Короткий зміст позовних вимог та рішень судів
У червні 2018 року Особа 1 звернувся до суду з позовом до Особи 2 про поділ майна подружжя.
Свої вимоги позивач мотивував тим, що з 29.10.2005 він перебував із відповідачем у зареєстрованому шлюбі. 27.09.2013 сторони у період шлюбу на підставі договору купівлі-продажу від 27.09.2013 з приватним підприємцем Особою 3 придбали у спільну власність рухоме майно — металоконструкцію торгового павільйону розміром 3500 на 7000* см бежевого кольору, вартістю 40000,00 грн. Зазначений договір купівлі-продажу підписаний Особою 2, кошти на виконання договору купівлі-продажу сплачені на користь продавця особисто ним, що підтверджується квитанцією до прибуткового касового ордера від 27.09.2013 №2709 у сумі 35000,00 грн., інша частина коштів сплачена за іншим платіжним документом. Зазначений торговий павільйон на підставі договору, який укладений із Комунальним закладом «Управління з організації контролю у сфері благоустрою та розміщення зовнішньої реклами» Дніпропетровської міської ради, законно розміщено за Адресою 2.
Рішенням Індустріального райсуду від 1.10.2014 шлюб між сторонами розірвано. Після розірвання шлюбу між сторонами існувала домовленість щодо спільного використання спірного майна з метою отримання і подальшого розподілення доходу. 4.05.2018 йому стало відомо, що відповідач має намір самостійно, без погодження з ним продати спірний торговий павільйон на користь іншої особи, про що остання розмістила відповідне оголошення із зазначенням контактних даних.
Із урахуванням наведених обставин позивач просив суд поділити спільне сумісне майно подружжя між ним та відповідачем та визнати право власності на 1/2 частини за кожним із подружжя на торговий павільйон розміром 3500 на 7000 см бежевого кольору, площею 25 м2, розташований за Адресою 2, та стягнути із відповідача судові витрати у справі.
Рішенням Індустріального райсуду від 6.11.2018, залишеним без змін постановою ДАС від 5.06.2019, у задоволенні позову Особи 1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій виходили із недоведеності та необґрунтованості заявлених позивачем вимог та відсутності доказів того, що спірний торговий павільйон набуто подружжям у встановленому законом порядку, що він є саме нерухомим майном за зазначеною позивачем адресою, право власності на яке зареєстровано у передбаченому законом порядку.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги
1.07.2019 Особа 1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Індустріального райсуду від 6.11.2018 та постанову ДАС від 5.06.2019, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове — про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неправильно визначили правовий статус предмета спору, дійшли безпідставного висновку про те, що спірна тимчасова споруда торговельного призначення, яку позивач із колишньою дружиною придбали під час шлюбу, має статус об’єкта нерухомого майна <…>.
Встановлені судами обставини
Особа 1 та Особа 2 зареєстрували шлюб 29.10.2005. Шлюб між сторонами розірвано рішенням Індустріального райсуду від 1.10.2014.
Згідно з договором купівлі-продажу від 21.09.2013, укладеним між приватним підприємцем Особою 3 та Особою 2, остання придбала металоконструкцію торгового павільйону розміром 3500 на 7000 см бежевого кольору, вартістю 40000,00 грн.
31.01.2015 між Особою 4, Особою 1 як орендодавцями та приватним підприємцем Особою 5 як орендарем укладений договір оренди торгового павільйону площею 28 м2 за Адресою 2, відповідно до якого орендодавець передав в оренду орендарю майно (торговий павільйон №1) у технічно справному стані за орендну плату у визначеному розмірі.
30.06.2017 між Особою 4, Особою 1 як орендодавцями та Особою 6 як орендарем укладений договір оренди торгового павільйону за Адресою 2, відповідно до якого орендодавець передав в оренду орендарю майно (торговий павільйон №1) у технічно справному стані за орендну плату у визначеному розмірі.
Нормативно-правове обґрунтування
Щодо статусу тимчасової споруди торговельного призначення
Відповідно до ч.1 ст.181 Цивільного кодексу до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Згідно з ч.2 ст.181 ЦК рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.
Відповідно до ч.2 ст.28 закону «Про регулювання містобудівної діяльності» тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності — одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності може мати закрите приміщення для тимчасового перебування людей (павільйон площею не більше 30 м2 по зовнішньому контуру) або не мати такого приміщення.
У ч.4 ст.28 закону №3038-VI передбачено, що розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування.
У Державному класифікаторі будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженому наказом Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації від 17.08.2000 №507, міститься визначення терміна «будівля», їх перелік та класифікація — тимчасова споруда до будівель не належить і не є нерухомістю.
Отже, тимчасова споруда є рухомою річчю, оскільки виготовляється з полегшених конструкцій і встановлюється тимчасово без закладення фундаменту, а тому вільне переміщення тимчасових споруд у просторі можливе без зміни їх призначення.
Оскільки тимчасова споруда не є нерухомістю, то законом не вимагається обов’язкове нотаріальне посвідчення та державна реєстрація договору відчуження чи оренди такої споруди, відсутня необхідність державної реєстрації вказаного майна.
Статтею 238 ЦК (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) установлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочині. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Щодо поділу майна подружжя
У ст.60 Сімейного кодексу закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно з ч.1 ст.70 СК у разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що позивач не довів належними доказами те, що спірний торговий павільйон набутий сторонами у встановленому законом порядку, оскільки у матеріалах справи відсутні правовстановлюючі документи, які б підтверджували право власності на торговий павільйон.
Однак такі висновки судів ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права та зроблені з порушенням норм процесуального права.
Як установлено судами та вбачається із матеріалів справи, 21.09.2013 між приватним підприємцем Особою 3 та Особою 2 укладений договір купівлі-продажу металоконструкції торгового павільйону розміром 3500 на 7000 см бежевого кольору.
Тобто між вказаними особами укладений договір купівлі-продажу тимчасової споруди.
Відповідно до наведених вище положень законодавства вказаний торговий павільйон є рухомим майном, а тому державна реєстрація права власності на вказане майно не проводиться.
Разом з тим спірний торговий павільйон набутий Особою 2 на підставі договору купівлі-продажу від 21.09.2013, який є правовстановлюючим документом та підтверджує факт перебування спірного майна у власності відповідача.
З огляду на викладене посилання судів попередніх інстанцій на недоведеність позивачем права власності на спірне майно є помилковими і спростовуються наявними в матеріалах справи доказами.
За таких обставин, враховуючи те, що спірний торговий павільйон набутий сторонами у період перебування у шлюбі та жодна зі сторін не вказувала, що таке майно є її особистою власністю, ВС дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позову та визнання права власності за кожним із подружжя на 1/2 частини торгового павільйону розміром 3500 на 7000 см бежевого кольору.
Викладене свідчить про те, що суди попередніх інстанцій, вирішуючи справу, неправильно застосували норми матеріального права, які підлягали застосуванню, у зв’язку із чим неправильно вирішили спір.
Цивільний кодекс визначає презумпцію правомірності набуття права власності. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду при розгляді справи № 911/1902/19.
Передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку, у тому числі на нерухоме майно, є наявність підтвердженого належними доказами права власності позивача щодо нерухомого майна, а також підтверджений належним доказами факт порушення (невизнання або оспорювання) цього права.
Ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності — це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт і чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному позивачем.
Так, метою звернення позивача з даним позовом є захист набутого за його твердженням ще в 2007 році права комунальної власності на спірний майновий комплекс внаслідок передачі містом Ірпінь цього майна у власність територіальної громади міста Буча. Порушення свого права позивач вбачає в оформленні шляхом здійснення державної реєстрації у 2015 році речового права на спірне майно за територіальною громадою міста Ірпеня (в особі відповідача). Отже, за змістом заявленого позову між містом Буча та містом Ірпінь має місце спір про право власності на нерухоме майно.
Верховний Суд зазначив, що юридична особа публічного права (до якої належать обидві сторони даного спору) набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом.
У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для цілей визначення наявності в особи права володіння нерухомим майном застосовується принцип реєстраційного підтвердження володіння, який полягає в тому, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі повноваження власника, визначені в частині 1 статті 317 ЦК України, у тому числі й право володіння.
У період з 2007 по 2015 роки (тобто з моменту, з якого позивач вважає себе власником спірного майна і до моменту реєстрації права власності на це майно за відповідачем) законодавство, яким врегульовано порядок оформлення речових прав на нерухоме майно, неодноразово змінювалось, проте зі збереженням законодавцем загальних вимог щодо обов`язковості здійснення державної реєстрації речового права, тобто визнання правопорядком, як завершальної стадії юридичного складу набуття особою права власності на нерухоме майно.
Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно є юридичним фактом, який полягає в офіційному визнанні та підтвердженні державою набутого особою речового права на нерухомість та є елементом в юридичному складі (сукупності юридичних фактів), який призводить до виникнення речових прав. При цьому реєстрація права власності хоча і є необхідною умовою, з якою закон пов`язує виникнення речових прав на нерухоме майно, однак реєстраційні дії є похідними від юридичних фактів, на підставі яких виникають, припиняються чи переходять речові права, тобто державна реєстрація сама по собі не є способом набуття права власності. Близький за змістом правовий висновок неодноразово сформульований Верховним Судом, зокрема в постановах від 27.06.2018 у справі № 921/403/17-г/6, від 08.08.2019 у справі № 909/472/18, від 29.04.2020 у справі № 911/1455/19.
Наведене є втіленням запровадженого в Україні у сфері обігу нерухомості «принципу внесення», в силу якого право, яке підлягає реєстрації, виникає в момент такої реєстрації. Відповідний правовстановлюючий документ (правочин, договір, акт тощо) є підставою для переходу до особи прав на нерухомість, тобто породжує відповідні зобов`язання з передачі майна, а безпосередньо набуття особою усіх повноважень власника (володіння, користування, розпорядження) відбувається в момент внесення до реєстру відповідного запису про державну реєстрацію отриманого речового права.
Судами встановлено, що позивач, стверджуючи про набуття права власності на спірний майновий комплекс ще у 2007 році, не надав доказів вчинення ним станом на момент звернення з позовом передбаченого чинним законодавством комплексу послідовних юридично значимих дій з оформлення відповідного речового права, які б свідчили про завершення юридичного складу набуття повноважень власника нерухомого майна, тоді як відповідач оформив та здійснив державну реєстрацію права комунальної власності на спірний майновий комплекс у 2015 році.
Верховний Суд звернув увагу, що в даному випадку між позивачем та відповідачем існує не вирішений у встановленому порядку (зокрема із застосуванням визначеного ЦК України механізму визнання права власності) спір про право власності на об`єкт нерухомого майна. Проте позивач шляхом подання даного позову намагається оспорити право власності відповідача виключно у площині здійснення похідних реєстраційних дій щодо майна. Зазначене з огляду на визначений законодавством порядок набуття речових прав на нерухомість та принцип диспозитивності господарського судочинства (стаття 14 ГПК України) унеможливлює вирішення такого спору судом по суті при розгляді заявлених позовних вимог.
У зв`язку з чим відсутні правові підстави для задоволення позову, оскільки Бучанська міська рада в межах розгляду даного спору не довела набуття у встановленому законодавством порядку речового права, на захист якого подано даний позов і що державна реєстрація права власності на спірне нерухоме майно за Ірпінською міською радою порушує таке речове право позивача.
Більше того, задоволення заявленого позову без вирішення по суті спору про право власності між сторонами не тільки не матиме наслідком поновлення прав позивача, а й призведе до стану правової невизначеності щодо спірного нерухомого майна внаслідок вилучення з державного реєстру відповідного реєстраційного запису щодо власника цього майна, на базі якого функціонує комунальний заклад охорони здоров`я — міська лікарня. Це може призвести до негативних соціальних наслідків для мешканців населених пунктів, яких обслуговує відповідний заклад охорони здоров`я.
Далее
2 квітня 2020 року набрав чинності Закон України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв’язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID–19)» (далі – Закон № 540-ІХ), яким розділ ХІІ «Прикінцеві положення» ЦПК України доповнено пунктом 3.
