Лишение родительских прав является крайней мерой влияния и допускается лишь тогда, когда изменить поведение родителей в лучшую сторону невозможно, и только при наличии вины в действиях родителей.
Соответствующее положение содержится в постановлении КГС ВС от 29 ноября 2019 года № 127/23281/18.
Обстоятельства дела
Мать ребенка обратилась в суд с иском к отцу ребенка. Исковые требования обосновывала тем, что она находилась с ответчиком в фактических брачных отношениях с июня 2008 года по январь 2015 года, у них родилась дочь.
Обращала внимание на то, что семейные отношения с ответчиком не сложились из-за конфликтов и споров, в начале января 2015 года истец с дочерью начали жить отдельно от ответчика. После прекращения брачных отношений отец дочери участие в воспитании и материальном обеспечении ребенка не принимает.
Ссылаясь на приведенное, истец просила лишить родительских права отца ребенка.
Суд первой инстанции решил, что лишение родительских прав в данном случае является нецелесообразным. Соответствующее решение поддержал апелляционный суд.
Позиция Верховного Суда
В частности, п. 2 ч. 1 ст. 164 СК определено, что мать, отец могут быть лишены судом родительских прав, если они уклоняются от выполнения своих обязанностей по воспитанию ребенка.
Толкование этого положения позволяет сделать заключение, что уклонение от выполнения своих обязанностей по воспитанию ребенка может быть основанием для лишения родительских прав лишь при условии виновного поведения родителей, сознательного пренебрежения ими своими обязанностями.
Уклонение родителей от выполнения своих обязанностей имеет место, когда они не заботятся о физическом и духовном развитии ребенка, его обучении, подготовке к самостоятельной жизни, в частности: не обеспечивают необходимое питание, медицинские осмотры, лечение ребенка, что негативно влияет на его физическое развитие как составляющую воспитания; не общаются с ребенком в объеме, необходимом для его нормального самоосознания; не предоставляют ребенку доступ к культурным и иным духовным ценностям; не способствуют усвоению им общепризнанных норм морали; не проявляют интерес к его внутреннему миру; не создают условий для получения им образования.
Указанные факторы, как каждый отдельно, так и в совокупности, можно расценивать как уклонение от воспитания ребенка лишь при условии виновного поведения родителей, сознательного пренебрежения ими своими обязанностями.
Лишение родительских прав является исключительной мерой, ведущей за собой серьезные правовые последствия как для отца (матери), так и для ребенка.
Принимая во внимание то, что лишение родительских прав является крайней мерой, суд может в исключительных случаях при доказанности виновного поведения кого-то из родителей или их обоих с учетом его характера, характеристики отца и матери, а также иных конкретных обстоятельств дела, отказать в удовлетворении иска о лишении этих прав, предупредив ответчика о необходимости изменить отношение к воспитанию ребенка (детей) и возложив на органы опеки и попечительства контроль за выполнением родительских обязанностей.
Таким образом, лишение родительских прав допускается лишь тогда, когда изменить поведение родителей в лучшую сторону невозможно, и только при наличии вины в действиях родителей.
Далее
Міська рада просила суд зобов`язати відповідача звільнити самовільно зайняту земельну ділянку шляхом знесення цегляного паркану, частини капітальної житлової будівлі, площею 47 кв. м, капітальної нежитлової будівлі, площею 1 кв. м, та привести земельну ділянку в первинний придатний для використання стан за його рахунок.
Міська рада зазначала, що її виконавчими органами на адресу відповідача направлено попередження про усунення порушення законодавства щодо негайного звільнення земельної ділянки, площею 0,0628 га, яка використовується без правовстановлюючих документів, приведення земельної ділянки комунальної власності в первинний стан. Проте відповідачем не вжито жодного заходу для усунення вказаних порушень.
Суд першої інстанції задовольнив позов частково та зобов`язав особу звільнити самовільно зайняту земельну ділянку, шляхом знесення цегляного паркану, та привести земельну ділянку в первинний придатний для використання стан за його рахунок. Суд виходив з того, що відповідач самовільно зайняв земельну ділянку, побудувавши на ній цегляний паркан. Земельна ділянка у встановленому законом порядку відповідачу у власність не передавалась, отже в силу статті 212 ЗК України відповідач зобов`язаний її звільнити шляхом демонтажу цегляного паркану, з приведенням земельної ділянки у придатний для подальшого використання стан.
