?Постанова ВП ВС від 08.11.2019 № 127/15672/16-ц (14-254цс19):
http://reyestr.court.gov.ua/Review/85743708
⚡Ключові тези:
✔️Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
✔️Отже, для належного виконання зобов`язання необхідно дотримуватись визначених у договорі строків, зокрема щодо сплати коштів, визначених кредитним договором, а тому прострочення виконання зобов`язання є його порушенням.
✔️Положеннями статті 611 цього Кодексу передбачено, що в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
✔️Зокрема, статтею 625 ЦК України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов`язання, які мають особливості. Так, відповідно до наведеної норми боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
✔️✔️Формулювання статті 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов`язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3 % річних не є неустойкою у розумінні положень статті 549 цього Кодексу.
✔️Отже, за змістом наведеної норми закону нараховані на суму боргу інфляційні втрати та 3 % річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
✔️Відповідно до висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14?10цс18), від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), якщо банк використав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, то такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом. Кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку у разі пред`явлення вимоги до позичальника про дострокове погашення боргу на підставі статті 1050 ЦК України. Разом з тим права та інтереси кредитодавця в таких правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.
✔️Суди встановили, що ОСОБА_2 належним чином не виконувала своїх зобов`язань за Кредитним договором, яким їй надано кредит строком до 23 липня 2027 року. У зв`язку із цим банк звернувся до суду з вимогою про дострокове стягнення заборгованості за кредитом і процентів за користування коштами з позичальниці та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , які поручилися за виконання відповідачкою цього договору на підставі укладених із банком договорів поруки. Судовим рішенням від 24 листопада 2009 року про стягнення заборгованості за кредитним договором підтверджено наявність грошового зобов`язання позичальниці перед банком та його порушення. Виконавчий лист, виданий на підставі цього рішення, пред`явлений до примусового виконання та після тривалого виконавчого провадження добровільно виконано одним із боржників у наданий державним виконавцем строк до 23 квітня 2015 року.
✔️✔️Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення. Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 4 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).
✔️Таким чином, з ухваленням рішення про стягнення боргу у 2009 році зобов`язання відповідачів сплатити заборгованість за Кредитним договором не припинилося та тривало до моменту фактичного виконання грошового зобов`язання 21 квітня 2015 року (дата останнього платежу з погашення боргу). Відтак кредитор має право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення до 21 квітня 2015 року.
Разом з тим главою 19 ЦК України визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.
✔️Аналіз змісту наведених норм матеріального права у їх сукупності дає підстави для висновку, що до правових наслідків порушення грошового зобов`язання, передбачених статті 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (стаття 257 цього Кодексу).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК України).
✔️Порядок відліку позовної давності наведено у статті 261 ЦК України. Зокрема, відповідно до частини першої цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
✔️✔️Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.
✔️Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України), а тому 21 квітня 2015 року (дата остаточного погашення заборгованості, стягнутої за судовим рішенням) і є датою, коли зобов`язання відповідачів перед банком за Кредитним договором припинилося.
✔️Законодавець визначає обов`язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та 3 % річних за увесь час прострочення, у зв`язку із чим таке зобов`язання є триваючим.
✔️✔️Таким чином, помилковим є висновок колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду про те, що перебіг позовної давності щодо вимог про стягнення коштів, передбачених статтею 625 ЦК України, спливає через три роки після дати набрання законної сили судовим рішенням про стягнення кредитної заборгованості.
✔️✔️Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеними у постановах від 10 та 27 квітня 2018 року у справах № 910/16945/14 та № 908/1394/17, від 16 листопада 2018 року у справі № 918/117/18, від 30 січня 2019 року у справах № 905/2324/17 та № 922/175/18, від 13 лютого 2019 року у справі № 924/312/18, про те, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.
Переобладнання та перепланування жилого приміщення приватного житлового фонду, які не передбачають втручання в несучі конструкції та/або інженерні системи загального користування, не потребує отримання дозволу та введення в експлуатацію.
21 листопада 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 462/2845/16-а, адміністративне провадження №К/9901/38766/18 (ЄДРСРУ № 85804101) досліджував питання щодо отримання дозволу на переобладнання та перепланування квартири.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з положеннями частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Отже, суди, перевіряючи рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, у першу чергу повинні з`ясувати, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.
