку (доходу) позивача щомісячно, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з дня набрання цим рішенням законної сили до досягнення дитиною повноліття. Суд зазначив, що майновий стан позивача дозволяє йому сплачувати аліменти у більшому розмірі ніж 1/8 частка від його заробітку (доходу) щомісячно і це не призведе до значного погіршення майнового стану новоствореної сім’ї. Апеляційний суд із таким висновком погодився.
Однак колегія суддів Цивільного суду ВС скасувала рішення судів попередніх інстанцій, відмовивши у задоволенні позову.
Верховний Суд скасував судові рішення міського та апеляційного судів і призначив новий розгляд у суді першої інстанції. Відповідну постанову у справі № 565/2071/19 ВС прийняв 16.09.2020.
Верховний Суд вказав, що звертаючись до суду з позовом про зміну (зменшення) розміру аліментів, позивач посилався на те, що у нього змінився сімейний і матеріальний стан, оскільки народилася дочка від іншого шлюбу.
Статтею 192 СК України передбачено можливість зміни раніше встановленого розміру аліментів за наявності доведених у судовому порядку підстав, а саме: зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров’я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Аналіз цієї норми права дає підстави для висновку що підставами зміни розміру аліментів є як зміна матеріального, так і зміна сімейного стану як самостійна підстава для зменшення або збільшення розміру аліментів.
При цьому такі положення закону не виключають одночасне настання обох підстав для зміни розміру аліментів: і зміни сімейного і зміни матеріального стану. Однак, зміна сімейного стану є самостійною, не залежної від зміни матеріального стану підставою для зміни розміру аліментів.
Також ВС зазначив, що суди не звернули уваги на те, що зміна сімейного стану позивача, а саме народження дитини, не є безумовною підставою для зміни розміру аліментів.
Колегія суддів вирішила, що суди не врахували те, що позивач належними та допустимими доказами не підтвердив погіршення його майнового стану, у тому числі, у зв’язку з народженням дитини від іншого шлюбу, а навпаки судами було встановлено збільшення доходів останнього.
Крім того, батьки не мають компенсувати зменшення розміру аліментів за рахунок збільшення утримання однієї дитини порівняно з іншою.
Далее
Далее
Районний суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, повернув заявникам клопотання про затвердження мирової угоди у спорі про стягнення заборгованості за кредитним договором, подане сторонами після ухвалення судового рішення у справі.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду погодився із судовими рішеннями першої та апеляційної інстанцій і навів таке правове обґрунтування.
Системний аналіз та тлумачення ст. 207 ЦПК України дає змогу дійти висновку, що укладення мирової угоди є правом сторін, яким вони можуть скористатися у будь-який момент судового розгляду, тобто після відкриття провадження у справі судом першої, апеляційної чи касаційної інстанції та до ухвалення судового рішення за результатами такого розгляду.
Після ухвалення судового рішення судовий процес припиняється. Разом з тим процес захисту прав продовжується у формі виконання судового рішення, яке може відбуватися у добровільному чи примусовому порядку (виконавче провадження).
При цьому добровільний порядок, на відміну від примусового, на законодавчому рівні не регулюється.
Згідно із ч. 2 ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження» сторони у процесі виконання рішення мають право укласти мирову угоду, що затверджується (визнається) судом, який видав виконавчий документ.
У ч. 1 ст. 434 ЦПК України закріплено, що мирова угода, укладена між сторонами, або заява про відмову стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення подається в письмовій формі державному або приватному виконавцеві, який не пізніше триденного строку передає її для затвердження до суду, який видав виконавчий документ.
Отже, на законодавчому рівні встановлений імперативний припис щодо часу, коли може бути укладена мирова угода після ухвалення судового рішення, тобто закінчення судового процесу, та кола суб’єктів, уповноважених звернутися до суду з клопотанням про затвердження мирової угоди, які розширеному тлумаченню не підлягають.
На відміну від раніше чинної ч. 1 ст. 372 ЦПК України 2004 року, викладеної в новій редакції відповідно до Закону України від 2 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження», яка дозволяла укладення мирової угоди як до відкриття виконавчого провадження, так і під час виконавчого провадження, у ч. 1 ст. 434 ЦПК України встановлено, що зазначене право може бути реалізовано лише в процесі примусового виконання судового рішення, тобто за наявності відкритого виконавчого провадження.
Суб’єктами, які уповноважені звертатися до суду з клопотанням про затвердження мирової угоди, є державні або приватні виконавці, на виконанні в яких перебуває відповідне виконавче провадження.
Із постановою Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 753/16296/14-ц (провадження № 61-8665св20) можна буде ознайомитися в Єдиному державному реєстрі судових рішень – http://reyestr.court.gov.ua/.
Верховний Суд
Далее
Статтею 21 Закону України «Про інформацію» визначено, що інформацією з обмеженим доступом є конфіденційна, таємна та службова інформація. Конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб’єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом. Відносини, пов’язані з правовим режимом конфіденційної інформації, регулюються законом.
