Постанова ВС КАС від 28 листопада 2019 року по справі № 2340/3933/18 (адмін. пров. № К/9901/24517/19):
ОСОБА_1 звернулась із позовом до Головного управління Національної поліції в Черкаській області про визнання протиправним та скасування актів, зобов`язання провести розслідування нещасного випадку.
Позивач стверджував, що нещасний випадок трапився під час проходження служби та пов`язаний з виконанням службових обов`язків, оскільки виконував свої безпосередні службові обов`язки та не порушував службової дисципліни, що підтверджено рішенням суду.
Висновки ВС КАС:
66. Суд наголошує, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
67. Отже суд повинен відновлювати порушене право шляхом зобов`язання суб`єкта владних повноважень, у тому числі колегіальний орган, прийняти конкретне рішення, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.
(…)
Суд задовольнив адміністративний позов особи про скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 140 КУпАП.
Департамент патрульної поліції Національної поліції України оскаржив рішення суду в апеляційному порядку, але ухвалою апеляційного адміністративного суду апеляційну скаргу було повернуто на підставі пункту 1 частини четвертої статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідач вдруге подав апеляційну скаргу, яку було залишено без руху та встановлено десятиденний строк з моменту отримання даної ухвали для усунення зазначених в ній недоліків, шляхом подання заяви про поновлення строку на апеляційне оскарження із зазначенням інших поважних підстав для поновлення строку апеляційного оскарження.
Департамент патрульної поліції Національної поліції України Департаментом патрульної поліції Національної поліції України подав до суду заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження, але ухвалою апеляційного адміністративного суду у відкритті апеляційного провадження відмовлено з підстав, визначених пунктом 4 частини першої статті 299 КАС України.
Відповідач оскаржив ухвалу апеляційного адміністративного суду та у апеляційній скарзі зазначав про те, що право на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції було реалізовано у встановлений законом строк шляхом подання первісної апеляційної скарги протягом десяти днів з дня вручення копії рішення суду, а повторна апеляційна скарга була подана у найкоротший строк з моменту отримання скаржником ухвали суду про повернення апеляційної скарги, тому процесуальний строк на подання апеляційної скарги був пропущений з поважних причин.
Касаційний адміністративний суд задовольнив касаційну скаргу, скасував ухвалу суду апеляційної інстанції, а справу направив до апеляційного адміністративного суду для продовження розгляду.
Колегія суддів зазначила, що сам по собі факт повернення апеляційної скарги не є поважною причиною пропуску строку. Утім, при вирішенні питання про поважність наведених скаржником причин, суд має враховувати також і ті обставини, які стали підставою для повернення попередньоподаної апеляційної скарги, а також період часу, який сплинув з моменту, коли особа дізналась про відповідне рішення суду.
Суд роз’яснив, що специфіка повернення апеляційної скарги з підстав, визначених пунктом 1 частини четвертої статті 298 КАС України, полягає, зокрема в тому, що у разі відсутності доказів на підтвердження повноважень особи, яка підписала апеляційну скаргу, остання без руху не залишається і у скаржника в силу вимог закону відсутній час на усунення недоліків такої апеляційної скарги.
За таких обставин, реалізація проголошеного частиною восьмою статті 169 КАС України права на повторне звернення з апеляційною скаргою могла бути вчинена у найкоротший термін, з моменту отримання ухвали про повернення апеляційної скарги з підстав, визначених пунктом 1 частини четвертої статті 298 КАС України.
Позивач звернувся до суду з позовом про витребування майна із чужого недобросовісного володіння. В обґрунтування позову позивач зазначав, що на підставі довіреності власник передав йому у розпорядження із правом продажу належний йому автомобіль.
Позивач на підставі довіреності на користування транспортним засобом, передав відповідачу право на користування вказаним транспортним засобом строком на 3 роки. Особа покликався на те, що фактично передав відповідачу спірний автомобіль на підставі попереднього усного договору, за яким відповідач повинен був сплатити кошти у сумі 5 000 доларів США, після чого б мала місце угода про остаточний перехід права розпорядження на вказаний автомобіль, проте відповідач свої зобов`язання не виконав.
Суди першої та апеляційної інстанцій задовольнили позов. Суди виходили з того, що строк дії передоручення на спірний автомобіль сплинув і автомобіль не повернуто позивачу без достатньої на те правової підстави, відповідач не виплатив кошти за право розпорядження таким автомобілем за попередньою домовленістю, проти чого сам не заперечив, а тому позовні вимоги є обґрунтованими.
Касаційний цивільний суд скасував судові рішення, а у задоволенні позову про витребування майна із чужого недобросовісного володіння відмовив.
Суд зазначив, що відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
У постанові Верховного Суду України від 26 червня 2013 року у справі № 6-58цс13 зроблено висновок, що: «права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно. Разом із тим віндикація як спосіб захисту права власності застосовується, коли власник фактично позбавлений можливості володіти й користуватися належним йому майном. Отже, право на звернення до суду з вимогою про витребування майна від набувача має власник цього майна».
Також КЦС послався на постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, у якій зроблено висновок, що предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.
КЦС зауважив, що суди встановили, що власником спірного автомобіля є інша особа. Тоді як позивач на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом, має право розпорядження без строку дії з правом виїзду за кордон та правом передоручення повноважень третім особам спірним автомобілем, тобто, позивач не є власником спірного автомобіля.
