Справи про знесення самовільного будівництва та скасування державної реєстрації відповідного об’єкту підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду постановою від 16 жовтня 2019 року у справі №522/6962/18.
Так, представник прокуратури в інтересах держави звернувся до суду з позовом про визнання протиправним та скасування рішення держреєстратора, на підставі якого за особою зареєстровано право власності на нежитлове приміщення. Щодо самої особи ставились вимоги своїми силами і за свій рахунок привести у попередній стан самовільно реконструйовану квартиру та нежитлове приміщення. На підставі оспорюваного рішення було зареєстровано право власності на самовільно реконструйований об`єкт нерухомості, не введений в експлуатацію в установленому законом порядку.
Суд першої інстанції, з яким згодом погодився апеляційний суд, закрив провадження у справі. Причиною закриття стала невірно визначена юрисдикція: вказані позовні вимоги слід розглядати в порядку адміністративного, а не цивільного судочинства.
Прокурор аргументував касаційну скаргу тим, що оспорюваним реєстраційним діям передував спір між сторонами про цивільне право, що стосується самовільної реконструкції квартири , яка за змістом статті 177 ЦК України, як об`єкт самочинного будівництва, належить до об`єктів цивільних прав.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Таким чином, ознаками відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є:
Визначаючи предметну юрисдикцію справ, суди повинні виходити із суті права та інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Натомість, публічно-правовий характер спору визначається тим, що суб`єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.
Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення — публічно-правові відносини, пов`язані з реалізацією публічної влади. Крім того, публічно-правовим вважається спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку.
Як наголосила Велика Палата Верховного Суду, спірні правовідносини у справі №522/6962/18 обумовлені реалізацією позивачем повноважень щодо здійснення державного контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності. Здійснення такого державного контролю означає обов`язковість прийнятих за його результатами рішень для підконтрольного суб`єкта, що свідчить про владно-управлінський характер, а відтак і публічно-правову природу таких правовідносин.
Отже, ВП ВС зробила наступний висновок: суб’єкт владних повноважень перебуває з особою, яка здійснила самочинне будівництво, в адміністративних відносинах, оскільки діє на виконання своїх владних управлінських функцій, спрямованих на захист інтересів держави.
Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах неодноразово викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду у справах: №1519/2-787/11, №520/10754/14-ц, №826/12543/16, №369/13415/17, №826/7203/17, №461/889/13-ц.
Таким чином, спір за участю суб’єкта владних повноважень, який реалізовував у спірних правовідносинах надані йому управлінські функції стосовно виявлення факту самочинного будівництва, усунення порушень та незаконної державної реєстрації, є публічно-правовим.
Далее
У пункті 6 частини першої статті 14 Закону №2939-VI визначено, що розпорядники інформації зобов`язані надавати та оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об`єктивність наданої інформації і оновлювати оприлюднену інформацію. Про це повідомляє Центр дослідження судової практики на своїй сторінці в Facebook.
За змістом частини першої статті 5 Закону №2939-VI доступ до інформації забезпечується шляхом систематичного й оперативного оприлюднення інформації та надання інформації за запитами на інформацію.
Відповідно до частини першої статті 19 Закону №2939-VI запит на інформацію — це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.
Згідно з частинами першою, четвертою статті 20 Закону №2939-VI розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту.
У разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту.
Положеннями статті 23 Закону №2939-VI передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду.
Запитувач має право оскаржити: 1) відмову в задоволенні запиту на інформацію; 2) відстрочку задоволення запиту на інформацію; 3) ненадання відповіді на запит на інформацію; 4) надання недостовірної або неповної інформації; 5) несвоєчасне надання інформації; 6) невиконання розпорядниками обов`язку оприлюднювати інформацію відповідно до статті 15 цього Закону; 7) інші рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації, що порушили законні права та інтереси запитувача.
Оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до суду здійснюється відповідно до КАС України.
Отже, право особи на доступ до публічної інформації включає в себе не лише право на отримання відповідної інформації, а й право на своєчасність її отримання.
Як установив суд першої інстанції, відповідач на запит ОСОБИ_1 від 11 лютого 2019 року про надання публічної інформації листом від 15 лютого 2019 року лише повідомив позивача про продовження строку розгляду цього запиту.
З огляду на встановлені обставини справи, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що ВККС не виконала вимог частини четвертої статті 20 Закону №2939-VI щодо належного обґрунтування необхідності продовження строку надання відповіді на запит ОСОБИ_1.
Із постановою ВП ВС від 05.11.2019 №9901/133/19 (11-487заі19) можна ознайомитися за посиланням.
Далее
Особа звернувся до суду з позовом про скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі.
Суди встановили, що позивач подав директору заяву, в якій просив звільнити його з роботи у зв`язку зі зміною місця проживання, без узгодження дати звільнення.
Наступного дня директор товариства видав наказ про звільнення особи з роботи за власним бажанням у зв`язку з переїздом на нове місце проживання на підставі статті 38 КЗпП України.
Під час розгляду справи позивач ствердив, що заяву про звільнення з роботи від дійсно подавав, однак не зазначив у ній дати свого звільнення та не просив звільнити його з роботи до закінчення двотижневого строку. Після подання заяви про звільнення у нього змінилися обставини і він продовжив працювати на своїй посаді.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог про поновлення на роботі.
