В обґрунтування своєї позиції ВП вказала, що відповідно до пункту 6.18 Правил користування електричною енергією у разі звільнення займаного приміщення та/або остаточного припинення користування електричною енергією споживач зобов’язаний повідомити постачальника електричної енергії та (у разі наявності відповідного договору) електропередавальну організацію або основного споживача не пізніше ніж за 20 робочих днів до дня звільнення приміщення та/або остаточного припинення користування електричною енергією та надати заяву щодо розірвання договору, і в цей самий термін здійснити сплату всіх видів платежів, передбачених відповідними договорами, до заявленого споживачем дня звільнення приміщення та/або остаточного припинення користування електричною енергією включно.
Постачальник електричної енергії зобов’язаний припинити постачання електричної енергії за договором, а електропередавальна організація (основний споживач) — передачу електричної енергії (спільне використання технологічних електричних мереж) з заявленого споживачем дня звільнення приміщення та/або остаточного припинення користування електричною енергією. За умови одночасного розірвання договору про постачання електричної енергії з попереднім споживачем, виплати всіх видів платежів, передбачених відповідними договорами, та звернення нового споживача щодо укладення договору про постачання електричної енергії в межах одного розрахункового періоду припинення електропостачання об’єкта не здійснюється.
У разі неповідомлення або несвоєчасного повідомлення споживачем постачальника електричної енергії та (у разі наявності відповідного договору) електропередавальну організацію або основного споживача про звільнення приміщення та/або остаточного припинення користування електричною енергією споживач зобов’язаний здійснювати оплату спожитої на таких об’єктах електричної енергії та інших платежів виходячи з умов відповідних договорів.
З новим споживачем укладаються договори відповідно до вимог законодавства України, зокрема цих Правил та нормативно-технічних документів, після розірвання договорів зі споживачем, який звільняє приміщення.
Тобто зобов’язання з розірвання договору про постачання електричної енергії з попереднім споживачем покладені на сторони такого договору і новий власник, який виявив бажання стати споживачем електричної енергії, не наділений ні повноваженнями вчиняти дії, направлені на розірвання договору про постачання електричної енергії, стороною якого він не був, ні нести будь-яких обов’язків у правовідносинах, які виникли між іншими суб’єктами.
Далее
Фабула судового акту: Глава 19 Цивільного кодексу України присвячена поняттю позовної давності.
Так, за положеннями ст. 256 ЦК України позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
При цьому за загальним правило, визначеним ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Однак, існують окремі правовідносини до яких поняття позовної давності розповсюджується досить специфічно.
Один із таких випадків, висвітлений у судовому рішенні, що пропонується до уваги.
У даній справі військовий квартирно-експлуатаційний відділ звернувся до суду із позовом про усунення перешкод у користування власністю, шляхом виселення відповідача та її малолітньої дитини з житлового приміщення, яке належить на праві власності державі в особі Міністерства оборони України, з тих підстав, що остання не є військовослужбовцем та проживає у вказаному приміщенні без ордеру.
Судом першої інстанції з яким погодився і апеляційний суд у задоволенні позову відмовив пославшись на те, що відповідач з дітьми вселилася у спірне житло в той час, коли воно мало статус готелю — гуртожитку для робітників та службовців без ордера і відношення до Міністерства оборони України не мала та договір найму житлового приміщення від 10 листопада 2009 року, терміном дії до 10 листопада 2010 року, а тому права позивача порушено, а позов є обґрунтованим. Проте позивачем пропущено строк позовної давності, а тому судами відмовлено у задоволенні позовних вимог з цих підстав.
На такі рішення КЕВ було подано касаційну скаргу з якою Касаційний цивільний суд погодився та у своїй постанові зазначив, що згідно ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння, визначене ст. 387 ЦК України й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном, визначене ст. 391 ЦК України, тобто віндікаційний та негаторний позови.
При цьому до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення.
Таким чином поки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.
Далее
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову про зобов’язання виконкому міськради надати подружжю, яке виховує двох дітей-інвалідів ІІ групи, у постійне користування придатне для проживання жиле приміщення належної площі взамін квартири житловою площею 15,1 кв. м (3,77 кв. м на одного члена сім’ї), яка з 2004 року перебуває в аварійному стані після пожежі. Про це інформує преслужба Верховного Суду
Рішення суду у справі № 438/887/16-ц мотивоване, зокрема, тим, що особи, включені до списку черговиків, користуються однаковими правами, тому надання одній сім’ї жилого приміщення позачергово перед громадянами такої ж категорії порушуватиме права цих громадян.
Апеляційний суд це рішення скасував та зобов’язав відповідача привести квартиру, в якій раніше проживала родина, до стану, що відповідає вимогам ст. 50 ЖК УРСР, а до того часу надати сім’ї жиле приміщення з фонду житла для тимчасового проживання, що відповідає санітарним і технічним вимогам за нормами жилої площі, встановленими для проживання громадян у гуртожитках.
Залишаючи постанову суду апеляційної інстанції без змін, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов таких висновків.
