Виключно Конституційний Суд України уповноважений вирішувати питання відповідності Конституції України указів Президента України про застосування санкції, зокрема, стосовно веб-ресурсів та програмних продуктів.
До такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду під час апеляційного перегляду справи № 800/215/17 за позовом фізичної особи до Президента України, за участю третьої особи Ради національної безпеки і оборони України (далі – РНБОУ) про визнання незаконним та скасування Указу Президента України від 15 травня 2017 року № 133/2017.
Суть спору полягає у тому, що позивач, фактично, не погоджується із зазначеним Указом, яким затверджено рішення РНБОУ від 28 квітня 2017 року «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», в частині «заборони Інтернет-провайдерам надавати послуги з доступу користувачам мережі Інтернет до ресурсів сервісів «Mail.ru» (www.mail.ru ) та соціально-орієнтованих ресурсів «Вконтакте» (www.vk.com ) та «Одноклассники» (www.ok.ru)».
Суд зазначив, що невідповідність Конституції України актів Президента України може бути підставою для прийняття виключно Конституційним Судом України рішення щодо їх неконституційності, що свідчить про неможливість розгляду таких справ у порядку адміністративного судочинства.
Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності, зокрема, Верховної Ради України та Президента України, визначених КАС України, є те, норми цього Кодексу поширюються лише на розгляд адміністративних справ щодо законності (крім конституційності) постанов Верховної Ради України, указів і розпоряджень Президента України.
Суд також виходив з того, що сутнісними ознаками правотворчості глави держави є здійснення суттєвого впливу на формування та розвиток системи законодавства та усієї національної правової системи, а також наявність гарантованої презумпції конституційності та законності актів його правотворчості. Це підтверджується, серед іншого, положеннями частини третьої статті 151 КАС України, згідно з якими заборонено забезпечення позову шляхом зупинення актів Президента України.
У цій справі, як встановлено Судом, підставою вимог позивача є невідповідність, на його думку, Указу Президента України, зокрема, положенням статей 8, 15, 19, 21, 22, 32, 34, 64, 102, 106, 107 Конституції України.
Статтями 150 та 152 Конституції України визначено виключні повноваження Конституційного Суду України, до яких належить і вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) актів Президента України. Аналогічні положення закріплені й в Законі України «Про Конституційний Суд України».
На цій підставі Верховний Суд дійшов висновку, що не можуть бути оскаржені і переглянуті в порядку адміністративного судочинства укази Президента України, у тому випадку, коли підставою для їх оскарження є припущення позивача про їх невідповідність положенням Конституції України; до сутнісних ознак правотворчості Глави держави слід відносити наявність гарантованої презумпції конституційності та законності актів його правотворчості.
Постанова Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 800/215/17.
Далее
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув справу № 305/235/17 та встановив, що може бути доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном.
З матеріалів справи стає відомо, що громадянка України звернулася з позовом до особи_2 про встановлення факту, що має юридичне значення, та визнання права власності на 1/2 частини житлового будинку.
Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області, залишеним без змін постановою Закарпатського апеляційного суду, в задоволенні позову відмовлено.
Судові рішення мотивовано тим, що позивач не надала жодних доказів про те, що вона фактично вступила в управління або володіння спадковим майном протягом шести місяців з дня відкриття спадщини, а тому підстав для визнання за нею права власності на майно в порядку спадкування за законом та правилами ЦК УРСР немає. Крім того, факти приналежності запису в господарській книзі та свідоцтві про народження певній особі не підлягають встановленню у судовому порядку.
Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанції, громадянка України подала касаційну скаргу. Касаційна скарга мотивована тим, що вона вступила в управління спадковим майном, оскільки в шестимісячний строк забрала меблі та інші речі, які належали спадкодавцю, тому в силу статті 529 ЦК УРСР (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) вона є спадкоємцем першої черги і має право на спадщину після смерті свого батька в розмірі 1/2 частини спадкового майна.