Апеляційний суд дійшов іншого висновку та поновив позивача на роботі. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивач не просив звільнити його в певні строки, а відтак у роботодавця не було законних підстав для його звільнення до закінчення двотижневого строку після подання ним заяви про звільнення, оскільки позивач згоди на це на давав.
Касаційний цивільний суд визнав постанову апеляційного суду законною. Суд зазначив, що розірвання трудового договору з ініціативи працівника як спосіб захисту його трудових прав передбачено статтею 38 КЗпП України. Відповідно до частини першої цієї статті працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
Постанова об’єднаної палати Касаційного цивільного суду
✔Правовий висновок
Для визнання правочину недійсним необхідна наявність факту, що особа саме у момент укладення договору не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.
Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до пункту 2 частини першої статті 145 ЦПК України 2004 року (пункт 2 частини першої статті 105 ЦПК України) зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК України 2004 року (стаття 89 ЦПК України).
Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.
Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватись на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК України 2004 року, частина 6 статті 81 ЦПК України).
Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку, що для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Таким чином, суди попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень дійшли помилкового висновку про застосування до спірних правовідносин положень статті 225 ЦК України, яка передбачає можливість визнати недійсним правочин, вчинений дієздатною фізичною особою в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, взявши за основу висновки комплексних судових психолого-психіатричних експертиз, згідно з якими на час укладення оспорюваних договорів дарування позивач за своїм психічним станом не в повній мірі міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати… Для перегляду повного тексту рішення та правового висновку, будь ласка, перейдіть за посиланням нижче.
Постанова ВС від 11.11.2019 по справі № 496/4851/14-ц (№ в ЄДРСР 85868730)
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову управління соціального захисту населення про стягнення надмірно виплаченої субсидії. Однак апеляційний суд це рішення скасував та ухвалив нове, яким задовольнив позовні вимоги, посилаючись на те, що відповідачка надала управлінню недостовірні дані про кількість зареєстрованих у квартирі осіб. Про це повідомляється на сайті ВС.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду скасував рішення апеляційного суду й залишив у силі рішення суду першої інстанції з огляду на таке.
Статтею 1215 ЦК України встановлено, що не підлягають поверненню безпідставно набуті заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача.
При цьому правильність виконаних розрахунків, за якими була проведена виплата, а також добросовісність набувача презюмуються.
Апеляційний суд виходив із того, що в декларації на отримання субсидії відповідачка подала недостовірні дані щодо зареєстрованих осіб у квартирі, а саме зазначила неповнолітнього сина 2008 року народження, який фактично був зареєстрований за вказаною адресою пізніше.
Проте з таким висновком погодитися не можна з огляду на таке. Законодавець пов’язує повернення надмірно отриманих коштів, наданих у вигляді житлової субсидії, саме з недобросовісністю набувача, яку згідно ст. 81 ЦПК України має довести позивач.
Водій оскаржив постанову про накладення на нього адміністративного стягнення у вигляді штрафу у розмірі 255 грн. за адміністративне правопорушення, передбачене частиною першою статті 122 Кодексу України про адміністративне правопорушення.
Відповідно до змісту оскарженої постанови позивач здійснив зупинку (стоянку) ближче 30 метрів до посадкових майданчиків для маршрутних транспортних засобів, чим порушив пункт 15.9 «е» ПДР України та скоїв адміністративне правопорушення, передбачене частиною першою статті 122 КУпАП.
Оскільки жодного знаку 5.41.1, 5.41.2 чи будь-якого іншого знаку, який би підтверджував знаходження зупинки саме в тому місці або на відстані 30 метрів не встановлено, особа звернувся до суду.
Суд першої інстанції задовольнив вимоги про скасування постанови. Суд зазначив, що в матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували факт скоєння правопорушення, оскільки відповідно до наявного відеозапису відсутні будь-які дорожні знаки, які б підтверджували знаходження зупинки громадського транспорту на місці вчинення правопорушення.
Апеляційний адміністративний суд відмовив у задоволенні позову. Суд вказав, що наявність дорожніх знаків 5.41.1 або 5.41.2 (пункт зупинки автобусу/кінець пункту зупинки автобусу) є обов`язковою умовою лише за відсутності посадкового майданчика, наявність якого повністю підтверджується наданим до суду першої інстанції відеозаписом.
А позивач, проігнорувавши пункт 15.9 «е» ПДР України, здійснив зупинку свого авто ближче 30 м від посадкового майданчику. Факт скоєння вказаного правопорушення повністю підтверджується наявним відеозаписом.
З висновками суду апеляційної інстанції погодився і Касаційний адміністративний суд.
Суд касаційної інстанції зазначив, що згідно з пунктом 15.9 «е» ПДР України зупинка забороняється ближче 30 м від посадкових майданчиків для зупинки маршрутних транспортних засобів, а коли їх немає — ближче 30 м від дорожнього знака такої зупинки з обох боків.
Згідно з пунктом 4.3 ГБН В.2.3-218-550:2010 основними елементами зупинок є:
— зупинковий майданчик, який влаштовують на дорогах і на ділянках доріг у населеному пункті або зупинковий напівмайданчик, який допускається застосовувати за певних умов тільки в населеному пункті;
— посадковий майданчик;
— павільйон;
— відповідні дорожні знаки, огородження та розмітка.
Відповідно до розділу 33 ПДР України «Дорожні знаки»:
