Фабула судового акту: Часто буває так, що подружжя розлучається але із вирішенням питання поділу спільно нажитого майна затягує. Точніше затягує із судом про вирішення спору про поділ такого майна. Тобто той на кого майно записане вважає, що це залишається його майном, а той на кого не записано – багатіє думкою про судовий позов. Така ситуація може тривати роками…
Юридичне питання тут полягає в тому, коли спливає строк позовної давності для звернення до суду із позовом про поділ майна подружжя після розлучення? І чи застосовується в цьому випадку загальновідомий строк у три роки?
Розповсюджена думка про те, що строк позовної давності для звернення до суду розпочинає свій відлік з дати розлучення є хибною. І через три роки придбане у шлюбі майно за спільні кошти залишається у спільній сумісній власності. Якщо нема спору. Але важливе наступне.
Наприклад, якщо співвласник, ім’я якого зазначено у Державному реєстрі прав на нерухоме майно як власника будинку, не дає іншому співвласнику користуватися цим будинком, то має місце «порушення права власності», яке підлягає захисту у суді. І тоді відлік строку позовної давності для звернення співвласника до суду розпочинається з моменту початку перешкоджання йому реалізації права власності на будинок, який стає спірним майном.
При цьому дійсно звернутися із позовом про поділ спірного майна співвласник відповідно до ст. ст. 256, 257 ЦК України може протягом трьох років з моменту, коли йому стало відомо про перешкоджання. Після спливу трирічного строку суд згідно до ст. 267 ЦК України відмовляє співвласнику у захисті порушеного права, і фактично право співвласника на захист його права власності на будинок припиняється.
В цій справі судами першої та апеляційної інстанцій позивачу було відмовлено саме з причини пропуску ним строку позовної давності для звернення до суду із позовом про поділ спільного майна. Суди погодилися із відповідачем, що позивач знав про перешкоджання реалізації йому права власності на спірний будинок вже на наступний день після розірвання шлюбу. А оскільки він знав, то перебіг позовної давності розпочинається саме із дати коли він вперше «відчув» перешкоджання.
Проте суд касаційної інстанції скасував рішення суду апеляційної інстанції і направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Відповідно до ст. 72 СК України «Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.»
ВС підкреслив, що у матеріалах справа відсутні докази, які б підтверджували, що позивач знав про перешкоджання відповідачем реалізації йому права власності на будинок, саме починаючи з наступного дня після розірвання шлюбу. Водночас відповідач для обґрунтування заяви про сплив строку позовної давності повинен довести суду, що перешкоджання розпочалося з цього моменту, а не пізніше. Чого зроблено не було. Іншими словами потрібні докази, а не лише заяви.
ВС також навів висновок ВСУ від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15: «Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.»
Коли бездіяльність суб’єкта владних повноважень завдає моральних страждань
Неналежне виконання органами державної влади чи місцевого самоврядування своїх повноважень, що призвело до порушення прав людини, свідчить про порушення державою головного обов`язку перед людиною — утвердження та забезпечення її прав (Верховний Суд у справі №750/6330/17).
У випадку звернення до суду щодо відшкодування моральної шкоди, завданої діями чи бездіяльністю органів влади, варто пам’ятати: відсутність наслідків у вигляді розладів здоров’я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань та приниження, а отже, не свідчить і про те, що моральної шкоди не завдано.
У такому разі необхідно звернути увагу на декілька важливих аспектів. По-перше, відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, має на меті компенсацію потерпілому завданих збитків. По-друге, мова йде про превентивні заходи для органу влади.
Розглядаючи справу, суд визначає, чи була завдана особі моральна шкода. Крім того, суд встановлює розмір відшкодування. Власне, завдання потерпілого або його представника полягає в переконанні суду в необхідності та доцільності відшкодування моральної шкоди.
У позовній заяві про відшкодування моральної шкоди має бути зазначено:
Факт заподіяння моральної шкоди повинен довести позивач.