☝️❗ Відповідно до змін, внесених до Розділу ХІІ «Прикінцеві положення» передбачено, що під час дії карантину?, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), СТРОКИ визначені статтями 49, 83, 84, 170, 178, 179, 180, 181, 185, 210, 222, 253, 275, 284, 325, 354, 357, 360, 371, 390, 393, 395, 398, 407, 424 цього Кодексу, а також інші процесуальні строки ?❗️ ПРОДОВЖУЮТЬСЯ НА СТРОК ДІЇ ТАКОГО КАРАНТИНУ щодо:
▪️ зміни предмета або підстави позову;
▪️ збільшення або зменшення розміру позовних вимог;
▪️ подання доказів;
▪️ витребування доказів;
▪️ забезпечення доказів, а також строки звернення до суду;
▪️ подання відзиву та відповіді на відзив;
▪️ заперечення;
▪️ пояснень третьої особи щодо позову або відзиву;
▪️ залишення позовної заяви без руху;
▪️ подання заяви про перегляд заочного рішення;
▪️ повернення позовної заяви;
▪️ пред’явлення зустрічного позову;
▪️ заяви про скасування судового наказу;
▪️ розгляду справи;
▪️ апеляційного оскарження;
▪️ розгляду апеляційної скарги;
▪️ касаційного оскарження;
▪️ розгляду касаційної скарги;
▪️ подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
☝️Строк, який встановлює суд у своєму рішенні, не може бути меншим, ніж строк карантину, пов’язаного із запобіганням поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19).
☝️❗ Якщо процесуальний строк почав перебіг до 12 березня 2020 року, то його тривалість буде дорівнювати: кількість днів строку, визначеного законом, які пройшли до 12 березня 2020 року + період карантину + кількість днів строку, які залишись від визначеного законом строку.
? Приклад: строк на апеляційне оскарження рішення суду – 30 днів. До початку карантину пройшло 15 днів із визначеного законом 30-денного строку. Загальний строк на апеляційне оскарження з урахуванням положень Закону 540-ІХ становитиме: 15 + період карантину + 15.
☝️❗ Якщо процесуальний строк почав перебіг під час дії карантину, то його тривалість буде складати: кількість днів до закінчення карантину + визначений законом процесуальний строк.
Тобто на період дії карантину обчислення процесуальних строків зупиняється.
? Приклад: перебіг строку на апеляційне оскарження розпочався 10 квітня 2020 року, тоді з урахуванням дії Закону 540-ІХ після закінчення карантину з наступного дня потрібно буде обчислювати строк на апеляційне оскарження, визначений законом, тобто 30 днів.
?❗️ Це означає, що судові рішення, строк апеляційного оскарження яких НЕ закінчився до 02 квітня 2020 року, НЕ набиратимуть чинності до закінчення карантину? .
? Наприклад, обидві сторони погоджуються зі змістом рішення. Ніхто не планує йти в апеляцію. Тим не менше, їм доведеться чекати значний період часу, який можна описати як «строк оскарження + весь строк дії карантину», для того, щоб це рішення набрало законної сили.
??⚖️Виконавчі листи на виконання рішення суду можуть бути видані лише в разі набрання рішенням суду законної сили, крім судових рішень, які підлягають негайному виконанню. Тому виконавчі листи за такими рішеннями не видаватимуться до припинення зазначених обставин.
?❗️ Аналогічні зміни щодо продовження всіх процесуальних строків були внесені:
▪️ до Кодексу адміністративного судочинства України
▪️ до Господарського процесуального кодексу України
??⚖️ 22 квітня 2020 року Верховний Суд надав роз’яснення щодо застосування законодавства про продовження процесуальних строків під час дії карантину, зі змістом якого можна ознайомитися за посиланням ???
https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/928802/
Позивач просила суд витребувати квартиру з чужого незаконного володіння. Особа покликалася на те, що у 2001 році набула у власність спірну квартиру. А у 2016 році їй стало відомо, що у її квартирі проживають раніше невідомі люди. На її вимогу звільнити квартиру відповідач пояснив, що він на підставі договору купівлі-продажу у 2016 році придбав її у продавця, за яким право власності на квартиру було зареєстровано на підставі рішення суду. Згодом було встановлено, що рішення суду є підробленим.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про наявність підстав для задоволення позову, оскільки рішення суду, на підставі якого продавець набув право власності на спірну квартиру, є підробленим з використанням науково-технічних засобів. Суди зазначили, що, враховуючи, що спірне майно вибуло з власності позивача поза її волею, вимоги про витребування його з чужого незаконного володіння є такими, що ґрунтуються на вимогах закону і відповідають обставинам справи.
У касаційній скарзі відповідач зазначав про те, що юридично продавець мав повне законне право відчужити належну йому квартиру, а відповідно покупець заволодів квартирою на відповідній законній правовій підставі. А висновок апеляційного суду про факт підроблення рішення Рівненського міського суду не спростовує і не скасовує речового права власності на квартиру за продавцем, оскільки право власності на нерухоме майно в особи виникає з моменту її державної реєстрації, про що свідчить нескасований запис про право власності за продавцем.
