Має місце господарській спір у зв’язку із невиконанням договору поставки та нарахування на постачальника неустойки. Відповідач – постачальник доводив певні обставини посилаючись на скріншоти роздруківки емайл листування із позивачем. Цікаво, що незалежно від позиції позивача щодо такої роздруківки суд вирішуючи долю наданого відповідачем доказу повинен застосовувати норми спеціальних законів.
Так, діють ЗУ «Про електронні документи та електронний документообіг», ЗУ «Про електронний цифровий підпис» та ЗУ «Про електронні довірчі послуги». Стаття 5 ЗУ «Про електронні документи та електронний документообіг» передбачає, що електронний документ – документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов’язкові реквізити документа. Відповідно до ст.6 цього ж закону створення електронного документу завершується накладанням електронного підпису. Отже, без такого реквізиту як електронний цифровий підпис (ЕПЦ) вважається, що електронний документ не створений, і тому не може розглядатися судом як доказ.
Хоча відповідачем і була здійснена візуалізація електронного документу, а точніше інформації, яка стосується предмету спору, у вигляді роздруківки емайл листування, такий доказ є неналежним.
Справа цікава тим, що відкритим є питання, коли подібна роздруківка взагалі може вважатися доказом. Тобто, наприклад коли постачальник через емайл може повідомити покупця, що поставки не буде, а покупець також через емайл погодитися з цим і припинити зобов’язання постачальника.
Суди вважають, що між сторонами договору поставки/спору повинна бути впроваджена процедура електронного документообороту, у спосіб визначений договором поставки чи в інший договірних спосіб. А для використання електронних документів сторонами у суді, повинні використовуватися ЕЦП, в тому числі і при емайл листуванні.
Якщо цього не відбулося, то незважаючи на реальні домовленості сторін через емайл, юридичної сили такі домовленості не мають. Це також передбачено ст. 654 ЦК України, відповідно до припису якої «зміна умов договору повинна бути вчинена в такій самій формі, як і договір, що змінюється.» Тобто у нашому прикладі, це виключно письмовий додатковий договір про припинення зобов’язань до договору поставки.
Слід також додати, що ВС вкотре підтвердив позицію про те, що відповідно до ст. 551 ЦК України та ст. 233 ГК України зменшення судом нарахованої позивачем неустойки у зв’язку із порушення виконання договірних зобов’язань відповідачем, є за будь-яких обставин виключно правом а не обов’язком суду.
Постанова ВС/КГС від 28.12.2019 р., справа № 922/788/19
Установа, яка не є платником ПДВ, зобов’язана зареєструватись платником ПДВ у випадку, коли загальна сума від здійснення операцій з постачання товарів/послуг протягом останніх 12 календарних місяців сукупно перевищує 300 тисяч гривень (без урахування ПДВ).
Про це зазначено у постанові, ухваленій колегією суддів судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов’язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду за результатом перегляду у касаційному порядку справи за позовом Любешівської районної ради Волинської області до Камінь-Каширської міжрайонної державної податкової інспекції про скасування податкових повідомлень-рішень.
Позов мотивований тим, що райрадою від імені територіальних громад сіл на аукціоні було продано об’єкт незавершеного будівництва «Любешівський молокозавод», про що укладено договір купівлі-продажу. Це майно на балансі райради не перебувало, рахунки, на які надійшли кошти від реалізації майна, для Любешівської райради не відкривалися, райрада прибутку від продажу комунального майна не отримувала. Отже, позивач вважає, що він не зобов’язаний нарахувати та сплатити податок на прибуток і зареєструватися як платник ПДВ.
Відповідно до висновків податкового органу підставою для нарахування податкових зобов’язань з податку на прибуток підприємств місцевої комунальної власності та ПДВ є неоподаткування позивачем операції з продажу об’єкта незавершеного будівництва.
Суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції щодо правомірності податкових повідомлень-рішень, якими позивачу нараховано грошові зобов’язання з податку на прибуток і ПДВ з таких підстав.