Суб’єкт владних повноважень звільняється від відповідальності з відшкодування моральної шкоди, якщо доведе, що остання заподіяна не з його вини.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від:
Що говорить закон
Наразі в чинному законодавстві України відсутній нормативно-правовий акт, який би встановлював алгоритм доведення заподіяної моральної шкоди.
Моральна шкода може полягати, зокрема:
Позиція Верховного Суду
При вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, його посадовими або службовими особами, зазначений орган має бути відповідачем у такій справі, якщо це передбачено відповідним законом. Якщо ж відповідним законом чи іншим нормативним актом це не передбачено або в ньому зазначено, що шкода відшкодовується державою, то поряд із відповідним державним органом суд має притягнути як відповідача відповідний орган Державної казначейської служби України.
«З огляду на характер правовідносин між людиною і державою (в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування), з метою забезпечення реального та ефективного захисту прав людини, у справах адміністративного судочинства саме на суб`єкта владних повноважень-відповідача покладається тягар спростування факту заподіяння моральної шкоди та доведення неадекватності її розміру, визначеного позивачем», — констатував Верховний Суд.
Для прикладу, громадяни все частіше отримують немотивовані відмови у наданні особі дозволу на розробку проекту землеустрою щодо безоплатного відведення у власність земельної ділянки. Органи місцевого самоврядування аргументують неухвалення рішення недостатньою кількістю голосів депутатів чи іншими причинами, які суперечать статті 118 ЗК України.
Подібний випадок був розглянутий 27 листопада 2019 року Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду (справа №750/6330/17).
Громадянин двічі звертався до міської ради з клопотанням про надання дозволу на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Двічі міськрада не приймала рішення, фактично не виконуючи вимог статті 118 Земельного кодексу України.
Скаржник просив стягнути з міської ради завдану йому моральну шкоду в розмірі 10 000 гривень. Суд першої інстанції дійшов висновку, що невирішення міською радою у встановленому законом порядку клопотань завдало йому моральної шкоди у розмірі 2000 грн.
Суд апеляційної інстанції скасував рішення в частині відшкодування моральної шкоди, визначивши, що сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди.
Верховний Суд залишив у силі рішення суду першої інстанції та погодився, що бездіяльність міської ради спричинила моральну школу громадянину, який не отримав бажані земельні ділянки.
Отже, якщо особою, яка звернулася до відповідного органу місцевого самоврядування, виконані всі передумови для отримання відповідного дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність, підстави для відмови у наданні такого дозволу відсутні.
«Адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Сама лише констатація у судовому рішення порушення прав позивача не завжди може бути достатньою для того, щоб захист міг вважатися ефективним. Особливо якщо позивач вважає, що шкоду йому заподіяно», — наголосив Верховний Суд.
Загальноприйняті підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17. Так, моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій.
Як зазначив Верховний Суд: «Страждання і приниження — емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого».
Міжнародна практика
У свою чергу, ЄСПЛ зазначає, що порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей, зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди (див., наприклад, «Рисовський проти України», «Антоненков та інші проти України»).
Вирішуючи справи про відшкодування суб’єктом владних повноважень завданої ним шкоди, в кожному конкретному випадку суд повинен встановити: чи досягли негативні емоції з боку особи рівня приниження та страждання? При цьому варто пам’ятати про причино-наслідковий зв’язок та співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.
В последние несколько лет достаточно актуальной проблемой для жителей многоквартирных домов столицы и других крупных городов, является деятельность в жилых домах так называемых «хостелов» (общежитий). Часто можно услышать истории о том, что даже в респектабельных ЖК и ОСББ внезапно открываются хостелы, в которых проживают десятки неизвестных жильцам лиц. Как правило, наличие в жилом доме хостела, влечет за собой и частые жалобы на антисанитарию в подъезде, шум, нарушения общественного порядка.
По разным данным, например, в Киеве работают около тысячи хостелов. При этом по имеющимся сведениям, лишь около 10% столичных хостелов работают легально.
Дело дошло до того, что приказом Управления туризма и промоций Киевской городской государственной администрации от 3.09.2019 №37 была создана рабочая группа по оперативному решению проблемных вопросов существования хостелов на территории Киева.