Статтею 150 КУпАП встановлено адміністративну відповідальність за порушення правил користування жилими приміщеннями, санітарного утримання місць загального користування, сходових кліток, ліфтів, під`їздів, придомових територій, порушення правил експлуатації жилих будинків, жилих приміщень та інженерного обладнання, безгосподарне їх утримання, а також самовільне переобладнання та перепланування жилих будинків і жилих приміщень, використання їх не за призначенням, псування жилих будинків, жилих приміщень, їх обладнання та об`єктів благоустрою у формі попередження або накладення штрафу на громадян від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і попередження або накладення штрафу на посадових осіб — від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Відповідно до статті 10 Житлового кодексу громадяни зобов`язані дбайливо ставитися до будинку, в якому вони проживають, використовувати жиле приміщення відповідно до його призначення, дотримуватись правил користування жилим приміщенням. Жилі будинки і жилі приміщення не можуть використовуватися громадянами на шкоду інтересам суспільства.
Частиною другою статті 382 Цивільного кодексу України передбачено, що усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.
Відповідно до частини другої статті 383 Цивільного кодексу України власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, — за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку.
Правилами користування приміщеннями житлових будинків зі змінами, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 24 січня 2006 року № 45 (далі — Правила № 45) та Правилами утримання жилих будинків та прибудинкових територій, затвердженими наказом Держжитломунгоспу України від 17 травня 2005 року № 76 (далі — Правила № 76) встановлено, що до елементів перепланування жилих приміщень належать: перенесення і розбирання перегородок, перенесення і влаштування дверних прорізів, улаштування і переустаткування тамбурів, прибудова балконів на рівні перших поверхів багатоповерхових будинків. До переобладнання належить улаштування в окремих квартирах багатоквартирних будинків індивідуального опалення та іншого інженерного обладнання, перенесення нагрівальних, сантехнічних і газових приладів; влаштування і переустаткування туалетів, ванних кімнат, вентиляційних каналів.
Пунктом 1.4.1 Правил № 76 визначено, що переобладнання і перепланування жилих будинків, жилих і нежилих у жилих будинках приміщень дозволяється робити після одержання дозволу виконавчого комітету місцевої ради народних депутатів відповідно до законодавства.
Переобладнання і перепланування жилих будинків, жилих і нежилих у жилих будинках приміщень, що призводять до порушення тривкості або руйнації несучих конструкцій будинку, погіршення цілісності і зовнішнього вигляду фасадів, порушення вимог протипожежної безпеки та засобів протипожежного захисту, не допускається.
Перепланування жилих будинків, жилих і нежилих у жилих будинках приміщень, що погіршує умови експлуатації і проживання всіх або окремих громадян у будинку або квартирі, не допускається (пункт 1.4.4 Правил № 76).
Окрім цього, 18 грудня 2018 Кабінет Міністрів України затвердив відповідні зміни до Переліку будівельних робіт, які не потребують документів, що надають право на їх виконання, та після закінчення яких об’єкт не підлягає прийняттю в експлуатацію від 7 червня 2017 р. № 406 зокрема роботи з переобладнання та перепланування жилого будинку і жилого приміщення, а також нежилого будинку, будівлі, споруди, приміщення в них, виконання яких не передбачає втручання в огороджувальні та несучі конструкції та/або інженерні системи загального користування, — щодо об’єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об’єктів з незначними (СС1), з середніми (СС2) та значними (СС3) наслідками.
В той же час, пунктами 1.4.1, 1.4.2, 1.4.3 Правил № 76, передбачено, що переобладнання жилих будинків, жилих і нежилих у жилих будинках приміщень містить у собі — улаштування в окремих жилих будинках, жилих і нежилих у жилих будинках приміщень індивідуального опалення та іншого інженерного обладнання, перенесення нагрівальних, сантехнічних і газових приладів; влаштування і переобладнання туалетів, ванних кімнат, вентиляційних каналів. До елементів перепланування жилих приміщень належать: перенесення і розбирання перегородок, перенесення і влаштування дверних прорізів, улаштування і переустаткування тамбурів, прибудова балконів на рівні перших поверхів багатоповерхових будинків — дозволяється робити після одержання дозволу виконавчого комітету місцевої ради.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 червня 2019 року по справі № 463/3414/16-ц, провадження № 61-30997св18 (ЄДРСРУ № 82541679).
Згідно з положеннями статті 152 Житлового кодексу виконання власниками робіт з переобладнання та перепланування жилого будинку і жилого приміщення приватного житлового фонду, які не передбачають втручання в несучі конструкції та/або інженерні системи загального користування, не потребує отримання документів, що дають право на їх виконання. Після завершення зазначених робіт введення об`єкта в експлуатацію не потребується.
ВИСНОВОК: З аналізу наведених правових норм вбачається, що отримання дозволу від виконкому міської ради необхідне, зокрема, для проведення переобладнання або перепланування жилих будинків, що передбачає виконання робіт, визначених Правилами № 45 та Правилами № 76.