У ході розгляду справи було з’ясовано, що вартість нерухомого майна становила 726 490 грн, кошти від продажу поступили на рахунок спеціального фонду місцевого бюджету «Бюджет розвитку» відповідно до вимог Бюджетного кодексу України.
Відповідно до Закону України «Про податок на додану вартість», чинного на час спірних правовідносин, особа підлягає обов’язковій реєстрації як платник податку у разі коли загальна сума від здійснення операцій з поставки товарів (послуг) протягом останніх дванадцяти календарних місяців сукупно перевищує 300 тисяч гривень (без урахування ПДВ) (підпункт 2.3.1 п. 2.3 ст. 2).
Отже, позивач зобов’язаний зареєструватися як платник ПДВ.
Щодо оподаткування податком на прибуток, колегія суддів вказала на приписи п. 7.11 ст. 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», де визначено, які доходи неприбуткових організацій (органів місцевого самоврядування) звільняються від оподаткування.
Суд зазначив, що у тому разі, коли неприбуткова організація отримує дохід з джерел інших, ніж визначені підпунктами 7.11.2–7.11.7 п. 7.11 ст. 7 цього Закону, така неприбуткова організація зобов’язана сплатити податок на прибуток.
На підставі аналізу зазначених норм права Верховний Суд зробив такий правовий висновок: у випадку отримання доходу від продажу нерухомого майна, тобто з іншого джерела, ніж передбачено підпунктом 7.11.2 п. 7.11 ст. 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», такий дохід підлягає оподаткуванню податком на прибуток на загальних підставах. Також установа, яка не є платником ПДВ, зобов’язана зареєструватись як платник ПДВ у випадку здійснення операцій з постачання товарів/послуг протягом останніх 12 календарних місяців, сума яких сукупно перевищує 300 тисяч гривень.
Постанова Верховного Суду від 24 січня 2020 року у справі № 2а/0370/2676/11 (адміністративне провадження № К/9901/8908/18) – http://reestr.court.gov.ua/Review/87363512.
Загальний страховий стаж позивача становить 16 років 6 місяців 23 дні. Розмір пенсії станом на 1.12.2016 дорівнює: 644,81 грн. — розмір пенсії за віком; 304,19 грн. — державна адресна допомога. Загальний розмір пенсії до виплати — 949 грн.
6.12.2016 позивач звернувся до управління ПФУ із заявою про перерахунок пенсії, в якій просив відповідача здійснити перерахунок з 949 грн. до розміру прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.
Листом від 8.12.2016 УПФУ в Немирівському районі з посиланням на норми закону №1058-IV від 9.07.2003 та постанову КМ №265 від 26.03.2008 листом повідомила позивача, що загальний розмір пенсії з 1.12.2016 позивача становить 949,00 грн. та відсутні підставі для встановлення розміру пенсії, який відповідає прожитковому мінімуму.
Не погоджуючись із відмовою, позивач звернувся до суду з позовом.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що дії відповідача щодо виплати пенсії позивачу в розмірі, який є значно нижчим ніж установлено законом, є протиправними, а, здійснюючи позивачеві нарахування та виплату пенсії в розмірі, нижчому від прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, відповідач діяв усупереч Конституції.
Дослідивши спірні правовідносини, колегія суддів зазначає таке.
У ст.46 Конституції встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, установленого законом.
Поряд із цим у ст.92 Конституції зазначено, що виключно законами визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми й види пенсійного забезпечення (п.6).
Правовідносини, що виникають між суб’єктами системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування врегульовані нормами закону «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».
Відповідно до ч.1 ст.28 закону №1058-IV мінімальний розмір пенсії за віком за наявності в чоловіків 35, а в жінок 30 років страхового стажу встановлюється в розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом.
За наявності страхового стажу меншої тривалості, ніж передбачено в ч.1 цієї статті, пенсія за віком установлюється в розмірі, пропорційно наявному страховому стажу, виходячи з мінімального розміру пенсії за віком.