Бездіяльність органу влади та неналежне невиконання ним своїх прямих обов’язків, передбачених законом, зокрема щодо приведення будинку (квартири) у стан, придатний для проживання, призвели до позбавлення сім’ї позивачів права на належне житло, гарантоване Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Доводи скаржника про те, що апеляційний суд вирішив спір, вийшовши за межі позовних вимог, Верховний Суд відхилив.
Відповідно до ст. 13 зазначеної Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення – гарантувати особі можливість отримання відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій із внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.
В абз. 10 п. 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 вказано, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, судам слід виходити із його ефективності, а це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення – гарантувати особі можливість отримання нею відшкодування.
Отже, ухвалення судом рішення про відмову у позові ставить під загрозу гарантовані як національним, так і міжнародним законом принципи ефективного засобу юридичного захисту.
Апеляційний суд застосував передбачений законом ефективний спосіб захисту порушеного права сім’ї позивачів, які погодилися з таким рішенням суду апеляційної інстанції та не оскаржили його у касаційному порядку.
Отже, доводи касаційної скарги про відсутність доказів аварійного стану спірної квартири колегія суддів відхилила, оскільки саме відповідач у силу своїх повноважень зобов’язаний був вжити заходів щодо встановлення чи спростування цієї обставини, оскільки у Положенні про порядок обстеження стану жилих будинків з метою встановлення їх відповідності санітарним і технічним вимогам та визнання жилих будинків і жилих приміщень непридатними для проживання чітко визначено підстави для прийняття виконавчим комітетом місцевої ради рішення про проведення капітального ремонту жилого будинку (жилого приміщення) чи визнання такого житла непридатним для проживання.
Далее
Ключовим правовим питанням, щодо якого виник спір, є можливість одночасного притягнення підприємця до відповідальності за ч. 2 ст. 265 Кодексу законів про працю України та ч. 3 ст. 41 Кодексу України по адміністративні правопорушення за фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту). Про це йдеться на офіційному сайті ВС.
Враховуючи ознаки юридичної відповідальності, а також пріоритетність тлумачення, яке у найбільшій мірі відповідає інтересам людини, Верховний Суд дійшов висновку, що правопорушення, передбачені у частині 2 статті 265 КЗпП України так само, як і правопорушення, передбачене у частині 3 статті 41 КУпАП, належить до адміністративної відповідальності.
Враховуючи те, що за допуск фізичних осіб до роботи без оформлення трудового договору підприємця уже притягнуто до адміністративної відповідальності постановою суду, що набрала законної сили, накладення на нього штрафу за те саме правопорушення також постановою Управління Держпраці є притягненням до того самого виду відповідальності за те саме порушення вдруге, що є порушенням ст.61 Конституції України.
Із повним текстом постанови від 21 грудня 2018 року у справі № 814/2156/16 можна ознайомитися за посиланням.
Далее
У травні 2020 року Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» щодо усунення дискримінації за колом платників» № 592-IX.
Окремі його положення набрали чинності з 03.06.2020, зокрема п. 9-15 Прикінцевих та перехідних положень, відповідно до яких підлягають списанню за заявою платника несплачені станом на день набрання чинності цим Законом суми недоїмки, нараховані окремим платникам єдиного внеску, за період з 1 січня 2017 року до дня набрання Законом чинності, а також штрафи та пеня, нараховані на ці суми недоїмки, у разі якщо такими платниками не отримано дохід (прибуток) від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб.
Одразу в судах з’явилися перші позови. Судова практика тільки формується, таких справ ще небагато, але вже є перші напрацювання та результати.
Ключові положення судових рішень зводяться до такого.
Висновки судів ґрунтуються на правовій позиції Великої Палати Верховного Суду від 1 липня 2020 року у справі № 260/81/19, яка проголосила таке.
Відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність у нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 року виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 1 липня 2004 року ознак суб`єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд.
Відсутність офіційного підтвердження статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом № 755-IV, виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі позивача у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.
Так, у справі № 540/2773/19 суд врахував, що фактично сума штрафних санкцій (11 014,67 грн) перевищує суму основного боргу позивача зі сплати ЄСВ (8 752,45 грн), відтак застосування штрафних санкцій у такому розмірі порушує принципи розумності та справедливості.
На думку суду, застосування штрафних санкцій у розмірі 11 014,67 грн становить непропорційну міру щодо законної мети переслідування, у зв`язку з чим суд визнав таке нарахування штрафних санкцій несумісним зі статтею 1 Протоколу 1 Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини.
Враховуючи, що рішення про нарахування суми штрафних санкцій датовано 29.08.2018 за період недоїмки, котра мала місце у період, починаючи з 10.10.2011, суд вважає, що дії відповідача не відповідають у повній мірі критерію своєчасності.
Незважаючи на відсутність факту оскарження вимоги відповідача про сплату пені за прострочення сплати єдиного внеску у період зі працевлаштування на підставі трудового договору, суд проголосив, що він не може погодитись з тим, що рішення про застосування штрафних санкцій прийнято з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямовано це рішення.
