Позичальниця в розписці, окрім іншого, зазначила про передачу в заставу позикодавцеві транспортного засобу, а перед цим видала йому довіреність, якою уповноважила представляти її інтереси з усіх без винятку питань, пов’язаних із відчуженням цього майна, а також укладати від її імені договори купівлі-продажу, міни, оренди, позики, визначаючи на власний розсуд ціну та інші умови, одержувати належні їй за цими договорами грошові суми.
Позичальниця не повернула коштів у передбачений договором строк, позикодавець реалізував транспортний засіб шляхом укладення від імені позичальниці договору купівлі-продажу та залишив усі виручені кошти собі.
Позикодавець звернувся до суду з позовом про стягнення суми боргу та процентів за договором, а позичальниця подала зустрічний позов про стягнення майнової шкоди.
Вона мотивувала вимогу тим, що внаслідок реалізації предмета застави позикодавець у повному обсязі повернув собі борг і має відшкодувати різницю між вартістю проданого майна і сумою боргу.
Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, у задоволенні первісного позову відмовлено, зустрічний позов задоволено частково та стягнуто з позикодавця на користь позичальниці грошові кошти.
Суд першої інстанції вважав, що, незважаючи на відсутність заяв сторін у справі про зарахування зустрічних вимог, позикодавець, залишаючи у своєму користуванні грошові кошти, отримані від продажу майна, погодився на зарахування зустрічних однорідних (грошових) вимог, тому укладений між сторонами у справі договір позики вважається повністю виконаним у день продажу такого майна.
Верховний Суд не погодився з висновками судів попередніх інстанцій і вказав, зокрема, на таке.
Після настання строку повернення позики позикодавець мав право на стягнення з позичальниці тільки сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України. Оскільки суди не встановили, що позичальниця надала докази виконання свого обов’язку щодо повернення позики та сплати процентів за строк користування нею, то позикодавець має право на стягнення зазначеної суми позики та процентів, а тому первісний позов підлягає частковому задоволенню.
Верховний Суд не погодився з доводами судів першої та апеляційної інстанцій про те, що транспортний засіб на підставі довіреності та розписки перебував у заставі в позикодавця, оскільки застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду (ч. 1 ст. 574 ЦК України). Відповідно до ч. 2 ст. 13 Закону України «Про заставу» (в редакції Закону України від 6 липня 2010 року № 2435-VI) у випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, космічні об’єкти, транспортні засоби, що підлягають державній реєстрації, договір застави повинен бути нотаріально посвідчений на підставі відповідних правовстановлюючих документів.
Тлумачення ст. 601 ЦК України свідчить, що потрібно розмежовувати зарахування та заяву про зарахування. Адже сама собою наявність зустрічних однорідних вимог не призводить до їх зарахування і, відповідно, не припиняє зобов’язання. Необхідною і достатньою є наявність заяви про зарахування зустрічних вимог хоча б однієї зі сторін.
З огляду на відсутність заяви хоча б однієї сторони про зарахування суди першої та апеляційної інстанцій не мали підстав для висновку про те, що таке зарахування відбулося.
У ч. 12 ст. 265 ЦПК України передбачено, що у разі часткового задоволення первісного і зустрічного позовів про стягнення грошових сум суд проводить зустрічне зарахування таких сум та стягує різницю між ними на користь сторони, якій присуджено більшу грошову суму.
Оскільки первісний та зустрічний позов підлягали частковому задоволенню, то Верховний Суд провів зустрічне зарахування грошових коштів і стягнув різницю з позикодавця на користь позичальниці.
Із повним текстом постанови КЦС ВС від 15 січня 2020 року (провадження № 61-8487св18) у справі № 209/3022/16-ц можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/87000505.
Далее
Частный нотариус является ненадлежащим ответчиком по делу относительно признания исполнительной надписи недействительной, а потому, как следствие, на него не могут быть возложены обязательства по уплате судебного сбора.
Соответствующее положение содержится в постановлении КГС ВС от 14 августа 2019 года № 519/77/18.
Представитель частного нотариуса подал в Верховный Суд кассационную жалобу на решения местного и апелляционного суда, прося отменить эти решения в части взыскания с частного нотариуса судебного сбора, обосновывая свои требования нарушением судами норм процессуального права и неправильным применением норм материального права.
В кассационной жалобе заявитель указывает на то, что нотариус по делам о признании исполнительной надписи не подлежащей исполнению является ненадлежащим ответчиком, а потому с него и взыскивается судебный сбор.
Позиция Верховного Суда
Исходя из норм Закона «О нотариате», у нотариуса нет общих или однородных прав и обязанностей относительно истца. Нотариус совершает нотариальные действия от имени государства.