Апеляційний суд дійшов висновку про необхідність задоволення вимог міської ради у повному обсязі. Суд зазначив, що відповідач самовільно зайняв земельну ділянку без відповідних на те законних підстав, користується нею, а саме побудував на ній частину житлового будинку, паркан та нежитловий об`єкт площею 1 кв. м. З моменту прийняття міською радою рішення про надання дозволу на розроблення технічної документації пройшло вже більше року, при цьому він не вжив будь-яких дій, спрямованих на придбання зазначеної земельної ділянки.
Касаційний цивільний суд скасував рішення апеляційного суду та справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
ВС зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував, що у разі встановлення порушення суб`єктом містобудівної діяльності факту здійснення самочинного будівництва об`єктів нерухомого майна без відповідного дозволу, відповідний орган державної влади наділений повноваженнями на звернення з позовом до суду щодо знесення самочинно збудованого об`єкта нерухомого майна, як крайній захід, і лише тоді коли використані всі передбачені законодавством України заходи реагування за чотирьох умов, а саме:
за умови складання припису щодо усунення порушень вимог містобудівного законодавства шляхом надання можливості відповідачеві для проведення відповідної перебудови;
за умови, що вказане будівництво суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб;
за умови відсутності можливості проведення перебудови самочинно збудованого нерухомого майна;
Фабула судового акта: Із урахуванням інтересів трьох неповнолітніх дітей, які проживають разом із позивачем та перебувають на його повному матеріальному утриманні, тоді як відповідачка грошових коштів на утримання дітей не надає, позивач просив суд на підставі частин 2,3 ст. 70 Сімейного кодексу України відступити від рівності часток подружжя та визнати за ним у порядку поділу спільного майна подружжя право власності на 4/5 частини садового будинку, загальною площею 122,2 кв. м, та на 4/5 частини земельної ділянки площею 0,0532 га, визнати за відповідачкою у порядку поділу спільного майна подружжя право власності на 1/5 частини вказаного садового будинку та 1/5 частини зазначеної земельної ділянки.
Рішенням суду першої інстанції позов був задоволений, — у порядку поділу спільної сумісної власності подружжя визнано право власності на 4/5 частини садового будинку та на 4/5 частини земельної ділянки, а за відповідачкою, в свою чергу, визнано право власності на 1/5 будинку та земельної ділянки. Рішення суду мотивоване тим, що підставою для відступлення від рівності часток сторін є факт проживання трьох неповнолітніх дітей із позивачем та їх повне перебування на його утриманні, з чим погодився і суд апеляційної інстанції.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду розглядав цю справу за касаційною інстанцією представника відповідачки і дійшов висновку про законність і належну обґрунтованість наведених судових рішень.
Серед доводів ВС/КЦС варто звернути увагу на наступні. Відповідно до норми ч. 3 ст. 70 СК України суд може відступити від принципу рівності часток подружжя за умови існування таких обставин: проживання разом із матір’ю (батьком) дитини (дітей), а також непрацездатних повнолітніх сина, дочки; розмір аліментів, які одержує дитина (діти), недостатні для забезпечення її фізичного, духовного розвитку та лікування.
Посилання відповідачки у касаційній скарзі на відсутність судового рішення про стягнення із відповідача аліментів на утримання дітей як на підставу для поділу майна подружжя в рівних частка, є необґрунтованими з огляду на таке.
Аліменти (лат. alimentum — харчі, продовольство) — обов`язок утримання, у визначених законом випадках, одним членом сім`ї інших, які потребують цього (у нашому випадку саме утримання батьками своїх дітей). Обов`язок по утриманню може виконуватись як в добровільному порядку, так і у примусовому — при виконанні рішення суду про стягнення аліментів.
Отже, для правильного застосування ч. 3 ст. 70 СК України необхідним є встановлення чи є достатніми чи недостатніми аліменти, які отримуються тим з подружжя, з ким залишились проживати діти для їх фізичного і духовного розвитку.
Рішенням суду від 22 грудня 2017 року, яким шлюб між сторонами розірваний та визначено місце проживання їхніх трьох дітей разом із батьком, що набрало законної сили, встановлено, що відповідачка не приймає участі у матеріальному забезпеченні дітей. Указані обставини мають приюдиційне значення в силу положень ч. 4 ст. 82 ЦПК України при розгляді цієї справи. Тому, у цій справі при встановлені наявності підстав для відступлення від рівності часток подружжя суди обґрунтовано встановлено, що діти перебувають на повному утриманні батька, оскільки відповідачем не доведено, що вона взагалі виконує обов`язок по утриманню дітей.