Однако, эффект от чисто административных мер властей пока не очень велик. Часто хостелы, закрываясь в одних местах, быстро открываются в других. Иногда даже с прежним названием. В итоге, жильцам многоквартирных домов, если им не удается решить конфликт с владельцем квартиры-хостела миром, нередко приходится обращаться в суды, чтобы добиться прекращения деятельности хостела в их доме.
Что говорят суды
Так, 20 марта 2020 года Голосеевский районный суд столицы вынес решение по иску, касавшемуся прекращения работы хостела в ОСББ «Квітень» на улице Голосеевской 13-а.
Жительница ОСББ обратилась в суд в декабре 2019 года с иском, в котором указала, что местонахождение хостела в данном ОСББ является незаконным. Также она отметила, что хостел создает проблемы жильцам, поскольку его обитатели постоянно мусорят в подъезде, распивают алкогольные напитки и курят прямо в подъезде или под окнами квартир.
Заявительница отметила, что нахождение хостела в ОСББ является незаконным, поскольку является нецелевым использованием квартиры в многоквартирном доме и потребовала в иске обязать владельца квартиры-хостела прекратить использование квартиры в качестве хостела.
Ответчик судебный процесс проигнорировал, и отзыв на иск заявительницы не подал.
Согласно данным Голосеевского отдела полиции, Управления жилищно-коммунальной политики Департамента жилищно-коммунальной инфраструктуры КГГА, а также акта обследования квартиры-хостела, проведенного Голосеевской райгосадминистрацией и данным самого ОСББ «Квітень», было установлено, что под хостел одна из квартир ОСББ используется с 2015 года. Всего в хостеле имеется 30 койко-мест, и постоянно проживает около 30 человек. При этом с 1 января 2015 года по 3 декабря 2018 года в полицию поступило 17 сообщений о нарушениях порядка обитателями данного хостела.
Также в производстве Голосеевского отдела полиции с августа 2019 года находится уголовное производство по факту незаконного размещения хостела в ОСББ «Квітень». В рамках этого уголовного производства полиция допросила пятерых свидетелей, которые показали, что за проживание в хостеле они платят наличными, каких-либо квитанций об оплате не получают.
В итоге, вынося решение в пользу истицы, суд счел, что речь в данном случае идет о праве каждого лица на защиту своего гражданского права в случае его нарушения.
При этом суд прибег к решению Конституционного Суда Украины от 1.12.2004 по конституционному представлению 50 народных депутатов, в котором Суд дал толкование понятию «охраняемый законом интерес».
«Согласно с п. п. 3, 4 ч. 2 ст. 16 Гражданского кодекса способами защиты гражданских прав и интересов может быть, в частности, прекращение действия, которое нарушает право и восстановление положения, которое существовало до нарушения», — говорится в решении Голосеевского райсуда.
Суд отметил, что согласно Гражданскому кодексу, квартира – это изолированное помещение в жилом доме, приспособленное для самостоятельного в нем проживания.
Владелец жилого дома или квартиры имеет право использовать помещение для собственного проживания, проживания членов своей семьи, других лиц и не имеет права использовать его для промышленного производства. Право собственности при этом не может использоваться во вред правам, свободам и интересам общества.
Суд отметил, что согласно п. 7 Правил использования помещений жилых домов, утвержденных постановлением Кабинета Министров № 572 от 8.10.1992, собственники квартиры обязаны использовать помещения жилых домов по их назначению.
«То есть, для осуществления хозяйственной деятельности могут использоваться только нежилые помещения. Перевод жилых помещений в нежилые может осуществляться, но только в исключительных случаях, и только по решению исполнительных органов городских и областных советов», — говорится в решении суда.
Кроме того, суд установил, что хостел в ОСББ «Квітень» не соответствует государственным стандартам, предъявляемым к такого рода заведениям, в частности санитарно-техническим требованиям. В то же время никаких разрешений на переоборудование квартиры под хостел владелец квартиры-хостела не получал.
В итоге, в своем решении суд обязал владельца квартиры-хостела прекратить использовать квартиру в качестве хостела.
