??Постанова ВП ВС від 26.11.2019 № 910/20261/16 (12-118гс19):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/86333859
⚡Ключові тези:
✔️38. Позивач указав, що відповідач, перебуваючи на посаді директора ТОВ «Компанія «Газ ресурс», вчинив дії, спрямовані на позбавлення позивача дозволу та його подальшу передачу ТОВ «Надрагазресурс», чим заподіяв позивачу збитків у заявленому розмірі. Обставини завдання цих збитків підтверджує протиправною поведінкою відповідача, зокрема: наданням згоди ОСОБА_1 як керівником позивача за наявності установлених статутом обмежень на переоформлення дозволу на іншу юридичну особу; наявністю збитків у сумі 1 509 600 грн, що становить вартість дозволу, а також причинно-наслідковим зв`язком між протиправною поведінкою відповідача і завданням цих збитків. Ці вимоги позивача задоволені судами попередніх інстанцій.
✔️39. При цьому суди правильно здійснили правову кваліфікацію та зазначили, що дозвіл на користування надрами є документом, який посвідчує майнове право його власника на користування надрами, він має економічну цінність, від якої залежить робота суб`єкта підприємницької діяльності та рівень його прибутку.
✔️48. До компетенції загальних зборів учасників, серед іншого, належить прийняття рішень щодо відчуження земельних ділянок, об`єктів нерухомості та їх частин, транспортних засобів та інших матеріальних цінностей, віднесених до основних фондів, а також цінних паперів та корпоративних прав, належних товариству, а також попереднє погодження договорів/правочинів, укладених на суму, що перевищує 500 000 грн. Директор товариства має право укладати правочини (договори, контракти, в тому числі й міжнародні) та чинити юридичні дії від імені товариства, видавати доручення, відкривати та використовувати рахунки товариства в установах банків, проте вчинення всіх юридично значущих дій, пов`язаних з розпорядженням майном та грошовими коштами на суму більше ніж 500 000 грн, він зобов’язаний попередньо погодити на загальних зборах учасників (підпункти 13.4.4, 13.7.4 статуту у зазначеній вище редакції).
✔️49. Натомість рішення загальних зборів щодо надання ОСОБА_1 під час перебування на посаді директора ТОВ «Компанія «Газ ресурс» згоди на внесення змін до дозволу шляхом заміни його власника відсутнє.
✔️✔️50. Проаналізувавши такі обставини, суди попередніх інстанцій правильно зазначили про перевищення ОСОБА_1 як директором ТОВ «Компанія «Газ ресурс» своїх повноважень, указавши на те, що він діяв не в інтересах цього товариства, а в інтересах ТОВ «Надрагазресурс», засновником якого з часткою 100 % було ТОВ «Геотехконсалтинг», а власником частки 100 % останнього був сам ОСОБА_1 .
✔️✔️51. Отже, існує причинно-наслідковий зв`язок між діями відповідача як посадової особи ТОВ «Компанія «Газ ресурс» та наявністю збитків у останнього у зв`язку із втратою дозволу, переоформленого за згодою ОСОБА_1 на ТОВ «Надрагазресурс».
✔️✔️52. Досліджуючи наявність у діях відповідача усіх елементів господарського правопорушення, суди попередніх інстанцій виходили з того, що:
✔️— протиправна поведінка ОСОБА_1 полягає у наданні ним згоди як директором ТОВ «Компанія «Газ ресурс» на внесення змін до дозволу щодо переоформлення його на іншого власника;
✔️— наявні збитки в розмірі 1 509 600 грн, заявлені позивачем як вартість дозволу;
✔️— причинний зв`язок між протиправними діями ОСОБА_1 і шкодою зумовлений тим, що внаслідок надання останнім такої згоди Держгеонадрами видано наказ № 48 від 12 березня 2015 року про внесення змін до дозволу в частині визначення нового власника — ТОВ «Надрагазресурс»;
✔️— вина відповідача як посадової особи виражена перевищенням повноважень, установлених йому статутом ТОВ «Компанія «Газ ресурс».
✔️54. За змістом приписів частини четвертої статті 89 ГК України посадові особи відповідають за шкоду, заподіяну ним господарському товариству, в межах і порядку, передбачених законом.
✔️55. Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду визначено у статті 1166 ЦК України, з якою вбачається, що шкода, завдана майну юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Підставою для відшкодування є наявність таких елементів складу цивільного правопорушення, як: шкода; протиправна поведінка її заподіювача; причинний зв`язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; вина. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Особа, яка завдала шкоду, звільняється від обов`язку її відшкодовувати, якщо доведе, що шкоди заподіяно не з її вини (частина друга цієї ж статті).
✔️56. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо наявності причинно-наслідкового зв`язку між діями ОСОБА_1 , які не відповідають статуту ТОВ «Компанія «Газ ресурс», і заподіянням цьому товариству майнової шкоди у розмірі 1 509 600 грн, оскільки ці висновки зроблені з урахуванням положень статей 86, 236 ГПК України.
✔️59. Представник ОСОБА_1 у судовому засіданні, надаючи пояснення у межах доводів касаційної скарги, не зміг пояснити, з якою метою ТОВ «Компанія «Газ ресурс», від імені якого скаржник діяв як директор, відмовилося від дозволу, вартість якого складала більше як 1,5 млн гривень, на користь ТОВ «Надрагазресурс», директором та кінцевим бенефіціаром якого виступав ОСОБА_1 . Представник також не пояснив, яким чином відмова від дозволу могла покращити становище товариства, яке зі слів представника скаржника, знаходилося на час відмови від дозволу в скрутному матеріальному становищі, не отримувало прибутку, існувало за рахунок кредитів. За словами представника скаржника, ОСОБА_1 вирішив залучити у бізнес кошти іншого інвестора, для чого створив разом з інвестором нове товариство — ТОВ «Надрагазресурс», на користь якого відмовився від дозволу, що належав ТОВ «Компанія «Газ ресурс».
✔️60. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про збитковість дій ОСОБА_1 для ТОВ «Компанія «Газ ресурс», адже ці дії вочевидь вчинялися з метою, що суперечить інтересам цього товариства.
Особа звернулася з позовом до психоневрологічного диспансеру про зобов`язання відповідача спростувати поширену негативну інформацію про те, що позивач перебувала на обліку у лікаря-психіатра з діагнозом про психічні розлади; зобов`язати відповідача вилучити довідки із недостовірною інформацією про її перебування на лікуванні в диспансері з поліції, міської державної адміністрації, місцевої прокуратури та з інших підприємств, установ, організацій, куди була розповсюджена інформація із супровідними листами про визнання цих довідок недійсними; зобов`язати відповідача припинити розповсюджувати незаконні довідки із недостовірною інформацією про перебування її на лікуванні у диспансері.
Позивач покликалась на те, що у зв’язку з конфліктом із сусідами вона зверталася до органів державної влади, правоохоронних органів. Із відповіді управління поліції на своє звернення позивач дізналася, що згідно з повідомленням диспансеру вона перебувала на обліку з діагнозом про психічні розлади. Особа зазначала, що ніколи не перебувала на обліку в психоневрологічному диспансері, не зверталася до лікарів диспансеру, не отримувала жодного лікування, а тому вважає, що інформація, надана у вигляді повідомлень до Управління поліції та міської державної адміністрації є неправдивою та негативною, оскільки створює хибне уявлення про її хворобу, внаслідок якої вона може надавати недостовірні відомості, наприклад, правоохоронним органам.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову. Суди дійшли висновку, що жодних доказів на підтвердження недостовірності поширеної інформації позивачем не надано. Натомість, медична документація, надана відповідачем підтверджує достовірність інформації про те, що позивач перебувала на обліку в психоневрологічному диспансері.
Касаційний цивільний суд скасував рішення судів попередніх інстанцій в частині вирішення позовних вимог про вилучення з управління поліції інформації, наданої міським психоневрологічним диспансером про стан здоров`я позивача ,припинення розповсюдження міським психоневрологічним диспансером інформації щодо стану здоров`я позивача та у цій частині позовні вимоги задовольнив.
ВС звернув увагу, що відповідно до статті 40 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» медичні працівники та інші особи, яким у зв`язку з виконанням професійних або службових обов`язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.
Відповідно до статті 6 Закону України «Про психіатричну допомогу» в редакції, чинній на момент виниклих правовідносин, медичні працівники, інші фахівці, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги, та особи, яким у зв`язку з навчанням або виконанням професійних, службових, громадських чи інших обов`язків стало відомо про наявність у особи психічного розладу, про факти звернення за психіатричною допомогою та лікування у психіатричному закладі чи перебування в психоневрологічних закладах для соціального захисту або спеціального навчання, а також інші відомості про стан психічного здоров`я особи, її приватне життя, не можуть розголошувати ці відомості, крім випадків, передбачених частинами третьою, четвертою та п`ятою цієї статті.
Допускається передача відомостей про стан психічного здоров`я особи та надання їй психіатричної допомоги без згоди особи або без згоди її законного представника для: організації надання особі, яка страждає на тяжкий психічний розлад, психіатричної допомоги; провадження досудового розслідування або судового розгляду за письмовим запитом слідчого, прокурора та суду.
Суд касаційної інстанції зазначив, що матеріали справи не містять відомостей щодо наявності провадження досудового розслідування, а оскаржена позивачем інформація про її стан здоров`я була надана інспектору поліції в межах проведення ним перевірки щодо скарги сусідів позивача.
А відомості про стан здоров`я є персональними даними, і їхнє збирання могло здійснюватися тільки за згоди заявника, за винятком випадків, передбачених законом. Збирання, зберігання, поширення та інші види обробки такої інформації підпадають під дію статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
ВС зазначив, що встановлені фактичні обставини справи не свідчать про те, що збирання та використання даних щодо стану психічного здоров`я позивача у такій формі та в контексті, в якому вони були використані було правомірним, мета їх обробки не була виправданою (постанова від 04.12.2019 у справі №760/8719/17).
Далее
Верховний Суд Постанова Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (№ 14-10цс18)
Особа оскаржила постанову приватного виконавця про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання постанови Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю.
Позивач покликалась на те, що постанова Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю, як виконавчий документ, не відповідає вимогам, які Законом України «Про виконавче провадження» ставляться до виконавчих документів, зокрема: не зазначено строк пред`явлення виконавчого документа до виконання, дату народження боржника вказано неправильно, невірно зазначено номер поштового відправлення, яким виконавчий документ надісланий позивачу.
Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив, оскільки недоліки постанови Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю як виконавчого документа, не є такими, що унеможливлюють відкриття виконавчого провадження виконавцем.
Апеляційний адміністративний суд скасував таке рішення, а позов задовольнив.
Суд зазначив, що приватний виконавець при надходженні виконавчого документа не звернула увагу на недоліки виконавчого документа, неправомірно відкривши виконавче провадження за виконавчим документом, який не відповідає вимогам, які до нього ставляться. Так, у виконавчому документі не вказаний строк пред`явлення виконавчого документа до виконання та не вказана дата набрання рішенням чинності.
Касаційний адміністративний суд визнав вірним вирішення спору судом першої інстанції, а постанову апеляційного суду скасував.
Так, у виконавчому документі зазначено, що відповідно до ст.303 КУпАП не підлягає виконанню постанова про накладення адміністративного стягнення, якщо її не було звернуто до виконання протягом трьох місяців з дня винесення. Тобто, строк пред`явлення виконавчого документа до виконання становить три місяці та починає перебіг з дня його винесення. З матеріалів справи вбачається, що постанова винесена 28.01.2019, а пред`явлена до виконання 20.03.2019, тобто в межах встановленого законом строку.
ВС зауважив, що строк пред`явлення виконавчого документу до виконання встановлений законом і не може бути змінений. Тому, відсутність у виконавчому документі відомостей про строк пред`явлення його до виконання, в цьому випадку, не перешкоджає приватному виконавцю самостійно вирішити питання про дотримання стягувачем строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відповідно відкрити виконавче провадження.
Також згідно з наказом, затвердженим Міністерством регіонального розвитку будівництва та житлово-комунального господарства України 15.05.2012 №240 «Про затвердження форм актів та інших документів, які складаються під час або за результатами здійснення державного архітектурно-будівельного контролю» у формі постанови у справі про адміністративне правопорушення згідно з додатком 6, що виноситься при розгляді матеріалів справи про адміністративне правопорушення у сфері містобудівної діяльності, вказано саме такий строк пред`явлення постанови до виконання, а саме: відповідно до ст.303 КУпАП не підлягає виконанню постанова про накладення адміністративного стягнення, якщо її не було звернуто до виконання протягом трьох місяців з дня винесення.
Позивач оскаржив рішення про переміщення належного йому автомобіля на спеціальну стоянку (штраф майданчик).
Відповідно до обставин справи автомобіль був зупинений інспекторами ДПС за порушення Правил дорожнього руху, а саме: була виявлена тріщина на передньому лобовому склі та не пройдений технічний огляд автомобіля. Після цього був складений протокол про адміністративне правопорушення та постанова про накладення штрафу, а також складено акт огляду та тимчасового затримання транспортного засобу, а автомобіль евакуйований на штраф майданчик.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, виходячи з того, що рішення про переміщення автомобіля було прийняте відповідачем відповідно до його повноважень та відповідно до закону.
Апеляційний суд дійшов інших висновків та позов задовольнив частково, скасувавши рішення Інспектора ДПС щодо переміщення автомобіля на спеціальний майданчик. Апеляційний суд встановив, що зупинений відповідачем автомобіль позивача не перешкоджав дорожньому руху, знаходився поза межами асфальтового покриття дороги, тобто на узбіччі автодороги.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що за правилами ст. 265-2 КУпАП у разі, коли неможливо усунути причину затримання на місці виявлення адміністративного правопорушення можливе лише примусове припинення використання такого транспортного засобу шляхом його блокування за допомогою технічних пристроїв. Доставлення на спеціальний майданчик чи стоянку можливе за умови, якщо транспортний засіб створює значні перешкоди дорожньому руху. А у відповідача не було визначених законом підстав для переміщення автомобіля на спеціальний майданчик за допомогою евакуатора.
У касаційній скарзі відповідач покликався на те, що транспортний засіб позивача переміщено у відповідності до вимог пункту 2 Порядку тимчасового затримання та зберігання транспортних засобів на спеціальних майданчиках і стоянках, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 грудня 2008 року № 1102, оскільки тимчасове затримання транспортного засобу уповноваженою особою Державтоінспекції проводиться у випадках передбачених статтею 265-2 КУпАП, зокрема у разі, коли неможливо усунути причину затримання на місці виявлення адміністративного правопорушення.
Касаційний адміністративний суд погодився з вирішенням спору судом апеляційної інстанції.
Суд касаційної інстанції зазначив, що відповідно до положень ч. 1 ст. 265-2 КУпАП у разі наявності підстав вважати, що водієм вчинено порушення, передбачені частиною першою, другою, третьою, четвертою, шостою і сьомою статті 121, статтями 121-1, 122-5, 126, частинами першою, другою, третьою і четвертою статті 130, статтями 132-1, 206-1 цього Кодексу, працівник відповідного підрозділу Міністерства внутрішніх справ України, що забезпечує безпеку дорожнього руху, тимчасово затримує транспортний засіб шляхом блокування або доставляє його для зберігання на спеціальний майданчик чи стоянку (якщо розміщення затриманого транспортного засобу суттєво перешкоджає дорожньому руху), в тому числі за допомогою спеціального автомобіля евакуатора.
Далее
За результатами розгляду касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду скасувала оскаржені судові рішення та направила справу щодо відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом приміщенню у м. Маріуполь, на новий розгляд до суду першої інстанції. Про це повідомляє прес-служба ВС у Фейсбук.
Зокрема, повідомляється, що позивачка звернулася до суду із позовом до Кабінету міністрів України та Державної казначейської служби України, у якому на підставі Закону України «Про боротьбу з тероризмом» просила відшкодувати їй заподіяну терористичним актом шкоду за пошкоджене торговельне приміщення, розташоване в м. Маріуполі Донецької області. Місцевий суд позов задовольнив, а суд апеляційної інстанції залишив це рішення без змін.
Розглянувши касаційну скаргу КМУ, Велика Палата Верховного Суду зазначила таке. Реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закону, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об’єктам нежитлової нерухомості громадян, не було як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.
До того ж у законодавстві України не визначено не тільки процедури виплати зазначеного відшкодування, але й чітких умов, необхідних для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування.
Відповідно до ч. 8 ст. 86 і ч. 3 ст. 89 Кодексу цивільного захисту України постановою КМУ від 18 грудня 2013 року №947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання, який викладений у редакції постанови КМУ від 10 липня 2019 року №623. Однак цей порядок не поширюється на випадки відшкодування державою шкоди постраждалим від пошкодження торговельних об’єктів, інших нежитлових будівель і споруд внаслідок терористичного акта.
Передбачене у ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, з огляду на відсутність відповідного закону, не породжує легітимного очікування на отримання від Держави України такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції об’єкт нежитлової нерухомості незалежно від того, на якій території України — підконтрольній чи непідконтрольній українській владі — мав місце вказаний акт. З аналогічних підстав не породжує у позивачки такого очікування і ст. 85 Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом.
Відсутність у законодавстві України відповідних приписів не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов’язок держава не виконала, вимагати від неї компенсації за це невиконання на підставі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте залежно від змісту порушення та зумовлених ним наслідків для потерпілого, означена компенсація з огляду на практику ЄСПЛ може суттєво відрізнятися: у разі встановлення факту порушення державою позитивних обов’язків розробити компенсаційні механізми за втручання, зокрема, у право мирного володіння майном і провести об’єктивне й ефективне розслідування факту втручання у це право немає підстав для висновку про те, що така компенсація має передбачати відшкодування реальної вартості пошкодженого (знищеного) майна; тоді як за порушення негативного обов’язку не втручатися у вказане право держава може бути зобов’язана відшкодувати шкоду, завдану майну, у повному обсязі.
За результатами розгляду касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду скасувала оскаржені судові рішення та направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Далее