Отже, встановлено право на отримання особою мінімальної пенсії за віком за умови виконання двох умов — досягнення пенсійного віку та наявності необхідного страхового стажу. Поєднання вказаних умов передбачає об’єктивно обґрунтоване застосування механізму загальнообов’язкового державного пенсійного страхування з позицій настання визначених страхових ризиків (непрацездатність за віком) та економічної забезпеченості функціонування самоврядної солідарної системи фінансування (страхового стажу як періоду (строку) сплати страхових внесків для капіталізації страхової системи).
Недосягнення пенсійного віку зумовлює відмову в призначенні пенсії за відсутності відповідного права, а наявність страхового стажу меншої тривалості тягне визначення мінімальної пенсії в розмірі, пропорційному до наявного страхового стажу, виходячи з прожиткового мінімуму, установленого для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом (ч.3 ст.28 закону №1058-IV).
Вказані положення є достатньо чітко сформульовані з позицій забезпечення прав особи та дозволяють їй зробити розумне припущення про наслідки відсутності необхідного страхового стажу щодо подальшого рівня її пенсійного забезпечення, що визначає якість правового регулювання.
Як убачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, загальний стаж позивача є меншим за необхідні 35 років для отримання мінімального розміру пенсії в розмірі прожиткового мінімуму. Відповідно, розрахунок пенсії відповідачем було зроблено пропорційно наявному страховому стажу, а тому розмір безпосередньо пенсійної виплати є нижчим за прожитковий мінімум.
У п.2 постанови КМ «Деякі питання пенсійного забезпечення громадян» від 26.03.2008 №265 з урахуванням змін, унесених постановою КМ від 25.03.2014 №112, установлено, що в разі, коли щомісячний розмір пенсійних виплат, державної соціальної допомоги особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам, крім осіб, зазначених у п.1 цієї постанови (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткових пенсій, цільової грошової допомоги, сум індексації та інших доплат, установлених законодавством, крім пенсій за особливі заслуги перед Україною), не досягає 949 грн., таким особам надається щомісячна державна адресна допомога в сумі, якої не вистачає до зазначеного розміру.
З огляду на вищенаведені норми закону «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» №1058-IV та постанови КМ №265 у разі відсутності необхідного стажу для призначення пенсії в розмірі прожиткового мінімуму (у чоловіків 35 років, а в жінок — 30), за рахунок коштів ПФУ виплачується пенсія, розрахована пропорційно наявному страховому стажу, а щомісячна державна адресна допомога в розмірі, якого не вистачає до 949 грн., виплачується за рахунок коштів держбюджету.
Організовуючи в Україні систему соціального захисту, у тому числі пенсійного забезпечення, держава, діючи в межах допустимого розсуду, заклала основу самоврядності її функціонування (абз.2 ч.1 ст.58 закону №1058-IV), що базується на принципах, закріплених у ст.7 закону №1058-IV, серед яких заінтересованість кожної працездатної особи у власному матеріальному забезпеченні після виходу на пенсію, рівноправності застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов’язків щодо сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, диференціації розмірів пенсій залежно від тривалості страхового стажу та розміру заробітної плати (доходу), солідарності та субсидування в солідарній системі.
Таким чином, сьогоднішній стан системи пенсійного забезпечення, яке здійснюється в межах солідарно-накопичувальної системи загальнообов’язкового державного соціального страхування (1—2-го рівнів), не передбачає прямого взаємозв’язку між розміром сплачених сум єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, що розраховується та сплачується, виходячи з нормативного закріплення бази в ст.7 закону «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» від 8.07.2010 №2464-VI, та розміром пенсійних виплат.
Водночас, зважаючи на соціальну солідарність і справедливість у системі
соціального захисту, до складу якої входить система пенсійного забезпечення, держава нормативно встановлює передумови для визначення пропорційної взаємозалежності між участю особи в системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування та рівнем її подальшого пенсійного забезпечення за рахунок зазначеної системи фінансування пенсій та інших соціальних виплат.
У ч.3 ст.46 Конституції дослівно визначено гарантію, за якою «пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, установленого законом». Указане положення повторюється в ч.2 ст.7 закону №1058-IV.
