?Постанова КЦС ВС від 24.01.2020 № 546/912/16-ц (61-36178св180):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/87243018
⚡Ключові тези:
✔️У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ, посилаючись на те, що з 1995 року вона проживає з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу, вони ведуть спільне господарство, піклуються один про одного, мають спільний бюджет та побут, підтримують шлюбні стосунки. У 1995 році вони за спільні кошти розпочали спорудження будинку за адресою: АДРЕСА_1 . У 2000 році будинок було споруджено, відповідач зареєстрував його на своє ім`я і вони стали в ньому проживати. Крім цього, 16 листопада 1998 року ОСОБА_2 оформив на себе право власності на земельну ділянку площею 0,0989 га за вказаною адресою, отримав державний акт на право власності на землю серії ІІІ-ПЛ №003603. За час їхніх фактичних шлюбних відносин у ІНФОРМАЦІЯ_2 в них народилася дочка — ОСОБА_3 У 2015 році вона з відповідачем придбали за спільні кошти автомобіль марки Hyundai Elantra, реєстраційний номер НОМЕР_1 , який ОСОБА_2 зареєстрував на себе. Враховуючи викладене, оскільки домовленості про добровільний розподіл майна, що є їхньою спільною сумісною власністю, між сторонами не досягнуто, то ОСОБА_1 просила:
— встановити факт її проживання з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 1995 року по вересень 2016 року;
— визнати майно, набуте ними в період з 1995 року по вересень 2016 року, спільною сумісною власністю подружжя;
— визнати за нею право власності на 1/2 частину будинку та 1/2 частину земельної ділянки площею 0,0989 га за адресою: АДРЕСА_1 , а також на 1/2 частину автомобіля марки Hyundai Elantra, реєстраційний номер НОМЕР_1 .
✔️Постановою Апеляційного суду Полтавської області від 11 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Решетилівського районного суду Полтавської області від 27 грудня 2017 року в частині визнання спільною сумісною власністю земельної ділянки площею 0,0989 га і житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , та визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину земельної ділянки площею 0,0989 га і житлового будинку за вказаною адресою скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовлено за недоведеністю. Рішення Решетилівського районного суду Полтавської області від 27 грудня 2017 року в частині встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким встановлено факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року по 01 вересня 2016 року. В іншій частині рішення Решетилівського районного суду Полтавської області від 27 грудня 2017 року залишено без змін. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 різницю судових витрат, покладених на обидві сторони, в розмірі 391,74 грн. Звільнено ОСОБА_1 від обов`язку сплачувати ОСОБА_2 частину судового збору. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави 576,80 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави 576,80 грн.
✔️Судами встановлено, що з вересня 1995 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу в будинку АДРЕСА_1 .
✔️Під час спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у них ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася донька ОСОБА_3 .
✔️На підставі державного акта на право приватної власності на землю серії ІІІ-ПЛ № 003603, виданого Решетилівською селищною радою народних депутатів 16 листопада 1998 року, ОСОБА_2 належить на праві приватної власності земельна ділянка площею 0,0989 га для обслуговування житлового будинку і господарських споруд на території смт Решетилівка Решетилівської селищної ради.
✔️За витягом з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки від 22 грудня 2017 року № 464/0/204-17 загальна вартість земельної ділянки, яка розташована по АДРЕСА_1 , станом на 2017 рік складає 183 516,15 грн.
✔️Згідно з актом приймання в експлуатацію закінченого будівництвом житлового будинку і господарських будівель індивідуального забудовника від 16 серпня 1999 року, затвердженим рішенням виконкому Решетилівської селищної ради народних депутатів від 30 серпня 1999 року, забудова житлового будинку по АДРЕСА_1 розпочалася у червні 1996 року і закінчилася у липні 1999 року. На ділянці побудовано: житловий будинок, сарай, навіс, навіс, вбиральня, водопровід.
✔️28 вересня 1999 року ОСОБА_2 отримав свідоцтво про право власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 .
✔️За довідкою Решетилівської селищної ради, підписаною секретарем ради Клименко Л. В., депутатом селищної ради Голуб Л. Г., свідками ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , з 1995 року ОСОБА_1 проживає з ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 .
✔️За розпискою від 11 травня 2015 року ОСОБА_2 отримав від своєї матері ОСОБА_4 кошти в сумі 80 000 грн на придбання автомобіля марки Hyundai Elantra.
✔️12 травня 2015 року ОСОБА_2 придбав у ОСОБА_8 за 149 000 грн автомобіль марки Hyundai Elantra, при цьому була оформлена довідка-рахунок від 12 травня 2015 року серії ВІА №643752, що підтверджується листом Товариства з обмеженою відповідальністю «КД ТРЕЙД ЛТД» від 05 жовтня 2016 року № 0510-01.
✔️Відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу від 12 травня 2015 року серії НОМЕР_3 право власності на автомобіль марки Hyundai Elantra, реєстраційний номер НОМЕР_1 , зареєстровано за ОСОБА_2 .
✔️Згідно з роз`ясненнями, що містяться в пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім`єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з частиною першою статті 17 Закону України «Про власність», відповідних норм Цивільного кодексу Української РСР 1963 року та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності».
✔️За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, розглядаючи позови, пов`язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону України «Про власність», стаття 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункт 1 статті 17, статті 18, пункт 2 статті 17 Закону України «Про власність»).
✔️Частиною другою статті 112 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток. Аналогічне положення містить і частина перша статті 368 чинного Цивільного кодексу України.
✔️Згідно зі статтею 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.
✔️Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб необхідно вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, внаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.
✔️✔️У зв`язку з цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, необхідно встановити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.
✔️✔️Сам факт перебування у незареєстрованих шлюбних відносинах без установлення обставин ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною із сторін.
✔️Тільки в разі встановлення судом таких обставин положення частини першої статті 17 Закону України «Про власність» будуть правильно застосовуватися.
✔️Вказані правові висновки викладені Верховним Судом України у постанові від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15.
✔️Таким чином, спеціальне правило, що належить застосувати суду для оцінки правових наслідків набуття майна членами однієї сім`ї, міститься в частині першій статті 17 Закону України «Про власність», що втратив чинність згідно із Законом України від 27 квітня 2007 року № 997-V.
✔️Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
✔️Пунктом 1 розділу VII Прикінцевих положень Сімейного кодексу України (далі — СК України) передбачено, що цей Кодекс набирає чинності одночасно з набранням чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року.
На правовідносини, які виникли між сторонами з приводу набуття спільного майна й продовжили існувати після 01 січня 2004 року, поширюється дія СК України.
✔️Абзацом першим частини другої статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.
✔️Згідно з частиною першою статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
✔️Відповідно до статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
✔️За змістом наведеної норми правовими наслідками встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без шлюбу є встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі статті 74 СК України.
✔️✔️Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, з метою вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого було придбано спірне майно.
✔️Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.
✔️✔️Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна.
✔️Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
✔️Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.
✔️✔️У зв`язку з викладеним в разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
✔️✔️Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.
✔️Викладене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, висловленим у постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15.
✔️✔️Суд апеляційної інстанції на підставі належним чином оцінених доказів дійшов обґрунтованого висновку про встановлення факту проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року по 01 вересня 2016 року, оскільки інститут спільного проживання осіб як чоловіка і жінки було введено в національне законодавство СК України, який набрав чинності одночасно з набранням чинності ЦК України. Кодекс про шлюб та сім`ю Української РСР, який діяв до 01 січня 2004 року, таких положень не містив. Тому вказаний факт може бути встановлений лише з 01 січня 2004 року.
✔️✔️На підтвердження своїх вимог про визнання права власності на 1/2 частину спірного житлового будинку позивач мала надати докази, з яких можливо було б встановити факт внесення нею певних коштів на його спорудження чи придбання нею будь-яких будівельних матеріалів необхідних для його будівництва.
✔️✔️Сам лише факт отримання позивачем заробітної плати не може бути доказом участі у будівництві спірного будинку, а показання свідків не можуть підтверджувати обставини участі коштами у будівництві цього нерухомого майна щодо розміру такої участі.
✔️Як роз`яснено у пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 04 жовтня 1991 року № 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок», відповідно до статті 12 Закону України «Про власність» у приватній власності громадян можуть знаходитись жилі будинки, збудовані на відведеній у встановленому порядку земельній ділянці або придбані на законних підставах, наприклад, за договором купівлі-продажу, міни, дарування, за правом спадщини. Оскільки згідно зі статтею 17 Земельного кодексу Української РСР і статтею14 Закону України «Про власність» земельна ділянка для будівництва жилого будинку і господарських будівель надається громадянину у приватну власність, участь інших осіб у будівництві не створює для них права приватної власності на жилий будинок, крім випадків, коли це передбачено законом. Згідно зі статтями 16 і 17 Закону України «Про власність», таке право, зокрема, виникає, коли будівництво велось подружжям в період шлюбу — жилий будинок у зв`язку з цим є їх спільною сумісною власністю, або велось за рахунок спільної праці членів сім`ї — жилий будинок стає їх спільною сумісною власністю, якщо інше не було встановлено письмовою угодою між ними. Інші особи, які приймали участь у будівництві жилого будинку (його купівлі) не на підставі угоди про створення спільної власності, яка відповідає законодавству, вправі вимагати не визнання права власності на будинок, а відшкодування своїх затрат на будівництво (купівлю будинку), якщо допомогу забудовнику (покупцю) вони надавали не безоплатно. Таке ж право за цих умов належить членам сім`ї власника жилого будинку, якщо вони приймали участь лише у будівництві підсобних будівель (літньої кухні, сараю, тощо) і підсобних приміщень або коли їх затрати на ремонт жилого будинку перевищували покладений на них статтею 156 Житлового кодексу Української РСР обов`язок.
✔️Зважаючи на вищевикладене, дослідивши докази у справі та давши їм належну оцінку, врахувавши обставини справи, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з безпідставності позовних вимог ОСОБА_1 щодо визнання спірного нерухомого майна спільною сумісною власністю та визнання за позивачем права власності на 1/2 частини житлового будинку і земельної ділянки, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що зазначене спірне майно було набуте ОСОБА_2 та ОСОБА_1 внаслідок їх спільної праці, або доказів укладення між ними письмової угоди про створення спільної сумісної власності, тому відсутні правові підстави для задоволення позову в цій частині.
✔️Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не застосував положення частини другої статті 64 Житлового кодексу Української РСР, є безпідставними, оскільки ця норма не може бути застосована до спірних правовідносин, тому що регулює відносини членів сім`ї наймача та інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство, з приводу користування житлом, а не виникнення права власності на нього.
Питання виключення учасника зі складу засновників ТОВ згідно з нормами закону «Про господарські товариства» належало до виключної компетенції зборів товариства. І суд не може їх підміняти.
З такими висновками судів попередніх інстанцій погодився й Касаційний господарський суд у справі №905/859/19.
ТОВ звернулося до господарського суду з позовом проти свого учасника про виключення його зі складу учасників. Позивач послався на відмову останнього від виконання рішення загальних зборів, що є порушенням статуту товариства. Крім того, відповідач, перебуваючи на посаді генерального директора ТОВ, усупереч
інтересам товариства та статуту, переоформив право користування земельними ділянками на ФГ, в якому він є єдиним засновником.
Як зазначив КГС у постанові від 16.01.2020, норми закону «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» передбачають лише дві підстави для виключення учасника з ТОВ/ТДВ, при цьому за рішенням органів управління товариства, а не суду. Останній тільки перевіряє обґрунтованість і законність прийняття рішення про виключення учасника в разі подання тим відповідного позову. Водночас суд не може перебирати на себе повноваження органів управління товариства та приймати таке рішення самостійно.
Крім того, у переліку документів, які подаються для державної реєстрації змін до відомостей про розмір статутного капіталу, розміри часток чи склад учасників ТОВ/ТДВ не згадуються.
Далее
Позивач просив суд визнати недійсним усиновлення та зобов`язати орган державної реєстрації актів цивільного стану внести відповідні зміни щодо недійсності усиновлення в актовий запис про народження і відновити первинні записи про його народження.
Позивач покликався на статтю 106 Кодексу про шлюб та сім`ю УРСР (в редакції, яка діяла на час прийняття рішення про усиновлення), відповідно до якої усиновлення може бути проведене без згоди батьків, якщо батьки невідомі; батьків позбавлено батьківських прав; батьків визнано недієздатними або безвісно відсутніми; батьки понад 6 місяців не проживають разом з дитиною і без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні, не виявляють щодо дитини батьківської уваги та турботи.
Також позивач вказував на те, що підтримував зв`язок зі своїм рідним батьком до самої його смерті, спілкувався з матір`ю батька і вважав її бабусею, приймав участь у похованні рідного батька та бабусі. Після їх смерті була відкрита спадщина, а у зв`язку із тим, що позивач, внаслідок проведеного усиновлення та внесення змін до актового запису про його народження, не може довести наявність кровного спорідненого зв`язку, він не може брати участь у спадкуванні.