Дела по спорам относительно обжалования совершенных нотариусами исполнительных надписей (о признании совершенной нотариусом исполнительной надписи, не подлежащей исполнению полностью или частично, или о возврате взысканного) должны рассматриваться судами по искам должников к взыскателям.
Ответчиком в таких делах является тот, в пользу которого была совершенна исполнительная надпись, нарушающая право истца. То есть, гражданская ответственность за незаконно совершенную исполнительную надпись возлагается не на нотариуса, а на лицо, которое обращалось за исполнительной надписью. Сам же нотариус может поучаствовать в деле как третье лицо, не заявляющее самостоятельных требований относительно предмета спора, на стороне ответчика.
Учитывая приведенное, по результатам рассмотрения дела суд отказывает в иске к ненадлежащему ответчику и принимает решение по существу заявленных требований относительно надлежащего ответчика.
Предыдущие суды пришли к ошибочным заключениям, что частный нотариус является надлежащим ответчиком по этому делу, не приняли во внимание, что гражданская ответственность за незаконно совершенную исполнительную надпись возлагается не на нотариуса, а на лицо, которое обращалось за исполнительной надписью. Так, на нотариуса не могут быть возложены обязательства по уплате судебного сбора.
Далее
Вироком суду особу було визнано винуватим та засуджено до покарання у виді позбавлення волі: за ч. 4 ст. 187 КК — на строк 10 років з конфіскацією всього належного йому майна; п. 6 ч. 2 ст. 115 КК — на строк 14 років з конфіскацією всього належного йому майна та остаточно призначено особі покарання у виді позбавлення волі на строк 14 років з конфіскацією всього належного йому майна. Також вироком особу визнано невинуватим у пред`явленому обвинуваченні за ч. 1 ст. 263 КК та виправдано у зв`язку з відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення.
За вироком апеляційного суду вирок міськрайонного суду скасовано в частині виправдання особи за ч. 1 ст. 263 КК. Ухвалено новий вирок, яким особу визнано винуватим і засуджено за ч. 1 ст. 263 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки.
Касаційну скаргу подали прокурор, захисник та засуджений. Прокурор та засуджений зазначали про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону — порушення права особи на захист у зв`язку із нероз`ясненням судом йому права на суд присяжних.
ККС ВС касаційні скарги задовольнив частково, судові рішення скасував та призначив новий розгляд у суді першої інстанції.
Суд касаційної інстанції зазначив, що критерії визначення складу суду, повноважного на розгляд кримінального провадження, встановлені нормою ст. 31 КПК. Залежно від ступеня тяжкості злочину та (або) виду суб`єкта злочину провадження у суді першої інстанції здійснюється: суддею одноособово, колегіально судом у складі трьох суддів, судом присяжних у складі двох суддів і трьох присяжних.
А відповідно до ст. 384 КПК прокурор, суд зобов`язані роз`яснити обвинуваченому у вчиненні злочину, за який передбачено покарання у виді довічного позбавлення волі, можливість та особливості розгляду кримінального провадження стосовно нього судом присяжних. При цьому письмове роз`яснення прокурора додається до обвинувального акта і реєстру матеріалів досудового розслідування, які передаються до суду. Суд також зобов`язаний роз`яснити право на розгляд справи судом присяжних під час підготовчого судового засідання та у разі, якщо обвинувачений заявить таке клопотання, призначити кримінальне провадження до розгляду саме таким складом суду.
Суд роз’яснив, що інформування обвинуваченого про можливість розгляду кримінального провадження щодо нього судом присяжних ще до початку судового розгляду надасть йому можливість підготуватись до реалізації такого права і його рішення з цього питання буде виваженим та обґрунтованим. Тільки в такому випадку будуть дотримані засади кримінального провадження, в тому числі й забезпечення права на захист, а судовий розгляд буде справедливим.
ВС звернув увагу на те, що виконання судом вищевказаного зобов`язання не пов`язано з тим, роз`яснив прокурор обвинуваченому про таку можливість до передачі обвинувального акта до суду чи ні.
Відповідно до матеріалів кримінального провадження прокурор письмово роз`яснив обвинуваченому про можливість, особливості і правові наслідки розгляду кримінального провадження судом присяжних. Це письмове роз`яснення, підписане обвинуваченим, було додано до матеріалів кримінального провадження.
ВСП не может использовать отмену судебного решения как основание для дисциплинарной ответственности, пенализации или для принятия решения с негативными последствиями для судьи, за исключением совершения преступления или дисциплинарного проступка.
Соответствующее положение содержится в постановлении БП ВC от 7 ноября 2019 года по делу № 9901/243/19.