Судді ВС підкреслюють, що відповідно до статей 524, 529 ЦК УРСР, чинного на час відкриття та оформлення спадщини після смерті особи, спадкоємство здійснюється за законом і заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом. Спадкоємцями за законом першої черги є в рівних частках діти та дружина померлого.
Статтею 548 ЦК УРСР визначено, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій.
ВС наголошує, що згідно зі статтями 549, 554 ЦК УРСР, спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Вищевказані дії повинні бути вчинені протягом шести місяців із дня відкриття спадщини. В разі неприйняття спадщини спадкоємцем за законом або за заповітом або позбавлення спадкоємця права спадкування (статті 528 та 534 цього Кодексу) його частка переходить до спадкоємців за законом і розподіляється між ними в рівних частках.
Під фактичним вступом у володіння або управління спадковим майном, що підтверджує факт прийняття спадщини, маються на увазі різні дії спадкоємця по управлінню, розпорядженню і користуванню цим майном, підтриманню його в належному стані або сплаті податків та інших платежів тощо.
Фактичний вступ у володіння частиною спадкового майна розглядається як прийняття всієї спадщини, з чого б вона не складалася і де б вона не знаходилась. Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідної місцевої державної адміністрації чи органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним; довідка державної податкової служби або страховика чи іншого органу про те, що спадкоємець після відкриття спадщини сплачував податки або страхові платежі по обов`язковому страхуванню; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який підтверджує, що спадкоємець був постійно прописаний (зареєстрований) у спадковому будинку (квартирі); інші документи, що підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем.
Далее
У разі продажу декількох товарів однією пропозицією, споживач має право отримати інформацію щодо змісту та вартості пропозиції, а також ціни таких товарів, робіт або послуг, взятих окремо
До такого висновку дійшла колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду під час розгляду у касаційному порядку адміністративної справи № 817/381/16 за позовом юридичної особи до Інспекції з питань захисту прав споживачів у Рівненській області про визнання протиправними постанови про притягнення до відповідальності.
Суть спору полягає у тому, що дії Товариства стосовно продажу декількох товарів однією пропозицією, згідно висновків відповідача, здійснені з порушенням вимог частини першої-третьої статті 15 Закону України «Про захист прав споживачів».
Відповідач застосував положення пункту 7 частини першої статті 23 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно з якими у разі порушення законодавства про захист прав споживачів суб`єкти господарювання сфери торговельного та інших видів обслуговування несуть відповідальність за відсутність необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію або продавця — у розмірі тридцяти відсотків вартості одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, але не менше п`яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а у разі, коли відповідно до закону суб`єкт господарської діяльності не веде обов`язковий облік доходів і витрат, — у розмірі п`яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Постановою суду першої інстанції позов задоволено повністю, з огляду на те, що відповідач не надав суду доказів того, що при реалізації набору товарів була відсутня необхідна, доступна, достовірна та своєчасна інформація про продукцію.
Суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції про задоволення позову, виходячи з того, що в наборі були відсутні визначені ціни окремо на кожен товар.
Верховний Суд погодився з таким висновком та зазначив, що відповідно до частини першої статті 15 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору.
Колегією суддів також застосовано частину третьою статті 42 Конституції України, яка передбачає, що держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів; статті 415 та 416 Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, ратифікована Законом України № 1678-VII від 16 вересня 2014 року, відповідно до яких Україна взяла зобов`язання забезпечувати високий рівень захисту прав споживачів, зокрема, через удосконалення інформації, що надається споживачам.
На цій підставі Верховний Суд дійшов висновку, що продавець, який реалізує продукцію, зобов`язаний подавати інформацію про ціну кожної одиниці продукції або однієї категорії продукції та ціну однієї стандартної одиниці цієї продукції, у тому числі у разі, якщо пропонується кілька товарів, робіт або послуг чи їх поєднання в одній пропозиції; невиконання таких вимог може бути підставою для притягнення до відповідальності, передбаченої Законом України «Про захист прав споживачів».
Постанова Верховного Суду від 14 листопада 2019 року у справі № 817/381/16.
Далее
Постанова Кабінету Міністрів України № 255 від 2 квітня 2020 р. № 255 вже викликала суперечки у суспільстві та додала клопоту органам, які покликані її застосовувати.
Мова йде про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 р. № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».
Цією Постановою Уряд зобов’язав громадян з 6 квітня і аж до 24 квітня 2020 року дотримуватися низки заборон, у тому числі щодо відвідування громадських місць.
Наприклад, з 6 квітня 2020 р. забороняється:
1) перебування в громадських місцях без вдягнутих засобів індивідуального захисту, зокрема респіратора або захисної маски, у тому числі виготовлених самостійно;
2) перебування в громадських місцях осіб, які не досягли 14 років, без супроводу батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників, прийомних батьків, батьків-вихователів, інших осіб відповідно до закону або повнолітніх родичів дитини.
Міністерству внутрішніх справ та Національній поліції доручено посилити патрулювання громадських місць.
У суспільстві одразу почалося жваве обговорення, що ж можна вважати громадським місцем.
В Законі «Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров’я населення» зазначено, що громадське місце — частина (частини) будь-якої будівлі, споруди, яка доступна або відкрита для населення вільно, чи за запрошенням, або за плату, постійно, періодично або час від часу, в тому числі під’їзди, а також підземні переходи, стадіони.
Цим же законом забороняється куріння тютюнових виробів, а також електронних сигарет і кальянів:
1) у ліфтах і таксофонах;
2) у приміщеннях та на території закладів охорони здоров’я;
3) у приміщеннях та на території навчальних закладів;
4) на дитячих майданчиках;
5) у приміщеннях та на території спортивних і фізкультурно-оздоровчих споруд та закладів фізичної культури і спорту;
6) у під’їздах житлових будинків;
7) у підземних переходах;
8) у транспорті загального користування, що використовується для перевезення пасажирів;
9) у приміщеннях закладів ресторанного господарства;
10) у приміщеннях об’єктів культурного призначення;
11) у приміщеннях органів державної влади та органів місцевого самоврядування, інших державних установ;
12) на стаціонарно обладнаних зупинках маршрутних транспортних засобів.
Забороняється, крім спеціально відведених для цього місць, куріння тютюнових виробів:
1) у приміщеннях підприємств, установ та організацій усіх форм власності;
2) у приміщеннях готелів та аналогічних засобів розміщення громадян;
3) у приміщеннях гуртожитків;
4) в аеропортах та на вокзалах.
Забороняється, крім спеціально відведених для цього місць, куріння тютюнових виробів:
1) у приміщеннях підприємств, установ та організацій усіх форм власності;
2) у приміщеннях готелів та аналогічних засобів розміщення громадян;
3) у приміщеннях гуртожитків;
4) в аеропортах та на вокзалах.
Дискусійним є питання, чи можна, за аналогією, всі вищезазначені місця вважати громадськими. Наприклад, той же таксофон. Хоч Олевський районний суд Житомирської області у справі № 287/856/19 мимохідь таки включив у перелік таксофон.
Правоохоронні органи тлумачать «громадське місце» розширено. Так, Національна поліція вважає, що перебування громадянина за межами власного житла вже є громадським місцем.
Раніше працівники правоохоронних органів користувалися визначенням, наведеним у вже скасованій Інструкції про єдиний облік злочинів 2010 року.
З 2016 року правоохоронці користуються Наказом Генеральної прокуратури від 6 квітня 2016 № 139 «Про затвердження Положення про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань», згідно з яким:
«20. До громадських місць належать місця, що використовуються громадянами для спільної роботи, відпочинку, пересування, проведення масових заходів та інших потреб (вулиці, площі, вокзали, аеропорти, магазини, кафе, бари, ресторани, музеї, клуби, пляжі в період їх роботи, а також громадський транспорт під час перебування в ньому громадян, ділянки лісу, поля під час проведення на їх території організованих масових зібрань), приміщення вокзалів, пасажирські (приміські) потяги, літаки, катери, пароплави, перони, платформи, пристані та інші місця під час очікування посадки та висадки пасажирів.
крадіжки з ресторанів, кафе, закладів громадського харчування, магазинів, ларків, кіосків, транспортних засобів, інших об’єктів, якщо проникнення в них здійснено безпосередньо з вулиці;
незаконне заволодіння транспортним засобом, якщо він знаходився на вулиці, біля будинків, на стоянках, які не охороняються.»
Проте юристи вважають, що не можна вважати громадським місцем звичайну вулицю.
Така позиція підкріплюється судовою практикою. Зокрема у справі N 481/127/20 Новобузький районний суд Миколаївської області зазначив, що «громадське місце — це місце, яке дістало законодавче визначення як частина (частини) будь-якої будівлі, споруди, яка доступна або відкрита для населення вільно, чи за запрошенням, або за плату, постійно, періодично або час від часу, зокрема під’їзди, а також підземні переходи, стадіони, тобто сама по собі вулиця, двір не є громадським місцем».
Суд у справі № 492/1484/16-п прийшов до висновку, що законодавством не визначено, що комунальний двір є громадським місцем.
Така ж позиція висловлена судами у справах № 221/7349/19, № 126/1735/19, № 126/1661/19, № 311/2850/19, № 287/856/19, № 221/3244/19.
Суддя судової палати з розгляду кримінальних справ Волинського апеляційного суду у справі № 161/18338/19 зазначив, що приміщення прокуратури не є громадським місцем.
Як правило, за подібних обставин суди або закривають провадження у справі, або повертають протоколи до поліції для дооформлення.
Протилежну позицію зайняв Харківський апеляційний суд у справі № 640/12698/19. Апеляційний суд відмічає, що громадське місце характеризується своєю суспільною значущістю, для задоволення культурних, ідеологічних, політичних, естетичних, економічних та інших інтересів багатьох людей, що передбачає вільний доступ і їхнє спільне використання необмеженою кількістю людей. Під такі ознаки, окрім іншого, підпадають і вулиці.
Думки про те, що вулиця є громадським місцем, дотримується і суддя Марківського районного суду Луганської області у справі № 417/230/20.
У всякому випадку, якщо на Вас склали протокол, то необхідно звертати увагу на те, чи зазначено в ньому громадське місце.
На цьому наголосила суддя Сватівського районного суду Луганської області по справі N 426/3022/20, зазначивши у Постанові, що у порушення вимог ст. 256 КУпАП, у протоколі про адміністративне правопорушення АПР18 N 130141 від 24.01.2020 року не зазначено громадське місце, тобто точне місце скоєння адміністративного правопорушення, у відповідності до складу адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 173 КУпАП, за якою складено протокол, що є недопустимим і не може вважатись належним складенням зазначеного процесуального документу, та унеможливлює розгляд справи про адміністративне правопорушення з додержанням вимог ст. ст. 268, 277 КУпАП.
Далее
Европейский суд по правам человека высказал мнение, что обязательные прививки в качестве принудительного медицинского мероприятия — это вмешательство в гарантированный пункт 1 статьи 8 Конвенции о защите прав человека и основных свободах права на уважение к частная жизнь человека, которая включает в себя физическую и психологическую святость человека.
Нарушение физической святости заявителя можно считать оправданным соблюдением целей здравоохранения населения и необходимость борьбы с распространением инфекционных заболеваний (пункт 33 решения по делу «Соломахин против Украины» с марта 2012, 15, заявление № 24429/03).
Обосновано требование обязательной вакцинации населения от особо опасных заболеваний с учетом общественного здравоохранения, а также здоровья заинтересованных лиц.
То есть, в этом вопросе принцип важности общественных интересов над личными, но только в случае, когда такое вмешательство имеет объективная причина — то есть оправдано.