Їхнє застосування в комплексному підході до аналізу системи соціального забезпечення в Україні визначає необхідність сукупного забезпечення державою рівня життя, не нижчого від прожиткового мінімуму, як через систему пенсійних, так і інших соціальних виплат («пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування»), а отже, як за рахунок солідарно-накопичувальної системи, так і коштів держбюджету в рамках виконання конституційних зобов’язань перед особою.
Таким чином, законодавство відмежовує поняття «пенсійні виплати» від інших соціальних виплат (допомог, доплат, надбавок та підвищення до зазначених виплат), виходячи з того, за рахунок яких коштів вони виплачуються (з коштів ПФУ з Накопичувального пенсійного фонду, який формується за рахунок пенсійних внесків, сплачених учасниками накопичувальної системи пенсійного страхування, чи за рахунок державного бюджету). Відповідно, від цього залежить, який орган є відповідальним за виплату.
Держава взяла на себе зобов’язання створити альтернативні компенсаторні механізми забезпечення достатнього рівня життя за рахунок системи гарантування права на соціальний захист на рівні, не нижчому від прожиткового мінімуму, установленого законом, шляхом виплати додаткових соціальних допомог, надання безоплатно соціальних послуг, безоплатного або з істотною знижкою отримання права на медичне забезпечення та придбання лікарських засобів, компенсації соціальних витрат тощо, а тому оцінка не може ґрунтуватися лише на підході порівняння абсолютного значення розміру конкретної пенсійної виплати, оскільки в межах реалізації соціальних прав особа користується й іншими видами допомоги від держави.
Саме на виконання своїх зобов’язань у сфері соціального захисту на рівні, не нижчому від прожиткового мінімуму, держава унормувала здійснення соціальних виплат на підставі постанови КМ №265, закону «Про державну
соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю», закону «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям» тощо.
Отже, колегія суддів дійшла висновку, що у своїй сукупності вказані норми матеріального права не суперечать одна одній та ч.3 ст.46 Конституції, а лише свідчать про право позивача звернутися до відповідного органу соціального захисту населення для отримання державної соціальної допомоги, яка б забезпечила рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, установленого законами про держбюджет на відповідний рік.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах ВС від 8.05.2018 у справі №607/8511/17 та від 31.10.2018 у справі №148/625/17, від 28.02.2019 у справі №159/1276/17.
П’ятий апеляційний адміністративний суд розповів про ключові зміни до Кодексу адміністративного судочинства України на підставі Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», що набув чинності 8 лютого 2020 року.
Відвід та самовідвід судді (ст.40 КАС України)
Спрощується порядок розгляду відводів судді у разі подання заяви напередодні або в день засідання (відвід розглядається тим же складом суду, що здійснює розгляд справи) — без зупинення провадження у справі і без передачі справи іншому складу суду для розгляду відповідної заяви. При цьому, оскаржити правомірність відхилення дозволяється в апеляційному або касаційному суді.
Так ст.40 викладено в наступній редакції:
«4. Якщо суд доходить висновку про необґрунтованість заявленого відводу і заява про такий відвід надійшла до суду за три робочі дні (або раніше) до наступного засідання, вирішення питання про відвід здійснюється суддею, який не входить до складу суду, що розглядає справу, і визначається у порядку, встановленому частиною першою статті 31 цього Кодексу. Такому судді не може бути заявлений відвід.
Якщо заява про відвід судді надійшла до суду пізніше ніж за три робочі дні до наступного засідання, така заява не підлягає передачі на розгляд іншому судді, а питання про відвід судді вирішується судом, що розглядає справу»;
«11. Питання про відвід вирішується невідкладно. Вирішення питання про відвід суддею, який не входить до складу суду, здійснюється протягом двох робочих днів, але не пізніше призначеного засідання по справі. У разі розгляду заяви про відвід суддею іншого суду — не пізніше десяти днів з дня надходження заяви про відвід. Відвід, який надійшов поза межами судового засідання, розглядається судом у порядку письмового провадження»;
Забезпечення позову (ст.151 КАС України)
Змінено види забезпечення позову.