Аналогичной практики придерживаются и другие районные суды столицы. Так, 24 октября 2019 года Оболонский районный суд Киева обязал владельца квартиры прекратить ее использование как хостела.
В данном случае, впрочем, процесс сильно затянулся. Еще в декабре 2015 года жильцы жилого дома вызвали полицию, чтобы зафиксировать работу хостела в жилом доме. Прибывшие полицейские допросили обитателей хостела и установили, что проживающие там люди работают на столичных стройках, СТО или находятся в процессе поиска работы. При этом вся оплата осуществлялась исключительно наличными, которые комендант хостела отвозил организаторам хостела.
Впрочем, реакции городских и районных властей на незаконный хостел пришлось ждать долго. Только в 2018 и 2019 годах городскими и районными властями были рассмотрены соответствующие обращения жильцов дома.
По результатам последовавшей проверки также было установлено нарушение строительных стандартов при организации хостела, а также нецелевое использование самой квартиры.
Кому стоит судиться за выселение хостела
Отметим, что, судя по судебной практике, важную роль играет, кто именно является истцом в деле по прекращению работы хостела. Если истцами являются сами жильцы дома, где «прописался» хостел, то суды достаточно часто встают на их сторону.
Но вот в случаях, где истцом выступает управляющая компания, возможны неудачи. Так, 23 марта 2020 года Днепровский райсуд Киева отказался удовлетворить иск КП «Управляющая компания по обслуживанию жилищного фонда Днепровского района г. Киева». Своим иском коммунальщики пытались прекратить работу хостела на подведомственной территории.
Судебный процесс управляющая компания решилась начать после того, как в декабре 2019 года к ней обратились жители подъезда, где находился хостел, с просьбой отреагировать на сложившуюся ситуацию. Жители жаловались, что обитатели хостела нередко нарушают общественный порядок, употребляют алкогольные напитки, оскорбляют местных жителей, мусорят в подъезде и пьянствуют даже на детской площадке. Также, жителей возмутило то, что они были вынуждены оплачивать вывоз мусора, выбрасываемого обитателями хостела, а также холодную и горячую воду (по общедомовым счетчикам), которой пользовались и жители хостела.
Изучив материалы дела, суд установил, что квартира-хостел действует без разрешающих документов, не соответствует строительным стандартам, используется не по целевому назначению, доставляет немало проблем жителям дома. Но в итоге суд все же решил отказать в удовлетворении иска.
Суд счел, что в данном случае отсутствуют данные, которые свидетельствовали бы о нарушении гражданского права или интереса именно КП «Управляющая компания по обслуживанию жилищного фонда Днепровского района г. Киева», как истца.
Также не было установлено право КП обращаться в суд с соответствующим иском и представлять в суде интересы других лиц. Как отмечено в решении суда, истцом могла являться Днепровская райгосадминистрация столицы, как выразитель интересов территориальной общины.
«Нарушения прав именно коммунального предприятия со стороны ответчика судом не установлено, а каких-либо властных полномочий в отношении жилья, которое принадлежит на праве частной собственности гражданам, данное предприятие не имеет и выступает стороной только в договорных отношениях с собственниками», — указано в решении суда.
Далее
?Постанова КАС ВС від 30.04.2020 № 524/1113/17 (К/9901/29412/18):
?⚖️Суддя-доповідач: Соколов В.М.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/89012961
⚡Ключові тези:
✔️У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області з адміністративним позовом до інспектора патрульної поліції Апришка Є.А., третя особа Департаменту патрульної поліції про скасування постанови у справі про адміністративне правопорушення.
На обґрунтування заявлених вимог позивач зазначав про неправомірність прийняття оскаржуваної постанови серії АР №816030 від 13 лютого 2017 року про притягнення його до адміністративної відповідальності за частиною другою статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі — КУпАП) та накладення штрафу у розмірі 425 грн оскільки оскаржувана постанова у справі не ґрунтується на доказах, а зазначене правопорушення він не вчиняв. Позивач наголошував, що під час руху по проспекту Лесі Українки в місті Кременчуці горів зелений миготливий сигнал світлофора, який дозволяв рух, а тому Правил дорожнього руху України він не порушував.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Постановою Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області від 10 серпня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 18 жовтня 2017 року, адміністративний позов задоволено. Скасовано постанову, винесену інспектором патрульної поліції Апришком Є.А., серії АР №816030 від 13 лютого 2017 року у справі про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за частиною другою статті 122 КУпАП і накладення стягнення у вигляді 425,00 грн штрафу.
Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції зазначив, що із наданого відповідачем відеозапису не можливо достеменно встановити факт проїзду позивача на червоний сигнал світлофора. Відеозаписом, враховуючи велику відстань зйомки, не зафіксовано який автомобіль вчинив порушення, його номерний знак, факт вчинення правопорушення, передбаченого пунктом 8.7.3. «е» Правил дорожнього руху України — проїзд на червоний сигнал світлофора.
Харківський апеляційний адміністративний суд погодився з висновками суду першої інстанції повністю.
Із постанови інспектора патрульної поліції Апришка Є.А. у справі про адміністративне правопорушення від 13 лютого 2017 року серії АР №816030 встановлено, що 13 лютого 2017 року о 13 год 10 хв біля будинку №119 по проспекту Лесі Українки в місті Кременчуці ОСОБА_1 керуючи автомобілем марки ВАЗ 21213 державний номерний знак НОМЕР_1 , здійснив рух на забороняючий червоний миготливий сигнал світлофора, чим порушив вимоги пункту 8.7.3.(е) ПДР України.
На місці скоєння правопорушення, інспектор патрульної поліції Апришка Є.А. виніс постанову серії АР №816030 про визнання ОСОБА_1 винним у скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною другою статті 122 КУпАП та наклав на нього штраф в розмірі 425,00 грн.
Позивач, вважаючи постанову про накладення адміністративного стягнення протиправною, звернувся до суду з даним позовом.
За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 245 КУпАП, завданнями провадження у справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.
Ніхто не може бути підданим заходу впливу у зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставі і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюються на основі суворого додержання законності (стаття 7 КУпАП).
Згідно з нормами статті 14 Закон України «Про дорожній рух» від 30 червня 1993 року №3353-XII (далі — Закон №3353-ХІІ) учасники дорожнього руху зобов`язані знати і неухильно дотримуватись вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху.
Відповідно до статті 31 Закону України «Про Національну поліцію» від 2 липня 2015 року №580-VIII (далі — Закон № 580-VIII), поліція може застосовувати такі превентивні заходи, зокрема, застосування технічних приладів і технічних засобів, що мають функції фото — і кінозйомки, відеозапису, засобів фото — і кінозйомки, відеозапису.
Статтею 40 цього Закону закріплено, що поліція для забезпечення публічної безпеки і порядку може закріплювати на форменому одязі, службових транспортних засобах, монтувати/розміщувати по зовнішньому периметру доріг і будівель автоматичну фото- і відеотехніку, а також використовувати інформацію, отриману із автоматичної фото- і відеотехніки, що знаходиться в чужому володінні, з метою: 1) попередження, виявлення або фіксування правопорушення, охорони громадської безпеки та власності, забезпечення безпеки осіб; 2) забезпечення дотримання правил дорожнього руху.
За приписами статті 251 КУпАП доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.
Згідно з статтею 252 цього Кодексу орган (посадова особа) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.
За приписами статті 254 КУпАП, про вчинення адміністративного правопорушення складається протокол уповноваженими на те посадовою особою або представником громадської організації чи органу громадської самодіяльності. Протокол про адміністративне правопорушення, у разі його оформлення, складається у двох екземплярах, один з яких під розписку вручається особі, яка притягається до адміністративної відповідальності. Протокол не складається у випадках, передбачених статтею 258 цього Кодексу.
