Суть дела: госисполнитель наложил арест на средства предприятия на счетах в банках, о чем предприятию было сообщено. Однако директор предприятия умышленно открыл новые расчетные счета по которым оно осуществляло финансово-хозяйственные операции.
По приговору местного суда директора был осужден, в частности, по ч. 3 ст. 382 УК (неисполнение судебного решения).
Апелляционный же суд отменил этот приговор и закрыл уголовное производство за отсутствием в действиях состава уголовного преступления.
Читайте также: в 2020 году налоговики проведут 6147 проверок
Однако коллегия судей Уголовного суда ВС не согласилась с такой позицией апелляционного суда и направила дело на новое рассмотрение в суде апелляционной инстанции.
Верховный Суд отметил, что объективная сторона преступления, предусмотренного ст. 382 УК, заключается в одном из таких, альтернативно указанных в диспозиции деяний, как неисполнение (уклонение от исполнения) приговора, определения, постановления, решения суда или препятствование их исполнению.
За этой нормой материального права состав преступления является формальным, ведь его объективная сторона исчерпывается совершением одного из указанных в законе деяний — действия (препятствование) или бездействия (неисполнение). И именно с этого момента преступление признается оконченным.
Препятствование исполнению судебного акта — это активные действия, которые составляют противодействие реализации требований, содержащихся в этом акте, совершаемых с целью недопущения его выполнения.
Одной из форм препятствования исполнению судебного решения является открытие новых счетов в банках или других финансовых учреждениях несмотря на наложенный государственным исполнителем арест на средства должника — юридического лица (ч. 4 ст. 52 Закона «О исполнительном производстве»).
Соответствующее постановление по делу № 701/340/17 ВС принял 10.12.2019.
Далее
ТОВ звернулося до суду із позовом, у якому просило стягнути з відповідача на його користь 373 191,86 грн на відшкодування завданих збитків.
На обґрунтування позовних вимог ТОВ зазначило, що воно є власником автомобіля марки Mazda Tribute, яким користувався відповідач для організації господарської діяльності ТОВ, під час перебування на посаді генерального директора цього товариства.
Тому позивач просив стягнути з відповідача вартість автомобіля на відшкодування збитків, завданих його неповерненням.
Суд першої інстанції позов задовольнив. Суд виходив з того, що неповернення відповідачем автомобіля, наданого йому в користування, обмежує право власності позивача, завдає йому майнової шкоди, що підлягає відшкодуванню у повному обсязі відповідачем як особою, яка її завдала.
Апеляційний суд не погодився з визначеним судом першої інстанції розміром збитків та дійшов висновку, що оскільки балансова вартість автомобіля становить 113 290,00 грн, тому саме такий розмір шкоди підлягає стягненню.
Апеляційний суд відхилив посилання відповідача на порушення судом першої інстанції правил предметної юрисдикції, вказавши, що правовідносини між ТОВ та відповідачем щодо стягнення збитків через неповернення автомобіля виникли після припинення повноважень відповідача як посадової особи, не є за своєю суттю господарськими, не пов`язані з управлінням суб`єктом господарювання.
Велика Палата ВС не погодилась з таким висновком, скасувала судові рішення, а провадження у справі закрила.
ВП зазначила, що у частині другій статті 89 Господарського кодексу України визначено, що посадові особи відповідають за збитки, завдані ними господарському товариству. Відшкодування збитків, завданих посадовою особою господарському товариству її діями (бездіяльністю), здійснюється у разі, якщо такі збитки були завдані:
— діями, вчиненими посадовою особою з перевищенням або зловживанням службовими повноваженнями;
— діями посадової особи, вчиненими з порушенням порядку їх попереднього погодження або іншої процедури прийняття рішень щодо вчинення подібних дій, встановленої установчими документами товариства;
— діями посадової особи, вчиненими з дотриманням порядку їх попереднього погодження або іншої процедури прийняття рішень щодо вчинення відповідних дій, встановленої товариством, але для отримання такого погодження та/або дотримання процедури прийняття рішень посадова особа товариства подала недостовірну інформацію;
— бездіяльністю посадової особи у випадку, коли вона була зобов`язана вчинити певні дії відповідно до покладених на неї обов`язків;
— іншими винними діями посадової особи.