Из правового заключения Верховного суда (см. Дело № 682/1692/17, разбирательство № 682/1692/17 61-8263 св18)
Фабула судового акту: Оголошення карантину на території України спричинило масу проблем як роботодавцям так і найманим працівникам.
Роботодавець не отримує відповідного доходу, а наймані працівники, відповідно заробітної плати у встановлених розмірах.
Нормами ст. 34 КЗпП України визначено, що простій – це зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами. У разі простою працівники можуть бути переведені за їх згодою з урахуванням спеціальності і кваліфікації на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації на весь час простою або на інше підприємство, в установу, організацію, але в тій самій місцевості на строк до одного місяця.
Із цієї норми випливає те, що простоєм є повна зупинка роботи або загалом на підприємстві або в окремих напрямках його діяльності.
У даній справі працівникам великого металургічного підприємства розпорядженням роботодавця було оголошено про простій.
Однак на думку працівників простій було оголошено незаконно, а тому у зв’язку із цим вони не отримували від роботодавця належної заробітної плати, яку б отримували у тому випадку, якби працювали.
Рішенням районного суду у задоволенні таких вимог було відмовлено оскільки, на думку суду, при встановленні простою працівникам роботодавцем було вжито заходів для збереження їх зайнятості, оскільки їм неодноразово пропонувалася інша робота на підприємстві, від якої вони відмовлялися, а також відповідачем обґрунтовано встановлено оплату позивачам за час простою у розмірі 2/3 від окладу, що відповідає вимогам колективного договору та не суперечить вимогам статті 113 КЗпП України.
Натомість апеляційний суд визнав таке рішення необґрунтованим у зв’язку із тим, що відповідачем було порушено процедуру оголошення простою позивачам, оскільки були відсутні передбачені ст. 34 КЗпП України умови для оголошення простою, тобто зупинення роботи, яке викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами.
На таке рішення роботодавцем було подано касаційну скаргу, яку вмотивовано тим, що на підприємстві мала місце реорганізація структурних підрозділів, виконання функцій позивачів покладено на працівників іншого підприємства, що потягло за собою виникнення стану простою відносно позивачів, щодо яких не була завершена процедура вивільнення. На підприємстві були відсутні організаційно-технічні умови, необхідні для виконання робочих функцій позивачами, а тому було оголошено простій на підставі статті 34 КЗпП України.
Натомість касаційний суд не визнав такі доводи слушними та касаційну скаргу залишив без задоволення.
Мотивуючи таке рішення КЦС послався на те, що згідно матеріалів справи підстав для оголошення простою не було, оскільки робочі функції позивачів не були припинені, а виконувались працівниками іншого підприємства.
Відповідно до статті 34 КЗпП України простій — це зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами. У разі простою працівники можуть бути переведені за їх згодою з урахуванням спеціальності і кваліфікації на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації на весь час простою або на інше підприємство, в установу, організацію, але в тій самій місцевості на строк до одного місяця.
Згідно ч. 3 ст. 84 КЗпП України у разі простою підприємства (установи, організації) з незалежних від працівників причин власник або уповноважений ним орган (роботодавець) може у визначеному колективним договором порядку надавати відпустки без збереження або з частковим збереженням заробітної плати. За цих умов надання відпустки не ставиться у залежність від подання працівником заяви і термін перебування в ній не входить до часу оплачуваного простою, якщо це передбачено колективним договором.
Аналіз матеріалів справи вказує на те, що роботодавець не довів, що роботи на виробництві були зупинені.
При цьому зміст розпоряджень, які оскаржувались, засвідчує, що виконання функцій та службових обов’язків позивачів були покладені на працівників іншого підприємства. Отже апеляційний суд прийняв правильне по суті рішення про визнання оскаржених розпоряджень недійсними та часткове стягнення середнього заробітку за час неправомірного оголошення простою відносно позивачів.