Відповідно до статті 258 КУпАП, протокол не складається у разі вчинення адміністративних правопорушень, розгляд яких віднесено до компетенції Національної поліції, та адміністративних правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованих в автоматичному режимі. Протоколи не складаються і в інших випадках, коли відповідно до закону штраф накладається і стягується, а попередження оформлюється на місці вчинення правопорушення. У випадках, передбачених частинами першою та другою цієї статті, уповноваженими органами (посадовими особами) на місці вчинення правопорушення виноситься постанова у справі про адміністративне правопорушення відповідно до вимог статті 283 цього Кодексу.
Розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить постанову по справі (стаття 283 КУпАП).
Постанова повинна містити: найменування органу (прізвище, ім`я та по батькові, посада посадової особи), який виніс постанову; дату розгляду справи; відомості про особу, стосовно якої розглядається справа (прізвище, ім`я та по батькові (за наявності), дата народження, місце проживання чи перебування; опис обставин, установлених під час розгляду справи; зазначення нормативного акта, що передбачає відповідальність за таке адміністративне правопорушення; прийняте у справі рішення.
Постанова по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, крім даних, визначених частиною другою цієї статті, повинна містити відомості про: дату, час і місце вчинення адміністративного правопорушення; транспортний засіб, який зафіксовано в момент вчинення правопорушення (марка, модель, номерний знак); технічний засіб, яким здійснено фото або відеозапис; розмір штрафу та порядок його сплати; правові наслідки невиконання адміністративного стягнення та порядок його оскарження; відривну квитанцію із зазначенням реквізитів та можливих способів оплати адміністративного стягнення у вигляді штрафу.
Згідно із статтею 279 КУпАП розгляд справи розпочинається з оголошення складу колегіального органу або представлення посадової особи, яка розглядає дану справу. Головуючий на засіданні колегіального органу або посадова особа, що розглядає справу, оголошує, яка справа підлягає розгляду, хто притягається до адміністративної відповідальності, роз`яснює особам, які беруть участь у розгляді справи, їх права і обов`язки. Після цього оголошується протокол про адміністративне правопорушення. На засіданні заслуховуються особи, які беруть участь у розгляді справи, досліджуються докази і вирішуються клопотання.
Порядок розгляду справи про адміністративне правопорушення визначено в Інструкції з оформлення поліцейськими матеріалів про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані не в автоматичному режимі, затвердженої наказом МВС України від 07 листопада 2015 року № 1395 (далі — Інструкція).
Відповідно до статті 41 Закону №3353-ХІІ, порядок початку руху, зміни руху за напрямком, розташування транспортних засобів і пішоходів, вибору швидкості руху та дистанції, обгону та стоянки, проїзду перехресть, пішохідних переходів і залізничних переїздів, зупинок транспортних засобів загального користування, користування зовнішніми світловими приладами, правила пересування пішоходів, проїзд велосипедистів, а також питання організації руху та його безпеки регулюються Правилами дорожнього руху, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Правила дорожнього руху, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306.
За пунктом 1.1. ПДР України, ці Правила відповідно до Закону України «Про дорожній рух» встановлюють єдиний порядок дорожнього руху на всій території України. Інші нормативні акти, що стосуються особливостей дорожнього руху (перевезення спеціальних вантажів, експлуатація транспортних засобів окремих видів, рух на закритій території тощо), повинні грунтуватися на вимогах цих Правил.
Особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством (пункт 1.9. ПДР України).
Відповідно до пункту 8.7.3. ПДР України сигнали світлофора мають такі значення:
а) зелений дозволяє рух;
б) зелений у вигляді стрілки (стрілок) на чорному фоні дозволяє рух у зазначеному напрямку (напрямках). Таке саме значення має сигнал у вигляді зеленої стрілки (стрілок) у додатковій секції світлофора.
в) зелений миготливий дозволяє рух, але інформує про те, що незабаром буде ввімкнено сигнал, який забороняє рух.
г) чорна контурна стрілка (стрілки), нанесена на основний зелений сигнал, інформує водіїв про наявність додаткової секції світлофора і вказує інші дозволені напрямки руху ніж сигнал додаткової секції;
ґ) жовтий забороняє рух і попереджає про наступну зміну сигналів;
д) жовтий миготливий сигнал або два жовтих миготливих сигнали дозволяють рух і інформують про наявність небезпечного нерегульованого перехрестя або пішохідного переходу;
е) червоний сигнал, у тому числі миготливий, або два червоних миготливих сигнали забороняють рух.
є) поєднання червоного і жовтого сигналів забороняє рух і інформує про наступне вмикання зеленого сигналу;
ж) чорні контурні стрілки на червоному і жовтому сигналах не змінюють значення цих сигналів та інформують про дозволені напрямки руху при зеленому сигналі;
з) вимкнений сигнал додаткової секції забороняє рух у напрямку, вказаному її стрілкою (стрілками).
Згідно з частиною другою статті 122 КУпАП порушення правил проїзду перехресть, зупинок транспортних засобів загального користування, проїзд на заборонний сигнал світлофора або жест регулювальника, порушення правил обгону і зустрічного роз`їзду, безпечної дистанції або інтервалу, розташування транспортних засобів на проїзній частині, порушення правил руху автомагістралями, користування зовнішніми освітлювальними приладами або попереджувальними сигналами при початку руху чи зміні його напрямку, використання цих приладів та їх переобладнання з порушенням вимог відповідних стандартів, користування під час руху транспортного засобу засобами зв`язку, не обладнаними технічними пристроями, що дозволяють вести перемови без допомоги рук (за винятком водіїв оперативних транспортних засобів під час виконання ними невідкладного службового завдання), а так само порушення правил навчальної їзди, -тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі двадцяти п`яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або 50 штрафних балів.
Зі змісту зазначених норм можна зробити висновок, що провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюються на основі суворого додержання законності. При розгляді справи про адміністративне правопорушення , виходячи з його правової природи та завдання, уповноважена особа має всебічно, повно і об`єктивно з`ясувати обставини справи, зокрема наявність вини особи у вчиненні такого правопорушення. Відповідач, як представник державного органу, наділеного повноваженнями щодо виявлення та притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності, у своїй діяльності має керуватися виключно законом та діяти відповідно до нього.
Судами встановлено, що з наявного в матеріалах справи відеозапису неможливо встановити який автомобіль вчинив порушення, його колір, марку, державний номерний знак автомобіля, чи проїхав він на червоний сигнал світлофора. Ідентифікувати, що саме позивач порушив ПДР також неможливо.
✔️Посилання відповідача на доведеність вини ОСОБА_1 у вчиненні адміністративного правопорушення беззаперечно спростовуються відеозаписом з нагрудної камери інспектора патрульної поліції Апришка Є.А, про що вказали суди попередніх інстанції.
✔️✔️При цьому, оскаржувана постанова не містить посилання на технічний запис, за допомогою якого здійснено відеозапис, що спростовує доводи скаржника про дотримання відповідачем встановлених частиною третьою статті 283 КУпАП вимог до змісту постанови по справі про адміністративне правопорушення.
Зважаючи на правове регулювання спірних правовідносин та враховуючи встановлені судами обставини справи, Верховний Суд погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанцій, що відеоматеріали з місця події, що були долучені відповідачем до матеріалів справи, не містить інформацію про наявність та обставини вчинення ОСОБА_1 правопорушення.
✔️Зважаючи на викладене, оскільки вина позивача у вчиненні адміністративного правопорушення, яка полягає у проїзді на забороняючий червоний сигнал світлофора не підтверджується наявними у матеріалах справи доказами, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність підстав для скасування постанови про адміністративне правопорушення серії АР №816030.
Суть справи: позивач звернувся до суду з позовом до колишньої дружини про поділ спільного майна подружжя. Він просив виділити кожному зі сторін у власність по 1/2 частині квартири та по 1/2 частині автомобіля, придбаних за час шлюбу.
Місцевий суд відмовив у задоволенні позову. Рішення мотивоване тим, що позивач не надав належні докази наявності у нього коштів на час придбання спільного майна або того, що спірне майно придбано в результаті спільної праці з відповідачкою або за їх спільні кошти. Натомість відповідачка надала докази на підтвердження того, що спірну квартиру та автомобіль придбано за кошти, отримані від її матері, що також підтверджено показами свідків, а тому вони не є спільним майном подружжя.
