Лікар-психіатр звернулася до суду із заявою про примусову госпіталізацію особи до психіатричного закладу.
У заяві зазначала, що за направленням лікаря-психіатра до психіатричної лікарні особа госпіталізований з діагнозом: «Шизофренія, галюцинаторно-параноїдний синдром». Згідно з висновком комісії лікарів-психіатрів останній страждає на тяжкий психічний розлад, відмовляється від добровільного лікування, внаслідок чого виявляє реальні наміри вчинити дії, що виявляють собою безпосередню небезпеку для оточуючих, а тому його необхідно примусово госпіталізувати до психіатричного стаціонару.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про необхідність задоволення заяви.
Особа оскаржив рішення судів в касаційному порядку. КЦС ВС дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги особи з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції зазначив, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини щодо застосування підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав і основоположних свобод особа може бути позбавлена свободи як «психічно хвора», якщо дотримано трьох мінімальних умов: по-перше, має бути достовірно доведено, що особа є психічно хворою; по-друге, психічний розлад повинен бути такого виду або ступеня, що слугує підставою для примусового тримання у психіатричній лікарні; і по-третє, обґрунтованість тривалого тримання у психіатричній лікарні залежить від стійкості відповідного захворювання.
Перед тим як визначати, чи було достовірно доведено, що особа страждає на психічний розлад, вид і ступені якого можуть бути підставою для примусового тримання цієї особи у психіатричній лікарні, суди повинні встановити, чи було таке тримання законним у розумінні підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, зокрема, чи була дотримана процедура, передбачена чинним законодавством України.
Недотримання вимог норм матеріального чи процесуального права при вирішенні питання про надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку призводить до порушення підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав і основоположних свобод.
Відповідність такого позбавлення особи свободи національному законодавству є недостатньою умовою; воно також має бути необхідним за конкретних обставин, які повинен встановити суд, розглядаючи справу.
Статтею 14 Закону України «Про психіатричну допомогу» передбачено, що особа, яка страждає на психічний розлад, може бути госпіталізована до закладу з надання психіатричної допомоги без її усвідомленої письмової згоди або без письмової згоди її законного представника, якщо її обстеження або лікування можливі лише в стаціонарних умовах, та при встановленні в особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона: вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність.
Суд касаційної інстанції зауважив, що без встановлення того факту, що поведінка особи є небезпечною для нього чи оточуючих, неможливо застосувати до неї такий захід, як примусова госпіталізація до психіатричного закладу, що відповідає положенням статті 14 Закону України «Про психіатричну допомогу», пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, а також практиці Європейського суду з прав людини.
Забезпечення позову по суті є обмеженням суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову.
За змістом частин першої та другої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Відповідно до частини першої статті 150 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання заяви та розгляду її судами першої та апеляційної інстанцій) позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; 2) забороною вчиняти певні дії; 3) встановленням обов`язку вчинити певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов`язання; 5) зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту; 6) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку; 7) передачею речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам, які не мають інтересу в результаті вирішення спору; 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами, необхідними для забезпечення ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів, якщо такий захист або поновлення не забезпечуються заходами, зазначеними у пунктах 1-9 цієї частини.
Згідно з частинами першою-третьою статті 441 ЦПК України тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України може бути застосоване судом як захід забезпечення виконання судового рішення або рішення інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом. Тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України застосовується в порядку, визначеному цим Кодексом для забезпечення позову, із особливостями, визначеними цією статтею. Суд може постановити ухвалу про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України фізичної особи, яка є боржником за невиконаним нею судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), якщо така особа ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на неї відповідним рішенням, на строк до виконання зобов`язань за рішенням, що виконується у виконавчому провадженні.
Відповідно до статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишити територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Згідно зі статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція), який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї, кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною. На здійснення цих прав не може бути встановлено жодних обмежень, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.
Статтею 12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права передбачено, що кожна людина має право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну. Згадані права не можуть бути об`єктом жодних обмежень, крім тих, які передбачено законом, які є необхідними для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров`я чи моральності населення або прав і свобод інших і є сумісними з іншими правами, визначеними в цьому пакті.