Касаційний цивільний суд ВС вказав на те, що відповідно до статей 120, 121 Кодексу про шлюб та сім’ю України усиновлення могло бути визнано недійсним, якщо воно було проведено на підставі підроблених документів, або без наміру породити відносини, встановлені для батьків та дітей (фіктивне усиновлення), або особою, яка не могла бути усиновителем, лише за заявою особи, права якої були порушені усиновленням, а також за заявою органів опіки і піклування та прокурора. Правові підстави для скасування усиновлення визначалися статтею 123 КпШС, згідно з якою усиновлення скасовується, якщо воно суперечить інтересам дитини.
Суд зазначив, що, як правило, це має місце тоді, коли усиновитель перестає турбуватися про усиновлену дитину, негативно впливає на неї, залишає без піклування.
Суд касаційної інстанції звернув увагу, що відповідно до статті 124 КпШС скасування усиновлення не допускається, якщо до моменту пред`явлення вимоги про його скасування усиновлений досяг повноліття. Скасування усиновлення після досягнення усиновленим повноліття допускається, якщо діяння усиновленого (усиновителя) загрожують життю або здоров`ю усиновителя (усиновленого), другому з подружжя або їх дітям.
Усиновлення може бути скасоване після досягнення дитиною повноліття, якщо протиправна поведінка усиновленого, усиновлювача загрожує життю, здоров`ю усиновлювача, усиновленого або інших членів сім`ї. Усиновлення повнолітньої особи може бути скасовано судом за взаємною згодою усиновлювача і усиновленого або на вимогу одного з них, якщо сімейні відносини між ними не склалися. Суд зазначив, що усиновлення після досягнення повноліття може бути скасованим лише у разі, якщо діяння усиновленого (усиновителя) загрожують життю або здоров`ю усиновителя (усиновленого), другому з подружжя або їх дітям, або, якщо сімейні відносини між ними не склалися.
КЦС ВС зауважив, що позивач, який є усиновленим, на день звернення до суду з позовом виповнилося 57 років, тобто він досяг повноліття, а його позовні вимоги не обґрунтовуються виключенням із установленого частиною першою статті 124 КпШС правила про можливість оскарження усиновлення після досягнення повноліття, а саме діяння усиновленого (усиновителя) загрожують життю або здоров`ю усиновителя (усиновленого), другому з подружжя або їх дітям, суди установивши зазначені вище фактичні обставини, правильно вирішили спір по суті, та відмовили у задоволенні позову.
Вирішуючи питання про відшкодування шкоди, завданої майну особи в результаті ДТП, та визначаючи розмір такої шкоди, судам слід звернути увагу на положення статті 1192 ЦК України, згідно з яким, з урахуванням обставин справи, суд за вибором потерпілого може зобов`язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати їй в натурі (передати річ того ж роду і тієї ж якості, полагодити пошкоджену річ, тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Розмір таких збитків підлягає відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення втраченої речі.
28. Підсумовуючи Суд зазначає, що вирішуючи спори про стягнення заподіяних збитків (відшкодування шкоди), господарський суд перш за все повинен з`ясувати правові підстави покладення на винну особу зазначеної майнової відповідальності, а саме наявність правила поведінки, встановленого законом або договором; наявність факту порушення такого правила поведінки винною особою; наявність збитків у потерпілої особи; наявність безпосереднього причинно-наслідкового зв`язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала шкоду, та збитками потерпілої сторони.
28.1. При цьому, визначаючи розмір заподіяної шкоди суди, у разі виникнення спору щодо визначення розміру шкоди, повинні виходити з фактичної (реальної) суми, встановленої висновком автотоварознавчої експертизи, або відповідними документами станції технічного обслуговування, на якій проводився ремонт автомобіля.
29. Вирішуючи цей спір суди встановили (Відповідач не оспорює), що пошкодження автомобіля «Toyota Prius» відбулося внаслідок неправомірних дій начальника дільниці з благоустрою КП «Полтававодоканал» ОСОБА_1 (постановою Київського районного суду м. Полтави від 02.11.2016 по справі № 552/5619/16-п ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні правопорушення, передбаченого частиною 4 статті 140 КУпАП, що спричинило створення аварійної обстановки 03.10.2016 та пошкодження транспортного засобу). Тобто при розгляді справи судами встановлено усі елементи складу цивільного правопорушення за яке законом передбачено стягнення з Відповідача збитків.