Суд також зазначив, що невідповідність рішення суб`єкта владних повноважень переліченим саме в КАС України критеріям є підставою для визнання судом його протиправним, попри наявність в інших законодавчих актах альтернативного переліку ознак протиправності таких рішень.
Встановлення такого переліку не впливає на юрисдикцію суду та не може вважатися легітимним дозволом ігнорувати відсутні в такому переліку вимоги законодавства.
Суд зазначив, що встановленим Законом № 592-IX можливо засовувати до платника податків за умови відсутності доходів у платника податків та подачі останнім до 31.08.2020 державному реєстратору заяви про припинення підприємницької діяльності.
Однак, не дивлячись на те, що у позивача був відсутній дохід у зазначений період часу, вказаний порядок до позивача не може бути застосований, оскільки станом на час набрання чинності Законом № 592-IX, а саме з 06.04.2020 в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань міститься запис про припинення підприємницької діяльності позивача.
Саме таку позицію сьогодні займають податківці, обґрунтовуючи своє небажання списувати ЄСВ тим підприємцям, що подали заяви про ліквідацію раніше 03.06.2020 року.
Фактично суд погодився з цією позицією, але тут висновок суду є доволі сумнівним, оскільки ставить в нерівноправне положення тих осіб, які були так званими «сплячими ФОПами» та припинили діяльність до набуття Законом чинності, та тих хто подав заяву після набрання Законом чинності. Як і не ставить право на списання ЄСВ у залежність від періоду подання реєстратору заяви про припинення підприємницької діяльності.
Тим більше, що такої підстави для відмови у списанні ЄСВ закон не містить.
Наслідки такого підходу можуть привести до дискримінації, бо в 2017-2019 роках знаходилися всі в рівних умовах, але окремі категорії «сплячих ФОПів» опиняться в більш привілейованому становищі.
Якщо державна реєстрація на об’єкт нерухомості відбулася після укладання шлюбу, то таке майно є спільною сумісною власністю навіть якщо будувалося за особисті кошти одного з подружжя витрачені до укладання шлюбу.
Відповідне положення міститься у постанові КЦС ВІ від 5 серпня 2020 року у справі № 682/2493/16-ц.
Обставини справи
Позивач зазначала, що із січня 2012 року вони з відповідачем почали проживати однією сім’єю без реєстрації шлюбу, були пов’язані спільним побутом, мали спільний бюджет та вели разом домашнє господарство. Бажаючи покращити житлові умови, вони вирішили вкласти кошти у будівництво квартири.
9 червня 2012 року вони зареєстрували шлюб, у них народився син. Право власності на збудовану квартиру відповідач зареєстрував на себе у листопаді 2012 року.
Посилаючись на те, що відповідач заперечує її право власності на спірну квартиру та чинить їй із сином перешкоди у користуванні житлом, позивач просила:
— встановити факт проживання однією сім’єю з відповідачем без реєстрації шлюбу у період із січня 2012 року до 9 червня 2012 року;
— визнати квартиру об’єктом спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток кожного із подружжя в розмірі Ѕ частки спірної квартири за кожним;
— усунути перешкоди у користуванні вказаною квартирою шляхом примусового вселення до неї її та малолітнього сина сторін.
Місцевий суд позов задовольнив, апеляційний суд не погодився з цим рішенням. Позивач подала скаргу до ВС.
Позиція Верховного Суду
З’ясувавши всі обставини справи, дослідивши надані сторонами докази та установивши, що із січня 2012 року до 9 червня 2012 року сторони проживали однією сім’єю без реєстрації шлюбу, спільно вели господарство, мали взаємні права та обов’язки, притаманні подружжю, ВС зазначає, суд першої інстанції обґрунтовано встановив факт проживання сторін у справі однією сім’єю без реєстрації шлюбу в зазначений період та правильно визнав придбану квартиру спільною сумісною власністю.
Суд першої інстанції правильно врахував, що спірне нерухоме створювалось під час проживання однією сім’єю до реєстрації шлюбу із січня 2012 року до 9 червня 2012 року, а державна реєстрація права власності на новостворене майно відбулося вже у шлюбі, що відповідно до статті 74 СК надає підстави для висновку про виникнення права спільної сумісної власності на квартиру, кошти на будівництво якої витрачено саме у цей період.
Апеляційний суд не врахував наведених положень законодавства та обставин справи, унаслідок чого помилково скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону. При цьому як на доказ придбання відповідачем спірної квартири за власні кошти до реєстрації шлюбу відповідач безпідставно послався на договір інвестування від 1 серпня 2011 року, укладений між ним як фізичною особою, та ним же як ФОП, оригіналу якого матеріали справи не містять і суди не досліджували. Інших належних і допустимих доказів на спростування факту набуття майна під час спільного проживання із позивачем та, відповідно, презумпції спільності права власності на майно, набуте під час спільного проживання, відповідач не надав.
Далее