Виключається можливість забезпечення позову шляхом встановлення обов’язку відповідача вчинити певні дії.
Не допускається забезпечення позову шляхом: зупинення актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, КДКП та органів, що здійснюють дисциплінарне провадження щодо прокурорів, та встановлення для них заборони або обов’язку вчиняти певні дії.
Не допускається забезпечення позову, які мають своїм наслідком припинення, відкладення чи зупинення конкурсу, аукціону, торгів, тендера чи інших публічних конкурсних процедур, які проводяться від імені держави (державного органу), територіальної громади (органу місцевого самоврядування) або за участю призначеного державним органом суб’єкта у складі комісії, що проводить конкурс, аукціон, торги, тендер чи іншу публічну конкурсну процедуру.
Зупинення провадження у справі (ст.236 КАС України)
Зі статті, як підставу для зупинення провадження, виключено: «надходження заяви про відвід – до вирішення питання про відвід» (п. 8).
Закриття провадження у справі (ст.239 КАС України)
Додано норму, якою передбачено, що у разі закриття провадження з підстав непідсудністю спору, у позивача є право протягом 10 днів з дня отримання ним постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.
Ухвали, на які можуть бути подані апеляційні скарги окремо від рішення суду (ст.294 КАС України)
Виключено пункт, який передбачав право окремого оскарження до апеляції ухвал про відкриття провадження у справі з порушенням правил підсудності.
Підготовка справи до апеляційного розгляду (ст.306 КАС України)
Надано право суду у разі встановлення, що рішення суду першої інстанції може вплинути на права та обов’язки особи, яка не брала участі у справі, залучати таку особу до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.
Підстави для скасування рішення повністю або частково з закриттям провадження у справі (ст.319 КАС України)
Визначено правову норму, яка регламентує, що у випадку закриття провадження судом апеляційної інстанції у зв’язку із непідсудністю спору, такий суд за клопотанням позивача направляє справу до суду першої інстанції відповідної юрисдикції для продовження розгляду.
Право на касаційне оскарження (ст.328 КАС України)
Запроваджено систему фільтрів для касаційного оскарження, встановивши, що таке оскарження може мати місце у виключних випадках.
Форма і зміст касаційної скарги (ст.330 КАС України)
Встановлено обов’язок, при поданні касаційної скарги, зазначати в ній підстави, передбачені ст.328 КАС України.
Залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги (ст.332 КАС України)
Уточнено, що питання про залишення касаційної скарги без руху вирішується колегією з трьох суддів (а не суддею-доповідачем одноособово) не пізніше 20 днів.
Питання про відкриття касаційного провадження у справі вирішується не пізніше 20 днів (а не 10, як зараз).
Відмова у відкритті касаційного провадження (ст.333 КАС України)
Доповнено підстави відмови у відкритті касаційного провадження, зокрема, визначено, що суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо ВС вже сформував правовий висновок у подібних правовідносинах, порушений в касаційній скарзі на судове рішення, зазначене ч.1 ст.328 КАСУ, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.
Закриття касаційного провадження (ст.339 КАС України)
Доповнено підстави закриття касаційного провадження, зокрема, визначено, що ВС закриває провадження у разі:
1) якщо ВС вже викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.
2) якщо після відкриття касаційного провадження на підставі п. 1 ч. 4 ст. 328 КАСУ судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Підстави для скасування рішення повністю або частково з закриттям провадження у справі (ст.354 КАС України)
Запроваджується нове правило, яке полягає в тому, що у випадку закриття провадження судом касаційної інстанції у зв’язку із непідсудністю спору, такий суд за клопотанням позивача направляє справу до суду першої інстанції відповідної юрисдикції для продовження розгляду.
Далее
Законодавством передбачено підстави та механізм повернення з державного бюджету сплачених сум судового збору. Про це повідомляє прес-служба Одеського апеляційного суду.
Судовий збір повертається за клопотанням особи на підставі ухвали суду відповідно до пунктів 1-5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір» від 08 липня 2011 року № 3674-VI (надалі – Закон), а саме:
Законом встановлено, що повернення сплаченої суми судового збору здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної фінансової політики.