ВП зазначила, що господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов:
— участь у спорі суб`єкта господарювання;
— наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин;
— наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції, такий спір виник між господарським товариством та його посадовою особою, стосується рішень, дій чи бездіяльності цієї посадової особи на виконання нею своїх повноважень з управління товариством, організацією діяльності товариства.
Суд звернув увагу, що зі змісту позовної заяви вбачається, що позивачу завдано збитків унаслідок неповернення належного йому на праві власності автомобіля, яким користувався відповідач під час перебування на посаді генерального директора товариства.
Оскільки правовідносини, які виникли між ТОВ та відповідачем щодо відшкодування збитків, завданих неповерненням автомобіля, стосуються дій або бездіяльності відповідача під час здійснення своїх повноважень як посадової особи, такі правовідносини за своєю суттю є господарськими, хоч і виявлені після звільнення особи з посади генерального директора цього товариства.
Тому ВП дійшла висновку, що спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства (постанова від 11.12.2019 у справі № 638/15118/16-ц).
Далее
Позивач оскаржив постанову про притягнення його до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення у виді штрафу у розмірі 225 грн. за порушення пункту 8.4 «в» ПДР України.
Відповідно до постанови позивач здійснив зупинку автомобіля в зоні дії знаку 3.34. «Зупинку заборонено», чим порушив пункту 8.4 «в» ПДР України.
Судами попередніх інстанцій установлено, що автомобіль позивача знаходився не безпосередньо на проїзній частині, а на тротуарі.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про протиправність постанови та скасували її.
Суди виходили з того, що дорожній знак 3.34 «Зупинку заборонено» поширює свою дію виключно на дорогу, а не на тротуар, на якому знаходився автомобіль позивача.
КАС ВС з таким вирішенням спору не погодився, а дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимог.
Суд касаційної інстанції зазначив, що з обставин справи вбачається, що сторони по-різному розуміють і трактують саме зону дії знаку 3.34 «Зупинку заборонено».
ВС навів визначення термінів, що закріплено у пункті 1.10 ПДР України:
— автомобільна дорога, вулиця (дорога) — частина території, зокрема в населеному пункті, з усіма розташованими на ній спорудами (мостами, шляхопроводами, естакадами, надземними і підземними пішохідними переходами) та засобами організації дорожнього руху, призначена для руху транспортних засобів і пішоходів та обмежена по ширині зовнішнім краєм тротуарів чи краєм смуги відводу;
— край проїзної частини (для нерейкових транспортних засобів) — видима умовна чи позначена дорожньою розміткою лінія на проїзній частині в місці її прилягання до узбіччя, тротуару, газону, розділювальної смуги, смуги для руху трамваїв, велосипедної або пішохідної доріжки;
— проїзна частина — елемент дороги, призначений для руху нерейкових транспортних засобів. Дорога може мати декілька проїзних частин, межами яких є розділювальні смуги;
— тротуар — елемент дороги, призначений для руху пішоходів, який прилягає до проїзної частини або відокремлений від неї газоном.
Також суд зазначив, що у статті 1 Закону України «Про автомобільні дороги» визначено, що вулиця — автомобільна дорога, призначена для руху транспорту і пішоходів, прокладання наземних і підземних інженерних мереж у межах населених пунктів; проїзна частина — частина автомобільної дороги, безпосередньо призначена для руху транспортних засобів; смуга відведення — земельні ділянки, що надаються в установленому порядку для розміщення автомобільної дороги.
За результатом аналізу змісту значення вказаних вище термінів КАС дійшов висновку, що тротуар, як і проїзна частина, є складовими елементами дороги загалом.
Тому дорога — це не лише проїзна частина, по якій рухається автомобільний транспорт, але й пішохідна зона, в тому числі й тротуар.
