Верховний Суд роз’яснив, за яких обставин фізичні особи мають право на відшкодування за рахунок ФГВФО своїх коштів, які не є вкладом.
Про це зазначено в постанові, яку ухвалив Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду, розглянувши в касаційному порядку справу за позовом громадянина до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ «Банк Михайлівський».
Позивач просив включити його рахунок до переліку таких, за якими вкладник має право на відшкодування коштів за вкладом за рахунок ФГВФО.
Відповідач мотивував свою відмову тим, що комісія з перевірки правочинів визнала нікчемним договір, укладений між позивачем та небанківською фінансовою установою, відповідно до якого позивач передавав грошові кошти, а фінустанова повернула їх і виплатила проценти у безготівковій формі на рахунок позивача в ПАТ «Банк Михайлівський». До того ж відповідач доводив, що кошти, які вносились/отримувались за таким договором, за своєю природою не є вкладом згідно із законами України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та «Про банки та банківську діяльність», а тому не можуть бути відшкодовані за рахунок ФГВФО.
Верховний Суд вказав, що з метою забезпечення захисту прав фізичних осіб, які були ошукані за посередництвом банків, вирішення питання щодо відшкодування їм коштів, а також для запобігання таким зловживанням 15 листопада 2016 року прийнято Закон України № 1736-VІІІ «Про внесення змін до деяких законів України щодо відшкодування фізичним особам через систему гарантування вкладів фізичних осіб шкоди, завданої зловживанням у сфері банківських та інших фінансових послуг», яким також внесені зміни до Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». З метою поширення гарантій цього Закону до вкладу були прирівняні кошти фізичних осіб за чітко визначеними ознаками, які при цьому не є вкладом згідно із чинним законодавством. Зокрема, передбачено, що банк при виконанні функцій повіреного, агента, іншого представника або посередника із залучення коштів від фізичних осіб зобов’язаний попередньо ознайомлювати у письмовій формі таких фізичних осіб про непоширення на їхні кошти, залучені на користь третіх осіб, гарантій, встановлених Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Колегія суддів КАС ВС зробила висновок, що відповідно до зазначених змін до вкладу прирівнюються кошти, які залучені від фізичної особи як позика або вклад до небанківської фінансової установи через банк, що виступив повіреним за відповідним договором, і на день набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо відшкодування фізичним особам через систему гарантування вкладів фізичних осіб шкоди, завданої зловживаннями у сфері банківських та інших фінансових послуг» віднесений до категорії неплатоспроможних, якщо при цьому банком не було поінформовано фізичну особу під розпис про непоширення на такі кошти гарантій, передбачених цим законом, а фізична особа, яка розмістила, надала такі кошти, прирівнюється до вкладника.
Оскільки матеріали справи не містять відомостей про те, що банк повідомив позивача під підпис про непоширення гарантій банку на кошти, повернуті на його (позивача) рахунок за договором позики з небанківською фінансовою установою, то кошти позивача прирівнюються до вкладу, а позивач – до вкладника.
Постанова Верховного Суду від 21 грудня 2019 року у справі № 823/1674/18 (адміністративне провадження № К/9901/68435/18) —http://reyestr.court.gov.ua/Review/86594122.
Апеляційний адміністративний суд повернув апеляційну скаргу Департаменту патрульної поліції на підставі частини четвертої статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України у зв`язку з тим, що апеляційна скарга підписана особою, яка не має права її підписувати. Апеляційний адміністративний суд вказав на те, що наявна у матеріалах справи копія довіреності засвідчена самим представником, не є документом, що посвідчує повноваження останнього, оскільки у матеріалах справи відсутній документ, що підтверджує повноваження цієї особи на засвідчення копії довіреності.
Касаційний адміністративний суд не визнав таку позицію обґрунтованою. Суд касаційної інстанції скасував ухвалу апеляційного суду та направив справу для продовження розгляду до апеляційного адміністративного суду.