Обстоятельства дела
Истица требовала признать незаконным и отменить решение Высшего совета правосудия об отказе во внесении Президенту представления о назначении истицы на должность судьи Кассационного административного суда в составе Верховного Суда.
Истица указывала, что ВСП, отказывая судье во внесении Президенту представления о ее назначении на должность судьи КАС ВС, ссылался на некоторые постановления, принятые при участии истицы в составе коллегии и впоследствии отмененные судом высшей инстанции. ВСП признал их сведениями, которые не были предметом рассмотрения ВККС и вызывающими обоснованное сомнение относительно соответствия судьи критерию добропорядочности и профессиональной этики, а также обстоятельствами, которые могут негативно повлиять на общественное доверие к судебной власти в связи с назначением ее судьей КАС ВС.
Позиция Большой Палаты Верховного Суда
Большая Палата Верховного Суда считает, что ВСП не может использовать отмену судебного решения как основание для дисциплинарной ответственности, пенализации или для принятия решения с негативными последствиями для судьи, поскольку в соответствии с абзацем 2 ч. 1 ст. 49 Закона «О судоустройстве и статусе судей» судья не может привлекаться к ответственности за принятое ею судебное решение, за исключением совершения преступления или дисциплинарного проступка.
ВСП не является органом государственной власти, который может оценивать законность судебного решения на основании собственного анализа и усмотрения, резюмировать и признавать его незаконным, противоправным, фактически заведомо неправосудным вне процедуры уголовного или дисциплинарного производства.
Большая Палата Верховного Суда понимает, что судьи не должны быть вне юридической ответственности. Однако ответственность в виде отказа внести представление о назначении на должность за деятельность, связанную с осуществлением правосудия, должна наступать исключительно за преднамеренное (в форме [прямого или непрямого] умысла или грубой неосторожности) вынесение незаконных судебных решений. Судьи не должны отвечать за толкование по своему усмотрению правовой нормы, отличающейся от толкования этой нормы их коллегами, если в решении открыто, в рамках соответствующего судопроизводства, приведена аргументация, с которой впоследствии не согласился суд высшего уровня. Основным средством правовой защиты от ошибок в судебных решениях служит обжалование этих решений в порядке апелляционного производства. Отмена не может служить единственным основанием признания судебного решения незаконным, поскольку отмена не обязательно значит, что судья действовал некомпетентно или непрофессионально.
Таким образом, только отмена судебного решения вместе с анализом причин и оснований его отмены, собственная оценка и отнесение судебных решений к незаконным или таким, которые приняты с нарушением требований закона, приведение определений, подобных приведенным в решении, в понимании законодательного положения относительно решения об отказе во внесении Президенту представления о назначении судьи на должность не может признаваться основанием или мотивами, содержащимися в нем, на основании которых ВСП пришел к соответствующим заключениям.
Так, одни лишь отмененные судебные решения не могут быть признаны основанием или мотивами для наступления негативных последствий для судьи.
Далее
Відповідно до частин першої-другої статті 27 Конвенції про права дитини держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
У статті 180 СК України встановлено, що батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття
Згідно з частиною третьою статті 181 СК України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі.
Відповідно до статті 184 СК України якщо платник аліментів має нерегулярний, мінливий дохід, частину доходу одержує в натурі, а також за наявності обставин, що мають істотне значення, суд за заявою платника або одержувача може визначити розмір аліментів у твердій грошовій сумі. Розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, підлягає індексації відповідно до закону.
У справі, яка переглядається, аліменти на утримання дитини (2005 року народження) стягнуто у твердій грошовій формі — 200 грн.
08 липня 2017 року набрав чинності Закон України від 17 травня 2017 року
№ 2037-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо покращення захисту права дитини на належне утримання», яким частину другу статті 182 СК України викладено а такій редакції: «Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку».
Відповідно до Закону України № 2475-VIII від 03 липня 2018 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилання захисту права дитини на належне утримання», який набрав чинності 28 серпня 2018 року, частину першу статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» доповнено абзацом другим, відповідно до якого виконавець стягує з боржника аліменти у розмірі, визначеному виконавчим документом, але не менше мінімального гарантованого розміру, передбаченого СК України.
Отже, починаючи з 28 серпня 2018 року виконавець повинен стягувати з боржника аліменти на утримання дитини у розмірі, не меншому, ніж мінімальний гарантований розмір, передбачений СК України.
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 20 червня 2019 року в справі № 632/580/17 (провадження № 61-51сво18) зазначив про те, що законодавством, а саме частиною першою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» передбачений механізм, який надає можливість забезпечити виплату аліментів у розмірі не нижче мінімального гарантованого розміру, передбаченого СК України навіть при наявності постановлених раніше судових рішень про стягнення аліментів у розмірі, нижчому ніж мінімальний гарантований розмір аліментів, встановлений законом на час стягнення.
