Опубликовано director 5 Мар 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Повідомлення-рішення, яке прийняте контролюючим органом на підставі акта перевірки, складеного з урахуванням помилкових даних платника щодо сплати ПДВ, підлягає скасуванню. Неправильний облік підприємством не є підставою для накладення штрафу, якщо насправді зобов’язання було виконане вчасно.
Відповідне положення міститься у постанові КАС ВС від 3 березня 2020 року у справі № 520/1948/19.
Обставини справи
Посадовими особами контролюючого органу була проведена камеральна перевірка ДП з питань дотримання терміну сплати податкових зобов’язань з податку на додану вартість.
Перевіркою встановлено сплату позивачем податку на додану вартість за деклараціями за період з 1 травня 2015 року по 31 грудня 2017 року із затримкою понад 30 днів (окрім випадку, коли строк затримки склав 1 день), чим порушено п. 57.1 ст. 57 Податкового кодексу.
На підставі акта перевірки відповідачем винесено податкове повідомлення-рішення про застосування до позивача штрафних санкцій у розмірі 881 823, 43 грн.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив з протиправності оскаржуваного податкового повідомлення-рішення, оскільки вважав, що відповідачем помилково визначено дату виконання позивачем податкового обов’язку зі сплати податку на додану вартість.
Позиція Верховного Суду
Колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанції про безпідставність висновків контролюючого органу в акті перевірки щодо несвоєчасної сплати узгоджених податкових зобов’язань з податку на додану вартість.
Виявлено, що оскаржуване повідомлення-рішення прийняте на підставі акта перевірки, складеного контролюючим органом з урахуванням неправильного обліку стану виконання позивачем своїх зобов’язань зі сплати податку на додану вартість.
Враховуючи, що негативні наслідки для платника податку у вигляді штрафних санкцій наступають у разі несвоєчасної сплати ним узгодженої суми грошового зобов’язання, а такого факту суди попередніх інстанцій не встановили, колегія суддів погоджується з висновком судів про те, що податкове повідомлення-рішення, прийняте контролюючим органом за відсутності на те правових підстав.
Далее
Опубликовано director 5 Мар 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Проживання дітей з одним із подружжя само по собі не є підставою для збільшення частки спільного майна, що підлягає поділу.
Відповідні положення містяться у постанові КЦС ВС від 27 грудня 2019 року у справі № 297/2837/17.
Обставини справи
Позивач подала до Верховного Суду скаргу на рішення попередніх судів, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила поділити квартиру, визнавши за нею право власності на 2/3 частини квартири, а за відповідачем — 1/3 частини. Місцевий та апеляційний суд розділив майно мыж цими особами порівну.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували, що малолітні діти проживають разом із позивачем та перебувають на її утриманні, відповідач не дбає про матеріальне забезпечення своєї сім’ї, ухиляється від участі в утримання своїх дітей. Спільне проживання з відповідачем є неможливим, оскільки він веде аморальний спосіб життя та застосовує до позивача фізичне насильство.
Позиція Верховного Суду
ВС касаційну скаргу не задовольнив, погодившись з рішеннями попередніх судів.
Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій, встановивши, що спірна квартира була придбана подружжям у період перебування у шлюбі, а тому є їх спільною сумісною власністю, обґрунтовано виходили із того, що частки сторін є рівними, підстави для відступу від засад рівності часток подружжя при поділі майна відсутні.
При вирішенні спору про поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, суд згідно з частинами 2, 3 ст. 70 СК в окремих випадках може відступити від засади рівності часток подружжя, враховуючи обставини, що мають істотне значення для справи, а також інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дітей (за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування).
Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що проживання дітей з позивачем, з огляду на встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини та положення ст. 70 СК, само по собі не є підставою для збільшення частки одного з подружжя. Наявність інших обставин, за яких можливе відступлення від засад рівності часток подружжя при поділі спірної квартири, позивачем не доведено.
Далее
Опубликовано director 5 Мар 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Фактичне використання земельної ділянки до завершення процедури її передачі у приватну власність чи користування є самовільним зайняттям земельної ділянки. Такий висновок міститься в постанові Верховного суду від 20 лютого 2020 року у справі №1940/1655/18.
У даній справі суди першої та апеляційної інстанції відмовили у задоволенні позову підприємства до органів Держгеокадастру про визнання протиправним та скасування припису. Свою позицію суди обгрунтували тим, що підприємство користувалося земельною ділянкою без правовстановлюючих документів. А тому, припис органів Держгеокадастру був винесений правомірно.
Верховний суд залишив в силі такі рішення судів. На думку ВС, навіть вчинення позивачем дій щодо відведення йому земельної ділянки в оренду та навіть рішення суду у іншій справі, яким суб’єкта владних повноважень зобов’язано розглянути клопотання про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, не породжує у позивача права на її використання до прийняття відповідним органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування рішення про надання зазначеної земельної ділянки у користування (оренду) та подальше її оформлення у порядку, передбаченому, Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Також суд зазначив, що, відповідно до частини першої статті 206 Земельного кодексу України, використання землі в Україні є платним, а, згідно зі статтею 211 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до законодавства за самовільне зайняття земельних ділянок.
Далее
Опубликовано director 4 Мар 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Срок действия свидетельства о госрегистрации прибора «Drager Alcotest 6810» исчерпан ещё в 2015 году.
Такой вывод сделал Киевский апелляционный суд по делу № 759/21201/19 от 07.02.2020.
Суть дела.
В декабре прошлого года полицейские остановили водителя на автодороге М-06 Киев-Чоп. У него выявили признаки алкогольного опьянения.