30. З метою встановлення правомірності заявлених позовних вимог, зокрема, дослідження наявності збитків та їх розміру, з огляду на заперечення Відповідача з цього питання, судом першої інстанції було задоволено клопотання та призначено судову автотоварознавчу експертизу та судову автотехнічну експертизу, проведення яких доручено Полтавському відділенню Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім. засл. Проф. М.С. Бокаріуса.
31. Згідно висновку № 1367 судової автотоварозначої експертизи від 23.11.2018 року вартість відновлювального ремонту автомобіля «Toyota Prius», білого кольору, номер кузова НОМЕР_2 , внаслідок його наїзду на кучу нарізного асфальту, що стався 03.10.2016 близько 19 год 38 хв на перехресті вулиць С. Петлюри та вул. Пушкіна у м. Полтава, станом на момент дослідження 26.10.2018 року складала 338 850, 19 грн.
31.1. Згідно Висновку № 1368/1369/1370 комплексної судової транспортно-трасологічної та автотехнічної експертизи від 18.01.2019 експертом встановлено, що в даній дорожній обстановці, водій автомобіля «Toyota Prius» д.н.з НОМЕР_3 , білого кольору, номер кузова НОМЕР_2 , ОСОБА_2 не мав технічної можливості запобігти наїзду на перешкоду (насип нарізного асфальту) шляхом застосування екстреного гальмування.
31.2. Крім того, експертом зроблено висновок, що в даній дорожній обстановці, в діях водія автомобіля «Toyota Prius» д.н.з. НОМЕР_3 , білого кольору, номер кузова НОМЕР_2 , ОСОБА_2 відсутні невідповідності вимогам «Правил дорожнього руху України», які з технічної точки зору знаходяться в причинному зв`язку з виникненням даної ДТП.
32. Таким чином, на розгляді судів знаходилося два експертних висновки (№ 256 та № 1367), які містили різні суми матеріального збитку понесеного Позивачем і саме надання переваги одному із них (тому у якому сума є більшою) і є головною причиною незгоди Відповідача із судовими рішеннями у даній справі.
32. Так, згідно з частинами 1, 2 ст. 98 ГПК України висновок експерта — це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством.
32.1. Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань.
33. Статтею 104 ГПК України передбачено, що висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 86 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.
34. Системний аналіз змісту вказаних норм процесуального законодавства свідчить, що висновок експерта є рівноцінним засобом доказування у справі, наряду з іншими письмовими, речовими і електронними доказами, а оцінка його, як доказу, здійснюється судом у сукупності з іншими залученими до справи доказами за загальним правилом статті 86 ГПК України.
35. Використавши свої повноваження з оцінки доказів суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що саме висновок № 1367 є повним і об`єктивним доказом з точки зору економічної обґрунтованості ремонту автомобіля та узгоджується з матеріалами справи, оскільки враховує повну вартість ремонту пошкоджених частин.
36. Доводи касаційної скарги Відповідача у цій частині Верховний Суд не може прийняти, адже є такі доводи виключно намаганням спрямувати касаційний суд втрутитися у фактичну складову оскаржуваних судових рішень та надати власну оцінку вказаним висновкам (доказам), однак в силу положень частини 2 статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
37. Доводи ж скаржника про те, що місцевий господарський суд невмотивовано прийняв висновок № 1367 і відхилив № 256, частково знаходять своє підтвердження, адже необхідних та достатніх мотивувань таких процесуальних дій рішення господарського суду першої інстанції дійсно не містить, однак під час перегляду справи в апеляційному порядку вказаний недолік виправлено апеляційним господарським судом і останнім було надано вичерпну відповідь стосовно таких доводів Відповідача.
38. Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги в частині того, що висновок апеляційного господарського суду щодо вартості відновлювального ремонту пошкодженого у ДТП транспортного засобу, яка, на думку суду, є більшою за вартість матеріального збитку є частково некоректним в розумінні Методики товарознавчої експертизи та оцінки колісних транспортних засобів, оскільки в розумінні Методики розбіжність таких сум пов`язана із застосуванням коефіцієнту фізичного зносу. Проте, оскільки суди встановили, що відповідно до висновку судової автотоварознавчої експертизи № 1367 від 23.11.2018 ремонт пошкодженого автомобіля буде здійснюватись з використанням нових деталей, тобто коефіцієнт технічного зносу не буде застосовуватись, то такий висновок в цілому не вплинув на правильність судового рішення, а тому і не може бути підставою для його скасування.
Далее