Суд зазначив, що власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено у частині першій статті 388 ЦК України.
КЦС нагадав, що відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними.
Верховний Суд відхилив доводи касаційної скарги про те, що позивач не мала права звертатися до відповідача з вимогами щодо спірного нерухомого майна, а право власності позивача на спірну квартиру було скасовано до набуття відповідачем права власності на неї.
Суд зазначив, що незаконне позбавлення власника права володіння нерухомим майном, у тому числі, шляхом безпідставного виключення відповідного запису про державну реєстрацію права власності із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно з подальшим його відчуженням, передбачає наявність у такого власника права на захист порушених прав шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387, 388 ЦК України (постанова від 26.05.2020 у справі № 569/11322/17).
Далее
За змістом рішень Європейського суду з прав людини тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла. Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду при розгляді справи № 428/3476/17.
Держава має створювати умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно з частинами першою, другою статті 71 ЖК Української РСР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім’ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім’ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору — судом. Жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім’ї понад шість місяців у випадках тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв’язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, — протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання.
Статтею 72 ЖК Української РСР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Звертаючись до суду з позовом у справі № 428/3476/17, КП як на підставу своїх позовних вимог посилалось на те, що відповідачі відсутні у спірній квартирі понад шість місяців.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що відповідно до частини першої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.
Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім’ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.
Крім того, ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що показання свідків щодо відсутності відповідачів у місці проживання, які оцінені апеляційним судом у сукупності з іншими доказами, не є належними доказами, оскільки ґрунтуються на припущеннях.
Також апеляційний суд обґрунтовано зазначив, що інформація щодо перетинання відповідачами кордону України свідчить лише про періодичну їх відсутність за місцем реєстрації. Крім того, судом першої інстанції не встановлено відсутність поважних причин не проживання відповідачів за місцем реєстрації.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У справі «Прокопович проти Росії» (рішення від 18 листопада 2004 року, заява № 58255/00) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» — це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, залежить від фактичних обставин справи, а саме — від наявності достатніх триваючих зв’язків з конкретним місцем проживання.
Крім того, Європейський суд з прав людини у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» також визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема, бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої уваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Основним Законом України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, а тому позбавлення цього права, у тому числі шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житлом, можливо лише на підставі закону, мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання. Таким чином, апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позову.
Доводи касаційної скарги про те, що відповідачі безперервно перебували за межами території України, колегія суддів не бере до уваги з огляду на наступне.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначив, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв’язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Заперечуючи проти позову, ОСОБА_1 посилалася на ту обставину, що тривалі зв’язки зі спірною квартирою були встановлені Сєвєродонецьким міським судом Луганської області у справі № 428/1611/15-ц, рішенням якого визнано право ОСОБА_1 на вказану квартиру.
Крім того, відомості про наявність іншого житла, яке належить відповідачам на праві власності, матеріали справи не містить. Отже, втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Крім принципів цивільного права — справедливості, добросовісності та розумності, суд касаційної інстанції у окремих своїх постановах керується аксіомою цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem », яка означає « У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права».
Апеляційний суд правомірно керувався тим, що, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, пріоритетним в даному випадку є саме захист житлових прав від неправомірного втручання держави.
Таким чином, доводи касаційної скарги про безпідставність застосування судом практики Європейського суду з прав людини не ґрунтуються на законі.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов’язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов’язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов’язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишив касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін.
Далее
Касаційний господарський суд висловився щодо підстав припинення зобов’язання (постанова від 19.05.2020, справа № 910/9167/19).
Суд дійшов висновку, що як предмет договору цивільно-правова теорія розуміє необхідні за цим договором дії, що призводять до бажаного для сторін результату, тобто такий результат визначає, про що саме домовилися сторони.
У розумінні положень цивільного законодавства договір спрямований на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, тобто виникнення цивільного правовідношення, яке, у свою чергу, може включати певні права та обов`язки, виконання яких призводить до бажаного для сторін результату.
Відповідно до частини 1 статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Системний аналіз зазначених норм дає змогу дійти висновку, що закон не передбачає такої підстави для припинення зобов`язання, яке лишилося невиконаним, як закінчення строку дії договору.
Повний текст постанови — за посиланням: https://app.pravosud.com.ua/public/docs/59469238/