У законодавстві України зазначені правовідносини регулюються статтею 313 ЦК України, відповідно до якої фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом.
Це право віднесено у ЦК України до особистих немайнових прав фізичної особи, а саме до особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи.
Порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в`їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України, порядок вирішення спорів у цій сфері регулюються Законом України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України».
Положеннями статті 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» (у редакції, чинній на момент звернення до суду із заявою про забезпечення позову) передбачено, що право громадянина України на виїзд з України може бути тимчасово обмежено у випадках, коли: 1) він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю, — до закінчення терміну, встановленого статтею 12 цього Закону; 3) стосовно нього у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, застосовано запобіжний захід, за умовами якого йому заборонено виїжджати за кордон, — до закінчення кримінального провадження або скасування відповідних обмежень; 4) він засуджений за вчинення кримінального правопорушення — до відбуття покарання або звільнення від покарання; 5) він ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом, — до виконання зобов`язань або сплати заборгованості зі сплати аліментів; 9) він перебуває під адміністративним наглядом Національної поліції — до припинення нагляду.
Аналіз наведених правил дає підстави для висновку, що згаданий Закон передбачає декілька підстав та умов, за яких можливе обмеження права громадянина України на виїзд за кордон, серед яких відсутня така підстава як забезпечення позову у цивільній справі. У статті 150 ЦПК України також відсутній такий вид забезпечення позову як тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України.
З повним текстом рішення можна ознайомитись: http://reyestr.court.gov.ua/Review/86718072
Далее
Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, задовольнив позов Львівської міської ради про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Рішення мотивовані тим, що спірну земельну ділянку орган місцевого самоврядування не надавав особі, яка продала розташований на ній будинок, у зв’язку з чим будь-які дії щодо відчуження цієї ділянки згаданою особою третім особам є протиправними. Оскільки спірна ділянка вибула з володіння територіальної громади міста поза її волею, права власника земельної ділянки – територіальної громади в особі міської ради можуть бути захищені шляхом витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду не погодився з такими висновками, рішення попередніх судів скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив з огляду на таке.
Підставою віндикаційного позову є обставини, що підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна із чужого незаконного володіння, тобто факти, які доводять право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння позивача, перебування його в натурі у відповідача.
Водночас відповідно до частин 1, 2 ст. 120 ЗК України до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об’єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою.
Згідно із ч. 1 ст. 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Аналіз вказаних норм свідчить, що перехід права власності на земельну ділянку відбувається одночасно з переходом права на об’єкт нерухомості, що відповідає принципу «superficies solo cedit» – збудоване на землі слідує за нею.
Таким чином, порядок, передбачений статтями 387, 388 ЦК України щодо витребування власником майна із чужого незаконного володіння, не може бути застосований до спірних правовідносин, оскільки відповідачі у справі набули разом із правом власності на житловий будинок право власності на земельну ділянку під будинком, необхідну для його обслуговування, на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику.
Із постановою Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 461/2328/16-ц (провадження № 61-42538св18) можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/86162339.
Увольнение работника на основании заявления об увольнении по собственному желанию без согласования даты увольнения до истечения двухнедельного срока является нарушением прав работника. Поэтому такие действия служат и основанием для восстановления на работе работника и выплаты ему среднего заработка за время вынужденного прогула. Такой вывод, сделанный судом апелляционной инстанции, был поддержан ВС/КГС.
Аргументируя свою позицию, суд кассационной инстанции сослался, в частности, на п. 12 постановления Пленума ВСУ «О практике рассмотрения судами трудовых споров» от 06.11.1992 г. № 9. Напомним, он говорит, что работник, предупредивший работодателя о расторжении бессрочного трудового договора, вправе до истечения срока предупреждения отозвать свое заявление и его не увольняют. Речь идет, правда, о случае, если на его место не пригласили человека в порядке перевода с другого предприятия, учреждения, организации (ч. 4 ст. 24 КЗоТ Украины). Если по истечении срока предупреждения трудовой договор не был расторгнут и работник не настаивает на увольнении, действие трудового договора считается продолженным.