ВС вказав, що позивач, як і суди попередніх інстанцій, помилково вважають, що дія знаку 3.34 «Зупинку заборонено» поширюється виключно на проїзну частину вулиці (дороги), оскільки дія заборонного знаку поширюється на всю дорогу (той бік дороги, де встановлено знак), елементом якої є тротуар, саме зовнішній край якого обмежує дорогу по ширині.
Тому КАС дійшов висновку, що дії позивача, які полягали у тому, що він залишив автомобіль на тротуарі в зоні дії дорожнього знаку 3.34 «Зупинку заборонено» складають об`єктивну сторону адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 122 КУпАП (постанова від 19.12.2019 у справі № 686/13619/17).
Далее
Зміни до свідоцтва про право на спадщину можуть бути внесені нотаріусом (уповноваженою посадовою особою органу місцевого самоврядування) або в судовому порядку.
І в першому, і в другому випадках нотаріус видає спадкоємцям нові свідоцтва про право на спадщину.
Так, статтею 1300 Цивільного кодексу України передбачено, що за згодою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину, нотаріус або в сільських населених пунктах — уповноважена на це посадова особа відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини може внести зміни до свідоцтва про право на спадщину.
Також зміни до свідоцтва про право на спадщину можуть бути внесені за рішенням суду на вимогу одного із спадкоємців.
У справі № 758/5329/15 Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вказав, що застосування цього правила є можливим у випадку, коли після видачі свідоцтв про право на спадщину з`являться інші спадкоємці.
Важливим є те, що у разі настання підстав для внесення змін до свідоцтва про право на спадщину законом не обумовлюється, що зміни до нього повинні вноситись внаслідок визнання попереднього свідоцтва недійсним. У такому випадку нотаріус повинен вилучити у спадкоємців раніше видані свідоцтва та замість них видати нові, з актуальною інформацією.
Так, у цій справі позивач просив суд внести зміни до свідоцтва про право на спадщину за законом на 1/2 частину квартири, шляхом визначення їй та відповідачу часток у права власності на спадкове майно — по 1/4 частині квартири. Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у позові, оскільки вважали, що після оформлення відповідачем спадкових прав на все майно та одержання свідоцтва про право на спадщину оформлення позивачем спадкових прав на це майно без скасування вже виданого свідоцтва неможливо.
ВС не погодився з такою позицією та позов задовольнив, зазначивши, що передбачений статтею 1300 ЦК України порядок внесення змін до свідоцтва про право на спадщину є самостійним способом захисту прав спадкоємців (постанова від 13.11.2019).
У справі № 304/1300/16-ц ВС залишив без змін рішення судів про відмову у задоволенні позову особи та зазначив, що внесення змін до свідоцтва про право на спадщину в судовому порядку може мати місце тоді, коли відсутня згода спадкоємців на внесення таких змін до свідоцтва, а також існують інші обставини, що позбавляють можливості внести такі зміни в нотаріальному порядку.
У цій справі суди встановили, що позивач є одноосібним власником спадкового майна, яке перейшло до нього на передбачених законом підставах, інші особи, в тому числі і відповідач, не заперечували його майнових прав на спадкове майно, а у позові особа покликалась на наявність помилок у свідоцтві про право на спадщину. Тому ВС зазначив, що законодавством України врегульовано можливість внесення змін до свідоцтва про право на спадщину, проте цим правом позивач не скористався, передчасно звернувшись з позовом за захистом прав, які відповідачем не оспорювались та не порушувались (постанова від 24.07.2019)
Посилання на судові рішення:
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/85678435
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/83230346
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/77653924
За матеріалами: Українське право
Далее
Суть дела: водитель обжаловал постановление инспектора полиции о совершении административного правонарушения, предусмотренного ч. 1 ст. 126 КУоАП и наложении штрафа в размере 425 грн.
Иск обоснован тем, что инспектор полиции осуществил проверку наличия у него полиса обязательного страхования гражданско-правовой ответственности владельцев наземных ТС, не составив протокол об административных правонарушениях.
Местный и апелляционный суды отказали в удовлетворении иска.
Однако коллегия судей Административного суда ВС отменила решение судов предыдущих инстанций и направила дело на новое рассмотрение в местном суде.