Ураховуючи наведе, дії держвиконавця з направлення вимоги від 11 вересня 2018 року про проведення утримання аліментів з доходів боржника відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання» відповідали вимогам положень статті 182 СК України та статті 71 Закону України «Про виконавче провадження».
Далее
1. Право пожизненного наследуемого владения землей может быть унаследовано
(Постановление БП ВС от 20 ноября 2019 года по делу № 368/54/17)
Обстоятельства дела
Истцы просили признать за ними право пожизненного наследуемого владения двух земельных участков для ведения крестьянского фермерского хозяйства после смерти отца. При этом истцы указывали, что до смерти они проживали с ним вместе и вели совместное хозяйство.
Позиция Большой Палаты Верховного Суда
Владелец земельного участка на праве пожизненного наследуемого владения по Закону не может быть лишен права на такое владение.
Действия государственных органов относительно предоставления земельных участков гражданам в пожизненное наследуемое владение были прекращены, однако те лица, которые приобрели это право в установленном законом порядке, сохранили его, поскольку законодательство не содержит нормы, которая бы позволяла прекратить право пожизненного наследуемого владения земельным участком, а потому такое право является действительным. Учитывая то, что со смертью лица не происходит прекращение прав и обязанностей, кроме тех, перечень которых определено в ст. 1219 ГК, наследник становится участником правоотношения по пожизненному наследуемому владению. Учитывая очевидную необходимость соблюдения баланса индивидуального и публичного интереса в решении указанного вопроса, Большая Палата считает, что право пожизненного пользования земельного участка может быть признано унаследованным истцами в первичном и встречном иске, поскольку право пожизненного наследуемого владения земельным участком относится к тем правам, которые могут быть унаследованы.
2. Право пользования землей после смерти основателя фермерского хозяйства переходит к КФХ
(Постановление БП ВС от 20 марта 2019 года по делу № 615/2197/15-ц)
Обстоятельства дела
КФХ обратилось в суд с исковым заявлением к Госгеокадастру о признании права постоянного пользования земельным участком, предназначенным для ведения крестьянского (фермерского) хозяйства. Истец считает, что состоялось фактическое изменение землепользователя, а смерть владельца не прекращает права постоянного землепользования.
Позиция Большой Палаты Верховного Суда
БП не согласилась с заключением Кассационного хозяйственного суда по делу № 922/989/18, который решил, что право пользования земельным участком, возникшее у лица лишь на основании государственного акта на право пользования земельным участком без заключения договора о праве пользования с владельцем земли, прекращается со смертью основателя СФГ, на имя которого был выдан акт на право постоянного пользования земельным участком.
БП указала, что в правоотношениях постоянного пользования земельным участком, предоставленным основателю фермерского хозяйства, происходит фактическая замена пользователя и обязанности землепользователя переходят к фермерскому хозяйству со дня его государственной регистрации.
Коллегия судей считает, что решение этой исключительной правовой проблемы необходимо именно по этому делу для обеспечения соблюдения требований п. 1 Первого протокола к Конвенции о защите прав человека и основных свобод ввиду того, что основатель, на имя которого был выдан акт на право постоянного пользования земельным участком, при жизни вышел из состава КФХ, в котором остался другой член хозяйства (внучка основателя), а КФХ длительное время продолжало пользоваться его землей.
3. Требования об отмене десятков тождественных регистрационных действий можно объединить в одном иске
(Постановление КХС ВС от 23 октября 2019 года по делу № 902/434/19)
Обстоятельства дела
Арендатор земельных участков на основании 78 заключенных в 2008 году договоров аренды просил суд отменить 78 решений госрегистраторов о замене арендатора в реестре вещных прав, совершенных в течение 2017 года.
Позиция Кассационного хозяйственного суда в составе ВС
ВС указал, что суд, с учетом конкретных обстоятельств, имеет право применить предписания ч. 6 с. 173 ХПК о разъединении исковых требований, как в случае соблюдения правил объединения исковых требований, так и в случае их нарушения. Однако совершение соответствующего процессуального действия является дискрецией хозяйственного суда, которая применяется (или не применяется) им по собственному убеждению и с учетом конкретных обстоятельств дела.
Вместе с тем, суд не может вернуть исковое заявление, если заявленные в одном иске требования являются однородными или соотносятся как основная и производная и не подпадают под запреты, определенные в ч. 4, 5 ст. 173 ХПК, независимо от того, заявлял ли истец ходатайства об объединении исковых требований. В этом случае суд должен руководствоваться содержанием самого искового заявления, обстоятельствами и доказательствами, которыми обоснован иск.