Водитель прошел освидетельствование на состояние алкогольного опьянения. Результат теста составил 0,6 промилле при допустимой норме — 0,2.
Освидетельствование проводилось с помощью прибора «Drager Alcotest 6810»
Суд первой инстанции признал водителя виновным в совершении правонарушения, предусмотренного ч.1 ст.130 КУоАП. Его оштрафовали на 10 200 гривен и на 1 год лишили водительского удостоверения.
Водитель не согласился с таким решением и подал апелляционную жалобу.
Рассматривая материалы дела, Киевский апелляционный суд отметил, что согласно Государственному реестру медицинской техники, Газоанализатор «Drager Alcotest 6810» не содержит оценки соответствия и государственной регистрации.
Между тем, в соответствии с приказом Минздрава от 10.02.2010 №95, срок действия свидетельства прибора «Drager Alcotest 6810» о государственной регистрации № 7261/2007 от 10.02.2010 года, исчерпан 10.02.2015 года.
В связи с этим суд пришел к выводу, что освидетельствование на состояние опьянения с помощью технического устройства «Drager Alcotest 6810», проведенное с нарушением требований Инструкции и положений ст. 266 КУоАП, не может быть использовано судом, как неоспоримое доказательство вины водителя по статье 130 КУоАП.
Далее
Опубликовано director 4 Мар 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Фабула судового акту: Нормами ст. 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
Нібито все ясно та зрозуміло.
Але ж пунктами 3 та 9 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 06.12.2016 № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», який набрав чинності з 01 січня 2017 року, мінімальна заробітна плата не підлягала застосуванню як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1 600 грн.
І ось тут виникає проблемне питання – який саме розмір заробітної плати слід застосовувати?
У цій постанові Касаційний цивільний суд надав з цього приводу відповідні роз’яснення, які стануть у нагоді колегам.
Рішенням суду першої інстанції з Державного бюджету України стягнуто моральну шкоду на користь особи, яку було незаконно притягнуто до кримінальної відповідальності.
При цьому при визначенні розміру такої шкоди місцевий суд застосував положення Закону України ««Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» із врахуванням п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про винесення змін до деяких законодавчих актів України» та визначив розмір мінімальної заробітної плати 1 600 грн.
З таким висновком апеляційний суд в цілому погодився.
Однак, вважаючи рішення судів незаконними, позивач подав касаційну скаргу у якій послав на те, що при вирішенні цієї категорії спорів суд має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати, що діє на час розгляду справи.
Касаційний цивільний суд із такими доводами погодився.
КЦС зазначив, що частинами другою, третьою статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» розмір відшкодування моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
Тобто, законом передбачено, що розмір відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом повинен визначатися судом з урахуванням мінімального розміру заробітної плати.
Викладене дає підстави для висновку, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні до мінімального розміру заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, суд при вирішенні питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподаткованого мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи, про що раніше зазначав Верховний суд України у своїй постанові від 02.12.2015 у справі № 6-2203цс15.
Далее
Опубликовано director 3 Мар 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Фабула судового акту: У наш освічений вік, коли кожен зустрічний трохи юрист, люди на жаль продовжують не оформляти документи належним чином на майно.Як правило це закінчується фатально, і якщо не самі власники, то їх спадкоємці де факто втрачають майно і занурюються в пучину довгограючих судових баталій.
На диво у цій справі ВС виявив верх життєвої справедливості, не полінувався розібратися що ж дійсно сталося і захистив права спадкоємця неоформленого нерухомого майна, точніше частки в нерухомості (квартирі).
Суть полягає в наступному. Син приватизував двокімнатну квартиру, отримав Свідоцтво на право власності (на себе) та зареєстрував її. На жаль син помер, спадкоємцями квартири стали мати та дружина у рівних частках. Мати не оформила документи на право власності на квартиру і на жаль також померла. Проте мати залишила після себе заповіт, відповідно до умов якого належну їй частку у квартирі заповідала іншому сину. Інший син звичайно не відмовився від своєї частки у квартирі на користь дружини свого брата і звернувся із заявою про прийняття спадщини до нотаріуса. Нотаріус виніс постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дія, а саме про відмову у видачі свідоцтва на право на спадщину на частку у квартирі. Нотаріус обґрунтовував таку постанову відсутністю документів у померлої матері про державну реєстрацію права власності на частку у квартирі.
А далі був позов про визнання права власності у порядку спадкування, у задоволенні якого відмовили суди першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції скасував судові акти нижчих судів та направив справу на новий розгляд до суд першої інстанції.
ВС підкреслив, що відповідно до ст. 1296 ЦК України відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину. Тобто, хоча мати після успадкування і не оформила документів на квартиру, і не зареєструвала своє право власності на частку квартири у встановленому порядку, права на цю частку переходять за заповітом матері на позивача.
ВС роз’яснив, що законодавець розмежовує поняття «виникнення права на спадщину» та «виникнення права власності на нерухоме майно, що входить до складу спадщини», і пов`язує із виникненням цих майнових прав різні правові наслідки. Виникнення у спадкоємця права на спадщину, яке пов`язується з її прийняттям, як майнового права зумовлює входження права на неї до складу спадщини після смерті спадкоємця, який не одержав свідоцтва про право на спадщину та не здійснив державну реєстрацію права.
Необхідно додати, що при розгляді позову про визнання права власності у порядку спадкування суду слід завжди правильно встановлювати коло спадкоємців, які мають право і прийняли спадщину, чого в цій справі зроблено не було.
Далее