ВС вказав на те, що законодавством не встановлено жодних обмежень щодо зазначення у змісті довіреності посилання на уповноваження представника на засвідчення копій документів, у тому числі й довіреності, а також щодо подання таких копій до будь-якого підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, державних органів, суду.
Та у разі коли до адміністративного суду звертається представник юридичної особи, закон не встановлює обов`язок засвідчення копій довіреності на представництво нотаріусом або ж безпосередньо керівником юридичної особи, що видав довіреність.
А трактування положень статті 59 КАС України у протилежному аспекті є неправомірним обмеженням права на доступ до правосуддя. Наведене випливає і з практичної реалізації нотаріального посвідчення копій довіреності та (або) посвідчення копій довіреності керівником юридичної особи, що її видав, пов`язаної із настанням збитків матеріального характеру, часовими затратами та ін. Таке обмеження права на доступ до суду полягає у надмірному формалізмі.
Суд нагадав, що статтею 60 КАС України встановлено, що представник, який має повноваження на ведення справи в суді, здійснює від імені особи, яку він представляє, її процесуальні права та обов`язки. Обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути застережені у виданій йому довіреності або ордері (частини перша, друга цієї статті).
Частиною 10 статті 44 КАС України, передбачено, що якщо документи подаються учасниками справи до суду або надсилаються іншим учасникам справи в електронній формі, такі документи скріплюються електронним цифровим підписом учасника справи (його представника). Якщо документи подаються учасниками справи до суду або надсилаються іншим учасникам справи в паперовій формі, такі документи скріплюються власноручним підписом учасника справи (його представника).
Велика Палата у постанові від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18 визначила, хто є належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації інтернеті.
З вимогою до телеканалу звернулась певна особа та просила спростувати недостовірну інформацію та стягнути моральну шкоду за поширення цієї інформації.
Велика Палата вказала, що належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник вебсайту, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві.
Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайта — вільним, належним відповідачем є власник вебсайту, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації. Дані про власника вебсайту можуть бути витребувані відповідно до положень процесуального законодавства в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет.
Згідно зі ст. 1 Закону «Про авторське право і суміжні права» власник вебсайту — особа, яка є володільцем облікового запису та встановлює порядок і умови його використання.
Відповідно до ч. 11 ст. 52-1 Закону «Про авторське право і суміжні права» власники вебсайтів та постачальники послуг хостингу, крім фізичних осіб, які не є суб’єктами господарювання, зобов’язані розміщувати у вільному доступі на власних вебсайтах та (або) в публічних базах даних записів про доменні імена (WHOIS) таку достовірну інформацію про себе:
а) повне ім’я або найменування власника вебсайту та постачальника послуг хостингу;
б) повну адресу місця проживання або місцезнаходження власника вебсайту та постачальника послуг хостингу;
в) контактну інформацію власника вебсайту та постачальника послуг хостингу, у тому числі адресу електронної пошти, номер телефону, за якими з ними можливо оперативно зв’язатися.
Так, Суд встановив, що відповідно до вищезгаданої інформацією власником вебсайту є саме телеканал (вказаний позивачем відповідач у справі).
Обязанность определять среднерыночную стоимость транспортного средства законодателем возложена на Минэкономразвития. То есть такая информация, как стоимость автомобиля, которая рассчитывается исходя из марки, модели, года выпуска, типа двигателя, объема цилиндров двигателя, типа коробки передач, пробега легкового автомобиля, должна быть получена именно от этого министерства.
Об этом заявил ВС/КАС, признав необоснованной позицию контролеров, которые настаивали на занижении налогооблагаемой базы НДФЛ в связи с нарушением п. 173.1 НКУ, однако не предоставили никаких доказательств в подтверждение стоимости спорных легковых автомобилей на дату их продажи.