Разом з тим, проведення робіт з переобладнання та перепланування жилого приміщення приватного житлового фонду, які не передбачають втручання в несучі конструкції та/або інженерні системи загального користування, не потребує отримання дозволу та введення в експлуатацію.
P.s. З огляду на те, що правова кваліфікація порушень, за які позивача притягнуто до відповідальності, ґрунтується на тому, що позивач виконав роботи, які є втручанням у несучі конструкції або та/або інженерні системи загального користування, то за умови недоведеності цієї обставини, підстав для притягнення позивача до відповідальності позивача немає. Цього достатньо для задоволення позову незалежно від оцінки інших підстав позову.
Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 17 липня 2019 року у справі № 820/2007/18.
Далее
Суть дела: истец просил суд исключить ответчика из хозяйственного общества.
Местный и апелляционный суды отказали в удовлетворении иска.
Коллегия судей Хозяйственного суда ВС согласился с таким решением.
В соответствии со ст. 59 Закона «О хозяйственных обществах» и ст. 145 Гражданского кодекса, исключение участника из хозяйственного общества относится к исключительной компетенции общего собрания его участников.
Верховный Суд отметил, что такое исключение является санкцией за невыполнение корпоративных обязанностей. Оно возможно лишь при наличии определенных оснований. Принятие такого решения относится к исключительной компетенции общего собрания участников, а суд лишь проверяет его обоснованность и законность в случае обжалования.
Соответствующее постановление по делу №916/34/18 ВС принял 19.09.2018.
Далее
Орган исполнительной власти не уполномочен и не вправе изменять перечень составляющих денежного обеспечения, установленных ст. 43 Закона № 2262-XII «О пенсионном обеспечении лиц, освобожденных от военной службы, и некоторых иных лиц».
Наличие у Кабмина права устанавливать порядок перерасчета пенсии не является тождественным и не определяет право устанавливать отсрочку или рассрочку выплаты пенсии, то есть изменять временные границы выплаты (статьи 51, 52, 55, 63 данного Закона).
К таким заключениям пришел Верховный Суд в составе коллегии судей Кассационного административного суда, пересмотрев в кассационном порядке дело № 826/3858/18 по иску получающего пенсию гражданина в соответствии с Законом «О пенсионном обеспечении лиц, освобожденных с военной службы, и некоторых иных лиц» к Кабмину.
Истец просил признать противоправными и недействительными п. 1, 2 постановления Кабмина № 103 и изменения в п. 5 Порядка проведения перерасчета пенсий и приложения 2 к нему, поскольку вопреки Закону 2262-XII действующими нормативными актами для учета размера пенсионного обеспечения не учтены ежемесячные дополнительные виды денежного обеспечения действующих военнослужащих (надбавки, доплаты, повышения и премии), безосновательно установлены поэтапная выплаты повышения до пенсии.
Суды первой и апелляционной инстанций иск удовлетворили. Коллегия судей Кассационного административного суда согласилась с заключениями судов предыдущих инстанций о том, что пункты 1, 2 постановления КМУ № 103 и изменения к п. 5 указанного Порядка и приложения 2 к нему является противоправными и не отвечающими правовым актам высшей юридической силы.
Верховный Суд разъяснил, что норма ст. 43 Закона № 2262-XII содержится в разд. V «Исчисление пенсии», то есть в общем разделе, и непосредственно определяет составляющие денежного обеспечения для исчисления пенсий. При этом под исчислением следует понимать процесс получения результата с помощью действий над числами, каждое из которых является конкретным цифровым выражением размера составляющих денежного обеспечения.
К полномочиям Кабмина не относится изменение структуры денежного обеспечения, а поводом для перерасчета пенсий является повышение денежного обеспечения соответствующих категорий (ч. 4 ст. 63 Закона 2262-XII), именно размер которого, а не составляющие, могут изменяться Кабмином.
Изменение условий или норм пенсионного обеспечения (в частности, определение видов денежного обеспечения для перерасчета пенсий) подзаконными нормативно-правовыми актами является нарушением закона.
Также Верховный Суд указал на отсутствие у ответчика права осуществлять рассрочку выплаты перечисленной пенсии. В п. 2 спорного постановления КМУ № 103 предусмотрено, что выплату перечисленных повышенных пенсий необходимо проводить с 1 января 2018 года в таких размерах:
— с 1 января 2018 года — 50 %;
— с 1 января по 31 декабря 2019 года — 75 %;
— с 1 января 2020 года — 100 % суммы повышения пенсии, определенного состоянием на 1 марта 2018 года.