Источник: постановление ВС/КГС от 18.11.2019 г. по делу № 229/2676/17
Далее
Конституционный Суд Украины признал своим Решением от 20.12.2019 г. № 12-р/2019 такими, которые не отвечают Конституции Украины (неконституционными) положения ч. 2 ст. 135 Жилищного кодекса Украинской ССР. Согласно им в члены жилищно-строительного кооператива раньше принимали только:
— граждан, которые постоянно проживаю в данном населенном пункте (если иное не установлено законодательством Союза ССР и Украинской ССР) и находятся на учете как желающие вступить в жилищно-строительный кооператив и внесены в единый государственный реестр граждан, нуждающихся в улучшении жилищных условий или пользуются правом внеочередного приема в члены кооператива,
— граждан, указанных в ч. 1 ст. 143 (по обмену с членом кооператива), ч. 2 ст. 145 (члены семьи выбывшего или умершего члена кооператива) и ч. 1 ст. 146 (бывший член семьи члена кооператива после развода) ЖКУ.
По мнению судей, из анализа положений Основного Закона Украины следует, что право на жилье может быть реализовано способом строительства жилья, приобретением его в собственность или взятием в аренду, а гражданами, которые нуждаются в социальной защите — способом получения социального жилья от государства или органов местного самоуправлуения бесплатно или за доступную для них плату в соответствии с законом.
Поэтому Конституционный Суд подчеркнул, что Конституция Украины устанавливает различные способы реализации своего права на жилье и не связывает возможности реализации этого права с постоянным проживанием лица в том или ином населенном пункте (с местом жительства).
Положения ч. 2 ст. 135 ЖКУ, признанные неконституционными, утрачивают силу со дня принятия Конституционным Судом Украины этого Решения.
Далее
Особа оскаржила постанову селищної ради про притягнення її до адміністративної відповідальності за правопорушення, передбачене частиною першою статті 182 Кодексу України про адміністративні правопорушення за те, що вона порушила вимоги положень статті 24 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», оскільки після 23 години в кафе-барі використовувалась звуковідтворювальна апаратура, в результаті чого лунала музика.
Особа покликалась на те, що відповідачем притягнуто її до відповідальності за адміністративне правопорушення, якого фактично не було, оскільки рівень шуму, установленого санітарними нормами для відповідного часу, не було перевищено, а особою, яка склала протокол рівень шуму не досліджувався.
Суд першої інстанції позов задовольнив. Суд зазначив, що постанова не вмотивована і не підтверджена доказами, зібраними відповідно до вимог закону, які б свідчили про вчинення особою адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 182 КУпАП.
Суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у задоволенні позовних вимог. Суд виходив із того, що адміністративною комісією було досліджено протоколи про адміністративне правопорушення інспектора відділення поліції, в яких вказувалося про те, що з використанням звуковідтворювальної апаратури, а саме: акустичних колонок та підсилювача звуку о 23:20 год. в кафе відтворювалася музика, чим було порушено вимоги статті 24 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». Крім того, у матеріалах адміністративної справи є пояснення особи, який підтвердив, що в кафе близько 23:20 год. дійсно гучно звучала музика із звуковідтворюючої апаратури. Даний факт також підтверджено поясненнями інших осіб.
Касаційний адміністративний суд скасував постанову суду апеляційної інстанції, а постанову суду першої інстанції залишив у силі.
ВС зазначив, що оскільки кафе є закладами громадського харчування, то вони віднесені до захищених об`єктів в розумінні положень частини першої статті 24 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», водночас, для встановлення факту вчинення правопорушення, передбаченого частиною першою статті 182 КУпАП має бути встановлено перевищення рівня шуму, установленого санітарними нормами для відповідного часу доби.
Суд касаційної інстанції зауважив, що будь-яких доказів перевищення рівня шуму, установленого санітарними нормами матеріали справи не містять.
Колегія суддів зазначила, що обставини, які повинні доводитись дослідженням шумового навантаження уповноваженими органами (допустимості рівня шуму), не можуть доводитись показаннями свідків (постанова від 27.12.2019 у справі № 650/1061/16-а).
Далее