Одеським апеляційним судом було розглянуто апеляційні скарги Т., представника Ч., та Ч. на рішення Київського районного суду м. Одеси, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог Ч. до головного лікаря медичного реабілітаційного центу П. про надання домашньої адреси лікаря Г. для написання відповіді та стягнення моральної шкоди.
До Київського районного суду м. Одеси звернувся Ч. з позовом до головного лікаря медичного реабілітаційного центру (санаторія) П. про надання домашньої адреси лікаря Г. для написання відповіді та стягнення моральної шкоди.
В обґрунтування позову зазначав що у вересні 2013 року він проходив санаторно-курортне лікування в санаторії, в якому Г. працювала лікарем. Її методом лікування позивач залишився задоволеним, вважає її — лікарем-ерудитом, тому вирішив написати лист подяку на її домашню адресу, для цього звернувся до медичного реабілітаційного центру з запитом щодо відомостей про домашню адресу лікаря Г. Проте, головний лікар медичного реабілітаційного центру П. в листі на ім’я департаменту охорони здоров’я Одеської обласної державної адміністрації, в копії: головному департаменту забезпечення доступу до публічної інформації Адміністрації Президента України та Ч. повідомив щодо неможливості надати персональні данні лікаря Г., в зв’язку з особистою забороною лікаря надавати будь-кому інформацію (домашню адресу).
На підставі викладеного, позивач просив суд надати домашню адресу лікаря Г. для написання їй листа, а також стягнути з головного лікаря санаторія П. моральну шкоду у розмірі 25 000 грн.
Не погоджуючись з рішенням суду Ч., а також його представник Т., звернулися до суду з апеляційною скаргою, в якій просили скасувати рішення суду та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права.
У своєму відзиві головний лікар П. зазначив, що вимоги викладені в апеляційній скарзі не визнає з підстав того що Г. особисто заборонила надавати свою домашню адресу будь-кому, а тому ст. 32 Конституції України та ст. 11 Закону України «Про інформацію» ніхто не може втручатися у особисте та сімейне життя людини.
Закон України «Про інформацію» зазначає про те, що Інформація з обмеженим доступом є конфіденційною. Конфіденційною є інформація про фізичну особу. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом.
Тобто, особа надає інформацію про себе лише за своєю згодою. Вона має на це право, але не зобов’язана це робити на вимогу інших суб’єктів.
Окрім того, згідно зі статтею 32 Конституції України не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
В силу частин першої та другої статті 11 Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року №2657-XII інформація про фізичну особу (персональні дані) — відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована. Не допускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров’я, а також адреса, дата і місце народження.
Щодо факту заподіяння моральних чи фізичних страждань для відшкодування моральної шкоди не було надано доказів на підтвердження того, що саме головним лікарем медичного реабілітаційного центру П. спричинена моральна шкода Ч.
За таких обставин, доводи апеляційної скарги є безпідставними, всі доводи були розглянути судом першої інстанції при розгляді справи, та їм була надана відповідна правові оцінка, а тому суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для ухвалення нового рішення — не має.
Суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв’язку з чим апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу і залишає рішення без змін.
Одеський апеляційний суд
Далее
Постанова КАС ВС від 06.10.2020 № 826/14088/16:
Суддя-доповідач: Кравчук В.М.
Правопорушенням у сфері господарювання для суб`єктів охоронної діяльності є невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, який повинен розрахуватись виходячи з кількості штатних працівників, не задіяних безпосередньо у виконанні заходів охорони, а не з середньооблікової кількості штатних працівників облікового складу (осіб)
Ключові тези:
1. У вересні 2016 року Київський міський відділ Фонду соціального захисту інвалідів звернувся до суду з позовом до ТОВ «Секьюрайті», у якому просив стягнути з відповідача адміністративно-господарські санкції у розмірі 1 814 005,95 грн та пеню за порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій у розмірі 328 477,97 грн.30. Так, у постановах від 18.09.2018 № 818/466/16, від 02.04.19 у справі № 808/1547/16 Верховний Суд дійшов висновку про те, що норматив робочих місць, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю суб`єктами охоронної діяльності встановлюється частиною шостою статті 11 Закону №4616-VI, норма якої є спеціальною відносно статті 19 Закону № 875-ХІ. У зв`язку з цим правопорушенням у сфері господарювання для суб`єктів охоронної діяльності є невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, який повинен розрахуватись виходячи з кількості штатних працівників, не задіяних безпосередньо у виконанні заходів охорони, а не з середньооблікової кількості штатних працівників облікового складу (осіб), як передбачено статтею 19 Закону №875-ХІ; для визначення наявності або відсутності правопорушення підлягають застосуванню норми Закону №4616-VI.31. Питання кількості штатних працівників ТОВ «Секьюрайті» у 2014-15 роках, не задіяних безпосередньо у виконанні заходів охорони, у справі не досліджувалося.32. Нормативи робочих місць, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю, судами попередніх інстанцій визначалися із середньооблікової кількості штатних працівників облікового складу ТОВ «Секьюрайті».33. За викладених обставин, висновки судів першої та апеляційної інстанції щодо невиконання відповідачем передбаченого законом нормативу створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю є передчасними.Далее