За таких обставин, КЦС визнав необґрунтований висновок судів про витребування спірного автомобіля відповідно до статті 387 ЦК України на користь особи, яка не є його власником (постанова від 20.11.2019 у справі № 442/4835/14-ц).
Далее
Час навчання у ВНЗ не зараховується до вислуги років при вирішенні питання щодо обчислення стажу служби в поліції, який дає право на встановлення поліцейському надбавки за вислугу років, надання додаткової оплачуваної відпустки.
Такого висновку дійшла колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, переглянувши в касаційному порядку справу за позовом до Головного управління Національної поліції у зв’язку з незарахуванням часу навчання позивача у вищому навчальному закладі до стажу служби в поліції.
Позивач просив зобов’язати відповідача зарахувати до стажу служби в поліції час навчання у вищому навчальному закладі, який дає право для виплати відсоткової надбавки за вислугу років, визначення тривалості додаткової оплачуваної відпустки.
Суди першої та апеляційної інстанцій задовольнили позовні вимоги. З цими рішеннями не погодився Верховний Суд, вказавши на те, що суди попередніх інстанцій помилково застосували для вирішення спору положення п. 2 постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року № 393 «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей», оскільки вона прийнята на виконання Закону України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ» і встановлює порядок обчислення стажу (вислуги років) особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, який проводиться саме для призначення пенсій.
Верховний Суд зазначив, що при вирішенні питання щодо обчислення стажу служби в поліції, який дає право на встановлення поліцейському надбавки за вислугу років, надання додаткової оплачуваної відпустки, слід застосовувати приписи ч. 2 ст. 78 Закону України «Про національну поліцію», у якій встановлено вичерпний перелік складових (посад, періодів служби) такого стажу служби в поліції і який, зокрема, не містить положень щодо часу навчання у ВНЗ.
Постанова Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі № 520/903/19 (адміністративне провадження № К/9901/18945/19) можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/85774425.
Згідно зі статтею 128 СК України за відсутності заяви, право на подання якої встановлено статтею 126 цього Кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до Цивільного процесуального кодексу. Позов про визнання батьківства може бути пред’явлений матір’ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття. Позов про визнання батьківства може бути пред’явлений особою, яка вважає себе батьком дитини. Позов про визнання батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до частини першої статті 135 цього Кодексу. Про це повідомляє Центр дослідження судової практики на своїй сторінці в Facebook.
Доказами у такій справі можуть бути будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, показань свідків, письмових або речових доказів, висновків експертів. Тобто при вирішенні спору про визнання батьківства мають враховуватись усі передбачені законом докази в сукупності. Керуючись цим загальним правилом, встановлення батьківства на підставі частини другої статті 128 СК України можливо за наявності належних і обґрунтованих доказів (відомостей), які засвідчують походження дитини від певної особи.
Відповідно до частини першої статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.
Європейський суд з прав людини, рішення якого є джерелом права згідно із статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», зауважив, що на сьогодні ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини; його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами, з метою підтвердити або спростувати факт оспорюваного батьківства («Kalacheva v. Russia», заява № 3451/05, § 34, рішення ЄСПЛ від 07 травня 2009 року).
Відповідно до частини другої статті 113 ЦПК України якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).
Статтею 7 Закону України «Про судову експертизу» (в редакції, чинній на момент призначення експертизи у даній справі і в редакції, яка є чинною на момент розгляду касаційної скарги) до державних спеціалізованих установ належать науково-дослідні установи судових експертиз Міністерства юстиції України; науково-дослідні установи судових експертиз, судово-медичні та судово-психіатричні установи Міністерства охорони здоров`я України; експертні служби Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства оборони України, Служби безпеки України та Державної прикордонної служби України.
Бюро судово-медичної експертизи управлінь охорони здоров`я обласних виконавчих комітетів та республіканське бюро (Автономної Республіки Крим) (в подальшому — бюро) є державними спеціалізованими установами, що входять до структури закладів охорони здоров`я України. (пункт 1 Положення про бюро судово-медичної експертизи управлінь охорони здоров`я обласних виконавчих комітетів та республіканське бюро (Автономної Республіки Крим), затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 17 січня 1995 року №6).
Відмовляючи у задоволенні клопотання ОСОБА_4 про призначення повторної судово-генетичної експертизи на предмет кровного споріднення для встановлення біологічного батьківства її батька відносно ОСОБА_5 , суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що Київське міське клінічне бюро судових експертиз є державною спеціалізованою установою закладу охорони здоров`я України, а тому є належною установою для проведення такого роду експертиз.
Встановивши, що висновок Київського міського клінічного бюро судово-медичної експертизи від 18 березня 2016 року №7 за результатами проведення молекулярно-генетичного дослідження є належним та допустимим доказом у справі, відповідно до якого вірогідність підтвердження батьківства ОСОБА_3 відносно ОСОБА_5 складає величину не менше, ніж 99,99%, а ОСОБА_4 не доведено необхідність призначення повторної судово-медичної експертизи, суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про залишення без змін рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 16 січня 2017 року в частині задоволення позовних вимог про визнання батьківства у зв`язку з наявністю між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 кровної спорідненості.
Із постановою КЦС ВС від 28.11.2019 №601/1140/15-ц (61-6989св19) можна ознайомитися за посиланням.
