Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку (ч. 2 ст. 1187 ЦК України).
Зобов’язання про відшкодування майнової шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, виникає за таких умов: наявність шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала шкоди; наявність причинного зв’язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала шкоди, та її результатом — шкодою.
У ч. 4 ст. 1187 ЦК України передбачено, що якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкода, завдана діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодовується ними спільно, у частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення.
Умовою застосування ч. 4 ст. 1187 ЦК України є заволодіння транспортним засобом внаслідок протиправних дій іншої особи (осіб), тобто поза волею його власника (володільця). При цьому передання власником транспортного засобу з порушенням публічних норм (зокрема, особі, яка перебуває в стані алкогольного сп’яніння) не є його неправомірним заволодінням з огляду на наявність волі власника.
У справі, яку переглядав Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, суди попередніх інстанцій не встановили обставин, які б свідчили про наявність підстав для притягнення власника автомобіля до відповідальності за шкоду, завдану позивачам іншою особою – володільцем авто, а тому зробили помилковий висновок про відповідальність власника.
Верховний Суд зауважив, що у цій справі позовних вимог до особи, яка завдала шкоду, заявлено не було, тому немає підстав для задоволення позову внаслідок його пред’явлення до неналежного відповідача.
Постанова Верховного Суду від 5 серпня 2020 року у справі № 456/881/17 (провадження № 61-470св20) – http://reyestr.court.gov.ua/Review/90905819.
Квартири і будинки кредитних боржників не мають права захоплювати без спеціальної ухвали суду про проникнення у житло і усунення перешкод у користуванні майном. Ні банкіри, ні колектори, котрі стягують житло після неповернення боргів по іпотеці, не можуть цього робити.
Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи справу №2-23/2008 після того, як особа виграла відповідний позов у Європейському суді з прав людини, передає ubr.ua.
«Стаття 30 Конституції України передбачає, що проникнення у житло допускається не інакше, як за вмотивованим рішенням суду. Лише у невідкладних випадках або, зокрема, з метою рятування майна законом може передбачатися інший порядок проникнення у житло», — наголошується у висновку ВП ВС.
Банкіри і колектори зазвичай плутають два поняття — стягнення застави і проникнення на територію позичальника. Верховний Суд зараз їх чітко розмежував.
Кредитори і колектори повинні мати, окрім постанови суду про стягнення об’єкта нерухомості за проблемним кредитом, ще й постанову суду про проникнення в житло і усунення перешкод у користуванні майном. Захоплюючи житло боржників без такої постанови, банкіри і колектори порушують закон.
Далее
06 серпня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду по справі № 640/10840/19 прийшов до висновку, що
що Міністерство юстиції України може виступати відповідачем у справах про оскарження рішень, дій та бездіяльності державних виконавців, у порядку статті 287 КАС України.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституція України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Разом з тим, положеннями статті 129-1 Конституції України закріплено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання.
Спірні правовідносини регулюються Конституцією України, Законом України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 № 1404-VIII (далі — Закон № 1404-VIII), яким було визначено умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.
Разом з тим, доводи касаційної скарги грунтуються на тому, що судом апеляційної інстанції помилково вказано на неналежність суб`єктного складу учасників справи.
Так, відмовляючи в задоволенні позовних вимог судом апеляційної інстанції зроблено висновок про те, що Міністерство юстиції України не є органом державної виконавчої служби, а тому не може виступати відповідачем у справах з приводу оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця.
Надаючи оцінку доводам касаційної скарги Верховний Суд виходить із наступного.
Відповідно до статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС України) публічно-правовий спір — спір, у якому:
— хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій;
— хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг;
— хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.
Водночас, положеннями статті 43 КАС України закріплено, що здатність мати процесуальні права та обов`язки в адміністративному судочинстві (адміністративна процесуальна правоздатність) визнається за громадянами України, іноземцями, особами без громадянства, органами державної влади, іншими державними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, підприємствами, установами, організаціями (юридичними особами). Здатність особисто здійснювати свої адміністративні процесуальні права та обов`язки, у тому числі доручати ведення справи представникові (адміністративна процесуальна дієздатність), належить органам державної влади, іншим державним органам, органам влади Автономної Республіки Крим, органам місцевого самоврядування, їх.
Крім того, частиною третьою статті 287 КАС України відповідачем у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби є відповідний орган державної виконавчої служби, а у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності приватного виконавця — приватний виконавець.
Аналіз вищезазначених норм процесуального законодавства свідчить про те, що в адміністративних справах відповідачами є органи державної влади, якими під час виконання своїх повноважень було порушено права фізичних та/або юридичних осіб.
Разом з тим, частиною прешою статті 5 Закону № 1404-VIII визначено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Так, положеннями статті 6 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» від 02.06.2016 № 1403-VIII систему органів примусового виконання рішень становлять:
— Міністерство юстиції України;
— органи державної виконавчої служби, утворені Міністерством юстиції України в установленому законодавством порядку.
Пунктом 1 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 № 228 (далі — Положення) визначено, що Міністерство юстиції України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Мін`юст є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування, серед іншого, організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб).
Підпунктом 2-4 пункту 3 Положення визначено, що до основних завдань Міністерства юстиції України належить забезпечення своєчасного, повного і неупередженого виконання рішень у порядку, встановленому законодавством.
Крім того, підпунктом 83-21 Положення закріплено, що Мін`юст також організовує, контролює та здійснює примусове виконання рішень у випадках, передбачених законом.
Однією з підстав скасування рішення суду першої інстанції та висновку суду апеляційної інстанції про неможливість Міністерства юстиції України виступати відповідачем у спірних правовідносинах було посилання на норми Інструкції з організації примусового виконанян рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5 (далі — Інструкція).
Відповідно до пункту 3 Інструкції, органами державної виконавчої служби є:
Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України;
відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України;
управління забезпечення примусового виконання рішень в місті Києві Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі — управління забезпечення примусового виконання рішень в місті Києві);
відділи примусового виконання рішень в районах міста Києва управління забезпечення примусового виконання рішень в місті Києві;
управління забезпечення примусового виконання рішень міжрегіональних управлінь Міністерства юстиції України;
відділи примусового виконання рішень управлінь забезпечення примусового виконання рішень;
районні, районні в містах, міські, міськрайонні, міжрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних міжрегіональних управлінь Міністерства юстиції України.
Водночас, колегія суддів вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про те, що Міністерство юстиції України є неналежним відповідачем у справі, у контексті статті 287 КАС України.
Зі змісту вищезазначених норм убачається, що система органів державної виконавчої служби визначена на рівні закону, зокрема статті 6 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Норми Інструкції, як підзаконного нормативно-правового акта мають відповідати положенням закону та не суперечити їм.
Разом з тим, доводи скаржника про те, що Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України не є юридичною особою знайшли своє відображення під час перегляду справи в касаційному порядку, оскільки інформація про зазначеного суб`єкта відсутня у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
З огляду на чинне, на момент виникнення спірних правовідносин, спеціальне законодавство, колегія суддів зазначає про відсутність у Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України будь-якого спеціального статусу, який би свідчив про його можливість виступати самостійним суб`єктом адміністративного процесу.
Крім того, Верховний Суд наголошує, що наразі Департамент державної виконавчої служби є структурним підрозділом Міністерства юстиції України, а визначення його органом державної виконавчої служби на рівні положень Інструкції не має визначального характеру, порівняно з нормами Закону № 1403-VIII.
На переконання колегії суддів, питання внутрішньої організації органу державної влади, зокрема Міністерства юстиції України під час реалізації функції з організації примусового виконання судових рішень, не створює для структурних підрозділів суб`єкта владних повноважень можливості самостійно виступати у правовідносинах, які виникають під час оскарження дій державних виконавців.
За вказаних обставин, Верховний Суд приходить до висновку про те, що Міністерство юстиції України може виступати відповідачем у справах про оскарження рішень, дій та бездіяльності державних виконавців, у порядку статті 287 КАС України.
Далее
Временное ограничение права выезда за пределы Украины, наложенное госиполнителем в исполнительном производстве по решению суда о взыскании безосновательно удерживаемых средств, которое так и не было исполнено, можно спустя несколько лет снять через суд.
Даже если исполнительное производство было закрыто в 2014 году ввиду отсутствия у должника имущества и доходов, а закон не предполагал снятие ограничений, с 2017 года должник может самостоятельно подать заявление о снятии запрета на выезд.
Так, Суворовский райсуд Одессы удовлетворил заявление должника и снял запрет, ведь ограничение в выезде должника за пределы Украины носит временный характер, а его продление вследствие бездействия взыскателя по истечении сроков на повторное предъявление к принудительному исполнению, будет носить постоянный характер. Тем самым нарушаются конституционные права должника.
Постановлением от 12 июня 2020 года по делу № 523/15485/19 это решение оставлено в силе.
Учитывая то, что временное ограничение физического лица в праве выезда за пределы Украины является специальной нормой, применяемой на стадии исполнения судебных решений, а такое принудительное исполнение решения пока не проводится, то наложенное судебным решением временное ограничение в исполнительном производстве, которое завершено, подлежит отмене судом, — указано в постановлении.
В соответствии с положениями статьи 441 ГПК суд:
Суть справи: між позивачкою та відповідачем виник спір про поділ спільного майна подружжя.
Колишня дружина звернулась із позовом, у якому просила визнати транспортний засіб, який було придбано за спільні кошти у шлюбі, спільною сумісною власністю подружжя, залишити його у власності відповідача та стягнути на свою користь 1/2 вартості ТЗ.
Чоловік же звернувся із зустрічним позовом, у якому просив провести поділ меблів, побутової техніки, а також стягнути з позивачки на свою користь 1/2 вартості зроблених покращень у її квартирі.
Місцевий та апеляційний суди позов колишньої дружини задовольнили повністю, а зустрічний позов — частково.
Відповідачу було відмовлено у задоволенні щодо стягнення вартості поліпшень та ремонтних робіт.
Колегія суддів Цивільного суду ВС із таким висновком погодилась.
Відповідну постанову у справі № 243/5477/15-ц ВС прийняв 12.05.2020.
Відповідно до положень статті 156 ЖК Української РСР члени сім’ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Повнолітні члени сім’ї власника зобов’язані брати участь у витратах по утриманню будинку (квартири) і придомової території та проведенню ремонту.
Верховний Суд вказав, що право вимагати стягнення витрат на проведення ремонту будівлі, що належить власникові, у членів сім’ї власника виникає лише у випадку, якщо їх затрати на ремонт жилого приміщення перевищували покладений на них статтею 156 ЖК обов’язок.
Колегія суддів погодилась із висновком судів попередніх інстанцій, що вказані грошові кошти за час спільного проживання подружжя були витрачені для ремонту та реконструкції житла, в якому вони проживали, з метою поліпшення умов життя та в інтересах сім’ї, а тому обгрунтовано відмовили у задоволенні зустрічного позову у цій частині.
Здійснені ремонтні роботи є невід’ємною частиною квартири та не є окремим об’єктом спільної сумісної власності подружжя, тому розподілу не підлягають.
Далее
Верховний Суд вказує на те, що стягуючи середній заробіток за час вимушеного прогулу на підставі ст. 235 КЗпП, суд керується Порядком № 100.
За його вимогами усі виплати включають в розрахунок середньої зарплати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із зарплати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
Тож суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховують без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу при виплаті працівнику. Внаслідок цього виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів.
Крім того, відрахування податків і обов’язкових платежів із середнього заробітку за час вимушеного прогулу не погіршує становище працівника, якого поновлено на роботі, оскільки за цей період, у разі перебування на посаді, працівник отримував би зарплату, із якої також відраховувались би податки і збори.
Джерело: постанова ВС/КАС від 05.08.2020 р. № 817/893/17.
Далее