Для розуміння цієї правової проблеми увазі читачів пропонується також звернути увагу на правовий висновок, що міститься у постанові ВС/КЦС у справі № 297/2837/17 від 27.12.2019, відповідно до якого, відступлення від рівності часток при поділі майна подружжя можливе лише у разі, якщо розмір аліментів недостатній для забезпечення фізичного, духовного розвитку та лікування дитини (дітей).
Далее
Предоставляя дополнительный срок для принятия наследства, суд должен исследовать, совершал ли нотариус действия для уведомления об открытии наследства, вызывал ли наследника, в том числе путем публичного объявления или путем сообщения в прессе.
Соответствующее положение содержится в постановлении КГС ВС от 28 октября 2019 года № 761/42165/17-ц.
Обстоятельства дела
Частный нотариус отказала истцу в выдаче свидетельства на право на наследство по завещанию на квартиру, поскольку истец пропустил установленный законодательством шестимесячный срок для принятия наследства.
Истец считает, что он имел препятствия в подаче заявления о принятии наследства и есть основания признать такие причины уважительными, поскольку он не был членом семьи умершей, не проживал совместно с ней, уведомление о смерти наследодателя не печаталось в печати региональной, нотариусом не сделано ни одной попытки своевременно, в течение определенного законом срока, разыскать наследника по завещанию. Об открытии наследства истцу, как он указывает, стало известно лишь 29 марта 2016 года от частного нотариуса, которая открыла наследственное дело, и в этот же день он узнал о смерти наследодателя. Именно из-за бездеятельности нотариуса он пропустил шестимесячный срок для принятия наследства. Кроме того, при рассмотрении иска необходимо учесть его состояние здоровья, как инвалида второй группы и семейные обстоятельства, а именно необходимость осуществлять уход за тяжелобольной женой.
Ссылаясь на изложенное, истец просил признать уважительными причины пропуска им срока для принятия наследства и определить дополнительный срок в два месяца для подачи заявления о принятии наследства.
Решением местного суда в удовлетворении иска отказано. Постановлением апелляционного суда решение суда первой инстанции отменено и принято новое решение об удовлетворении иска. Определен истцу дополнительный срок, достаточный для подачи им заявления о принятии наследства, длительностью в два месяца, начиная с даты принятия этого судебного решения.
Если должник физическое лицо-предприниматель ликвидирован, то с иском о взыскании задолженности нужно обращаться не в гражданский суд, а в хозяйственный.
Соответствующий вывод содержится в постановлении Большой Палаты от 9 октября 2019 года по делу № 127/23144/18.
Обстоятельства дела
Банк обратился в суд с иском, ссылаясь на то, что физическим лицом — предпринимателем взят кредит в размере 3000 грн. В связи с невыполнением взятых на себя обязательств относительно возврата кредита у ответчика возникла задолженность. Банк хочет взыскать эту сумму через суд, однако на дату подачи иска ФОП потерял статус субъекта предпринимательской деятельности.
Суды предыдущих инстанций решали вопрос, какой суд должен рассматривать соответствующий спор: хозяйственный или гражданский. Дело было передано Большой Палате.
Позиция Большой Палаты
Хозяйственным кодексом установлено, что сторонами в судебном процессе хозяйственной юрисдикции — истцами и ответчиками — могут быть и физические лица, не являющиеся предпринимателями, а исключения, когда споры, стороной которых является физическое лицо, не являющееся предпринимателем, не подлежат рассмотрению в хозяйственных судах, четко определены положениями статьи 20 этого Кодекса (этот случай к ним не относится).
Следовательно хозяйственные суды имеют юрисдикцию относительно рассмотрения согласно п. 1 ч. 1 ст. 20 ХПК споров, в которых стороной является физическое лицо, которое на дату подачи иска утратило статус субъекта предпринимательской деятельности, если эти споры связаны, в частности, с предпринимательской деятельностью, ранее осуществляемой указанным физическим лицом, зарегистрированным предпринимателем.