Верховный Суд указал, что в случае обнаружения признаков административного правонарушения, ответственность за которое предусмотрена ст. 126 КУоАП, составление протокола об административном правонарушении не требуется, а постановление по делу об административном правонарушении (при наличии соответствующих оснований) выносится непосредственно на месте совершения правонарушения должностным лицом органа (подразделения) Национальной полиции.
Соответствующее постановление по делу № 522/22180/16-а ВС принял 21.11.2019.
Далее
Позивач просив суд усунути та не чинити перешкод йому у вихованні та спілкуванні з донькою та сином, а також визначити спосіб його участі у вихованні та спілкуванні з дітьми до досягнення ними повноліття шляхом встановлення систематичних особистих побачень без присутності матері без обмеження місця зустрічей та з правом поїздок по території України, у тому числі до бабусі, згідно з запропонованим графіком.
Позивач зазначав, що після того як він одружився вдруге, відповідач почала перешкоджати йому спілкуватися та бачитися з дітьми, зустрічатися особисто, замінила замки в квартирі, у зв`язку з чим він змушений чекати дітей біля під`їзду, оскільки в інший спосіб побачитися з ними не має можливості.
Суд першої інстанції позов задовольнив частково. Суд виходив з того, що зазначений спосіб участі батька у вихованні дітей забезпечить справедливий баланс між правами та обов`язками сторін, рівність таких прав і обов`язків по відношенню до дітей, які мають однакову прихильність до обох батьків.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо доцільності зміни способу участі батька у вихованні дітей та зменшення часу для їх особистих побачень та прийняв нове рішення про часткове задоволення позову. При цьому суд врахував висновок органу опіки та піклування.
Позивач подав касаційну скаргу, в якій зазначав про те, що висновок органу опіки та піклування не можна вважати обґрунтованим, оскільки в ньому не визначено місце проведення зустрічей з дітьми, присутність або неприсутність матері, натомість вказано, що в іншій час позивач може бачити дітей за домовленістю з відповідачем, не взявши до уваги наявність тривалого конфлікту між колишнім подружжям та неможливість дійти згоди щодо участі у спілкуванні з дітьми.
Касаційний цивільний суд змінив постанову суду апеляційної інстанції та визначив порядок побачень батька з дітьми без присутності матері.
Суд касаційної інстанції зазначив, що відповідно до статті 159 СК України, якщо той з батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та її вихованні, зокрема він ухиляється від виконання рішення органу опіки і піклування, другий з батьків має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод. Суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні дитини (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування з урахуванням віку, стану здоров`я дитини, поведінки батьків, а також інших обставин, що мають істотне значення. В окремих випадках, якщо це викликано інтересами дитини, суд може обумовити побачення з дитиною присутністю іншої особи.
Суд роз’яснив, що батько, який проживає окремо від дитини, також має право на особисте спілкування з нею, а мати не має права перешкоджати батьку спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не має негативного впливу на нормальний розвиток дитини.
КЦС визнав вірним висновок суду першої інстанції, який встановивши, що між сторонами склались стосунки, які позбавляють позивача можливості регулярно спілкуватися з дітьми, відповідач чинить перешкоди у спілкуванні батька з дітьми, які проживають з матір`ю, зазначив про доцільність спілкування батька з дітьми без присутності матері.
А суд апеляційної інстанції, визначаючи порядок побачень дітей з батьком, у резолютивній частині не зазначив про відсутність чи присутність матері дітей під час зустрічей, не врахував наявність конфлікту між батьками та неможливість самостійно дійти згоди у вихованні дітей, а також наявність перешкод, які відповідач чинила батьку у спілкуванні з дітьми, тому колегія суддів ВС дійшла висновку про доцільність проведення побачень дітей з батьком у запропонованому органом опіки та піклування порядку без присутності матері, оскільки особисті конфліктні відносини між сторонами не повинні порушувати інтереси дітей, спричиняти на них негативний вплив (постанова від 11.12.2019 у справі № 753/15487/18).