Суд считает это ограничением выплат перечисленных сумм повышенных пенсий, являющихся собственностью лиц, которым такая пенсия начислена.
Апеляційний суд повернув апеляційну скаргу адвоката на ухвалу слідчого судді. Суд апеляційної інстанції зазначив, що захисник на підтвердження своїх повноважень додав до апеляційної скарги лише ордер та копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, але не додав копію договору про надання правової допомоги адвоката та витяг з Єдиного реєстру адвокатів України, і таким чином не підтвердив свої повноваження на представництво.
Захисник зазначив, що дане твердження суперечить п. 2 ч. 1 ст. 50 Кримінального процесуального кодексу України, згідно з яким повноваження захисника на участь у кримінальному провадженні підтверджуються: свідоцтвом про право на зайняття адвокатською діяльністю; ордером, договором із захисником або дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги, а також суперечить ст. 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», позиціям Верховного Суду та практиці Європейського суду з прав людини.
Касаційний кримінальний суд ВС погодився з позицією захисника, скасував ухвалу апеляційного суду та призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Суд касаційної інстанції зазначив, що згідно з п. 2 ч. 1 ст. 50 КПК України повноваження захисника на участь у кримінальному провадженні підтверджуються: свідоцтвом про право на зайняття адвокатською діяльністю; ордером, договором із захисником або дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
У цьому випадку використана синтаксична конструкція, в якій однорідні члени речення з`єднані безсполучниковим зв`язком і між двома останніми членами речення стоїть розділовий сполучник «або».
Тому пункт 2 ч. 1 ст. 50 КПК України визначає, що повноваження захисника мають вважатися підтвердженими, якщо — на додаток до документу, передбаченого п. 1, — захисник надав хоча б один із документів, передбачених п. 2 ч. 1 цієї статті цього кодексу.
ВС зауважив, що відповідно до ч. 2 ст. 50 КПК України «встановлення будь-яких додаткових умов для підтвердження повноважень захисника чи для його залучення до участі в кримінальному провадженні не допускається». При цьому, долучення до матеріалів кримінального провадження захисником витягу з Єдиного реєстру адвокатів України законодавством не передбачено (постанова від 13.11.2019 у справі № 201/1058/19).
Далее
Позивач просив суд визнати за ним право власності на автомобіль та зняти з нього арешт. В обґрунтування позову позивач вказував на те, що у 2012 році він придбав у товариства автомобіль, про що було укладено договір купівлі-продажу. На виконання цього договору йому було передало свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу та довіреність на володіння, розпорядження, користування указаним автомобілем. У силу важких життєвих обставин та дійсності довіреності до 2017 року він не знімав та не ставив автомобіль на облік, не переоформив на себе право власності на нього.
Суди першої та апеляційної інстанцій у задоволенні позову відмовили. Суди зазначили про те, що договір купівлі-продажу вчинений у простій письмовій формі, без зняття з реєстрації, перереєстрації транспортного засобу у вищезазначеному порядку не породжує правових наслідків переходу права власності від продавця до покупця, а, отже, спірний автомобіль у власність позивача не переходив, у зв`язку з чим відсутні підстави для зняття з нього арешту.
Позивач оскаржив рішення судів у касаційному порядку та наполягав на тому, що у нього виникло право власності з моменту передачі автомобіля за договором купівлі-продажу автомобіля, а не з моменту його державної реєстрації.
Такі доводи суд касаційної інстанції відхилив.
Касаційний цивільний суд зазначив, що згідно зі статтею 34 Закону України «Про дорожній рух» (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) реєстрація транспортних засобів здійснюється відповідними підрозділами Міністерства внутрішніх справ України, а порядок установлюється Кабінетом Міністрів України.
Порядком державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 07 вересня 1998 року, № 1388 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено обов`язок власників транспортних засобів та осіб, що експлуатують такі засоби на законних підставах, або їх представників, зареєструвати (перереєструвати) транспортні засоби протягом 10 діб після придбання, або виникнення обставин, що є підставою для внесення змін до реєстраційних документів.
Для державної реєстрації транспортних засобів, які перебували в експлуатації і зняті з обліку в підрозділах державтоінспекції, крім документів, що підтверджують правомірність їх придбання, подається свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу (технічний паспорт) та копія реєстраційної картки, що додається до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу на пластиковій основі, з відміткою підрозділу державтоінспекції про зняття транспортного засобу з обліку.
ВС визнав правильним висновок судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спірний автомобіль у власність позивача не переходив, оскільки така передача не була оформлена у встановленому законом порядку (постанова від 30.10.2019 у справі № 683/2694/16-ц).
Далее