Напомним, что согласно п. 173.1 НКУ доход от продажи (обмена) легкового автомобиля, мотоцикла, мопеда определяется исходя из цены, указанной в договоре купли-продажи (мены), но не ниже среднерыночной стоимости соответствующего транспортного средства или не ниже его оценочной стоимости, определенной по закону (по выбору налогоплательщика).
Источник: постановление ВС/КАС от 10.12.2019 г. по делу № 826/13638/18
Далее
У справі № 686/13619/17 позивач не погодився із постановою про притягнення його до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу 225,00 грн. за порушення п.8.4 «в» ПДР.
Зазначив, що автомобіль знаходився не на проїзній частині, а на тротуарі, на який дія знаку 3.34 «Зупинку заборонено» не поширюється.
? Суди першої та апеляційної інстанцій із доводами погодились та позов задовольнили.
Остаточний висновок з цього питання надав Касаційний адміністративний суд, зазначивши наступне.
✅ Знак 3.34 забороняє зупинку і стоянку транспортних засобів, крім таксі, що здійснює посадку або висадку пасажирів (розвантаження та завантаження вантажу).
Дія знаків 3.34-3.37 поширюється на той бік дороги, на якому вони встановлені.
✅ Згідно з п.1.10 ПДР України:
✔️ автомобільна дорога, вулиця — частина території з розташованими на ній спорудами та засобами організації дорожнього руху, призначена для руху транспортних засобів і пішоходів та обмежена зовнішнім краєм тротуарів чи краєм смуги відводу;
✔️ край проїзної частини — видима умовна чи позначена розміткою лінія на проїзній частині в місці прилягання до узбіччя, тротуару, газону;
✔️ проїзна частина — елемент дороги, призначений для руху нерейкових транспортних засобів;
✔️ тротуар — елемент дороги, призначений для руху пішоходів, що прилягає до проїзної частини.
✅ Аналогічні визначення містить ст.1 ЗУ «Про автомобільні дороги».
❗️ Тож тротуар, як і проїзна частина, є складовими елементами дороги. Отже, на них поширює свою дію дорожній знак 3.34 «Зупинку заборонено».
Зважаючи на це, КАС не знайшов підстав для скасування постанови інспектора ПП та у задоволенні позову відмовив.
Особа звернувся до суду з позовом про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора про припинення обтяження земельної ділянки. У заяві про забезпечення він просив забезпечити позов шляхом заборони державним реєстраторам, а також будь-яким іншим суб`єктам державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень здійснювати будь-які реєстраційні дії, що стосуються земельної ділянки.
Суд першої інстанції заяву задовольнив та позов забезпечив. Державний реєстратор подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати ухвалу суду та відмовити в задоволенні клопотання про забезпечення позову.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що вжиття заходів забезпечення позову є передчасним та необґрунтованим, оскільки суд не здійснив оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів, не пересвідчився, зокрема в тому, що між сторонами дійсно виник спір, жодним чином не обґрунтував необхідність вжиття таких заходів, не вирішив питання зустрічного забезпечення.
Апеляційний суд зазначив, що позивач на момент звернення із позовом про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора про припинення обтяження (зняття арешту) земельної ділянки не мав жодного відношення до цієї земельної ділянки. А наявність самого по собі позову про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора про припинення обтяження (зняття арешту) земельної ділянки в жодному разі не є підставою для задоволення заяви про забезпечення позову.
Поряд з цим, суд апеляційної інстанції задовольнив апеляційну скаргу частково, скасував ухвалу суду першої інстанції та справу направив для продовження розгляду до суду першої інстанції.
КЦС ВС з такими висновками апеляційного суду не погодився та постанову апеляційного суду скасував.
Суд касаційної інстанції зазначив, що відповідно до пункту 6 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Суд роз’яснив, що аналіз наведеної норми закону дає підстави для висновку, що ухвали, які не перешкоджають подальшому провадженню у справі, повинні бути розглянуті апеляційним судом з ухваленням відповідного рішення по суті.
Далее