Апеляційний суд погодився із рішенням суду першої інстанції. Суд зазначив, що сам по собі факт придбання спірного майна у період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Однак колегія суддів Цивільного суду ВС із такими висновками судів попередніх інстанцій не погодилась і задовольнила позовні вимоги.
Відповідну постанову у справі № 725/1776/18 ВС прийняв 12.02.2020.
У ст. 60 Сімейного кодексу закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Ч. 1 ст. 57 СК (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка, є:
1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;
2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;
3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
За змістом статей 69, 70 СК дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Верховний Суд вказав, що зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Далее
Особа звернувся до суду з адміністративним позовом до Управління патрульної поліції, в якому просив скасувати постанову в справі про адміністративне правопорушення.
Позивач покликався на те, що відповідач протиправно притягнув його до адміністративної відповідальності за порушення правил зупинки відповідно до частини першої статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення та наклав на нього адміністративне стягнення.
Відповідно до оскарженої постанови позивач здійснив зупинку в межах перехрестя вулиць, чим порушив п.п. 15.9 г ПДР України, ч. 1 ст. 122 КУпАП.
Суд першої інстанції позов задовольнив. Суд зазначив, що в судовому засіданні позивач пояснив, що правопорушення передбачене ч.1 ст. 122 КУпАП він не скоював, ПДР не порушував. В ході судового розгляду, а саме з дослідженого судом відеозапису, наданого стороною відповідача, судом було встановлено, що позивачем було здійснено зупинку на «острівці безпеки». Суд зазначив, що правила дорожнього руху України не містять заборони зупинки транспортного засобу на острівці безпеки, а тому притягнення позивача до відповідальності за це суперечить принципу «дозволено все, що не заборонено законом».
З рішенням суду першої інстанції не погодився апеляційний суд.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що на підтвердження факту вчинення позивачем адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення, та обґрунтованості винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення, відповідачем надано відеозапис з персонального мобільного нагрудного відеореєстратора інспектора, з якого видно, що позивач порушив вимоги підпункту «ґ» пункту 15.9 розділу 15 ПДР, а саме: здійснив зупинку ближче 10 метрів від краю перехрещуваної проїзної частини за відсутності пішохідного переходу.
Також суд зазначив, що відповідно до пункту 1.10 ПДР, острівець безпеки — це технічний засіб регулювання дорожнього руху на наземних пішохідних переходах, конструктивно виділений над проїзною частиною дороги та призначений як захисний елемент для зупинки пішоходів під час переходу проїзної частини дороги. До острівця безпеки належить частина розділювальної смуги, через яку пролягає пішохідний перехід. З огляду на зміст викладеної норми, висновок суду першої інстанції про здійснення позивачем зупинки на острівці безпеки суд апеляційної інстанції визнав помилковим та таким, що не відповідає фактичним обставинам справи.
КАС ВС визнав вірним вирішення справи судом апеляційної інстанції.
Суд зазначив, що позивачем не оскаржується сам факт його зупинки, однак він вказує, що така зупинка була нетривалою та викликана поважними, на його думку, причинами.
ВС роз’яснив, що з аналізу положень підпункту «ґ» пункту 15.9 розділу 15 ПДР вбачається заборона зупинки на перехрестях та ближче 10 метрів від краю перехрещуваної проїзної частини за відсутності на них пішохідного переходу. При цьому, винятком із вказаної норми є зупинка для надання переваги в русі та зупинка проти бокового проїзду на Т — подібних перехрестях, де є суцільна лінія розмітки або розділювальна смуга.
Колегія суддів критично оцінила посилання скаржника на наявність поважних причин його зупинки в межах перехрестя, оскільки вказані ним причини не підпадають під виключення, передбачені підпункту «ґ» пункту 15.9 розділу 15 ПДР (постанова від 12.12.2019 у справі №161/13433/16-а).
Далее