Согласно ГК, ХК, ст. 46 Закону «О государственной регистрации юридических лиц и физических лиц — предпринимателей и общественных формирований» одной из особенностей оснований прекращения обязательств для ФОП является то, что в случае прекращения субъекта предпринимательской деятельности — физического лица (исключение из реестра субъектов предпринимательской деятельности) его обязательства по заключенным договорам не прекращаются, а остаются за ним как физическим лицом, поскольку физическое лицо не перестает существовать. ФОП (даже ликвидированный, як в данном случае) отвечает по своим обязательствам, связанных с предпринимательской деятельностью, всем своим имуществом.
Таким образом, выходя из субъектного состава и содержания правоотношений сторон как таковых, что возникли из хозяйственного договора, обязательства за которым у ответчика с потерей его статуса как ФЛП не прекратились, суды первой и апелляционной инстанции пришли к правильному заключению о принадлежности спорой к хозяйственной юрисдикции.
Далее
Вироком суду особу було засуджено за ч. 1 ст. 383 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік. Та виправдано за ч. 3 ст. 190 КК України у зв`язку з відсутністю в його діянні складу кримінального правопорушення.
Апеляційний суд вирок місцевого суду в частині виправдання особи за ч. 3 ст. 190 КК України скасував і постановив свій вирок, яким засудив особу за ч. 3 ст. 190 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців.
Відповідно до вироків судів особу визнано винуватим і засуджено за те, що він зателефонував до чергової частини міського відділу УМВС України по лінії спеціального виклику «102» та здійснив завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину органу досудового розслідування, а саме про угон його автомобіля марки «TOYOTA AVALON», знаючи, що автомобіль він добровільно передав особі на підставі усної домовленості під час позики грошей в останнього у сумі 15000 доларів США.
Також досудовим розслідуванням особа обвинувачувався у тому, що, реалізуючи свій злочинний умисел, діючи умисно, керуючись корисливим мотивом, маскуючи свої злочинні дії під цивільно-правову угоду, а саме позику грошових коштів під заставу автомобіля шляхом зловживання довірою особи, приховуючи при цьому достовірні відомі про те, що автомобіль, відповідно до договору знаходиться у заставі банку та будь — яке розпорядження ним заборонене, передав автомобіль потерпілому та отримав від нього грошові кошти в сумі п’ятнадцять тисяч доларів США, гарантуючи повернути грошові кошти на протязі 15-30 днів, про що власноруч написав розписку. Однак грошові кошти в встановлений розпискою термін не повернув.
Згодом з метою заволодіння грошовими коштами потерпілого повідомив останньому завідомо неправдиві відомості про те, що передасть йому у власність в оплату за борг в сумі 15000 доларів США автомобіль. Однак при цьому повідомив, що для погашення кредиту в банку та зняття автомобіля з обліку, необхідно ще п’ять тисяч доларів США та отримав під розписку ці кошти. Однак грошові кошти у встановлений розпискою термін не повернув та кредитні зобов’язання перед банком, в заставі якого знаходиться автомобіль марки «TOYOTA AVALON», не виконав.
Обґрунтовуючи висновок щодо відсутності у діях обвинуваченого складу шахрайства, суд першої інстанції зазначив, що договірні відносини між сторонами завжди містять певний ризик невиконання сторонами або однією із сторін своїх зобов’язань. При цьому не завжди таке невиконання зобов’язань стороною має ознаки кримінального правопорушення, зокрема, шахрайства. А наданими сторонами доказами підтверджується факт того, що між особами існували договірні правовідносини, які лежать в площині цивільного права та регулюються відповідними нормами цивільного законодавства України. Проте жодного доказу, який би вказував на наявність умислу в особи в момент отримання грошей їх привласнити та в подальшому не повертати, а також причинного зв’язку між діями обвинуваченого та хибним уявленням потерпілого про фактичні обставини, суду надано не було.
З таким висновком не погодився апеляційний суд, який зазначив, що доведеним є той факт, що особа, зловживаючи довірою потерпілого, з яким перебував у добрих стосунках, з метою заволодіння його грішми, маскуючи свої дії під цивільно-правові відносини, щоб приховати справжній їх характер, викликавши у потерпілого впевненість у добросовісності своїх намірів, позичаючи гроші у нього, надаючи йому власноруч написані боргові розписки, заволодів його коштами в сумі 20 тис. доларів США. Апеляційний суд висновок суду першої інстанції про існування між особами договірних правовідносин, які лежать в площині цивільного права, визнав помилковим.
Далее