Порядок повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів затверджено наказом Міністерства фінансів України від 03 вересня 2013 року № 787 та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 25 вересня 2013 року за № 1650/24182 (далі – Порядок).
Порядком передбачено, що у разі повернення судового збору (крім помилково зарахованого) до органу Казначейства подається оригінал або належним чином засвідчена копія ухвали суду.
Ухвала суду подається платником до органу Казначейства разом з його заявою про повернення коштів з бюджету та оригіналом або копією документа на переказ або паперовою копією електронного розрахункового документа, які підтверджують перерахування коштів до бюджету.
Копія документу на переказ подається у разі знаходження оригіналу документа на переказ, в матеріалах судової справи та зазначення про це в ухвалі суду.
Заява про повернення коштів з бюджету, яка подається до відповідного органу Казначейства, складається платником у довільній формі з обов’язковим зазначенням такої інформації:
Порядком визначено, що у заяві платник може визначити довірену особу для отримання коштів, що мають бути повернені йому з бюджету. У такому разі до заяви про повернення коштів з бюджету додаються довіреність на отримання коштів довіреною особою, засвідчена згідно з вимогами Цивільного кодексу України, та копія паспорта довіреної особи.
Підсумуємо, для повернення судового збору з підстав, передбачених статтею 7 Закону платнику необхідно звернутися до органів ДКС України за місцем сплати судового збору з наступними документами:
У разі повернення судового збору, якщо такий був сплачений без подальшого звернення до суду, або був помилково сплачений на рахунок такого суду, такі кошти повертаються відповідно до Порядку повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 03 вересня 2013 року №787 (далі Порядок).
Для повернення помилково сплаченого судового збору платнику необхідно звернутись до суду (на рахунок якого помилково перерахований судовий збір) із заявою про отримання подання на повернення помилково або надміру зарахованих до бюджету зборів, платежів та інших доходів бюджету, форму якого затверджено Порядком.
Зверніть увагу! В такій заяві слід обов’язково зазначити:
Після отримання такої заяви судом розглядаються отримані документи, перевіряється факт зарахування коштів на рахунок, визначений для сплати судового збору, та факт того, що заявник дійсно з позовною заявою до суду не звертався.
За результатами проведеної перевірки, при встановленні факту, що кошти дійсно були зараховані на відповідний рахунок, визначений для сплати судового збору, та встановлення факту, що судовий збір сплачено дійсно помилково — заявникові надається подання на повернення помилково або надміру зарахованих до бюджету зборів, платежів та інших доходів бюджетів.
Подання на повернення помилково або надміру зарахованих до бюджету зборів, платежів та інших доходів бюджетів складається судом за формою, згідно з додатком 1 до Порядку.
Подання на повернення помилково або надміру зарахованих до бюджету зборів, платежів та інших доходів бюджетів (крім зборів та платежів, контроль за справлянням яких покладено на органи Державної фіскальної служби України (далі – органи ДФС)) подається до відповідного органу Казначейства за формою згідно з додатком 1 до Порядку.
Подання за формою згідно з додатком 1 до цього Порядку подається платником до органу Казначейства разом з його заявою про повернення коштів з бюджету та оригіналом або копією документа на переказ, або паперовою копією електронного розрахункового документа, які підтверджують перерахування коштів до бюджету.
Згідно п.10 розд. І Порядку № 787, платник подає до відповідного органу Казначейства заяву разом з оригіналом платіжного доручення та подання, дата складання яких не перевищують 30 календарних днів.
Зверніть увагу, Заява з доданими до неї документами та подання подаються до відповідного органу Казначейства за місцем зарахування платежу до бюджету.
При компенсації судового збору необхідно користуватися положеннями постанови Кабінету міністрів України від 27 квітня 2006 року № 590 Про граничні розміри компенсації витрат, пов’язаних з розглядом цивільних, адміністративних та господарських справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави (надалі – Постанова).
Постановою визначено, що коли обидві сторони у цивільній або адміністративній справі звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави в їх фактичному розмірі, але не більше граничних розмірів компенсації.
Компенсація судових витрат особам, які їх зазнали, здійснюється шляхом перерахування коштів на їх поточні рахунки в банківських установах.
Підставою для компенсації судових витрат є судове рішення.
При цьому, Постановою передбачено, що компенсація судових витрат у цивільних та адміністративних справах здійснюється за рахунок і в межах бюджетних асигнувань судів, якими винесено відповідне рішення.
Тобто, у випадку винесення судом рішення, яким особі компенсовано судові витрати у справі, та набрання ним законної сили, у такої особи виникає право на компенсацію понесених нею судових витрат.
В такому випадку, особа має звернутися до суду, яким винесено рішення про компенсацію судових витрат, або до відповідного територіального управління Державної судової адміністрації України, якщо судове рішення по зазначеному питанню було винесено судом першої інстанції, із заявою про компенсацію понесених нею судових витрат у справі. До заяви необхідно додати копію судового рішення, яким компенсовано судові витрати, оригінал або копію документа на переказ або паперову копію електронного розрахункового документа, які підтверджують перерахування коштів до бюджету, із зазначенням у заяві дати та номеру такого документу. Копія документу на переказ подається у разі знаходження оригіналу в матеріалах судової справи та зазначення про це в ухвалі суду.
В заяві слід обов’язково зазначити інформацію про:
Якщо роботодавець знав про відсутність належної освіти у працівника під час його прийняття на роботу, то сам по собі факт відсутності диплому про освіту не може бути у подальшому підставою для звільнення працівника згідно з п. 2 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.
Позивачку у справі було звільнено з посади виконуючого обов’язки завідувача дошкільного навчального закладу через невідповідність займаній посаді, оскільки вона не мала вищої педагогічної освіти не нижче рівня «спеціаліст», стажу педагогічної роботи у сфері дошкільної освіти не менш як три роки.
Суд першої інстанції частково задовольнив позов: поновив позивачку на посаді виконуючого обов’язки завідувача дошкільного навчального закладу.
Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове, яким відмовив у задоволенні позову. Рішення мотивовано тим, що позивачка не мала необхідних освіти та досвіду роботи, а була прийнята на роботу у зв’язку з виробничою необхідністю на посаду тимчасово виконуючого обов’язки.
Верховний Суд у складі об’єднаної палати Касаційного цивільного суду касаційну скаргу позивачки задовольнив: рішення апеляційного суду скасував, рішення суду першої інстанції залишив у силі й зазначив таке.
Апеляційний суд не встановив факт неналежного виконання трудових обов’язків позивачкою внаслідок недостатньої кваліфікації. Працівниця на момент призначення добросовісно повідомила про відсутність спеціальної освіти, і роботодавець призначив відповідачку виконуючим обов’язки завідуючого ДНЗ. Це була її основна робота, іншої роботи на умовах сумісництва чи суміщення вона не виконувала. Тож звільнення з цієї посади є позбавленням позивачки можливості заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується.
При цьому підставою для розірвання трудового договору згідно з п. 2 ч. 1 ст. 40 КЗпП України є саме виявлена невідповідність працівника займаній посаді.
Якщо роботодавець на момент призначення особи знав про кваліфікаційні вимоги, які є обов’язковими для виконання цієї роботи, і те, що особа займаній посаді не відповідає через відсутність спеціальної освіти, однак свідомо її призначив, то сам по собі факт відсутності документа про освіту не може бути у подальшому підставою для звільнення працівника за цим пунктом. Виявленою невідповідністю у такому разі може бути неякісне виконання робіт, неналежне виконання трудових обов’язків через недостатню кваліфікацію.
На особу, яка є виконуючим обов’язки, поширюється трудове законодавство, гарантії забезпечення права на працю, у тому числі й можливість захисту від незаконного звільнення.
З постановою об’єднаної палати КЦС ВС від 27 січня 2020 року у справі № 654/941/17 (провадження № 61-576сво18) можна буде ознайомитися в Єдиному державному реєстрі судових рішень – http://reyestr.court.gov.ua/.
